Розділ перший
І ЯКЕ ЇЙ ДІЛО?
Хлопці ще здалеку, тільки-но виповзли з яру на косогір, упізнали яблуню. Як і розповідав Олег, вона була схожа на тополю. Стовбур рівний-рівний, і гілля рівне, притиснене до стовбура. Жовті з червоними боками яблука здавалися іграшковими.
— Таки не збрехав, справді гарна, — сказав задоволено Микола.
— Як новорічна ялинка, — докинув Сашко.
Навіть Кудлай принишк біля них, ніби теж милувався її красою.
— Значить, так, — підвівся на коліна Микола. — Підбіжимо, швидко нарвемо і гайда назад, У яр.
— Може, разом не треба? — завагався Сашко. — Може, спочатку один хтось рватиме, а другий буде на сторожі. Тоді…
— Навіщо? — не дав доказати Микола. — Бачиш — нікого не видно, ні Шморгуна, ні дідуся Артема. Мабуть, у курінь поховалися од спеки.
— Ну, нехай буде по-твоєму, — згодився Сашко.
Мить — і хлопці вже біля яблуні. Миколі добре: високий, довгорукий, дістає до яблук. Сашко ж низький, став навшпиньки, зірвав одне, друге і все.
Але Микола не такий, щоб лише про себе дбати, він завжди допоможе й іншому. Ось і цього разу виручив свого друга. Нагнув гілку, покликав:
— Іди рви.
Обірвали її вдвох, Микола хотів іще одну нахилити, а вона — трісь! — і відчахнулась.
Гав, гав, гав!.. — залементував Кудлай.
— Цить! Цить! — утихомирювали його. — Чого ти?
Та було вже пізно. Сторож почув гавкіт і виглянув із куреня. Побачивши між стовбурами дерев хлоп’ячі ноги й собаку, підхопив дробовика і підтюпцем, підтюпцем до яру. Знав, добре знав, куди побіжать крадії. До саду найкраще підбиратися яром. Ближче й безпечніше. Там майже ніколи нікого не буває. А якщо й стрінеться хто, є де сховатися: на обох схилах росте високий полин, деревій, перекотиполе.
Микола з Сашком після того, як відчахнули гілку і загавкав Кудлай, уже більше не рвали яблук. Постояли трохи, прислухались і подалися із саду. Але тільки-но виткнулися з-за дерев, вгледіли Шморгуна, що біг їм навперейми.
— Наза-ад! — вигукнув Микола і кинувся тікати через сад у протилежний бік — до посадки.
Тоді й сторож звернув од яру. Гнався за ними й репетував — аж надривався:
— Держіть!.. Ловіть!.. — Мов батогом цьвохкав хлопців його крик.
Бігти ж нелегко — повні пазухи яблук. Треба придержувати руками, щоб сорочка не висмикнулась із штанів і яблука не розсипались.
А ще Кудлай дурний заважав, стрибав то на Миколу, то на Сашка. Мабуть, думав, що вони затіяли якісь ігрища.
— Пішо-ов! — гримнув на нього Сашко, коли собака зовсім уже розійшовся — ухопив за холошу.
Микола озирнувся. Сашко відстав кроків на десять.
— Швидше, швидше! — підганяв друга. — Не чуєш — женеться!.. Як на коні мчить…
Сашко вкладав усі сили в ноги, та хіба за Миколою, лелекою цибатим, уженешся?!
Ху, врешті сад кінчився!
Ускочили у вузеньку, на чотири ряди, акацієву посадку, що пролягала понад колгоспним садом і дорогою до станції.
Сашко знесилено прихилився до дерева.
Микола покрався до дороги, щоб визирнути — не йде, не їде часом хто?
Порожньо. Лише ген на повороті до сушарні зупинилася однокінна підвода, на якій сидів старший Шморгунів син Сергій і ще якась жінка чи дівчина в білому.
«Куди ж його сховатися, — гарячково билася думка, — посадка наскрізь продивляється… хліба скошені… до кукурудзи не встигнуть — Шморгун вискочить із саду, впізнає, тоді тікай не тікай — не минути халепи. Досі він їх, мабуть, іще не розгледів, далеченько був, та й дерева заважали… І в буряках не приткнешся… Хе, таж буряки окопані рівчаком!..»
— Сашко, за мною!
Добігли до бурякової плантації неподалік саду і впали у вузьку канавку.
— А Кудлай де? — спитав Микола стурбовано.
— В поса… посадці,— сопів Сашко.
— Та він же нас викаже! От іще… Кудлай! Кудлай! — погукав упівголоса, не підводячись.
