Досі не розумію, чого ми розбіглися. Кілька разів я не зміг після «читацьких дзвінків» на неї вийти, а потім все припинилося. Можливо, Марґо знайшла собі іншого, або ж вирішила змінити свого чоловіка, переформатувати його ставлення до себе.
Не впевнений, чи варто реанімувати привид з минулого. Хоча її номер у мене зберігся — закладка в одній із книжок.
Вчора я зависав на Подолі, де пиячив біля пам’ятника Сагайдачному з молодими поетами-блоґерами Андрієм, Владом, Вано Крюґером і знайомим перекладачем поезій бітників, Антоном, який мене туди і затягнув. Ми пили трохи гидку теплу горілку, оскільки охолодженої ніде не було, закусували плавленими сирками з маленькими булочками, а потім перейшли на пиво. Я трохи сварився з перекладачем, який учився зі мною на філософському факультеті, що він робить дурницю, бо перекладає поезію, а не Бурдьє та Рорті, якими займався раніше. Захмелілий, я натхненно та наполегливо переконував його, що поезію мають перекладати самі поети, бо вони навряд чи досягнуть у своєму житті кращого, тому, може, після перекладацького ремесла стануть ліпше писати або ж узагалі кинуть, якщо зрозуміють, що ніколи не дотягнуть до Ґінзберґа чи Керуака. Він усміхався і відповідав, що вони не знають мови. Врешті мені все це набридло. Одному молодому поетові стало дуже погано і він проблювався, підбігши під стіни білого Торгового дому. Крюґер, який постійно погладжував свої декоративні «мушкетерські» вуса, хихикнув: «навіть пити, чудо горохове, не вміє». Наша компанія реготала з приятеля, а я думав про тебе.
Ніби на автопілоті я попрощався з ним й забрів у метро. Вже було пізно. Від станції «Либідської» їхав у автобусі, усміхався із заплющеними очима та уявляв тебе. В невеликому провулку, через який прямував від зупинки на Васильківській вулиці, на моєму шляху несподівано з’явилися п’яненькі підлітки. Мій район — дуже неспокійний, а за Радянського Союзу, як інколи згадують знайомі, — був просто відморожений. Дуже часто я думаю написати есе про урбаністичну аґресію, але мене завжди підкорюють лінощі, тому мій задум доводиться постійно відкладати. Підлітки мене помічають. Вони на секунду замовкають, ретельно оглядаючи мене. Між нами — метрів сорок. Здається, це та сама компанія, яку недавно бачив увечері зі свого балкону: їхній жалюгідний, дикий і трохи аґресивний вигляд, дебільні репліки на мою адресу, в яких змішалися погрози з матюками, цинізм і насмішкуватість, — втомили, що я навіть не мав наміру на них звертати увагу. Один мій старший знайомий схожій компанії зробив був зауваження — і його просто відлупцювали, завдавши тілесних травм. Ще тоді я зрозумів, що зло неможливо змінити чи приборкати, бо воно усвідомлено націлене на виклик собі, від чого ще більше «заводиться» та стає одержимим. Злу можна лише співчувати, оскільки воно не знає інших кращих світів і тому приречене існувати у своєму затхлому ґетто ненависті, зневаги, дикості. До вуличних злочинців, гопів, ідіотів краще ставитися, як до важкохворих психів, які через свою хворобу не знають, що чинять.
Те, що район мій — ще той, я зрозумів відразу, коли купив тут квартиру, розмінявши велику материну в місті свого народження. В перший же день, коли я повертався з оглядин нового помешкання, в тролейбусі наткнувся на групу токсикоманів, які на очах у пасажирів нюхали з поліетиленових кульків свою отруту. Сморід розносився салоном, люди обурювалися, але юні герої безкарно продовжували нюхати свої кульки. В таких випадках із гіркотою згадую нудні фрази великих про добро й зло. Що я можу сказати зграї зірваних псів у підворітті? Апелювати до їхнього залитого алкоголем і прокуреного травичкою розуму? Як тут не стати, йопсель-мопсель, педагогом?
Я обходжу їх, не реаґуючи на крики та погрози. Один із них, невеликого зросту наближається до мене на кілька кроків і як ненормальний вигукує кілька образливих фраз, мабуть розраховуючи, що я хоча б на нього погляну. Не оглядаючись, прискорюю ходу. Він також. Переслідувача я не бачу, але спиною відчуваю, що він поводиться ще аґресивніше, чим дуже потішає своїх придуркуватих супутників; і тільки одна з його подруг каже, Валєра, нє нада, ти же відіш, он атмарожений, аставь єво, пусь живєт. Іду, не оглядався, чую, як вони потішаються, викрикують, регочуть, сперечаються, поки не заходжу за ріг сусіднього будинку, на душі одразу стає легше.
