Лютц схилив голову, він розгубився через таємниче мовчання старого. А потім зосередився і раптом знову перетворився на ввічливого, старанного чиновника. Прокашлявся і почервонів, подивившись на все ще збентеженого фон Швенді. А потім вони разом із полковником пройшли у темряву одного з коридорів і залишили Берлаха самого. Трупи лежали на марах, накриті чорними простирадлами. Із голих сірих стін облущувався тиньк. Берлах підійшов до середніх мар і відкинув простирадло. Це був Ґастманн. Берлах нахилився над ним, тримаючи простирадло лівою рукою. Мовчки роздивлявся воскове обличчя мерця, губи ще продовжували посміхатися, але очні яблука вже провалилися глибше, і з них більше не струменіло нічого жахливого. Так вони і зустрілися востаннє, мисливець та його жертва, яка мертвою лежала біля його ніг. Берлах розумів, що завершилося життя їх обох, і знову подумки озирнувся на всі минулі роки, ще раз пройшов таємничими лабіринтами, на які було схоже життя кожного із них. І ось між ними не залишилося нічого, окрім безмежності смерті, цього судді, чиїм вироком є мовчання. Берлах продовжував стояти, нахилившись, і тьмяне світло кімнати падало на його обличчя, на руки, на труп, це світло стосувалося їх обох, було створене спеціально для них, прикрашало кожного з них. Мовчання смерті опустилося на нього, проникло в нього, але не дало йому такого спокою, як тому, хто лежав перед ним. Мертві завжди мають рацію. Берлах повільно накрив обличчя Ґастманна. Він бачив його востаннє. Тепер його ворог спочине в труні. Багато років його переслідувала одна-єдина думка, бажання знищити його, знищити того, хто тепер лежав біля його ніг у порожній сірій кімнаті, на нього сипався тиньк, ніби легенький, ледь помітний сніг. І ось комісарові не залишилося нічого більше, як тільки втомлено накрити його обличчя і сумовито сподіватися на забуття, цю єдину втіху, яка може пом'якшити його серце, що палає в лютому вогні.
Того самого вечора, рівно о восьмій, до будинку комісара в Альтенберзі увійшов Чанц. Старий прохав прийти саме о цій порі. На його подив, двері відчинила юна служниця в білому фартушку, а увійшовши до коридора, він почув із кухні запахи страв та дзеленчання посуду. Служниця взяла в нього плащ. Його ліва рука була перебинтована, але попри це він приїхав на автомобілі. Служниця відчинила йому двері вітальні, і Чанц вражено зупинився: стіл був святково накритий для двох осіб. У підсвічнику горіли свічки. В одному кінці столу, на тлі червонуватого полум'я свічок, сидів у кріслі Берлах і був схожий на втілення спокою.
— Сідай, Чанце, — запропонував комісар своєму гостеві і показав на друге крісло біля столу.
Чанц, не мовивши ані слова, послухався.
— Я не знав, що запрошений на вечерю, — сказав він.
— Треба відсвяткувати твою перемогу, — спокійно відповів старий і відсунув підсвічник трохи вбік, щоб вони могли бачити обличчя одне одного. Потім сплеснув у долоні. Двері відчинилися, і ставна повновида жіночка принесла тацю, заставлену сардинами, крабами, салатами, огірками, помідорами, горошком, присмаченими майонезом та яйцями, а поміж ними — шматочками шинки, курячого м'яса і лосося. Комісар поклав собі всього потроху. Чанц, побачивши, яку велетенську порцію збирається з'їсти хворий на шлунок, здивовано поклав собі тільки трохи картопляного салату.
— Що будемо пити? — спитав Берлах. — Лігерцьке вино?
— Гаразд, хай буде лігерцьке, — відповів Чанц, почуваючи себе немов уві сні.
Підійшла служниця і налила йому в келих вина. Берлах почав їсти, взяв собі хліба, проковтнув лосося, сардини, м'ясо червоних крабів, шинку, салат, майонез і холодну м'ясну печеню, сплеснув у долоні і велів повторити. Чанц, який заціпеніло спостерігав за цим, не з'їв ще навіть свого картопляного салату. Берлах наказав наповнити собі келих утретє.
— А тепер паштети і червоне ноєнбурзьке, — вигукнув він.
Тарілки поміняли, Берлах поклав собі на тарілку три порції паштету, начиненого гусячою печінкою, свининою і трюфелями.
— Але ж ви хворі, комісаре, — врешті несміливо мовив Чанц.
— Не сьогодні, Чанц, не сьогодні. Я святкую те, що нарешті викрив убивцю Шміда!
Він випив другий келих червоного вина і почав їсти третю порцію паштету, їв не зупиняючись, жадібно поглинав смачні страви, старанно перетираючи щелепами, як демон, який намагається втамувати свій ненаситний голод. Тінь, що її відкидала його постать, показувала на стіні збільшені вдвічі контури його фігури, різкі рухи ліктів, схилену голову — здавалося, той, що на стіні, виконує танець негритянського вождя. Чанц із жахом спостерігав за цим театром смертельно хворої людини. Він нерухомо сидів на місці, нічого не їв, не міг проковтнути найменшого шматочка, навіть не надпив зі свого келиха. Берлах замовив собі телячі відбивні, рис, смажену картоплю і зелений салат, а ще — шампанське. Чанц тремтів.
