"Мабуть, не піду. Пізно вже…" Ого, ще й як чкурне! Ось тільки переодягнеться, перевзується…
"А що, коли підождати, поки вона вийде? — раптом подумав Олег. — Тоді підбіжу до неї, спитаю: "Куди це ти?" Вона, звісно, розгубиться, не знатиме, що говорити. Скаже: мати кудись послала. Ні, краще зупинити її біля самої школи, там уже не викрутиться".
Радий, що майнула така чудова думка — піймати на брехні Світлану (щоб не корчила з себе чесну, справедливу, принципову!), — Олег аж свиснув задоволено. Рвучко повернувся, рушив назад.
Навпроти Світланиного будинку з другого боку вулиці росла рядочком густа жовта акація. Він вибрав місце за кущем і причаївся.
Довго чекав, але Світлана не виходила.
Та ось рипнули двері. Думав, вона, аж то її бабуся.
— Чого ти, хлопче, тут сидиш? — спитала бабуся, помітивши його.
— Та це я той… самописку загубив, — вигадав на ходу.
— От лишенько! — забідкалася стара й собі почала дивитись під ноги. — Коли б це присвітити…
— Угу, аби присвітити, — підтвердив Олег, — тоді знайшли б. Так нічим, — намацав у кишені ліхтарик, усміхнувся.
— Підожди, я сірнички принесу.
— Спасибі, бабусю! Я завтра прийду і пошукаю повидному. Хіба сірниками насвітиш?
— Атож, голубчику. Тільки ранесенько приходь, щоб чужий хто не підібрав.
І Олег уже справді намірився йти додому. Йому навіть приємно стало, що подруга все-таки не обдурила, додержала свого слова.
Але нараз вхідні двері знову заскрипіли, і в них з’явилася… Світлана.
Кинув бабусі тихе "до побачення", вбіг у ближній двір.
Дівчина підійшла до бабусі, щось їй сказала і рушила вулицею в бік школи.
Почекавши, доки вона зникне за рогом будинку, Олег також вийшов на вулицю й подався слідом. "Ага, і черевички несе, — помітив Олег у неї в руках невеликий пакунок. — Стривай, знатимеш, як обманювати!"
Біля воріт школи Світлана зупинилась і глянула навкруги.
Олег сховався за стовбуром клена.
Вікна в школі палали яскравим вогнем, світло від них простяглося до самої ковзанки, навколо іскрився сніг. Чути було музику, галас.
— Світлано! — гукнув, коли вони порівнялися з ганком.
Дівчина повернулася на голос.
— Олег, ти?.. — здивувалася.
— Ні, не я, — сказав презирливо. — Султан турецький. То як — "самій неохота"?.. І не соромно тобі?.. Чого ж мовчиш? А мені, бач, дорікала — совісті немає. Отакі ви всі. Прикидатися тільки вмієте… Ну, йди танцюй, вихваляйся своїми черевичками.
Губи в Світлани затремтіли.
— На! — тицьнула Олегові до рук пакунок і схилилася на бильця ганку.
Олег не втримав пакунка — він розгорнувся.
Дзень! — випало з нього щось на кам’яні східці.
Олег швидко нагнувся, підняв.
То була кельма…
Друга сутичка відбулася після Нового року.
Дарма, що саме канікули, що надворі зривалася завірюха, — того дня до школи прийшли майже всі старші учні. Ба навіть малеча прибігла. Всіх цікавило, хто перший прийде до фінішу, а, значить, поїде на районні змагання лижників.
Болільники з самого початку поділилися надвоє.
Одні твердили: переможцем, як і минулого року, буде Петренко Микола.
Його оточила на спортивному майданчику велика група школярів. Кожен з його прихильників вважав за свій обов’язок підбадьорити Миколу, дати йому якусь пораду. Особливо старався Сашко. Він ні на хвилиночку не відходив від свого друга.
Інші палко доводили, що перемогу здобуде Олег Шморгун.
І Олег був не одинокий, круг нього також товпились болільники, правда, менше, ніж біля Миколи. Серед них стовбичив і його старший брат Сергій, якого Олег запросив подивитися на лижні змагання й порадуватися за нього, переможця. Що він цього разу вийде зрештою на перше місце, не мав ніякого сумніву. Торік йому просто не пощастило, гірші лижі вибрав собі, от і прийшов другим.
Олег, крутячись на всі боки, розповідав якусь дуже смішну історію — хлопці аж присідали од реготу.
