— Цим? — спитав він.
— Цим, Чанц.
Молодший поліцейський роздивлявся розбиту шибу.
— Ви стріляли у вікно, комісаре? — здивовано спитав він. Берлах розповів йому все.
— Ви обрали найкращу із можливих стратегій, — мовив Чанц.
Вони вийшли в коридор, і Чанц підняв із підлоги запобіжник.
— Розумно, — сказав він із повагою в голосі і поклав його на місце. Потім повернулися до бібліотеки. Комісар ліг на диван, натягнув на себе ковдру і лежав нерухомо, раптом відчувши себе старезним дідуганом, який ось-ось розсиплеться на порох. Чанц продовжував тримати в руці ножа. Він спитав:
— Ви не впізнали нападника?
— Ні. Він був обережним і швидко втік. Я тільки побачив, що він був у брунатних шкіряних рукавицях.
— Цього мало.
— Це ніщо. Але попри те, що я його не бачив, ледь чув його дихання, я знаю, хто це був. Знаю. Я знаю.
Усе це старий проговорив майже нечутно. Чанц зважив ножа в долоні, подивився на сіру постать, що лежала на дивані, на цього старого втомленого чоловіка, на його руки, які простяглися вздовж крихкого тіла, мов зів'ялі квіти біля мерця. Потім побачив погляд комісара. Очі Берлаха спостерігали за ним спокійно, непроникно і зосереджено.
Чанц поклав ножа на письмовий стіл.
— Сьогодні вранці ви мусите їхати до Гріндельвальда, бо ви хворий. Чи, може, передумали? Чи гори — не те, що вам потрібно? Там зараз зима.
— Ні, ні, я поїду.
— Тоді вам треба трохи поспати. Мені залишитися?
— Ні, Чанце, іди, — сказав комісар.
— На добраніч, — сказав Чанц і поволі вийшов з будинку. Старий не відповідав, здавалося, він заснув. Чанц відчинив вхідні двері, вийшов назовні і знову зачинив їх. Він повільно пройшов кілька кроків до дороги, причинив за собою хвіртку. А потім різко повернув назад до будинку. Ніч усе ще була непроникно темною. Усі предмети потонули в цій темряві, і сусідні будинки також. Тільки високо вгорі світився ліхтар, загублена зірка в густій темряві, сповненій суму та шурхотіння води в річці. Чанц постояв трохи і нараз, тихо лайнувшись, знову відчинив ногою хвіртку і рішуче закрокував до дверей будинку, пройшовши той самий шлях, що його здолав кілька секунд тому.
Він вхопився за клямку і натиснув на неї. Але тепер вхідні двері були зачинені.
Берлах встав о шостій, так і не склепивши очей. Була неділя. Старий помився і перевдягнувся. Потім викликав таксі, снідати він мав намір у вагоні-ресторані. Одягнув тепле зимове пальто і вийшов із будинку в сірий ранок. Він був без валізи. Глянув у безхмарне небо. Повз нього пройшов студент — від нього тхнуло пивом.
«Це Блазер, — подумав Берлах. — Він, бідолашний, уже двічі завалив фізику. Хіба не вип'єш з горя?» Під'їхало і зупинилося таксі. Велика американська машина. Водій високо підняв комір, Берлах не бачив його очей. Відчинилися дверцята.
— На вокзал, — сказав Берлах і сів у машину. Авто рушило.
— І що? — спитав голос поряд із ним. — Як ти себе почуваєш? Добре спав?
Берлах повернув голову. Поряд із ним сидів Ґастманн. Він був убраний у світлий плащ і сидів, схрестивши руки на грудях. На руках — брунатні шкіряні рукавиці. Він був схожий на старого глузливого селянина. Водій повернувся до нього і вишкірився. Він опустив комір, і Берлах впізнав одного із слуг Гастманна. Берлах нараз збагнув, що опинився в пастці.
— Що ти іще від мене хочеш? — спитав він.
— Ти продовжуєш мене вистежувати. Ходив до письменника, — сказав голос збоку, і це прозвучало як погроза.
— Це моя робота.
Співрозмовник не спускав з нього очей.
— Досі кожен, хто мене вистежував, помирав, Берлах.
Водій їхав на шаленій швидкості вгору вздовж Аарауерстальден.
— Я завжди тебе вистежував, але досі живу, — спокійно відповів комісар.
Обоє помовчали.
Водій на величезній швидкості їхав до площі Вікторії. Якийсь дідок кульгав через дорогу і ледь не втрапив під колеса.
— Тихіше, — роздратовано сказав Берлах.