— Ви не хворі, — прохрипів він. — Ви тільки придурювалися!
Відповідь прозвучала не відразу. Спершу комісар просто посміхнувся і продовжував зосереджено поглинати салат, насолоджуючись кожним листком. Чанц не наважувався спитати вдруге, старий лякав його.
— Так, Чанце, — нарешті сказав Берлах, і його очі спалахнули. — Я все це вигадав. Я ніколи не був хворим.
Він поклав до рота ще один шматок телятини і продовжував невпинно їсти, тамуючи ненаситний голод.
І тут Чанц збагнув, що потрапив у хитро розставлену пастку, двері якої вже зачинилися за ним. У нього на спині виступив холодний піт. Страх охопив його своїми сильними руками. Він надто пізно все збагнув, шансу на порятунок більше не було.
— Ви все знаєте, — тихо сказав він.
— Так, Чанце, я все знаю, — відповів Берлах твердо і спокійно, але не підвищуючи голосу, ніби говорив про щось другорядне. — Шміда вбив ти.
Потім він схопив келих із шампанським і спорожнив його одним духом.
— Я завжди здогадувався, що ви все знаєте, — майже нечутно прошепотів Чанц.
Комісар продовжував сидіти із незворушним виразом обличчя. Здавалося, його не цікавить ніщо у світі поза цією їжею. Він безжально наповнив собі тарілку ще раз рисом, полив усе соусом, а зверху поклав шматок телятини. Чанц зробив ще одну спробу врятуватися від цього страхітливого ненажери.
— Куля походить із револьвера, знайденого в руці слуги Гас-тманна, — вперто сказав він. Але голос його тремтів.
У примружених очах Берлаха промайнула зневага.
— Дурниці, Чанце. Ти чудово знаєш, що револьвер, який тримав у руці слуга, був твоїм. Ти сам вклав його в руку мертвого. Викрити це завадило тільки те, що Ґастманн виявився злочинцем.
— Ви ніколи цього не доведете, — без надії в голосі сказав Чанц.
Комісар випростався у своєму кріслі, він уже не виглядав хворим і розбитим, а навпаки, владним і розслабленим, втілював надлюдську вищість і перевагу над усіма, був схожий на тигра, який бавиться зі своєю жертвою. Випив рештки шампанського. Потім служниця, яка постійно снувала сюди-туди, принесла сир. До сиру подали редиску, квашені огірки і мариновану цибулю. Старий поглинав усе нові й нові страви, так, ніби куштував усі ці земні дари востаннє.
— Ти все ще не збагнув, Чанце, — врешті сказав він, — що ти сам давно довів мені свій злочин? Револьвер — твій; куля, яка влучила у пса Ґастманна, коли ти рятував мені життя, довела це, бо її було випущено з тієї самої зброї, з якої вбили Ґастманна, з твоєї зброї. Ти сам додав доказів, яких мені бракувало. Ти зрадив себе, коли врятував мені життя.
— Коли врятував вам життя! Тому я потім не знайшов пса на місці, — механічно завважив Чанц. — Ви знали, що у Ґастманна такий лютий пес?
— Так, я обгорнув свою ліву руку ковдрою.
— Тобто це також була пастка для мене, — майже безбарвним голосом сказав убивця.
— Також. Але перший доказ ти дав мені тоді, коли в п'ятницю повіз мене до Лігерца через Інс, щоб розіграти переді мною комедію із синім Хароном. У середу Шмід їхав через Цоллікофен, я знав це, бо він тієї ночі зупинявся там в гаражі.
— Звідки ви про це дізналися? — спитав Чанц.
— Просто зателефонував. Той, хто тієї ночі їхав через Інс та Ерлах, і був убивцею: ти, Чанц. Ти приїхав із Гріндельвальда. У пансіоні «Айгер» також є синій «мерседес». Ти вистежував Шміда кілька тижнів, знав кожен його крок, ти заздрив йому, бо він був здібний, заздрив його успіхам, його освіченості, заздрив, що в нього є така гарна дівчина. Ти знав, що він вистежує Ґастманна, ти навіть знав, коли він туди їздить, але ти не знав, навіщо. І тоді тобі до рук випадково потрапила його тека з документами, що лежала на письмовому столі. Ти вирішив взяти цю справу собі і вбити Шміда, щоб самому стати успішним. Ти правильно вирішив, що буде нескладно звинуватити в цьому вбивстві Ґастманна. Коли я побачив у Гріндельвальді синій «мерседес», я відразу збагнув, як ти діяв: просто винайняв машину в середу ввечері. Потім я перевірив це. Все інше дуже просто: ти поїхав до Лігерца через Шернельц і залишив машину у Тваннбахському лісі, перетнув ліс короткою дорогою через ущелину і таким чином потрапив на дорогу із Тванна до Ламбуена. Там біля скель ти дочекався Шміда, він упізнав тебе і здивовано зупинився. Відчинив двері, і тоді ти вбив його. Ти сам це мені розповів. І ось у тебе є все, до чого ти прагнув: його успіх, його посада, його машина і його дівчина.