Повернувшись додому, я довго думаю над тим, що могло би трапитися зі мною, якби я повів себе по-іншому. Без сумніву — вони мене просто б безжалісно віддубасили і, можливо, я потрапив би до лікарні чи наступного дня прийшов на роботу з добрячим синяком, а завтра я аж ніяк не можу проіґнорувати день — мушу провести відкриту лекцію.
Хіба я маю право витрачатися на придурків, вступати з ними в дискусії чи бійки? Мене чекають ідеї та необхідна для них внутрішня рівновага, заради чого я відмовився від усього. Хіба я маю право легковажити?
Ти мабуть і не підозрювала, що твій приїзд у Київ отримати літературну премію для поетів (я, негідник, так і не читав твоїх віршів, хоча твоя збірка завжди лежить на моєму столі) завершиться початком (завершиться початком — гарно сказано) нашого роману. Це справді зі сфери помислів Божих — дві маленькі монади, які проживали в різних куточках України, жили різними інтересами, спілкувалися з різними людьми, читали різні книги і, відповідно, мали різні погляди на речі, — раптом від таємничого поштовху линуть одне до одного. Чим не любовний роман?
Якби не Юра — я ніколи б тебе не зустрів. Пригадую, він сказав: ходімо в Будинок учених, там моєму приятелеві вручають нагороду. Виявилося, що не тільки його приятелеві вручали нагороду. І це прекрасно: я побачив тебе! Ти не повіриш: усе це дійство (зрештою, і теперішню поезію) я ніколи не сприймав серйозно, сидів у третьому ряді зали і кепкував з молодих поетів, серед яких була і ти. Я реготав з натужних голосів юнаків, які, почервонівши від напруги, вигукували, верещали в мікрофон свої «страшні» метафори, як кров і сперма текли спинами сумирних жінок, як язик поета, наче спис, пронизував нещасні тіла, а потім з динаміків до нас із Юрою, який від моїх коментарів мале не впав зі стільця, долітало «блювотиння днів», «сифіліс очей», «метастази пам’яті», «п’явки почуттів» та інша анатомія та зоологія. А потім юний поет, поголений під Котовського, раптом упав із мікрофоном і почав битися, ніби в конвульсіях, викручувався на сцені і вигукував «це така розплата!».
Пригадую, як після цього дійства нас затягнув у свою майстерню на Лютеранській миршавий, сорокарічний художник, що виявився приятелем далекого приятеля Юри. Наскільки я тоді зрозумів, цей маляр поклав був на тебе око, бо не відходив ні на крок.
Як же так вийшло, що я його «обскакав»? Мені настільки смішно це згадувати, особливо коли бідолаха намагався підсісти поруч тебе, але його постійно відволікали: «Стас, де в тебе виделки?». Художник підскакував, метушився, грюкаючи дверцятами в допотопних шафках-сервантиках епохи Сталіна, порпаючись у шухлядах, а я тим часом сів поруч із тобою. «Стас, де в тебе чарки?» Ти сміялася мені очима. Стас нервово зиркав на нас, на його чолі виступили краплинки поту, він і далі метушився, догоджаючи своїм гостям.
Пригадуєш, як було тісно? Ми сиділи впритул, я мусив злегка розвернутися, аби ти могла вільно брати келих зі столика, над яким скупчилося біля десяти душ. Твоє коліно торкалося моєї ноги, поруч тебе я тріпотів, ніби листочок на вітрі. Як на зло до мене вчепився чорний кіт художника, він зирив з-під столу сумними очима, мабуть, просив ковбаси, я кинув йому шматок, потім другий. Художник запротестував, що закуски мало, не давай йому ковбаси, слиш, не давай, він тепер від тебе не відчепиться. Непомітно я копнув кота, щоб відвалив. Ти мало не пирснула зі сміху. Сорокарічна шатенка навпроти, яка прийшла з лисим і товстим театральним режисером, ненароком пролила на себе «сапераві» й загорланила: «Стас, де в тебе серветки?» Художник, який лише декілька секунд тому всівся за стіл, знову підскочив і заметушився. Я вже не пригадую, що він робив і говорив, бо твої губи привселюдно впилися в мої. Пізніше, коли спорожнили стіл, юний худющий поет із рудими довгими віями, імені якого я так і не запам'ятав, дістав з торби півкілограма вареної ковбаси (мабуть, свою вечерю) й поклав на стіл. Театральний режисер, потираючи руки, накинувся на неї з ножем, нарізаючи рожеве тільце на дрібні кружальця. Ми нікому не заважали, непомітно підвелися й пішли.
