Микола розчаровано скривився. Чого не схотів? Це ж так доречно з’явився міліціонер, ніби відчув, що тут діється. Одразу й поцупив би за шкірку цього злодюгу.
Незабаром долинув гул машини. Сторож підвівся, вийшов на дорогу.
Під’їхав колгоспний грузовик, у кабіні поруч із шофером сидів Сашків батько.
— Здоров, Павло! — привітався до нього зраділо Шморгун.
— Здоров, — нехотя відповів батько.
— Я зараз, — кинувся до посадки сторож, але його спинив батьків оклик:
— Пожди, Іване!
— Га? — рвучко повернув голову Шморгун.
— Іди сюди, кажу.
Сашко почував себе так, ніби його виставили перед людьми на суд за якийсь страшний злочин.
— Ну що там? — підступив до машини сторож.
— Розумієш, Іване… — миявся батько, — не хочу я в це діло встрявати. Передумав…
— Як це передумав? — вирячив очі Шморгун. — Ми ж із тобою вчора договорились!..
— Знаєш, тоді були під чаркою, а тепер… Одним словом — не хочу. І тобі, Іване, не раджу…
У Сашка, як тільки зачув останні слова де й поділася неприязнь до батька.
"Татусю, любенький, дорогенький, — хотілося вигукнути йому, — який же ти молодець! Послухався-таки…"
— Так я ж приготував уже! — почервонів від люті Шморгун. — Он лежить у посадці…
— Однеси назад. Хай воно сказиться!
— Вже злякався? Зустрів міліціонера і злякався?
— Не те, щоб злякався, просто…
— Дурень ти набитий! — сердито процідив крізь зуби Шморгун.
— Як хочеш про мене думай, а я не повезу, і не вмовляй.
— Ну й їдь ти… — вилаявся погано Шморгун. — Без тебе зумію все зробити. Тільки тепер на випивку не надійся.
Батько більше нічого не сказав, махнув рукою шоферові, той завів мотор і повільно рушив з місця.
Собаки, як відомо, чомусь недолюблюють машин. Загледять яку, женуться, гавкають, намагаються гризнути зубами за шини, хоча це їм ніколи не вдається. Мабуть, ота нелюбов у них од заздрощів — самі-бо не можуть так швидко бігати. Кудлай особливо ненавидів їх. Уже, було, і поплатився за це, — колись добряче пом’яла його машина, — а однаково ганявся.
Отож і тепер, тільки-но зрушив з місця колгоспний грузовик, він вирвався, і як несамовитий кинувся слідом за ним.
Микола зопалу підхопився, голосно погукав Кудлая, виказавши цим себе і Сашка.
Шморгун стріпнувся, ніби його батогом уперіщили, оглянувся. Побачив Миколу і Сашка за кущем. Збагнув — за ним стежили. Однак спробував викрутитися.
— Чого це ви тут лазите? — накинувся на хлопців. — Гілля обламувать? Лну, гайда звідси! Щоб вашої ноги більше не було!..
— Нас дідусь послав, не злякався Микола.
— А-а, вистежити захотів!.. Сищиків завів уже!.. — зарепетував Шморгун.
— Ви не кричіть, бо ми вас не боїмося. І про те, який ви сторож, все одно розкажемо.
— Ось я вам розкажу… — рушив Шморгун до хлопців.
Невідомо, чим скінчилася б ця сутичка, коли б у посадку не нагодилася Валентина Михайлівна з дідом Артемом.
Садівник, не дочекавшись учительки з хлопцями, і собі пішов на сушарню. "Чи не наробив там якогось шелесту п’яний сторож? " — подумав.
Біля сушарні він зустрів розгублену Валентину Михайлівну і почув, як із посадки долинув сторожів лемент.
Прийшли садівник з учителькою, і Шморгуна ніби підмінив хто. Згорбився враз, удав із себе такого нещасного, що в людини, яка його не знала, міг би викликати навіть співчуття і жаль.
— Що трапилось? — суворо звернулася Валентина Михайлівна до хлопців.
— Та он… — кивнув Микола на сторожа.
— Винен, товаришочки, винен, — не дав йому доказати Шморгун. — Не подумала моя дурна голова, тепер страждаю… ой страждаю…
— Що тут таке? Нічого не розберу, — зиркав то на сторожа, то на учнів дідусь.
Тоді Микола ступив до рівчака, згріб з мішка листя.
— Набрав сушки, хотів одвезти кудись.
— Свята правда, ой правда… Десятому закажу… Листочка тепер із саду не винесу…
— Нема-таки в тебе совісті й на копійку — ось що я тобі скажу! — вибухнув гнівом дід Артем. — Простріли тобі люди, а ти знову за своє. Оддай ключі! — звелів грізно.