Собака прибіг, але в канавку до хлопців не поліз. Стояв, висолопивши червоного язика, і дивувався: чого то їм заманулося ховатися?
Микола схопив Кудлая за лапу, втяг і його в канавку.
З Сашка ручаями стікав піт. Заливав очі, капав великими краплинами з носа, підборіддя. І втома налягала така, що важко було й поворухнутися. Навіть коли собака лизнув по обличчю мокрим язиком, і тоді він не знайшов сили одштовхнути його, а тільки відвернув голову.
Микола не дуже вморився, міг би ще бігти та бігти. В нього лише у вухах дзвеніло, наче після лункого пострілу: «Держіть!.. Ловіть!..»
Спершу чулося, як гупають по землі важкі сторожеві чоботища (він не знімав їх і влітку, казав, що ноги крутять), потім затріщали сухі падалішні гіллячки в посадці. Шморгун, видно, вибіг на дорогу. Стояв, лаявся, обіцяв почастувати «злодюг» сіллю з дробовика.
Далі трохи вгамувався, почав скаржитись комусь.
— Одбою нема… Як саранча лізуть… З листям обносять, а ти одвічай тоді за них. Ач, як уже розперезалися, сортове дерево обпанахали та ще й гілку відчахнули!.. І чиї то вони, анциболи?.. Чого їх тільки в тій школі вчать?..
«От добре, що не впізнав! — раділи хлопці.— Знав би хто — було б…»
— Гляди, Сашко, не проговорись нікому, що ми в саду були, — пошепки застерігав Микола. — Спитає Олег, чого на річку не прийшов, скажеш — не зміг, батькові щось там помагав.
— Угу, я так і скажу: татові помагав на ставку.
Хлопці знову прислухалися.
— Звісно, негарно це, — обізвався незнайомий дівчачий голос, коли Шморгун наговорився вволю. — Але в школі напевно цього не знають. Зверніться до вчителів, нехай їх приструнчать.
— А-а, дуже те поможе! — сердито відповів сторож, і хлопці добре уявили собі, як він при цьому зморщив свого гульчастого носа. — Тепер таке лобуряччя росте, що їх чортом не залякаєш!
Миколі кортіло поглянути, з ким розмовляє Шморгун, але визирнути з канавки боявся — ще помітять.
Коли ж голоси вмовкли, зважився. Обережно висунув голову, та одразу й сховав.
Просто на них ішла якась незнайома дівчина в білому светрі, синіх вузеньких джинсах, з чемоданчиком у руці. Чи не вона ото сиділа з Сергієм на возі?
Думали, пройде мимо, аж ні — зупинилася біля їхньої схованки.
— Вставайте, садівник уже пішов, — скалили.
Микола, притримуючи однією рукою пазуху з яблуками, підвівся і буркнув до дівчини:
— То не садівник, а сторож.
Слідом за Миколою з канавки виплигнув Кудлай і, недовірливо позираючи на незнайомку, притиснувся до його ніг.
— Ну й собака! — здивовано промовила дівчина. — Такого ще ніколи не бачила. Як вівця. Обстрижіть, йому жарко в тім кожусі.
— Не жарко, — відказав Микола.
Сашко вставав повільно — спочатку сперся на одне коліно, потім на друге, аж тоді випростався на весь зріст. Повагом витер рукавом піт, прискалив око й задивився на дівчину, схиливши набік голову, як це роблять зовсім малі діти. Сорочка на животі в нього віддималася од яблук, сам кругленький, низенький, точнісінько як пташеня-пуцьвірінок. Микола, навпаки, гінкий, довгоногий і довгорукий.
— Ой які ж бо ви кумедні! — весело розсміялася незнайомка. — Як Дон-Кіхот і Санчо Панса… Читали про них?
Микола відразу спохмурнів.
— Не читали й читати не хочемо, — відповів грубо.
— Та ти не сердься, — ласкаво до нього дівчина. — То є така книга іспанського письменника Сервантеса. Мігеля де Сервантеса. Так у ній виведені герої: один худий-худющий, довгий, як жердина, а другий опецькуватий.
— «Жерди-ина»… «опе-ецькуватий»… — перекривив дівчину Микола.
Прив’язла чогось, ішла б, куди зібралася. Донкіхота й Санчо Пансу якихось придумала, ліпить до них.
Незнайомка зовсім не образилась на Миколині грубощі.
— Ну, ви ж і ховаєтесь, — усміхнулася. — Як той страус: усуне голову в пісок і думає, що його не видно… Стою, розмовляю з сторожем, бачу — з канавки собачий хвіст метляється. Як дядько не помітив?!
