Біля верб була прип’ята бабусі Антонючки коза. До появи Миколи вона лежала в холодку. Але як угледіла його з вудками і веслом, злякалась і кинулась тікати. Втекти кудись вона, звичайно, не змогла, а от Миколу перечепила мотузкою. З усього розгону гепнувся на землю, аж відерце покотилося по траві.
Підбігли хлопці. Підвели. Але що за чудасія?! Риби тієї на траві як кіт наплакав, і вся чомусь перемішана з ряскою і у відрі ряска.
Поглянули на Миколу і все зрозуміли…
Виявляється, ніякого рибальського секрету не було, а Микола дурив їх: запливав в очерет, натоптував відерце ряскою, а зверху клав свій улов, і виходило, ніби воно повне риби.
— "Треба вміти вудити"… — перекривив Миколу вкрай обурений Олег.
— Ну, чого ти сердишся? Уже й пожартувати не можна? Думав, що самі догадаєтесь, а ви, як маленькі діти, вірите й вірите…
Олег зі злості тільки носом засопів і попрямував до вертольота, з якого уже виходив із чемоданчиком у руці дядько Дмитро, старих Антонюків син.
Один за одним рушили й решта хлопців. Останнім плентався засмучений Миколиною брехнею Сашко.
А той іще довго лазив навколішки по траві й згрібав у відерце рибу з ряскою, яку щоразу після риболовлі приносив додому для качок.
Розділ восьмий
САМ ВИНЕН
Микола лежав горілиць за садком на купі сухого соняшничиння, заклавши під голову руки, й дивився, як народжувалися в небі хмари.
Спершу ген там, десь навпроти колгоспних городів та лук, з’являвся у високості невеличкий димчастий клубочок. Якийсь час клубочок висів на місці, мовби прип’ятий невидимою струною до землі, потім поступово розбухав і з прозорого перетворювався на білий, наче ватяний. Коли ж виростав у здоровенний, як копиця сіна чи скирта соломи, клубок, струна не витримувала його, лопалася, і по небу пливла справжня хмарина.
"От добре видертися на неї і помандрувати світом, як на супутнику, — замріявся Микола. — Скільки всього побачив би згори! Та самому нецікаво. Ну, Кудлая можна було б узяти. Е, ні, Кудлая туди не затягнеш, побоїться. Краще із Сашком. Тільки й Сашко вже, мабуть, не захоче…"
Колись були ніби зв’язані докупи. І в школу, і з школи йшли разом, і на перервах, лиш продзвенить дзвінок, вони вже й поруч. А це мовби щось пробігло між ними. Ось уже третій день Сашко наче цурається.
Що завинив перед ним і перед усіма хлопцями, то вірно. Навіщо було їх обдурювати своїм "рибальським секретом"? Поводив би трохи за ніс, пожартував і годі. Тепер вони обізлилися. І на Сашка сердяться — бо дружок. Он як образив його позавчора Олег Шморгун.
Після уроків шестикласники залишилися переобирати раду піонерського загону і ланкових.
Піонервожатий сказав, що вибирати треба авторитетних піонерів, котрих усі поважають. Тоді Троць Віктор, єдиний у класі хлопець, який ніколи не цікавився риболовлею, встав і запропонував на голову ради загону Миколу. Його, мовляв, усі люблять за дотепні і незвичайні вигадки, тому й слухатимуться.
Шинкаренко Оля заперечила Вікторові. Вона заявила, що головою повинен бути не той, хто щось там вигадує, бешкетує, а той, хто добре вчиться, хто має гарну поведінку і хто справедливий.
Піонервожатий погодився з Олею. Головою ради загону вибрали Коломієць Світлану, бо вона і вчиться найкраще, і поведінка в неї відмінна, і справедлива, і душевна. З нею не тільки дівчата, а часто й хлопці діляться своїми таємницями.
Ланковими вибрали Троця Віктора й Шинкаренко Олю.
Потім дівчача ланка пішла на тваринницьку ферму, а хлопці — на конюшню, щоб розподілити між собою телят і лошат, яких зобов’язалися доглядати.
Чи були якісь суперечки під час розподілу телят — невідомо. А ось між хлопцями хіба ж така зчинилася сварка! Кожен, бач, хотів доглядати більших і кращих лошат, щоб можна згодом і поїздити на них.