— Ой, каюся, каюся…
Шморгун довго нишпорив по кишенях, врешті витяг ключ од сушарні і неохоче віддав садівникові.
— Тепер іди собі і щоб духу твого більше не було в саду!
Мов побитий шкодливий пес, поплентався Шморгун дорогою до села.
Микола з Сашком віднесли на сушарню мішок, а потім побігли наздоганяти Валентину Михайлівну.
Сонце мало ось-ось креснути далекий, повитий осіннім холодним серпанком небокрай. Високо в небі кричали дикі гуси, відлітаючи в теплі краї.
Розділ тринадцятий
ХТО ПЕРЕМОЖЕЦЬ?
Микола дав собі слово — не чинити більше Валентині Михайлівні нових прикрощів. Якщо й схоче щось утнути — з усієї сили буде стримувати себе. Хай минеться те, що встиг раніше натворити.
Почав старанно готуватися до уроків, не пустував у школі, вдома був слухняний. Цим приємно подивував і вчителів, і матір.
Мати просто не могла нарадуватися ним.
"Бач, старшенький стає, вилюднює, і вдача в нього міняється", — думала вона.
Вражені були таким несподіваним переродженням Миколи і однокласники — чого б це?..
І тільки Сашко достеменно знав справжню причину тих змін. Та ще, може, Валентина Михайлівна догадувалася: стріне, бувало, гляне мигцем, усміхнеться хитро, мовби їхня співучасниця.
Дивна-таки, справді дивна ця нова вчителька! Скільки їй Микола заподіяв усяких каверз, вона ж йому все прощає. Не зовсім, правда, завжди або висміє, або дорікне, але ніколи не зчиняє галасу і нікому не скаржиться.
Як швидко біжить час! Здається, недавно почалося навчання, а ось уже й чверть минає, жовтневі свята настають.
Шостого листопада шкільна піонерська організація проводила урочистий збір, присвячений роковинам Великої Жовтневої соціалістичної революції і, звичайно, закінченню першої чверті. На збір запросили директора, вчителів, голову колгоспу і бригадира дядька Василя.
Коли вже виступив директор школи, голова колгоспу і Світлана Коломієць від піонерів та учнів, бригадир, який статечно сидів за столом президії і увалено слухав виступаючих, шепнув щось піонервожатому. Той сердито кивнув йому, потім відшукав в залі Миколу і Сашка, звернувся до них:
— Може, й з вас хто виступить та розкаже про себе?
Хлопці перезирнулися стривожено — чого це раптом? — і заперечно похитали головами.
— Невже у вас немає нічого цікавого? Певний, що є. Розкажіть, наприклад, як ви працювали в колгоспі їздовими. Ану, хто сміливіший, давай! — заохочував піонервожатий.
Але хлопці, хоч і відлягло в них на душі після тих слів, мов затялися — ні та й ні.
Звичайно, з Миколою і Сашком траплялося чимало цікавого під час поїздок на станцію, як возили фрукти. Та це ж, коли розповідати, неодмінно треба згадати і про те, як вони стали їздовими. А їм зараз, коли на зборі був присутній дядько Василь, дуже не хотілося згадувати тієї історії.
Тоді вожатий надав слово бригадирові.
Дядько Василь розповів, хто з учнів і як саме допомагали літом та й зараз допомагають колгоспу, подякував їм від імені правління.
— Тепер я хочу почитати вам ось цього листа, — дістав бригадир з кишені зеленого конверта, витяг з нього списаний аркушик паперу. — Слухайте… "Дорогі друзі Миколо і Олександре!"
Учні нашорошили вуха. Микола з Сашком переглянулись: що за оказія, невже це до них звертається хтось у листі?
— "Записку, яку ви вклали у ящик з грушами, ми знайшли. ("Ага, он воно що!..") Вас цікавить, кому дісталися груші, що їх привезли ви на заготівельний пункт, і чи дійшли вони цілими, не-ушкодженими. Так от, одержали ваші груші ми, будівельники з далекої суворої Тюмені, одержали цілими-цілісінькими. Мабуть, ви дбайливо доглядали свій вантаж, коли він так добре зберігся. Щира вам дяка. А ще дякуємо вашим батькам за те, що вони виростили такі смачні-пресмачні плоди. Щедрість і теплота ваша зобов’язує нас іще краще працювати на благо нашої рідної Вітчизни. На жаль, у записці ви не назвали своїх прізвищ, ось чому ми й надсилаємо цього листа в правління вашого колгоспу. Гадаємо, що таким чином він неодмінно потрапить до вас. Бажаємо міцного здоров’я, успіхів у навчанні! Вітайте всіх школярів".
