Микола заманив у двір Кудлая, прив’язав біля перевернутої діжки, що правила йому за будку, й почимчикував з Сашком за село до посадки.
Сергій і справді не забарився. Прикотив однокінною підводою, навантаженою ящиками. Колеса на гумі, від старого «Москвича», щоб не трясло в дорозі.
— Тпр-р-ру, — спинив Буланого біля хлопців. — Сідайте!
Вони повмощувалися на ящиках поруч Сергія.
— Но! — цьвохнув батогом коня. Відірвав дощечку на одному з ящиків, витяг із дерев’яних стружок дві здоровенні зеленаві груші,— Їжте, — простягнув Миколі і Сашкові.
— Соло-одкі, — покуштувавши, прицмокнув Сашко. — У нас дома таких нема. І у вас, Миколо, нема.
— Де б вони у вас взялися? Це діда Артема щепи. Перший рік уродили, — пояснив Сергій. — Ви беріть, їжте…
— Не треба. Попробували й досить, — сказав Микола. — Слухай, Сергію, що то за дівчина, яку ти підвозив зі станції?
— Я? Коли?
— Сашко, коли це було?
— Позавчора. Ні, позапозавчора.
— А ви звідки знаєте, що я її підвозив?
— Ми… ми… — зам’явся Микола. — Сама розповідала… Як розпитувала в нас дорогу… Там, у селі…
— Що ж вона вам іще казала?
— Більше нічого. Тільки те, що ти підвозив її зі станції. То хто ж вона така?
— Хтозна. Допитувався — не сказала. Мабуть, до когось у гості приїхала. У клуб на танці запрошував — не хоче, каже: «У нас із вами танців не вийде». А в мене з усіма получається. І краков’яка ніхто краще не танцює.
«Як добре, що вона більше не бачилася з цим прицюцькуватим Сергієм, — думав Микола. — А то могла б розповісти йому про них із Сашком. Знали б тоді і він, і його батько, і всі знали б, хто рвав у саду яблука, хто гілку відчахнув».
— На, правуй, а ми покуримо, — Сергій передав віжки Сашкові.
Витяг з кишені сигарети, простягнув пачку Миколі.
— Не хочу, — закрутив головою той.
— А-а, забув: ти — школяр. Нічого, бери, тепер канікули.
— Жарко, не хочу, — скривився Микола.
— Ну й дурний. Бачиш, які сигарети — «Запашні», ще й із фільтром. На станції виміняв в одного корешка за груші. В наш сільмаг таких не привозять.
Сергій запалив сигарету, попахкав нею, доки розкурив, затягнувся, випустив носом дим, замріявсь:
— І чого це в голови колгоспу є свій заступник, в усяких директорів та начальників є, а в їздових нема? Дали б мені помічника, хоча б такого, як ти, Миколо, або ось Сашко, ото була б житуха! Натомився, ліг відпочивати, а помічник тебе підміняє…
— Таке скажеш! — усміхнувся Микола. — Тоді, по-твоєму, і учням треба помічників? Не захотів іти до школи — посилай свого помічника.
— От дурний! Так учні ж нетрудовий елемент..
— Як це нетрудовий? А уроки хто вчить? Хто на ділянках, у столярній майстерні працює?.. І школа наша називається «загальноосвітня трудова».
— А ще дома скільки роботи, — підказав Сашко.
— Сашко на ставку інколи підміняє батька. Я теж майже щодня допомагаю мамі в огородній бригаді. Це тільки ви прив’язали Олега до своїх помідорів та огірків.
Сергій нічого не відповів. Саме в цей час під’їхали до величезної скирти свіжої пшеничної соломи, і він, поглянувши на неї, голосно позіхнув.
«Зараз буде просити, щоб поїхали на станцію без нього», — подумав Микола.
Так і вийшло.
— Слухайте, хлопці,— почухав потилицю Сергій, аж кепочка сповзла йому на очі,— може, ви самі здасте груші, а я трохи того… подрімаю? Загулявся вчора, спати хочеться.
— Чого ж, можемо й самі,— погодився одразу Микола.
Зупинили коня, Сергій зліз із воза.
— Ви ж дивіться, квитанцію не забудьте взяти, як здасте, — наставляв хлопців. — Тут вісімнадцять ящиків і в кожному по двадцять кілограмів. Всього… Ану, математики, скільки всього буде?
— Триста шістдесят, — перший вирахував Сашко.
— Правильно. Та з гори тихенько з’їжджайте, бо перекинетесь. Назад їхатимете, свисніть.