На майданчик з червоним прапорцем у руці прийшов учитель фізкультури Петро Денисович, а сьогодні — головний суддя. Пославши двох своїх помічників на контрольний пункт, він звернувся до школярів:
— Всіх, хто не бігтиме, прошу відійти.
Як тільки болільники відступили під паркан, Петро Денисович дав команду учасникам змагання:
— Вийти на лінію старту!
Лижники швидко вишикувалися у рівну довгу шеренгу.
Сашко і тут не облишив свого друга, стояв поруч, шепотів:
— Кажуть, Олег сьогодні з самого ранку маршрут вивчав. Гляди, якщо тебе обжене, знаєш, що ми тобі зробимо? — нахмурився грізно.
Що вони збиралися йому робити, Сашко так і не доказав, бо в цей час суддя подав нову команду:
— Перевірити кріплення!
Спортсмени нахилилися, посмикали на лижах ремінці, випросталися. Все гаразд.
Микола хвилювався. Поглядав на болільників, ніби завинив чимось перед ними.
Олег раз по раз, як застояний кінь, переступав, з ноги на ногу, натягував рукавичку то на одній, то на другій руці. Сьогодні йому будь-що треба вийти переможцем. Як тоді зустрічали Миколу, коли він першим фінішував! Мов пошаленіли всі, кричали "ура!". А його ніби й не помітили, хоч прийшов зразу за ним. Та й потім ще довго ходила за Миколою ціла ватага хлопців. Один поперед:, одного вихваляли…
Петро Денисович обійшов шеренгу — оглянув; кожного лижника. Пересвідчившись, що всі готові до змагання, запитав, чи добре знають маршрут.
— Знаємо, знаємо, — дружно відповіли хлопці.
— Тоді приготуйтесь, — підняв догори прапорець.
Лижники вперлися палицями в сніг, попригиналися, напружились…
Затих гамір серед болільників. Стало чути, як поскрипують на шкільному горищі незачинені дверцята.
Петро Денисович різко махнув прапорцем:
— Старт!
Лижники зірвалися з місця і, наче зграя великих птахів, понеслись у засніжений простір. Услід їм лунали гучні вигуки.
Олег зразу ж вихопився наперед. За ним подався Микола.
Маршрут пролягав городами за село, через пологий яр — колгоспний сад — і далі до залізниці.. Там треба було повернути і йти назад, до школи..
Микола широкими кроками ковзав по лижні, яку полишив за собою Олег. Лижі пливли легко… Спустився в яр, піднявся нагору, ввійшов у сад..
Із снігової пелени виринула сушарня… За нею зразу буде оранжерея. Ага, он і вона стоїть! Геть уся покрита снігом, схожа на житло полярників. Нічого, в ній тепло, затишно рослинам. А сніг з даху після змагання скидаємо…
Микола наблизився, глянув на оранжерею, і йому здалось, ніби там прочинені двері. Він не зупинився, побіг далі, але бентежна думка не давала спокою.
"Що як справді відчинені? Померзнуть рослини…"
Тим часом — чи то Олег уповільнив біг, чи Микола дужче наліг — хлопці порівнялися.
Микола приязно всміхнувся: до свого суперника, кинув жартома:
— Тебе й на аеросанях не доженеш. Скоро весь дух з мене вийде. Ху!..
Олег нічого не відповів, навіть не поглянув у його бік. Лише прикусив сердито губу, зробив два-три ривки — і вже знову попереду замаячила його рухлива постать.
Микола не став доганяти. Безладні ривки не приносять успіху, тільки втомишся швидше. Слід зберігати сили — ще не пройдено й половини дистанції.
А Олег нервував. Він то уповільнював біг і йшов поряд з Миколою, то вихоплювався наперед. І врешті стомився. Відстав…
У степу, на волі, розгулялася завірюха. Вгорі вітер крутив дрібним снігом, під ногами білими вужами звивався поземок. Скрізь на путі виростали великі й малі замети.
Біля залізниці, на контрольному пункті, хлопці підбадьорили Миколу:
— Молодець, давай, давай!..
І ось він, уже повернувши назад, мчить до фінішу.
Мелькнула постать Олега, за нею — ще кілька лижників. З’явилися онде будівлі в саду… Глянув Микола на оранжерею. Так і є — двері відчинені.
"Загинуть рослини, — майнула тривожна думка, і він рішуче звернув туди. — А снігу, снігу скільки намело!.."
Зійшов з лиж, хотів причинити двері, але не зміг — заважав високий замет біля входу.