Прочитавши листа, бригадир передав його Миколі і Сашкові. Учні дружно зааплодували.
Тоді хлопцям хоч-не-хоч, а довелося виступати на піонерському зборі.
Розповідаючи про свої поїздки на станцію, вони не забули і тієї історії, як піймалися з Сергієм на обмані. Усі посміялися та й годі.
З хлопцями помирилися Микола й Сашко, забувши про колишні кривди і образи. Тільки із Шморгуном Олегом і далі ворогували. Після того, як батька піймали на крадіжці і правління колгоспу прибрало його з саду, Олег став якийсь вовкуватий і дратівливий. Окрім Світлани Коломієць, ні з ким не дружив. Шестикласників неабияк дивувала та їхня дружба. Що спільного між Олегом і Світланою? Вона добра, лагідна, відмінниця, а він — пряма її протилежність. Ну, та нехай дружать, може, й Олег біля неї подобрішає, почне краще вчитися.
Микола з Сашком намагалися не зачіпати Олега, та все одно не могли уникнути сутичок із ним.
Перед Новим роком, коли випав сніг і вдарив мороз, учитель фізкультури Петро Денисович запропонував учням впорядкувати при школі ковзанку: розчистити від снігу майданчик і залити його водою. Любителі покататися на ковзанах охоче погодилися. Зібралися в суботу після уроків і під керівництвом учителя зробили все так, як він і казав.
Ковзанка замерзла швидко, тільки залили, а вже зверху й льодком взялася. Ще Петро Денисович не встиг навіть гумовий шланг сховати, яким поливали майданчик. Шланг простягнувся але до ганку школи, довгий, покручений, схожий на гадюку.
Навколо ковзанки з’юрмилися школярі. Не хотілося розходитись додому, хоч робота була закінчена. Де ж таки, з самого обіду товклися, скільки снігу поповергали, і тепер піти, не дочекавшись, поки замерзне? Треба хоч по разу проїхатися. Звичайно, не на ковзанах, а так — на підошвах.
— Дивіться, вже й пальцем не проб’єш, — присів навпочіпки біля льоду Олег, червонощокий, у кожусі, кудлатій шапці-вушанці, коротеньких модних чоботах.
— А ти не бий! — підступив до нього Микола.
— А то що? — зверхньо і презирливо запитав Олег.
— Та нічого. Займатимеш — бубну виб’ю. — Миколі врешті-решт урвався терпець: Олег сам нічого не робить й іншим заважає. То насміхається з хлопців, то до дівчат в’язне.
— Ти виб’єш бубну? — аж підскочив Олег.
— А то ж хто? — не здавався Микола. — Матір на поміч не покличу.
— Знаєш що? Ти легше, а то як розсерджуся, тоді…
— Що тоді?
— Ось бачиш що! — і Олег ударив підбором чобота об лід.
Тоненька крижана поверхня тріснула, наче шибка у вікні, і на лід хлюпнула вода.
Від несподіванки Микола якусь мить стояв нерухомо. Тоді рвонув до школи.
— Зараз я тобі розсерджусь… — шепотів, біжачи.
Всі гадали — подався за Петром Денисовичем. Аж ні — відкрутив біля ганку кран, на який усе ще був натягнутий кінець шланга. Коли вода побігла, шланг заворушився, засичав і ще більше став схожий на гадюку.
Олег догадався про Миколин намір і хотів наступити на шланг, та не вдалося.
— Кажи, займатимеш ковзанку? — підступив Микола, тримаючи в руках розплеснуту на кінці металеву трубку шланга, з якої бив сильний струмінь.
— Спробуй тільки облити, — застеріг Олег. — Покаєшся, та буде пізно…
Школярі зашуміли:
— Ти бач який, ще й погрожує!
— Розкажемо Петру Денисовичу — він йому дасть.
— Смугони, Миколо! — радили найрішучіші.
Хтозна, зважився б Микола облити водою Олега чи ні, якби в той час не вийшов на ганок, зачувши галас, учитель фізкультури.
— Що то ви робите? — гукнув і рушив до ковзанки.
Вирвав з рук у Миколи шланг, нагримав.
— Він не винен! — закричали хлопці і, перебиваючи один одного, розповіли про все учителеві.
— Недобре, Шморгун, ти поводишся, недобре! Не по-піонерськи.
— А чого ж він чіпляється! — огризнувся Олег.
— Хто до тебе чіпляється? — не поступався й Микола. — Сам лізеш…
— Ну, досить вам, — намагався утихомирити хлопців Петро Денисович. — Шморгун, підстружеш, пригладиш оте місце, як замерзне, і все буде гаразд.