— їдь швидше, — наказав Ґастманн і знущально подивився на Берлаха. — Я люблю швидко їздити.
Комісара морозило. Він не любив приміщень, де бракувало повітря. Вони промчали через міст із срібною стрічкою річки попід ним, обігнали трамвай і зі швидкістю стріли увірвалися в місто, яке охоче розкрилося їм назустріч. Вулиці були ще порожніми, а небо над містом — скляним.
— Я би радив тобі вийти з гри. Настав час визнати свою поразку, — сказав Ґастманн і натоптав собі люльку.
Старий подивився на темні склепіння будівель, повз які вони проїжджали, на примарні постаті двох поліцейських, що стояли біля книгарні Ланга.
«Гайсбюлер і Цумштег, — подумав він. — Треба буде нарешті розрахуватися за Фонтане».
— Ми не можемо припинити нашої гри, — сказав він врешті. — Тієї ночі в Туреччині ти завинив, Ґастманне, бо запропонував парі, а я — погодився.
Вони проїхали повз будівлю Фередальної ради.
— Ти все ще гадаєш, що це я вбив Шміда? — спитав Ґастманн.
— Я не сумнівався в цьому ані жодної миті, — відповів комісар і продовжив, байдуже спостерігаючи за тим, як співрозмовник прикурює свою люльку. — Я тоді не зміг притягнути тебе до відповідальності за злочини, які ти скоїв, тому тепер я зловлю тебе на злочині, якого ти не скоював.
Ґастманн уважно подивився на комісара.
— Про це я не подумав, — сказав він. — Тож змушений буду вжити заходів.
Комісар промовчав.
— Можливо, ти більш небезпечний, ніж я гадав, — замислено сказав Ґастманн зі свого кутка.
Машина зупинилася біля вокзалу.
— Це востаннє я розмовляв з тобою, Берлах, — сказав Ґастманн. — Наступного разу я вб'ю тебе. Звісно, за умови, що ти виживеш після своєї операції.
— Ти помиляєшся, — відповів Берлах, стоячи на майдані і відчуваючи, що ранок холодний і що він старий. — Ти не вб'єш мене. Я — єдиний, хто знає тебе, і тому тільки я можу тебе засудити. І я засудив тебе, Ґастманн, засудив на смерть. Ти не переживеш сьогоднішнього дня. Кат, якого я обрав, прийде сьогодні до тебе. Він уб'є тебе, бо це має врешті статися, така Божа воля.
Ґастманн зіщулився і здивовано вибалушив очі на старого, але той пішов до вокзалу, сховавши руки в кишені. Не обертаючись, зайшов до темної будівлі, яка поволі наповнювалася людьми.
— Ти — блазень! — раптом вигукнув услід комісарові Ґастманн, так голосно, що обернулися перехожі. — Ти — блазень!
Але Берлаха вже не було видно.
День, який все потужніше заявляв про себе, був ясним і сповненим сили, бездоганна куля сонця відкидала чіткі та довгі тіні, які, в міру того, як сонце здіймалося над пругом, ставали лише трохи коротшими. Місто, схоже на білу мушлю, лежало горілиць, вбираючи в себе світло, заковтувало вулиці, щоб уночі знову виплеснути з себе сотнями вогнів це чудовисько, що породжувало, знищувало і закопувало в землю все нових і нових людей. Ранок світився все яскравіше, розжарюючи яскраві куполи над церквами, дзвони яких ще було чути, але вони потроху вже затихали. Чанц чекав уже цілу годину, світло, що падало з мурів, робило його блідим. Він нервово ходив сюди-туди по листю перед катедрою, розглядав потворні фігури, які повтуплювалися у підсвітлений сонцем асфальт, а з їх ротів виплескувалася вода фонтана. Нарешті відчинилися церковні ворота, і з них вилився густий потік людей, але Чанц відразу розгледів у ньому білий плащ. До нього підійшла Анна. Вона сказала, що рада його бачити, і подала руку. Вони піднялися по вулиці Кесслера, загубившись серед потоку старих і юних парафіян. Тут професор, там — по-недільному парадна дружина пекаря, два студенти із однією дівчиною, кілька десятків службовців, вчителі, усі чисті, вимиті, голодні, у приємному передчутті смачного обіду. Вони перетнули площу Казино і спустилися до Марцілі. На мості зупинилися.
— Панно Анна, — сказав Чанц. — Сьогодні я впіймаю вбивцю Ульріха.
— Ви знаєте, хто це? — здивовано спитала вона.
Він подивився їй в очі.
