Згадуючи минуле, я прислухаюся до світу, що нуртує за межами мого помешкання: зверху сваряться; важкий предмет падає на підлогу; затихають; збоку, за стіною, де загальний коридор, чути брязкіт ключів; невдовзі гуркіт — вочевидь — від протягу закрилися двері; скреготить механізм ліфта; на нижньому поверсі шумлять підлітки: вони щодня курять шмаль у під’їзді й регочуть, залишаючи після себе купу недопалків, пластикові та скляні пляшки з-під мінералки, соків та пива і плювки.
Думаю про свою порожню, осиротілу квартиру без тебе: однієї ночі вона була справжнім святом, а тепер перетворилася в пустирище.
Докласти трішки зусиль, щоб ти була зі мною і переїхала в Київ, хоча це було б нелегким кроком: мені довелося б прийняти тебе з твоїм немовлям, усі ці притирки, родичі, тяганина з твоїм чоловіком, шок моїх рідних… все це я уявляв з іронією. Я не був готовим, бо побачив тотальну загрозу своєму звичному способу життя, своїй цілковитій автономії — творчій, побутовій, щоденній, чуттєвій. Побачив загрозу моїй свідомості, її звичному триванню, рівновазі, в неї б увірвалися тривоги, проблеми, клопоти, від яких я завжди намагався принципово дистанціюватися. Можливо, я зрадив свою любов до тебе, а можливо, моя любов не була справжньою, всесильною, такою, що сама створює події та їх розвиток. Я відступився від своїх почуттів. Зрештою, тверезі думки сигналізували мені, що коротка мить знайомства і захоплення ще не є підставою для докорінних змін і радикальних рухів. Також я не знав тоді, як ти мене оцінюєш і яку роль відводиш у своєму житті. Можливо, ця поїздка до Києва по літературну премію була для тебе розвагою, як і моя випадкова поява. Відтоді почуваюся трішки роботом, який існує за усталеними порядками.
Зізнаюся тобі у своїй капітуляції перед симпатичною жінкою. Навіть не знаю, навіщо про це кажу. В помислах я не мав нічого поганого чи такого, щоб могло відсторонити тебе.
Оля — виявилася тим випробуванням, яка взяла вверх над моєю волею. Кілька разів ми разом поверталися з університету: стежинами зелених, тінистих пагорбів Голосіївського лісу йшли до тролейбусної зупинки «Парк імені Максима Рильського», де я чекав, коли Оля сяде на тролейбус і поїде до метро «Либідська». Потім я повертався пішки додому, подумки аналізуючи свої невинні і водночас непрості зустрічі з Олею. Ти не повіриш, але ми, ще навіть не розмовляючи про те, що між нами діється, поводилися обережно та делікатно. Тиждень за тижнем, і ми вже верталися разом з університету стежками, укритими золотисто-червоним листям, трималися за руки. На першій призначеній зустрічі я поцілував Олю, для мене це було справжнім подвигом, бо я раніше не зважувався. Вона відповіла поцілунком. Коли я цілував, Оля заплющувала очі, і в такі миті я завжди згадував тебе, уявляв твоє лице, усмішку, погляд.
Оля дуже активно поставилася до наших зустрічей і, признатися, почала мені набридати. Особливо гостро та неприємно я відчув, як руйнується мій звичний час: його раніше спокійний, врівноважений плин тепер перетворився на бурхливу ріку з несподіваної бистриною чи не менш несподіваними заводями. Ще гірше стало тоді, коли ми переспали. Цей ритуал — відразу після наших пар бігти в мою квартиру й лізти в ліжко — емоційно мене страшенно заводив, але раціонально я розумів, що з кожним днем катастрофічно швидко віддаляюся від себе попереднього, звичного, сталого.
Я не міг більше працювати, читати улюблені книги, стежити за новинками європейської та американської думки, я став розгубленим, хаотичним, неврівноваженим. Навіть моя стара сусідка, тьотя Ася, сказала мені, що моє лице світиться. Я прагнув уникати Олі, але вона приходила — ніби у справах — у мій навчальний корпус і ми знову бачилися, знову йшли осінніми стежками Голосіївського лісу до зупинки «Парк імені Максима Рильського», а потім знову опинялися в моїй квартирі. Я гаряче цілував її, повністю віддаючи себе, божеволів від Олиного тіла, але подумки переживав нестерпні тортури: я ніколи не стану мислителем, я ніколи не стану самітником і не звільнюся від цього світу. З відчаєм дивився на стоси книг, папок, набитих ксерокопіями та роздруківками статей, есе, матеріалів викладацьких курсів науковців із різних країн, і бачив, як усе це ставало мертвою купою паперу, натомість поруч мене лежало біляве, тепле, запашне тіло Олі. Згадувалися іронічні слова Канта, що секс — лише механічне і зайве тертя двох тіл. Я повторював їх як мантру, але це не допомагало, бо тілесна механіка була міцнішою за мою нетілесну волю.