— Стас, де в тебе туалет? — останнє, що ми почули, закриваючи за собою двері майстерні.
— плодова мушка, рід двокрилих дрібних комах із сімейства
. Існує близько кількох тисяч видів. У природі харчуються соком рослин, залишками рослинного гниття. Незначні розміри, короткий життєвий цикл і спрощене культивування, а також наявність політенних хромосом і надмірна схильність до різноманітних видимих мутацій зробили їх адаптованими до різних умов життя. Дрозофіла використовується для дослідження взаємодії генів, генетики розвитку, оцінки неґативних ефектів медичних препаратів і поллютантів. За словами Марка Фрая, професора і члена Інституту досліджень мозку США, мозок мухи-дрозофіли має близько 200 000 нейронів, водночас людський — мільярди.
Експерименти Бьорна Брембсома з Вільного берлінського університету довели, що поведінка цих мух має ознаки хаосу, який не є випадковим процесом, бо моделей, що породжують хаос, не існує. Ця здатність дрозофіл, можливо, є еволюційною перевагою, що дозволяє добитися значно більше успіху в пошуку їжі. Якщо в процесі еволюції люди також досягнули таких важливих результатів, то можна дати відповідь на одне зі споконвічних питань: наука стверджує, що наслідок має причини, і якщо ми добре розуміємо причини, то зможемо передбачити наслідки. За німецьким ученим, якщо все це правильно, то вся так звана свобода вибору є ілюзією, бо людина в такому випадку перебуває під впливом зовнішніх стимулів. Якщо наша поведінка інколи здається непередбачуваною, то лише через наявність випадкових подій, які не дають змоги людині відповідати адекватно на вплив навколишнього середовища.
Дрозофіла відома з прадавніх часів. Аристотель помилково стверджував, що вона народжується з пилюки.
На порозі моєї квартири — виснажений чоловік із сивим волоссям, який певну мить вагається заговорити і дивиться на мене з острахом. Він виглядає геть пригніченим, немов побитий пес, мабуть, не може зібратися з думками, які його привели сюди, і не знає, що сказати. Чорними вуглинками очей, в яких поблискує підозра та незрозумілість, пильно обмацує мене й несподівано починає говорити. Я не одразу розумію його невиразне, несміливе і ніби придавлене важкими думками мовлення, здогадуюся, що він запитує про бабу Маґду; відповідаю, що вона виїхала в Донецьк і більше тут не проживає. Кілька секунд він стоїть розгублений і сумний, ніби не зовсім вірить почутому. Дивиться на мене і каже: шкода, дуже шкода.
Зачиняю роздратований, бо з того часу, як я купив у тієї бабусі квартиру, мене майже щомісяця тривожать невідомі люди з підозрілими виразами облич. Я переконаний, що більшість із них є хворими, або причинними. Може, тут якась секта засідала? Деколи мені страшно самому спати в цій квартирі. Недобре відчуваю. Недобре. Тут багато залишилося від колишньої господині — баби Маґди. Це ніби сонне царство статики, де час настільки постарив, що майже не помітно його руху. День і ніч — лише зміни зовнішнього світу, які мляво вторгаються в приміщення. Тьмяні, плямисті, вицвілі шпалери, від одного виду яких може початися мігреневий настрій і які я ніяк не візьмуся пообривати й наклеїти нові, запилена, сіра стеля, яка благає, щоб її гарно побілили, десятиліттями вичовганий, скрипучий паркет, старий чорний гарнітур, котрий до інтер’єру ще більше додає понурості, навіть допотопний телефонний апарат із обірваними дротами, а головне — невблаганний густий запах затхлості, нудьги і приреченості, — все, що я придбав разом зі стінами у баби Маґди. Коли нарешті вдалося продати свою трьохкімнатну квартиру в місті свого дитинства, яку матір чудом отримала на початку перебудови (тоді було модно боротися з чиновниками та народними депутатами і роздавати блага народу), то грошей насилу вистачило на це помешкання, а про капітальний ремонт — через жалюгідну викладацьку зарплату — доводиться постійно забувати.