Чанц слухав невблаганного шахіста, який поставив йому мат і завершив свою страхітливу трапезу. Свічки догорали тривожним полум'ям, світло грало на обличчях обидвох чоловіків, тіні згущувалися. У цій темній норі залягла мертва тиша, служниці більше не заходили до кімнати. Комісар сидів непорушно, здавалося, він навіть не дихає більше, мерехтливе світло осявало його все новими й новими хвилями — червоне полум'я, яке розбивалося об лід його чола і його душі.
— Ви бавилися мною, — поволі сказав Чанц.
— Я бавився тобою, — зі страхітливою серйозністю відповів Берлах. — Я не міг по-іншому. Ти убив Шміда, тож я мусив поставити тебе на його місце.
— Щоб убити Ґастманна, — додав Чанц, який раптом усе збагнув.
— Правильно. Я віддав півжиття, щоб викрити Ґастманна, і Шмід був моєю останньою надією досягнути цього. Я нацькував його на цього диявола в людській подобі, на цього аристократа, на цього дикого звіра. Але тут з'явився ти, Чанц, із твоїм смішним злодійським завзяттям, і забрав у мене мій єдиний шанс. Тоді я взяв тебе, убивцю, і перетворив на свою страшну зброю, бо ти був переконаний, що вбивця повинен знайти іншого вбивцю. Я зробив свою мету твоєю.
— Для мене це було справжнім пеклом, — сказав Чанц.
— Для нас обох це було справжнім пеклом, — вів далі комісар зі своїм страхітливим спокоєм. — Несподівана поява фон Швенді змусила тебе вдатися до крайнощів, потрібно було за всяку ціну звинуватити Ґастманна у вбивстві Шміда, і кожен крок убік від сліду, що вів до Ґастманна, міг привести до тебе. Тепер тобі могла допомогти тільки тека Шміда. Ти знав, що вона у мене, але не знав, що її забрав Ґастманн. Тому ти вдерся до мене в ніч із суботи на неділю. Тебе непокоїло також те, що я поїхав до Гріндельвальда.
— Ви знали, що це я до вас вдерся? — безбарвним голосом спитав Чанц.
— Я знав про це з першої миті. Усе, що я робив, мало єдину мету довести тебе до цілковитого розпачу. А коли цей розпач сягнув апогею, ти поїхав до Ламбуена шукати виходу.
— Один зі слуг Ґастманна почав стріляти, — сказав Чанц.
— Я сказав Ґастманнові в неділю вранці, що я пришлю когось убити його.
Чанц похитнувся. Його знову облив холодний піт.
— То ви нацькували нас із Ґастманном одне на одного, як звірів!
— Звіра на звіра, — невблаганно прозвучало з протилежного крісла.
— Тоді ви були суддею, а я — катом, — прохрипів Чанц.
— Це правда, — відповів комісар.
— І хоча я тільки виконував вашу волю, хотів того чи ні, я залишуся тільки злочинцем, людиною, яку переслідуватимуть!
Чанц піднявся і сперся здоровою правою рукою на край столу. Горіла ще тільки одна свічка. Чанц намагався запаленими очима відшукати в темряві обриси старого, але бачив лише нечіткі чорні тіні. Непевним рухом він торкнувся кишені плаща.
— Облиш, — почув він слова комісара. — Це не має сенсу. Люти знає, що ти у мене, та і жінки ще в будинку.
— Справді, це не має сенсу, — тихо відповів Чанц.
— Справу Шміда завершено, — сказав комісар у темряву кімнати. — Я не видам тебе. Але йди звідси! Куди завгодно! Я більше ніколи не хочу тебе бачити. Достатньо вже того, що я засудив одного. Геть! Геть!
Чанц похилив голову і поволі вийшов із будинку, злився із темрявою, а коли зачинилися вхідні двері і трохи згодом від'їхала машина, згасла свічка, востаннє освітивши старого, що заплющив очі.
Усю ніч Берлах просидів у кріслі, не встаючи і не рухаючись. Величезна, жадібна життєва сила, яка ще раз спалахнула в ньому, тепер згасла і збиралася зовсім його покинути. Сміливо і самовпевнено він ще раз наважився зіграти в гру, але в одному він збрехав Чанцеві. І коли на світанку до кімнати увірвався Лютц і розгублено повідомив, що машина Чанца потрапила під поїзд і його знайдено мертвим, комісар був смертельно хворий. У нього ледь вистачило сили попросити повідомити Гунгертобеля, що сьогодні вівторок і можна його оперувати.
— Усього лише один рік, — почув Лютц слова комісара, який втупився у скляний ранок за вікном. — Усього лише один рік.