Про нас заговорили колеги по роботі. Пампушка мені хтиво підморгував і шепотів: ну ти і жук, захомутав таку дівицю, на стільки молодшу від себе, в неї на площі Льва Толстого трикімнатна квартира, ну ти і жук, молодець — блистіли його масні вилуплені очі за квадратними окулярами. Подібні репліки я слухав із жахом, бо розумів, що світ невпинно накидає мені свої незримі тенета, ловить, ніби нещасну рибину.
Від читання Куно Фішера (для брошури про Канта) мене відволікає дзвінок у двері. Не люблю випадкових відвідин, особливо незнайомих людей. Дивлюся у «вічко», але нікого не бачу, придивляюся знову й помічаю світлу чуприну сусідського хлопчика Гени, який інколи приходить до мене в гості «розмовляти».
— Привіт, дядь Паша.
— Привіт, Гено.
— Я до вас. Давно вас не бачив.
— Заходь.
Гена за старою звичкою обходить мою квартиру: спершу заходить до кімнати, дивиться на стоси книжок, чухає голову й каже, о-го, знов читаєте, потім іде на кухню.
— У вас невимитий посуд. Це нічого. Я вам допоможу, — він ставить біля раковини невеликий табурет, вилазить на нього, відкриває кран гарячої води й миє тарілки. Я кажу, щоб цього не робив, що сам вимию, але малий непоспішно й спокійно знову повторює «нічого, я допоможу». Він охайно складає вимиті тарілки на металеву поличку над раковиною, оглядає кухню. Гена запитує, чому я й досі не замовив воду.
— Яку воду? — не зовсім розумію сказане після читання.
— Я ж вам ще місяць тому казав — «Кодацьку». Воду з крана пити дуже небезпечно, в ній є хлорка і пісок, а «Кодацька» — очищена. Забули?
— Забув.
— Я вам можу замовити. Треба тільки залізти в Інтернет. Дядь Паша, у вас є Інтернет? Як же ви без Інтернета? Там можна музику і мульти качати, ігри грати.
Не знаю що малому навіть відповісти. Малий ходить кімнатою, бере одну з книг, здається Фейєрабенда, й запитує, чому нема малюнків. Я кажу, що є книги з малюнками, а є такі, яким малюнки непотрібні, бо лише заважатимуть. Потім Гена кривиться, що всі мої книги вкриті пилюкою, а це, дядь Паша, неправильно, від пилюки можна захворіти астмою, не смійтеся, мені мама казала, що в старих книжках живе кліщ і бактерії, які погано впливають на здоров’я.
В двері несподівано дзвонять і переривають нашу розмову. Симпатична мама Гени з пікантними ямочками на щічках, перепрошує та забирає малого додому.
Астма, Інтернет, малюнки — все це так незвично. Мабуть, я дуже відстав від життя.
Після чергової телефонної балаканини з Пампушкою, переважно про його страждання як науковця, мене трохи пробиває на депресію і думки спорадично наповнюються чортзна-чим.
Думаю про нарікання Пампушки і раптом лякаюся, бо уявляю себе через дещицю років подібним до нього. Найгірше, що всі підстави для цього є. Я також замислююся над подібними темами, які інколи глодять мою душу на самоті. Любий вошивий психоаналітик мені скаже, що це комплекс нереалізованості. Проте, я справді вірю, що не все залежить від волі людини (хай простить мені старий неврастенік Ніцше).
Мені здається, що більшість із нас змушені підігравати поточній ситуації. Цьому можуть бути різні пояснення: християнське співчуття до навколишнього зла чи ідіотизму, інтеліґентна вихованість і несміливість, банальний страх перед світом, лінивість і скептичність, зневіра в дії, приховані бажання робити з будь-якої ситуації вигоду, словом, можна називати та вигадувати ще багато нових «масок», за якими ховаємо свої щирі думки, почуття чи погляди на речі. Втім, постійно прикидатися, постійно корчити клоуна — це дуже втомлює і є навіть самоприниженням.