«Чортів Кудлай таки підвів. Зажди, пришелепо, більше ніколи не візьму з собою. Прив’яжу дома, сиди, скавучи, хоч лусни!» — картав у думці Микола свого собаку, наче той міг знати, що з канавки не слід висовувати хвоста.
— Сашко, ходімо! — владно скомандував Микола.
Та Сашко ступнув раз, другий і зупинився. Щось боляче шпигало в п’яту, мовби аж до потилиці діставало.
— Колючку, мабуть, загнав, — скривився.
— А ти витягни, — порадила дівчина.
Він присів на горбку, послинив п’яту, пошкріб нігтем.
— Аби це голка…
— Ось на брошку, — відстебнула на светрі червону маківку.
Сашко довго водив по п’яті шпилькою від брошки, але колючки так і не знайшов. Йому було незручно, заважали яблука в пазусі.
— Давай я вийму, — взяла в нього брошку.
Та тільки доторкнулася до п’яти, Сашко ойкнув і смикнув ногу.
— Ти не дивись, тоді не болітиме.
Він одвернувся, і дівчина виколупала довгу жовту колючку.
— З акації,— визначив Сашко. — Дякую.
— Чому ви босоніж бігаєте? Ще й пальці позбиваєте.
— Так легше, ніхто не дожене.
Засунув руку за пазуху, дістав велике червонобоке яблуко, подумав трохи, витяг ще одне, менше.
— На! — простягнув дівчині.
Та, повагавшись трохи, взяла.
— Запашні,— похвалила.
— Їж, — сказав Сашко.
Витерла менше яблуко хусточкою, вкусила.
— Ох і кисле! — скривилася.
Покуштувала й друге.
— Таке саме… Навіщо їх рвете? Це зимові, зелені ще!
— Хоч таких попробуємо, бо спілих нам не перепаде, — відповів Микола.
Хлопці витягли й собі по яблуку і, неквапливо простуючи дорогою до села разом із дівчиною, так заходилися їх трощити, наче ніколи в житті нічого смачнішого не їли. А щоб скривитися — ні разу, лише прицмокували від задоволення.
— У вас дома немає садків? — спитала незнайомка.
— Чого б це не було? Є!
— Чому ж тоді в колгоспному крадете?
— А хай він не буде таким.
— Хто це «він»?
— Та хто ж — Шморгун! Весною, коли гусінь треба було оббирати, запрошували в сад. Усією школою ходили. А тепер і близько нікого не підпускає. Садівник дідусь Артем кличе, а цей — жене. Ще й дробовиком погрожує.
— Він тільки Олега пускає,— докинув Сашко.
— Якого Олега?
— Та сина свого меншого… А той хвастає, що все перепробував у саду. Вчора приніс і цих ось яблук, нового сорту, що дідусь Артем вивів. Відрізав ножиком нам по малесенькій скибочці.
— І старший його, Сергій, отой, що ти з ним їхала, теж пасеться на колгоспних яблуках та грушках… — обурювався Микола. — Як почав сторожувати, то викорчував дома весь садок і засадив помідорами та огірками для базару. Везе Сергій здавати колгоспні фрукти, то й матір з корзинами бере з собою на станцію, щоб спекулювала.
— Ні, що не кажіть, все одно недобре ви робите, — осудливо мовила дівчина. — Це ж не сторожів сад, а колгоспний. Упіймає котрогось, то буде непереливки. Знатимете!
Сашко перестав жувати яблуко. Микола не зважав на її слова, поглянув на дівчину зверхньо:
— Не бійся, аби тебе не піймав.
— Мене йому й ловити не треба, я не краду.
«Ох і причепа!» — сердився Микола. Сама три вершки од горшка, хіба що чемоданчик узяла, штани на себе натягнула, щоб дорослішою видаватися, а говорить з ними, як з першокласниками, — «буде непереливки… знатимете».
Догриз яблуко, дістав з кишені сигарети «Прима». Вирішив закурити, щоб вона не думала, ніби вони з Сашком ще малюки.
— То ти вже й куриш? — здивувалася дівчина, коли він узяв у зуби сигарету.
— А чого ж мені не курити?
— Я думала — школярам не можна…
— Чого це не можна?
— Хіба батьки і вчителі не забороняють?
— Ну й що з того? Нехай забороняють собі на здоров’ячко!
— У нас була така класна керівниця, — встряв у розмову Сашко, — що й чхати на уроці забороняла. Ніби навмисне це робимо. Так і хочеться все чинити наперекір. Я терплю, і всі терплять, а Микола візьме та й спересердя їй стола часником натре або кота в клас принесе…
— Дотепно, дуже дотепно… — чи то осудливо, чи то схвально мовила незнайомка.