Віктор як ланковий запропонував кинути жеребки. Микола і Сашко його підтримали. Та Шморгун Олег, котрий відчував себе мало не господарем на конюшні,— бо там же працює брат Сергій, — запропонував жеребків не кидати, а віддати найменших лошат Сашкові. Той, звісно, обурився:
— Чого це мені?
— Ти ж боягуз! — сказав Олег.
— Боягуз? — почервонів од сорому Сашко. — Коли я чогось боявся, що ти мене так прозиваєш?
А хто із дупла витягнув гадюку? Хто? А хто на самісінький вершечок вітряка заліз?..
— Я не про те. Коней ти боїшся, ось що. А великих лошаків треба об’їжджати.
— Треба об’їжджати, то й буду! Тебе не проситиму.
— Ха-ха-ха!.. — зареготав Олег. — Диви, який зробився хоробрий! Опам’ятайся! Забув, як позаторік верхи катався…
Ні, Сашко нічого не забув.
Якось до них заїхав конюх дядько Михайло. Коня свого прив’язав у дворі до верби. Смирний такий коник, кожного підпускав до себе.
Зібралася біля нього дітвора. Той траву з рук дає, той скоринку хліба. А Сашко аж у сідло виліз.
І тут, де не візьмись, забіг у двір Олег із гур-калкою, що, коли нею крутнеш, гуркоче, як пропелер. Кінь злякався, рвонув повіддя і майнув із двору.
Сашко вчепився в сідло ні живий ні мертвий. На вулиці, де дорога круто повертає до річки, не вдержався, впав.
Коня насилу піймали, а Сашко з тиждень пролежав удома, поки очуняв, — так забився.
Після того побоювався сідати верхи на коней.
В якомусь іншому селі це, мабуть, нікого й не здивувало б, але в Лепехівці… В Лепехівці ти можеш боятися корів, кіз, навіть гусей чи індиків, тільки не коней. Лепехівка — село особливе, воно славиться верхівцями з давніх-давен. До війни всі призовники з Лепехівки йшли в кавалерію і неодмінно з своїми, колгоспними, кіньми. Тепер армія обходиться без кавалерії, і в артільній роботі коней майже зовсім замінили машини. Проте в колгоспі ще розводять багатенько коней, бо люблять їх. Ось чому в Лепехівці й понині і дорослі, і хлопчаки добре їздять верхи. Ото лише Сашко…
— Слухай, Олег, чого ти його ображаєш? — заступився за друга Микола. — А може, він і їздитиме. Хіба всі коні однакові? Он Ворон — хто на нього сяде, крім дядька Михайла? Ти який уже їздець, а теж боїшся навіть підійти близько.
— Так то жеребець! Про Ворона не йде балачка.
А Сашко ні на якого коня не сідає, бо страхополох. Ясно? Та що з вами теревенити, — відповів сердито і знову звернувся до хлопців: — Хто за мою пропозицію?
І Сашкові таки дісталися найменші лошата.
Микола хотів було віддати йому своїх, більших, однак той не згодився. І на нього, певно, розгнівався.
Оце й досі сторониться усіх, і Миколи теж.
Сьогодні Сашко навіть надвір не виходить. Мабуть, угледів його отут, на соняшничинні, і сидить, затаївшись, у хаті, щоб не зустрітись, не бачитись.
Микола встав із купи, погукав через дротяну сітку-огорожу:
— Сашко! Сашко!
Не озивався.
— Сашко-о! — погукав голосніше.
Тиша…
Невже пішов кудись так рано?
Микола знову ліг на соняшничиння, втопив очі в голубу просторінь. Але вже не стежив за хмарами і не мріяв про небесну мандрівку по світу. Його цілком полонили земні діла.
Нескладно в нього виходить останнім часом, ох, нескладно. З першого дня, як почалося навчання, все пішло шкереберть. Раніше і не таке витівав, і нічого, майже завжди миналося. Коли там Ірина Тимофіївна догадається, що то він зробив, та вчинить галас. А тепер жодна витівка не вдається. Що б не задумав — усе нова вчителька розгадає. І хлопці та дівчата стали не тими, що колись. То, бувало, утне яку штуковину, радіють усі, дивляться на нього, мов на героя. А це як подуріли. Підмовити їх до чогось — марна спроба. І все через цю Валентину Михайлівну. Не зрозумієш її, не вгадаєш, як поведеться. До інших учителів уже придивилися, знають їхні вдачі і звички.
Першим постає у Миколиній уяві найстаріший у школі вчитель математики Віталій Павлович, який ще навчав батьків теперішніх учнів і навіть деяких їхніх дідусів та бабусь.