В цей час на лижні показався Олег.
— Олег! Олег! — загукав до нього.
Той зупинився, побачив Миколу біля оранжереї, і на його обличчі відбилося здивування.
— Іди сюди! Двері допоможеш зачинити…
Якусь мить Олег вагався. Потім насунув на лоба шапку, відштовхнувся палицями і з’їхав у яр.
"Так ось ти який!.. Добре, біжи, завойовуй перше місце…"
Почав відгрібати сніг, розхитувати двері.
— Підожди, я відкидаю, — почулося раптом за спиною.
Оглянувся — Сашко з лопатою у руках.
— Чого дивишся? Наздоганяй його!
— А ти чому тут?
— Пізніше розкажу. Біжи швиденько, я сам їх зачиню.
Секунда — і Микола знову на лижах. Серце як не вискочить з грудей. А назустріч вітер — різкий, колючий…
Усе виразніше вимальовується із свіжої каламуті Олегова постать.
"Ще, ще наляж!.." — підганяв себе Микола.
Он уже й школа бовваніє… натовп болільників… Петро Денисович серед них… Сергій…
Жик, жик, — ритмічно висвистують під ногами лижі.
Олег зовсім близько, палицею докинути до нього. Він, мабуть, страшенно втомився, бо суне, як черепаха. Але ж і до фінішу лишається небагато. Якихось тридцять… двадцять метрів.
"Натисни, натисни ще трохи!.." — суворо наказує собі, ніби комусь сторонньому, Микола.
Та прогаяний час не повернути.
— Ура! Ура! — лунає на спортивному майданчику.
То Олегові, переможцеві.
Миколу зразу ж залишають сили, і останні кілька метрів до фінішу він іде, ледве переставляючи ноги.
Ніхто не докоряє Миколі за поразку. Звісно, прикро було тим, хто за нього вболівав. Та що зробиш, не навмисне ж він програв у змаганні? Сам він, видно, переживає — одійшов од натовпу, сів на бум, засумував…
І тільки Сашко, як прибіг із саду й довідався, що переможцем визнано Олега, накинувся на друга:
— Чого ж ти мовчиш? Це ж неправильно!
— Що неправильно? — не зрозумів Микола.
— Неправильно, що Олег переможець.
— Він же першим прийшов…
— Ну то й що?! Все одно неправильно. Коли б на районні змагання не посилали, то нехай… Але ж не він, а ти кращий лижник!
Микола нічого не відповів, махнув рукою: мовляв, яке це тепер має значення.
Проте Сашко не вгамувався.
— Давай розкажемо про все Петру Денисовичу. Він…
— Ні! — рішуче заперечив Микола.
— Дурень ти! — розсердився Сашко. — Я сам розкажу, — і попрямував до вчителя, який стояв у колі школярів.
Одкликавши Петра Денисовича, став розповідати про себе, як йому не пощастило в змаганні: тільки вийшов у сад — порвався на лижі ремінець. Тоді подався на сушарню лагодити кріплення і звідти помітив, що до оранжереї відчинені двері. Хотів зачинити їх — біля входу намело замет. Довелося розшукувати лопату. Коли це й Микола з Олегом нагодилися. От він і став свідком всього, що там трапилось…
Петро Денисович одразу спохмурнів.
— Тільки ви не думайте, що я намовляю…
— Вірно, вірно зробив, чого виправдуватися, — поклав учитель Сашкові на плече руку. — Розберемось.
Коли Сашко одійшов, Петро Денисович поманив до себе Олега, і вони вдвох пішли на шкільний ганок.
— Розкажи, Шморгун, що там у вас з Петренком скоїлося?
"Звідки він знає? — здивувався Олег. — Микола не розповідав, це точно, бо й не підходив до нього. Ага, он воно що, дружка свого підіслав…"
Олег похапцем розповів про подію в саду. В кінці додав:
— Одне слово, Петре Денисовичу, Петренко порушив спортивну дисципліну.
— А ти її суворо дотримався… Ясно, все ясно… — мовив учитель таким тоном, що важко було зрозуміти: схвалював він поведінку Олега чи засуджував. Далі враз посерйознішав, сказав холодно: — Що ж, ти й справді законний переможець, нічого не скажеш… Будемо готуватися до районних змагань.
Доки учитель розмовляв з Олегом, Сашко встиг повідати про ту подію іще кільком учням. Незабаром про неї знали всі.