Як це не важко, але я намагаюся мислити спокійно, врівноважено, у форматі такої собі «чистої феноменології», без нашарувань людської чуттєвості, її ego. Хоча усвідомлюю, що в мисленні та спілкуванні звільнитися від людського неможливо. Через це я недолюблюю так званих харизматичних людей, які привертають до себе увагу не своїм талантом і здібностями, а режисурою своєї поведінки та своїми вродженими якостями. Мені здається, що це підкорення іншого, інтервенція на іншу територію, зазіхання на іншу свободу. В цьому мені вбачається несправедливе, що повністю нівелює «зміст» людини, її мислення, працю, натомість зосереджує увагу на манері спілкування з іншими, на вмінню себе подати. За незначний свій вік я вдосталь надивився на таких жевжиків у дорогих костюмах і краватках, які в манері одягатися копіюють недолугих українських політиків. Вони натужно корчать із себе інтелектуалів, викладачів, видавців, науковців, редакторів, поетів, художників, розумників, але жоден із них є не творчою особистістю. Через це вони завжди успішні, на виду, ніби скакуни на перегонах, бездоганні та дипломатичні, безтурботні та пихаті. Вони ніколи не «опустяться», не зійдуть з розуму, не стануть навіженими, не лежатимуть під парканами як Моцарт чи Бетховен. Вони ніколи не підуть проти маси й соціуму і не піддаватимуться остракізму та засудженню. Тля: від неї за кілометр тхне комерцією, бізнесом, розрахунками, а загалом найстрашнішим бичем — політикою, навіть якщо вона непартійна й неполітична. Успішний і знаний митець — це вже політик, навіть коли він не у парламенті чи уряді. Бо його символічні бонуси в будь-яку секунду інформаційна влада здатна перетворити в матеріальні, не кажучи вже про те, що рано чи пізно вони цілуватимуть пантофлю можновладців, ідучи на ті чи інші компроміси.
Я давно зловив себе на думці, що нездатний читати авторів, рядки яких ситі, як холодець, і сумирні, як гіпсокартон, я не здатний повірити кабінетно-декоративним творчостям, спокійній, математично-точній мазанині на полотнах чи бездоганно зліпленим віршикам. Розумію, що це крайня, суб’єктивна позиція, бо вона може бути помилковою — залежною від мого першого мінливого враження. Але мене лякають самовпевнені автори, які не носять у собі «прірву», «самоспалення», «хаос», чи протилежне і не менш сильне — «блаженність». Дуже часто спостерігаю за такими митцями, які всіляко дбають за власну бездоганність, усіма можливими способами маскуючи свої слабинки, як вони стандартизують себе цією симпатичністю, політкоректністю, бажанням сподобатися зграї ідіотів, що формує масову думку. Мені стає їх навіть трохи жаль. Ці дурники не розуміють, що творчість усіх видатних прижиттєвих марґіналів — від античних кініків до бітників чи арт-відморозків у підвалах наших днів — це плювок у їхні посередні самозакохані мордочки. Чорт забирай, не має значення, чим займатися — живописом, скульптурою, наукою чи поезією — це неписане правило справедливості. Блаженні вбогі духом, бо до кмітливих на вигоду посередностей і пройдисвітів я давно ставлюся з розумінням — як ботанік до дрозофіли, яка не переживе завтрашнього дня.
Щось я розбушувався проти ночі, від цього може початися безсоння. Спати, спати.
Гнатовича, який мешкає через дві тролейбусні зупинки від мене в напрямку до Виставкового центру, я бачив два місяці тому, і наша остання бесіда мене засмутила. Він майже мене не чув, не чув моїх арґументів, таке враження, що він говорив до стін, до привиду.
Його звичку — говорити і забувати про присутність співрозмовника — я помітив уже давно. Гнатович перестав викладати в університетах, бо йому набридли обмежені чітким часом формати лекцій, в яких він мав розгортати свої думки, йому також набридли всі вчені ради та наукові інституції, в яких ніхто не намагався слухати це розгортання ідей. Я співчуваю йому, як талановитому вченому, який, поринувши в прекрасний космос наукових проблем, повністю втратив адекватність у світі матеріальних речей, у світі всіх можливих зручностей і компромісів чи можливостей організовувати собі життя.