Той, привітавшись і відмітивши в журналі, кого немає па уроці, має звичку сідати не за столом, де звичайно сідають усі вчителі, а за парту якогось прогульника.
Найчастіше вибирає одну із задніх парт. Його, сухенького, маленького, цілком влаштовує місце школяра. Якби не біла-біла, наче облита сметаною, голова та не пишні сиві вуса, він зовсім був би непомітний серед учнів.
Встає з-за парти в кінці уроку, тоді ж і оцінки ставить у щоденники та класний журнал.
Сам ніколи не пояснює нових задач, прикладів. Викликає до дошки котрогось із учнів і просить "допомогти" йому їх розв’язати. Або говорить: "Давай розберемося разом, що це воно за головоломка. Ну, ніяк не втну її сам".
Віталій Павлович ніколи не підвищує голосу, завжди говорить повільно, лагідно, любить пожартувати.
Географ Тарас Костьович, навпаки, високий, здоровенний, з чорним кучерявим чубом, м’ясистим носом. Цей зовсім не сідає під час уроку, більше стоїть коло розвішаної на дошці карти. Навіть у журналі пише навстоячки.
Якщо хтось не може показати на карті якийсь там острів чи озеро або відповісти, скільки на земній кулі частин світу, Тарас Костьович так дивується, ніби учень не знає, де в їхньому селі клуб чи скільки в них душ сім’ї.
"Невже ти забув, де острів Кергелен? Ой, який сором, який сором!.." — береться він за голову.
Учитель історії Борис Прокопович любить розповідати і часом так захоплюється, що забуває опитати домашнє завдання. Схопиться, як уже задзвонять на перерву, та вже пізно.
"Ну ж хитруни, — свариться незлобиво на учнів, — наступного разу мене ви не проведете, урок не вивчили і навмисне запитуєте!"
Найдобрішою серед учителів вважається Надія Григорівна, вчителька української мови та літератури. Вона завжди все прощає: невивчений урок, запізнення, підказ, навіть пустощі, варто тільки вибачитись перед нею. Сама дуже ввічлива, вимагає й від інших цього. Учнів називає на "ви".
Коли хтось підходить до неї на перерві і просить не викликати на уроці, бо, мовляв, з якихось причин не вивчив домашнього завдання, вона й не викликає.
Про кожного вчителя учням відомо чимало. А ось про нову що можна сказати? Майже нічого. Незрозуміла якась…
"Де ж це подівся Сашко? — знову згадав про друга Микола. — Може, до старих Антонюків пішов, адже там зараз дядько Дмитро гостює. Ні, туди він не піде. Відколи там квартирує Валентина Михайлівна, й разу не був. Мабуть, з батьком на ставку".
Тільки ото подумав, як почув: щось деренчить на вулиці. Вибіг за ворота — аж там Сашко на мопеді гасає.
Побачив Миколу, зупинився.
— Чий це? — спитав Микола.
— Дядька Дмитра. Учора купив, "Верховина" називається. У Львові випускають.
— Коли ж ти навчився їздити?
— Тут нема чого вчитися. Хто на велосипеді вміє, той і на мопеді одразу поїде. Дядько Дмитро мені розказав.
— А де ж дядько?
— Рибалить. А мені до обіду дозволив кататися. Хочеш, я і тебе навчу.
— Ще й питаєш! Ясно, хочу, — усміхнувся Микола.
— Але не тут. Краще за садком або за городами. Бо як назбігається дітлашні!..
Сашко добрий і не злопам’ятний. Мовби нічого прикрого й не сталося між ними.
— Слухай, Сашко, може, й хлопців покличемо?
— А чого ж, давай, — погодився; він одразу здогадався, що Микола хоче помиритися з усіма.
Незабаром зійшлися майже всі хлопці з їхнього класу, і кожному хотілося спробувати поїздити на мопеді.
Не було тільки Віктора Троця.
— Хто за ним збігає? — спитав Сашко, котрий тепер відчував себе мало не вожаком їхньої ватаги.
— Все одно мати не пустить. Він пелюшки перо сестричці,— засміявся єхидно Олег.
— Тоді ходімо разом, попросимо, щоб відпустила, — сказав Сашко.
Ну й вреднючий цей Олег! Такий же, як і його старший брат Сергій. Від нього, мабуть, і перейняв погану звичку. Завжди намагається або гострим слівцем дошкулити, або вигадає таку забавку чи гру, щоб поглумитися. Це в нього вже просто як хвороба. Візьме, бувало, заховається де-небудь, а коли хтось підійде, вискочить зненацька, крикне "гав!" і регоче, радий, що налякав. А ще й шкодливий та мстивий.