Тепер уже школярі не ділилися надвоє, як перед змаганнями. Всі були обурені вчинком Олега. Різниця була лише в тому, що Миколині прихильники відверто висловлювали своє невдоволення, галасували:
— Неправильно! Неправильно! Микола хай їде на районні змагання!
Ті ж, що раніше уболівали за Олега, мовчали, супилися, але не наважувались заступатися за нього. Тільки Сергій завзято відстоював свого брата:
— Як це "неправильно"? Все правильно. Олег переможець! А Микола нехай не буде такий дурний…
Але чому і Петро Денисович мовчить? Невже схвалює Олегову поведінку?..
Ага, ось він підніс руку, просить тиші.
— Цього року наслідки змагань у нас кращі. П’ятикілометрову дистанцію лижники пройшли швидше, ніж торік. Перший подолав її учень шостого класу Шморгун Олег…
Школярі знову зашуміли. Ніхто не зааплодував, не привітав Олега з перемогою, як минулого року Миколу. Лише Сергій радо поплескав по спині:
— Молодець, братухо! Молодець!..
Петро Денисович перечекав, поки влігся гамір, і повів далі мову:
— Другим прийшов до фінішу Петренко Микола… — Учитель відкашлявся. — На жаль, не обійшлося без пригод. Ви всі, мабуть, уже знаєте про неї? Що ж, вирішуйте самі, як тут бути. Можна про все поговорити на піонерському зборі. Відносно того, кого посилати на районні змагання, Шморгуна чи Петренка, — ясно. Шморгун — переможець. Такий спортивний закон. Та й пізно заново проводити змагання. Післязавтра уже треба їхати в район…
Думав Олег: коли виборе перше місце, відбою не буде од хлопців. Аж ні!.. Усі стороняться його.
Ревниво глянув на суперника, що стояв серед великого натовпу учнів, рвучко крутнувся на місці і подався з шкільного двору.
…В хату вступив тихо, майже непомітно. Не грюкнув, як завжди, дверима, мовчки роздягнувся, буркнув матері:
— Їсти давайте.
Коли Олег сердився або журився, взагалі, якщо був не в настрої, у нього з’являвся вовчий апетит.
Ось і тепер за обідом: умолов тарілку борщу, майже цілу сковорідку вишкварок, шість пиріжків з капустою, ще й кухлем молока запив.
Мати бачила, що Олег у поганому настрої, гадала — він знову програв у лижному змаганні, до якого так готувався, про яке стільки балачок було у них із Сергієм, і почала втішати:
— Ти, синку, не сумуй. Не вийшло в тебе цього разу — вийде наступного. Це не великий клопіт.
Олег мовчки встав з-за столу і поліз на піч. Він любив після бігання на міцному морозі лягати на гарячу черінь і читати цікаву книжку про далекі країни з дрімучими лісами й дикими звірами, про безмежні бурхливі моря, про снігові тундри. Тоді забував про все.
Сьогодні Олег також узяв з собою на ніч книжку. "Дерсу Узала" називається. Розгорнув там, де був закладений гребінець, прочитав сторінку раз, вдруге і кинув. Учора ввечері відірватися од цієї книги не міг, а нині вона його не захоплювала. Думки весь час повертались до шкільних лижних змагань.
Ну, не допоміг Миколі зачинити двері! Але ж якби всі лижники під час змагань робили стороннє діло?
І ті двері можна було б пізніше зачинити. Що б сталося з тими рослинами?.. А якщо на районних змаганнях Миколі щось заманеться!.. Ні, переможець таки він, Олег, це підтвердив і Петро Денисович.
Микола, видно, добре тренувався. Хороше місце завоював би в районі. І торік третім прийшов. Ну й дурний же він, чого зв’язався з тими дверима? Тепер, мабуть, і шкодує, та пізно вже…
У хату зайшла мати, кинула оберемок дров біля груби.
— Куди то школярі йдуть? Такий мороз, а вони…
— Де? — схопився Олег.
Прохукав у замерзлому напічному віконечку прозору латочку і виглянув надвір.
Завірюха вже ущухла, на небі між сірими хмарами з’явилися голубі просвіти. Вулицею попід дворами простувало десятків зо два учнів старших класів з лопатами, мітлами. Серед них Олег найперше запримітив Миколу. Розмахнувся мітлою, щоб струсити на своїх супутників сніг з придорожньої верби. Але ті встигли розбігтися, і біла пороша засипала його самого. Усі зареготали. їхній сміх долинув аж у хату.