— Добре.
Сергій знову гучно позіхнув і, не оглядаючись, посунув до скирти, в якій уже раніше облад-нав собі для спання невелику, але зручну «печеру».
Миколі і Сашкові вже доводилося бувати на заготівельному пункті «Плодоовоч», що біля залізничної станції, за п’ять кілометрів од їхнього села. Сергій охоче їх брав з собою, коли возив туди з колгоспного саду черешні, абрикоси, яблука. По дорозі майже завжди, як оце й сьогодні, злізав із воза, ішов або спати в скирту, або десь тинявся, а вони вже самі їхали далі. Повертали назад, зупинялися в домовленому місці, і він знову сідав на воза й брав віжки.
Це тільки бригадир дядько Василь боїться довіряти хлопцям коней. Скільки разів просили, щоб поставив їздовими… «Підождіть, — каже, — нехай у вас чуби повідростають, як у Сергія, тоді й коні слухатимуться. А зараз, поки канікули, купайтеся, рибу ловіть, ганяйте духопела (це він так називає футбольного м’яча), батькам дома допомагайте».
Бригадир, мабуть, як ото й Сергій, думає, що Миколі і Сашкові кортить покататися. Ну й даремно так думає! Хіба це катання… на возі?! Хіба мало для цього в колгоспі всяких машин? Сідай і катайся скільки хочеш. Ні, не тому вони просяться. Хлопцям припали до серця оті поїздки на станцію. Це ж мовби подарунки везеш людям. Набереш у саду повен віз акуратних ящиків з яблуками, або грушами, або сливами, та ще такими красивими, запашними, добрими, що всю дорогу летить слідом цілий рій настирливих ос і бджіл. Здаси на пункт, і помчать вони поїздом чи й літаком кудись далеко-далеко, де, може, й літом свище хуртовина, тиснуть пекучі морози. Смакують там люди чудові плоди, хвалять і дякують тим, хто виростив їх, і тим, звісно, хто привіз.
Наблизившись до крутого спуску, хлопці повставали з воза, наділи на заднє колесо вичовгане залізне гальмо, Буланого взяли з обох боків за вуздечку та й з’їхали з гори.
Через залізничний переїзд Микола сам узявся правити конем, бо вважав себе їздовим досвідченішим за Сашка. Звернули у широкий двір приймального пункту.
— Ну й грушки ж у вас пахучі. Як мед! — прицмокнув язиком вагар. — Наче пасіку завезли… Давайте, хлопці, ставте ящики он туди, — показав на величезні ваги.
Микола з Сашком притьма кинулися розвантажувати воза.
І ось вони вже повертаються додому.
Палке серпневе сонце стояло майже в зеніті. Хлопці простяглися ниць на возі, а Буланий плутав ногами і ритмічно помахував головою, ніби вклонявся всім зустрічним.
Під горою звернули до криниці, витягли удвох велике й важке дубове цебро, самі напилися холодної джерельної води, почастували з корита й Буланого. Аж полегшало. 1 коник зразу підбадьорився й одним духом витяг воза на гору.
Звідси починалася земля їхнього, лепехівського, колгоспу.
Навкруги, скільки оком кинеш, рівне-рівне поле. Жодного горбочка, жодної улоговинки. Ніби його навмисне вирівняли велетенські бульдозери і катки.
На полі, зораному, чорному, жовтіють скирти, і лише якийсь чоловік ходить по ріллі з метрів-кою. На дорозі ні машин, ні підвід.
Микола і Сашко знову повлягалися на возі, тепер уже голічерева, прикривши від сонця обличчя картузами. Та й гарно ж як! Легенько повіває вітерець, у придорожніх травах тріщать коники, в небі співає жайворон.
Потягло і хлопців до співу. Перший зачав Сашко, стиха, впівголоса:
Ой на горі та женці жнуть,
Ой на горі та женці жнуть,—
повторив двічі.
А попід горою Яром-долоною
Козаки йдуть,—
підхопив Микола,—
Гей, долиною,
Гей, широкою
Козаки йдуть…
Проспівали цю пісню, нову затягли, про космонавтів, потім солдатську, маршову.
— Диви, я й не знав, що ви такі співучі,— промовив раптом хтось у них над головами.
Посхоплювалися — бригадир ішов поруч із возом. І де узявся? Ага, так то він ходив із метрівкою по ріллі.
— Дивлюся, віз котиться дорогою, а на ньому нікого… Підвезете мене?
— Сідайте, — посунулись хлопці в передок.