Вона стояла перед ним, бліда і худенька.
— Здається, знаю, — сказав він. — А якщо я знайду його, ви зможете стати для мене тим, ким були для вашого померлого нареченого?
Анна відповіла не відразу. Вона щільніше загорнулася у свій вузький плащ, — так, ніби змерзла. Піднявся легкий вітерець, розтріпав її біляве волосся, і вона сказала:
— Домовилися.
Вони подали одне одному руки, і Анна пішла на другий берег. Він дивився їй услід. її білий плащ світився поміж березами, зникав і знову з'являвся поміж перехожих, аж поки врешті не зник зовсім. Тоді він пішов до вокзалу, де залишив машину. Вирушив у напрямку Лігерца і їхав майже до обіду, їхав повільно, час від часу зупинявся, виходив покурити і подумати у полі, знову повертався до машини, їхав далі. У Лі-герці припаркував машину біля вокзалу і піднявся сходами до церкви. Він майже заспокоївся. Озеро було темно-голубим, довкола виноградні лози без листя, а земля поміж ними брунатна і пухка. Але Чанц цього всього не зауважував, та його це і не цікавило. Він майже злетів сходами, не озираючись і не переводячи дух. Дорога стрімко піднімалася нагору, оточена білими мурами, позаду один за одним залишалися виноградники. Чанц піднімався все вище, спокійний, повільний, непохитний у своєму рішенні, права рука — в кишені пальта. Час від часу дорогу йому перебігали ящірки, вгорі ширяли яструби, земля тремтіла в сонячному блиску. Він піднімався. Поступово дорога висковзнула з-поміж виноградників і повела до лісу. Стало прохолодніше. За деревами зблиснули білі скелі гір Юра. Чанц сходив все вище, витримуючи той самий темп і просуваючись все далі вперед, аж поки дійшов до поля. Це були ниви і пасовиська, дорога стала пологішою. Він проминув кладовище, правильний чотирикутник, оточений сірим муром із білими ворітьми. Жінки в чорному пересувалися по доріжках між могилами і дивилися вслід Чанцові, який продовжував крокувати вперед, тримаючи праву руку в кишені пальта. Подивився йому вслід і старий згорблений дід, що теж стояв у ту мить на кладовищі.
Чанц дійшов до Преля, проминув готель «Берен» і повернув у напрямку Ламбуена. Повітря над рівниною було нерухомим і чистим. Навіть найбільш віддалені предмети вирізнялися дуже чітко. Лише на хребті Шассераля лежав сніг, а все інше світилося світло-брунатним блиском із білими вкрапленнями мармуру, червоними цятками дахів і чорними стрічками полів. Чанц простував далі. Сонце світило йому в спину і відкидало поперед нього тінь. Дорога побігла вниз, він пройшов повз тартак, тепер сонце було вже трохи збоку. Він ішов далі, не роздумуючи, не розглядаючись довкола, його рухало вперед тільки одне бажання, одна пристрасть. Десь загавкав пес, потім підбіг до нього, обнюхав і знову втік. Чанц ішов далі, не звертаючи з правого боку дороги, крок за кроком, не сповільнюючи і не пришвидшуючи ходу, до будинку, який наближався посеред брунатності поля. Його черевики загрузали в теплій незораній землі, але він ішов далі. І нарешті дістався до воріт. Ворота були відчинені, Чанц зайшов у них. У дворі стояла американська машина, але Чанц не звернув на неї уваги. Він підійшов до дверей, які теж були відчиненими, зайшов до передпокою, відчинив наступні двері і опинився в холі, який займав увесь перший поверх. Чанц зупинився. Крізь вікна навпроти соталося тьмяне світло. Перед ним, на відстані меншій, ніж п'ять кроків, стояв Ґастманн, а по обидва боки від нього здоровані слуги, нерухомі і грізні, — два різники. Усі троє були у плащах, із валізами, готові до виїзду.
Чанц стояв у проймі дверей.
— Отже, це ви, — сказав Ґастманн і з легким здивуванням подивився на спокійне бліде обличчя поліцейського і на відчинені двері.
Потім засміявся:
— Ось що мав на увазі старий! Непогано, навіть дуже непогано!
Очі Ґастманна були широко розплющені, і в них світилася неприродна веселість.
Спокійно, не мовивши ані слова і майже повільно, один із двох різників-слуг підняв револьвер і вистрілив. Чанц відчув удар у ліву руку, різко вирвав із кишені праву і відскочив убік, потім тричі вистрілив у порожній безкінечний простір, у якому луна розносила сміх Ґастманна.