Коли зайшли до Віктора у двір, побачили біля сарая цеглу, складену в рівний невисокий стовпець.
— Для чого це? — спитали.
— Для гаража. Тато машину купуватиме, "Запорожця", — пояснив Віктор.
Олег попробував, чи міцно стоїть стовпець, — він злегка гойднувся.
— Ого, тут і силач не звалив би! — сказав навіщось, хоч добре знав: повалити його — не треба багато сили.
— Таке скажеш — "силач"! — усміхнувся Віктор. — І я звалив би.
— Ти? — зневажливо поглянув на нього Олег. — Сили як у горобця, а хвастає.
— От і не хвастаю!
— Так доведи — візьми й звали!
— І доведу, — не здавався Віктор.
Хлопці радять йому не зважати на Олега — знає ж, який він, ні за що може образити. І Олега усовіщають, щоб не кривдив товариша, але той не відступався від свого.
— Ні, нехай доведе. А то тільки язиком плеще, хвалько нещасний.
Для Віктора честь дорожча за все. І він постоїть за неї. Рішуче підійшов до стовпця, вперся в нього обома руками. Верхній шар цегли зсунувся і з гуркотом упав на землю. Кілька цеглин розбилося.
Зачувши гуркіт, з хати вибігла мати.
— Що ж то ви, халамидники, наробили?! Ось я вам покажу! — вхопила на ганку віника-деркача.
— Це не ми, тітко. Це він, — ткнув на Віктора пальцем Олег і позадкував до хвіртки.
Віктор стояв розгублений біля купи, дивився на побиту цеглу. Але як тільки мати замахнулася віником, мовби прокинувся. Зірвався з місця й дременув у город. Слідом за ним полетів деркач.
Хлопці, щоб і їм часом не перепало за шкоду, теж повтікали з двору.
— То я навмисне підмовляв його повалити цеглу. Го-го-го! Ха-ха-ха! — зареготав Олег.
— Ну й дурень! — розсердився Сашко. — Вікторові тепер улетить.
— І нехай.
— А тобі що з того? Чого радієш? — спитав Микола.
— Він же насміхається, коли мені прочухана дають.
— Так ти ж заробляєш…
Коли тітка зайшла до хати, хлопці знову повернулися в двір, щоб допомогти Віктору скласти цеглу.
Олегові нудно самому, без товариства. Кишнув на курей, які греблися в смітті, налякав кота, що дрімав на сонці за парканом. У сусідньому дворі гралася дівчинка. Виманив у неї аж дві жмені смаженого гарбузового насіння. Сів під ворітьми біля мопеда, лускає.
Тим часом хлопці склали цеглу, поховавши всередину стовпця побиті шматки, і вийшли на вулицю.
Олег підбіг до них, дістав із кишені насіння, простягнув Сашкові й Миколі.
— Беріть.
— Я не люблю гарбузове, — скривився Микола.
— І я не люблю, — так само відповів Сашко й одвернувся, даючи Олегові зрозуміти, що не хоче з ним мати ніякої справи. — Хлопці, ходімо вже, бо не встигнемо й накататися.
І вони без Олега рушили від двору.
А Олег помчав кукурудзою навпростець за садки. Наламав з терну та акації колючих гілочок, поклав на дорозі й присипав їх пилюкою: їздитимуть — неодмінно попроколюють камери в мопеді.
Сховався за високим і густим кущем смородини, ждав.
Хлопців же нема й нема.
Невже передумали і кудись в інше місце подались? Авжеж в інше, щоб не знайшов.
Прислухався.
Тихо навкруги. Лише з садків лине ранковий переспів птахів та на леваді мекає бабусі Антонючки коза.
"Мабуть, вони там, на леваді. Тільки чого це не чути моторчика? Може, не заведуть мопеда?.. Піду щось їм пораджу, і помиримось".
І на леваді не було хлопців. Сама коза паслася на прив’язі.
"Молодець, кізонька, — похвалив у думці,— добряче перечепила Миколу…"
Ухопив її за роги, сів верхи.
— Др-р-р-р… — задеренчав, ніби моторчик на мопеді.— Давай! Вперед! Вперед! — штовхнув колінами під боки.
Але коза розставила ратиці, нагнула голову і ні з місця, стояла як укопана.
Ох і вередлива!