Бригадир спершу поклав на воза метрівку, тоді й сам умостився.
— Куди ж ви Сергія поділи? — поцікавився.
Микола і Сашко перезирнулися: оце халепа!
Ну й гави, не могли раніше вигадати, що сказати, коли таке станеться.
Сашко схитрував — зразу вхопив батога, почав підганяти Буланого:
— Но! Но!..
Микола довгенько м’явся, плямкав губами, не знав, що відповісти.
— Чи, може, ви його заодно з грушами здали? — пожартував бригадир, бачачи, що хлопці щось приховують.
— Та ні,— буркнув Микола. — Він те… як його… захворів.
— Захворів? — звів брови дядько Василь.
— Угу, — кивнув Микола. — Живіт розболівся.
— Де ж він?
— Коло скирти зостався.
— Чого ж до лікаря не пішов?
— Не міг.
— Та-ак, — примружив бригадир очі,— справа серйозна… Що ж, оце ви самі й на станцію їздили?
— Самі.
— Знаєте, куди там здавати фрукти?
— Знаємо, — тепер уже і Сашко обізвався. — Нам не первина. Не раз туди їздили… з Сергієм.
— Ну, то поганяйте швиденько, будемо хворого лікувати.
Сашко стьобнув Буланого, і віл покотився путівцем.
Бригадир далі не розпитував. Хлопці теж сиділи мовчазні, насуплені.
Нарешті показалася скирта.
— Кличте, — звелів бригадир, коли віз спинився.
Сашко вдихнув на повні груди повітря і пронизливо свиснув. Прислухався. Сергій не озивався. Свиснув удруге, ще голосніше. Не чути.
— Мабуть, таки потюпав до лікаря, — сказав Микола.
— Ага, видно, потюпав, — і собі поспішив додати Сашко.
Сподівалися, що Сергій не розчув, і бригадир не догадається про їхню брехню.
Та дядько Василь зіскочив із воза і до скирти:
— Ану, подивимось. Може, дуба врізав.
Попростували втрьох до скирти. Микола і Сашко йшли з похнюпленими носами.
— Сєргі-ію! — погукав бригадир.
Зашелестіла солома. Дядько Василь швидко ступив за ріг скирти.
— Чого? — висунулася з соломи розпатлана Сергієва голова. — Чого горланите? — побачив хлопців.
— Вилазь. Уже приїхали, — сказав Микола.
— Квитанцію не забули?
— Не забули, — буркнув Сашко, витираючи рукавом піт із лоба.
Сергій неквапливо виліз, потягнувся.
— Ух, і завдав хропака. Красота-а!
— А живіт як твій? — спитав Микола.
— Який живіт? — здивувався Сергій.
— Ну, той, що болів. Забув хіба? — заморгав Сашко.
— Чого моргаєш, дурню? У кого болів? Що ви верзете?
Хлопці ладні були крізь землю провалитися.
— От артисти, от комедіанти! — вийшов з-за скирти бригадир. Сергій аж очі вилупив од несподіванки. — Треба було раніше прорепетирувати… То кажеш, Сергію, «красота»? Гм, я думаю — робота робиться, і хропака добрячого можна завдати. Тепер мені ясно, чого ти про помічника торочив. Доведеться-таки його дати тобі. Законного…
Видно, Сергій не лише Миколі і Сашкові говорив про помічника для їздового.
— Ну що ж, — вів далі дядько Василь, — нашій знов у сад, сьогодні ще раз одвезеш груші. А завтра приходь на бригаду, вирішимо, як учинити з тобою. І ви, хлопці, приходьте. Обов’язково приходьте.
Дядько Василь узяв із воза метрівку і подався навпростець через буряки до тракторів, що стояли за кілька гонів од скирти.
Ох і перепало ж тоді Миколі та Сашкові від Сергія! І дурними, і бовдурами, і розтелепами — чим тільки він їх не обзивав. А як розібратися, то сам же винен…
Другого дня рано-вранці хлопці побігли на бригадний двір. А що, коли дядько Василь і справді призначить їх до Сергія за помічників?
Та сталося несподіване.
Після вчорашньої пригоди бригадир зняв Сергія з їздового.
— Іди, голубе, на конюшню, стайні чиститимеш, — сказав йому. — Добрі вила й шуп — ото найкращі твої помічники! А ще там буде кому дрімоту розгонити. Конюх дід Михайло добре вміє це робити. То як, згода?