Коли я телефонував до нього й говорив на ту чи іншу тему, то чув його радість, потім бажання зустрітися. Я говорив про книги, які мені потрібні, і Гнатович почав безкінечно говорити про ці книги, про ідеї цих книг, про авторів, про порушені проблеми та їх еволюцію, про можливість застосування цих проблем сьогодні. Я делікатно перебивав його, що мене цікавить те і те, а Гнатович, почувши, що мене цікавить, продовжував розвивати свої думки. Одного разу з телефонною слухавкою в руці я нетерпляче стояв у кабінеті кафедри, спостерігаючи за трохи нервовими поглядами моїх колег, які ніби хотіли сказати, скільки можна висіти на телефоні, але нічого не зміг зробити, бо Гнатович, поринувши у власне царство мислення, мене не чув і продовжував розгортати цілими блоками та пластами свої думки. Такі «паралельні» розмови в нас давно перетворилися в норму, врешті-решт я звик до них.
Кілька років тому Гнатович повністю відмовився приходити в навчальні та наукові заклади і влаштувався вантажником на роботу в продовольчий магазин. Спершу я був шокований. Але він мені доброзичливо пояснив, що там йому ніхто не заважає думати, що насправді фізична праця і чисте мислення, задоволено хмикнув він, ступають нога в ногу. За чаркою його домашньої наливки він усміхався, що в інститутах самі йолопи, яким більше до шмиги виступати по радіо чи телевізорі. Він добродушно казав, Павле, ти їх остерігайся, краще тримайся нас — наукового пролетаріату, бо лише серед нього ще жива незаангажована і чесна думка. Ми пили ще і подумки я дав собі обітницю ніколи не посідати адміністративну посаду, бо це смерть знанням, творчості та ідеям. Я хизувався, що купив український переклад «Естетичної теорії» Адорно, а Гнатович кривився, що я зробив повну дурницю, оскільки він має ксерокс ориґінального видання, і взагалі українські переклади з філософії дуже посередньої якості, їх краще не читати.
В інші місяці його телефон постійно мовчав. Наш спільний знайомий, якого я випадково зустрів у метро, сказав, що Гнатович мешкає зараз у котеджі молодої пані під Києвом, якій пише дисертацію. Я усміхався й подумки казав, от старий ловелас, але був за нього радий, оскільки крім своєї науки він у житті навряд чи бачив бодай мінімальні радості й блага.
Часто чую: чоловіки, котрі довго живуть самі, поволі стають ідіотами або маразматиками, в них рано чи пізно їде дашок.
Моторошно про це думати: не доведи Господи, таке може стосуватися і мене. За останні роки помітив багато чого незрозумілого у своїй поведінці: мої «інтертекстуальні» жарти, з літературними, філософськими, мистецькими чи загалом культурологічними алюзіями, не завжди сприймають жінки; помічаю, що вони нудьгують. Можливо, все набагато простіше; можливо, треба лише пити вино й коктейлі та безтурботно базікати, заповнюючи спілкування сміхом, жартами і дурницями. Але в такій манері мені трохи важко спілкуватися, бо це вимагає непересічних акторських здібностей. Серед молодших від себе жінок я завжди почуваюся невпевнено: можливо, я засліплений їхньою красою, яка буквально паралізує мою поведінку, робить невпевненим голос, думки хаотичними, а жарти недоречними і не завжди влучними. Я постійно ніяковію й ніяк не можу подолати цей стан. Мені так хочеться з ними спілкуватися, бути розв’язаним, але ненав’язливим, сміливо й ніби ненароком класти руку на плече чи талію, шепотіти різні приємні дурниці на вушко, ледь-ледь торкаючись подихом і губами їхньої запашної шкіри. Не знаю про що з ними говорити, бо їх навряд чи цікавлять проблеми наукової схоластики та іншої теоретичної мури.
Інколи, дивлячись на стоси своїх «важливих» книжок, я думаю, що вони заглушили в мені віталістичні прагнення й зробили з мене такого собі пуританина, який не здатний навіть розважитися. Я — несучасний, недрайвовий. Але з іншого боку, згадуючи біографії Монтеня, Паскаля, Г’юма, Канта, Шпенґлера, подумки я усміхаюся собі, бо лише в тиші та, на перший погляд, щоденній нудьзі мене навідують улюблені і постійні соратники — божевільні, незнані іншим істини. Я люблю Плотіна, але балачки про нього навряд чи будуть доцільними у пабі чи на дискотеці. Бо Плотін і дискотека — несумісні за своїми конституціями. Бо філософські стежки та просіки позбавлені сміху й радості, блиску та розкоші: вони не менш нудні та докучливі, як щоденна праця селянина коло землі. Бо займатися філософією, як стверджував лапочка Абеляр, треба не лише тоді, коли звільняєшся від щоденних справ, а навпаки — відклавши ці справи, залишивши їх назавжди невирішеними. По-простому кажучи, забити на них болт.