— Пхе, я ще й не таке видумував, — гордовито сказав Микола.
— І вчителька не догадується, чиї то витівки?
— Може, й догадується, але ж не доведе, хто це робить. У нас клас дружний, не викажуть! Хоча Ольга Шинкаренко може й виказати. Думаєш, класна керівниця не боїться нас? Тільки пожаліється директорові або мамі, я таку вже їй штуковину підлаштую, що ого-го… Пам’ятаєш, Сашко, як Олегового кожуха вивернув і поклав під дверима?
Сашко згадав, почав реготати.
— Ну, а куриш навіщо? Це ж для здоров’я шкідливо.
— То шмаркачам шкідливо, а нам можна.
— Кому це «нам»?
— Та шостакам.
— Ви шостий скінчили?
— Ні, перейшли… Сашко, бери, — простягнув Микола пачку з сигаретами.
— Хай пізніше, я ще яблук не наївся, — сказав Сашко і знову поліз за пазуху, звідки йому просто в ніс било запашним яблучним духом.
Микола черкнув сірника. Було зовсім тихо, він же затулив вогник долонями, як це роблять курці вітряної погоди.
Припалив сигарету й зопалу так затягнувся, що аж сльози на очах виступили. Відвернувся, щоб дівчина не побачила, — начебто дивився на Кудлая, який погнався за горобцями.
Вона ж помітила, сміється:
— Ти й курити ще не вмієш. Кинув би оту гидоту.
Таке Миколу зло взяло! І яке їй діло до всього? Подумаєш — глузує!..
Цвіркнув на дорогу крізь зуби, прискорив ходу, щоб позбутися такої причепи.
Сашко також пішов швидше.
І вона від них не відставала.
Коли попереду завиднілося в долині село, дівчина почала розпитувати, де в них сільрада, клуб, школа…
Микола мовчав, Сашко їй усе показував і розказував.
— Ти до кого приїхала? — і собі поцікавився.
— Та це я… — і не відповіла. — Гарне село у вас. І річка є,— мовила.
— А навесні, як сади цвітуть, іще гарніше, — відказав Сашко: так завжди говорили дорослі, коли хтось із чужих милувався їхнім селом.
Біля перших дворів дівчина з ними чемно попрощалася й рушила далі. Хлопці городами подалися додому.
Розділ другий
ПОЇЗДКА НА СТАНЦІЮ
Тільки вгледіли Шморгуна Сергія, одразу звернули з дороги. Таке вже прилипало — почне теревенити, глузувати: або таблицю множення питать, або картузи на лоба натягувати, або по голові «гладити» проти чуба… Хоча вони з собакою, а він остерігається Кудлая, при ньому рукам волі не дає, лише базікає.
Але Сергій теж звернув убік, загукав:
— Чого, дурні, тікаєте? Не бійтеся! Діло є.
— Ми не тікаємо. Просто йдемо собі,— відповів непривітно Микола.
— Куди ви? — наблизився Сергій до хлопців.
На ньому приношений робочий костюм, брудна квітчаста сорочка, маленька, схожа на гречаний млинець, сіра кепочка, з-під якої зусібіч стирчали довгі нечесані жмути попелястої чуприни.
Сьогодні Сергій настроєний на диво миролюбно. Наче й не збирається кепкувати або кривдити. А обзивати незлобливо хлопців дурнями — це вже його звичка, на те вони не ображалися.
Проте Сашко на всякий випадок зняв з голови картуза, мовив:
— Купатися йдемо на річку.
— Тю, дурні! Охота вам бовтатися з дітлашнею.
— Там не сама дітлашня, — заперечив Микола.
— Та йдіть, дурні, бовтайтесь, хіба я вас держу. Думав, зі мною поїдете. А не хочете, то й не треба.
— Куди поїхати?
— Не знаєте хіба? На станцію. Сьогодні груші везтиму. Ось запряжу Буланого, заберу в саду ящики. Збруя нова, вчора видали, віз, як пушинка. Ех, і прокатаюсь!..
— Чого ж ти Олега з собою не взяв?
— Допомагає старій помідори збирати.
— Поїхали, Сашко?
— Треба татові сказати.
— Навіщо їм казать, вони ж одпустили тебе.
— Так то ж на річку.
— Нічого, аби одпустили.
— Ну, добре, поїхали, — згодився Сашко.
— Тоді одведіть додому свого цуцика і шмаляйте до посадки. Там і ждіть, — розпорядився Сергій і перевальцем рушив до бригадного двору.