Після дзвінка Чанца із Ламбуена поспіхом вирушив Шарнель, із Тванна — Кленін, а із Біля — група захоплення. Чанца знайшли закривавленим біля трьох трупів, друга куля влучила у його ліву руку нижче ліктя. Перестрілка, напевно, була короткою, але кожен із трьох убитих встиг вистрілити. У кожного із трьох знайшли револьвер, а один із слуг міцно стискав зброю в руці. Що відбувалося після приїзду Шарнеля, Чанц уже не пам'ятав. Коли лікар із Нейвевіля перев'язував його, він двічі втрачав свідомість, але рани його життю не загрожували. Згодом надійшли селяни, робітники, жінки. Все село висипало на вулиці, і поліція перегородила дорогу, але одній дівчині пощастило просочитися крізь кордон поліцейських і дістатися аж до будинку, де вона з плачем припала до тіла Ґастманна. Це була кельнерка, наречена Шарнеля. Той стояв поряд, червоний від люті. Потім Чанца понесли до машини крізь натовп селян, які розступалися перед ним.
— Ось вони лежать, усі троє, — сказав наступного ранку Лютц і показав рукою на мертвих, але в його голосі не було тріумфу, а тільки сум і втома.
Фон Швенді кивнув на знак згоди. Полковник поїхав разом із Лютцом до Біля. Вони зайшли до кімнати, де лежали трупи. Із маленького заґратованого віконечка падав слабкий промінь світла. Обоє стояли там у своїх пальтах і відчували холод. Очі Лютца почервоніли. Цілу ніч він читав щоденники Ґастманна, списані нерозбірливими стенографічними позначками.
Лютц глибше запхнув руки в кишені.
— Ми, люди, зі страху одне перед одним створюємо держави, фон Швенді, — тихо сказав він, — оточуємо себе різноманітними охоронцями, поліцією, солдатами, офіціозом, але що це нам дає?
Обличчя Лютца скривилося, він вибалушив очі і зайшовся скрипучим сміхом, який гучно прокотився холодною порожньою кімнатою.
— Достатньо, щоб при владі опинився якийсь дурень, пане національний радник, і нас уже змиває, досить такого собі Ґастманна, і наші захисні кордони прорвано, а вартових обійдено.
Фон Швенді розумів, що потрібно повернути слідчого з небес на землю, але не дуже собі уявляв, як це зробити.
— Людей нашого кола безсоромно використовують усі, хто тільки може, — нарешті сказав він. — Це просто ганьба.
— Ніхто ж не чекав такого, — заспокоїв його Лютц.
— А Шмід? — спитав національний радник, втішений, що зміг знайти хоч якусь зачіпку.
— Ми знайшли у Ґастманна теку, яка належала Шмідові. У ній містяться дані про життя Ґастманна і припущення про скоєні ним злочини. Шмід намагався викрити Ґастманна і робив це як приватна особа. Це була помилка, яка йому дорого коштувала, бо доведено, що саме Ґастманн замовив убивство Шміда: Шміда було вбито з револьвера, який тримав у руці один із слуг у ту мить, коли його застрелив Чанц. Експертиза відразу ж це підтвердила. Причина вбивства теж очевидна: Ґастманн боявся, що Шмід його викриє. Шмід мав би розповісти нам про своє розслідування. Але він був юний і амбітний.
До моргу зайшов Берлах. Побачивши комісара, Лютц відразу ж став меланхолійним і заховав руки до кишень.
— Ну що, комісаре, — сказав він і переступив із ноги на ногу. — Добре, що ми зустрілися. Ви дуже вчасно повернулися зі своєї відпустки, та й ми з національним радником приїхали без запізнень. Мерців подано. Ми часто сперечалися, Берлах, я виступав за поліцію, озброєну до зубів усіма новинками техніки, навіть залюбки довірив би їй атомну бомбу, а ви, комісаре, — прихильник значно більш людяного варіанта, ви б сформували щось на кшталт групи мисливців із добросердих міцних дідків. Забудьмо цю суперечку. Ми обоє помилялися, і Чанц довів нам це без жодної науки, одним-єдиним револьвером. Я не хочу знати, як. Але добре. Це був самозахист, і ми змушені повірити йому на слово. Здобич виправдовує ризик. Убиті, як то кажуть, тисячу разів заслужили смерть, а якби все пішло по-науковому, ми і досі винюхували б убивцю серед іноземних дипломатів. Я змушений буду підвищити Чанца. Але ми обидва почуваємося при цьому як дурні. Справу Шміда завершено.