Сергій аж скривився. Не дуже, видно, припала до вподоби ота нова робота, але що вдієш — доведеться підкоритися.
— Де тільки знайти тобі заміну? — сушив собі голову дядько Василь, оглядаючи колгоспників, які прийшли до нього по наряд. — Всі при ділі…
Микола з Сашком до цього старалися не потрапити на очі бригадирові,— хтозна, як іще воно там буде… Тепер же й зовсім поховалися за спинами в дорослих. Гадали, як побачить він, то і їм дасть прочухана за обман…
— Були в мене на приміті одні хлопці.— вів далі своє дядько Василь. — Раніше так просилися на цю роботу, а як сказав учора, щоб прийшли на бригаду, бач, і не з’явились. Мабуть, передумали"
Микола і Сашко переглянулися, почали пробиратися наперед.
— Хто ж це такі? — зацікавилися колгоспники. — Часом не Микола з Сашком?
— А то ж хто, — відповів бригадир. — Не раз уже їздили на станцію. Кращих їздових годі мені її шукати.
— Та ось вони! — випхнули з натовпу хлопців.
— Ти дивись, а я клопочуся! — удавано здивувався дядько Василь, і Микола з Сашком зрозуміли, що він прикидавсь, насправді уже давно їх помітив. — Ач, як за літо виросли! А чуби, чуби які повикохували! — придивлявся, наче вперше бачив хлопців. — Го-го, тепер коні слухатимуться вас!.. Запрягайте Буланого і до роботи. Ну, чого стоїте? Біжіть мерщій, поки не передумав!..
Розділ третій
МИКОЛИНІ ВИНАХОДИ
Коли б не ця пригода, Микола і Сашко возили б на станцію фрукти з колгоспного саду до кінця літніх канікул. Дарма, що Сергій ображався на них, ще більше старий Шморгун сердився. Ніби вони винуваті, що Сергія перевели на іншу роботу. Кожного разу, як виїжджали з саду, сторож нишпорив у їхньому возі, думав, може, вкрали собі тихцем яблук або груш. А якщо не було поблизу садівника діда Артема, то навіть кишені обмацував.
Хотів, дуже, мабуть, хотів спіймати на кражі, щоб і їх зняли з їздових. Але хлопці не дурні, нічого тепер не займали в саду. Хіба коли дідусь Артем чимось пригостить, тоді візьмуть, не відмовляться. Знали, за це ніхто не лаятиме.
Ще заборонив Шморгун приводити в сад Кудлая, бо собака, тільки побачить його одразу починає гавкати.
Дідусь Артем зовсім не такий, як Шморгун! Він радий був і за онука свого Сашка, і за його друга Миколу, що вони не байдикують. Сам невтомний трудівник і шанував тих, хто трудиться. Дідусеві скоро вісімдесят виповниться, а він і не думає про відпочинок.
Трапилася та пригода з хлопцями за тиждень до початку нового навчального року.
Одного дня зранку повезли вони на станцію сливи. Найкращі і найсмачніші в їхньому колгоспному саду сливи з гарною назвою — "мліївчанки".
В’їхавши у двір заготівельного пункту, де стояло вже чимало вантажних машин і підвід, Микола притримав коня.
— Хто крайній?
— За мною ставай, — сказав вусатий дядько. — Звідки ви, чи не з Лепехівки, бува?
— З Лепехівки, — відповів поважно, закручуючи на поручні віжки.
— По коню пізнав. А Сергій де?
— Ми самі…
— Що це у вас в колгоспі старших не знайшлося?
Хлопці промовчали. Аби дядько не висловив свого зневажливого ставлення до них як до їздових, вони охоче розповіли б йому, куди подівся Сергій, можливо, навіть похвалилися б, що тепер самі возитимуть фрукти на станцію. А так — не варто й балачку затівати.
Розгнуздали коня, поклали йому свіженької отави.
— Сашко, держися черги, а я походжу по станції, подивлюся, — розпорядився Микола і рушив з двору.
Сашко постелив під возом трави і ліг у холодку, бо сонце вже височенько підбилося й добряче припікало.
Черга посувалася повільно, і скоро Сашко став нудитися.
"Може, попросити цього вусатого, хай за конем наглядає, а самому теж піти? — подумав. — Саме он формується состав. Ач як паровоз висвистує!.."
Уже підступив до дядька, аж тут його увагу привернув гурт станційних хлопців, що бавилися біля колонки. Один з них, затиснувши долонею відкручений кран, пускав навкруги себе віяла води, а решта з вереском намагалася оволодіти колонкою.