Не можу забути один епізод, пов’язаний із чорним дубовим столом, обтягнутим зеленим сукном. На поверхні сукно було витерте нерівномірно, лише в кількох місцях, плями яких у сукупності витворювали своєрідну «піраміду», помітні колоподібні западинки (мабуть, у цих точках стояли важкі предмети — підсвічники або щось інше). Юра в день мого переїзду механічно відкрив дверцята до внутрішніх шухляд столу і звідтіля вискочив пацюк, який прошмигнув по моїй лівій нозі і побіг одразу в коридор. Юра від страху аж викрикнув, а я стояв, ніби вкопаний. Пацюк безслідно зник: ми шукали його в коридорі, в кухні, у ванній; мабуть, у квартирі є величенька діра, через яку пацюк дременув у своє невідоме пацюче царство. Вражений видовищем, Юра почав переповідати мені свій дитячий роман про пацюків, які захопили сусідні королівства — королівства інших звірів, витворивши потужну пацючу імперію.
Коли я згадую пацюка — досі відчуваю, як тілом бігають мурашки, мені здається, що рано чи пізно пацюк повернеться. Треба робити генеральний ремонт помешкання, міняти підлогу, вирівнювати стіни, замурувати всі діри й щілини. Але — нема грошей.
Ти горнулася і я відчував твій смуток. Мовчки цілувалися, не зважаючи на пасажирів спершу метро, а потім 12-го тролейбусу. Я знаю: все це як маленька гавань в океані дошкульної зими ми затиснуті холодом у тихі й привітні стіни моєї квартири ми хто позбувся вчорашніх клопотів і думок про завтрашній день тривог і болю який чекає попереду твої сині довірливі оченята що зігрівають душу пелюстки усіх квітів світу вкривають нашу легку дорогу до спокою ложе нашої тиші наповнене запахами весни теплого літа щедрої осені зимової свіжості світлі тіні птахів створюють стіни для нашої тимчасової оселі лагідні білі хмарини ковдрою вкривають наші тремтливі тіла ми втрачаємо рівновагу і тіла немов пір’їни доручаємо повітряній колисці.
Після легкої вечері ми курили на балконі, я накинув тобі на плечі свого кожуха. Ми дивилися на темний і мовчазний Голосіївський парк, укритий білим покровом, на нічні будинки, які виднілися, ніби нічні кораблі в темно-сірій імлі, на його поверхні. Я розповідав тобі про тебе своїм мовчанням (ого, це я сказонув, наче поет!): зігрівав у своїх обіймах, повільно й обережно обціловував кожен сантиметр твоєї шиї. Ти зупиняла мене, шепочучи: «нетерплячий». Тепер я знаю, що наговоритися тобою неможливо, бракуватиме слів — повністю розкритися любов’ю, щоб необхідні слова народжувалися нізвідки і злітали з моїх уст легко, ніби метелики. Раніше я не вірив, що людина здатна оповісти про свою любов чи ненависть, образу чи захоплення. Силкуватиметься, але завжди розповідатиме про зайве, банальне, другорядне, а про найважливіше — те, що на серці, — ніколи. Здається, я так тобі нічого і не сказав із того, що відчуваю. Коли ми кохалися, коли ми лежали, виснажені й гарячі, відчуваючи, як тремтять наші тіла після насолоди, коли жадібно пили прохолодний брют і ти мене знову пробуджувала зі спокою, а я захоплено відповідав «ненаситна»… — і тоді я не міг сказати про найважливіше: про свою любов до тебе. Я цілував твої груди й відчував смак материнського молока, ти заспокоювала мене, що дитину більше не годуєш і тому інколи дозволяєш собі алкоголь. Пізніше, коли дивився на тебе сонну, я захотів написати вірш, хоча ніколи цього не робив серйозно, я придумав лише один рядок: навіть не зважуся торкнутися до тебе тихим поглядом. Я постійно мовчав — радий, замріяний, піднесений, бо не вірив, що все це відбувається, а ти брала моє обличчя в долоні й шепотіла, ну чому ти мовчиш, чудо, все буде добре.
Вночі ми знову пригублювали брют, який надавав нам нових сил, зовсім не хотіли спати, і я вірив, що все буде добре. Потім глузували зі Стаса, глузували трішки й добродушно; ну, не поталанило літньому чоловікові, сміялася ти, нічого не вдієш. Тільки ранкове ліниве сонце та шум нового дня змусив нас, знесилених, заснути; перед обідом я прокинувся від холоду, ти лежала, розкішно розкинувши руки, ковдра з’їхала з твого білявого стегна, я накрив тебе, щоб ти не змерзла.