— Не буду я стругати! Хай сам струже!
— І кататися не будеш, — закричали школярі.— Не пустимо!
— Плював я на вашу ковзанку! — кинув сердито.
Застебнув кожуха, натягнув шапку-вушанку і подався з шкільного двору.
Тоді од дівчачого гурту відійшла Світлана і погукала:
— Олег, підожди…
Він зупинився, заперечно крутнув головою, грюкнув хвірткою і зник за ворітьми.
Світлана постояла трохи, дивлячись на хвіртку, і зніяковіло рушила назад.
Довго блукав Олег засніженими вулицями. Нудно самому, одначе до школи не збирався повертатися. Додому теж не хотілося, хоч мати й просила не баритися — сьогодні варить смачні вертуни.
Потім подався на снігову гірку, де спускалася малеча. Випросив там у якогось першокласника саночки і з’їжджав, доки той не заплакав. Тоді посадив його на саночки і так штовхнув униз, що на середині гірки малий аж перекинувся.
Зимовий день короткий. Ось уже й вечір підкрався. У хатах і на вулиці спалахнули вогні, машини їхали із засвіченими фарами.
Олег вийняв з кишені свого продовгуватого блискучого ліхтарика.
Від школи йшла група учнів. По дзвінкому голосу Олег упізнав серед них Світлану і сховався. А коли всі пройшли мимо нього і дівчина звернула до свого двору, покликав її.
— Як тобі не соромно? — відразу накинулась Світлана на Олега. — Всі обурені. Я попросила, щоб ковзанку не вирівнювали. Сказала, що ти сам усе зробиш. А якщо ні — поставлять на піонерських зборах питання…
— Ну й нехай ставлять, що мені до того! То вони все з заздрощів.
— З яких заздрощів? — не зрозуміла дівчина.
— Та з яких же, з людських, — сердито мовив Олег. — Заздрять, що мама купила мені модного кожуха і модні чоботи.
— Та хто тобі сказав це?!
— Хто, хто? Сам добре знаю…
— Бач, який ти…
Помовчали.
— От що, Олег, — сказала Світлана. — Я винесу сікач або кельму в тата попрошу. Візьми і загладь оте місце на ковзанці. А тоді заходь і підемо до школи разом, сьогодні репетиція новорічного концерту, я помирю тебе з Миколою.
— Не буду миритися і ковзанку не хочу поправляти.
— Ох і вреднючий ти. Мені за тебе соромно. Всі кажуть: "Чого ти з ним дружиш?!"
— Ну й не дружи! Хіба це дружба, коли ти й не заступишся за мене?
— В тебе анітрішечки совісті немає.
— І нехай…
— Дивуюсь: як ти тільки не зрозумієш, що неправий у всьому? Даремно ж ніхто не стане нападати…
Мороз міцнішав. Лунко тріскались дерева в садках, порипував під ногами сніг.
Олег і одягнений тепло, і взутий добре — холод не пройме. А от Світлана змерзла, все кутається в легеньке пальтечко і чобітками вистукує. Вже кілька разів натякала, що пора розходитись, а він ніяк не догадається, та все відмовляє йти на репетицію, мовляв, обійдуться без неї.
Нарешті зважилася, сказала прямо:
— Олег, я дуже змерзла.
— Ходімо в Будинок культури, там тепло.
— Ні, вже пора додому.
— На репетицію хіба не підеш?
— Мабуть, не піду. Пізно вже… і самій неохота.
— Добре, давай тільки глянемо в сільмазі на світлову вітрину, що вчора поставили, та й годі.
Попростували до сільмагу. Олег довго розглядав і дивувався, як це можуть світитися різними кольорами скляні трубочки. Світлана ж стояла збоку і не виявляла до вітрини ніякого інтересу, все хукала на посинілі пальці.
Попрощалися біля її двору, і Світлана швидко потупотіла до хати.
Олегові не хотілося, щоб Світлана була на репетиції без нього. Тому й відмовляв її і затримував. Врешті сказала, що не піде туди. А може, тільки пообіцяла, аби відчепився?
Скільки розмов у Світлани про той карнавал, як готується! Хвалилася, що сестра черевички лаковані прислала з Києва, тож закортить похвастатися. Та ще, як заливали ковзанку, Микола прив’яз: "Світлано, зарані попереджаю — сьогодні я танцюю з тобою". — "Там видно буде", — відповіла йому, наче й не зраділа, що він запросив її. Всі дівчата прикидаються. Насправді ж їм, і Світлані, мабуть, теж, хочеться з ним потанцювати. Вони чомусь вважають Миколу за найкращого в школі танцюриста.