Зліз, ударив спересердя кулаком по спині. Коза мекнула й відбігла.
Де ж вони поділися? Могли й до ставка піти, і за городи…
Спробуй знайди їх тепер. Бігатимеш, висолопивши язика, як цюцько.
Олега ще більша злість охопила на хлопців. Як би все-таки помститися? Хіба що розказати про все дядькові Дмитру. Авжеж, треба розказати — він їм дасть…
Поплентався до старих Антонюків. Одначе дядька Дмитра не було вдома.
— Пішов рибалити, — сказала бабуся Дарина. — А нащо він тобі?
— Та… — зам’явся Олег.
— Секретне щось?
— Ні. Хотів сказати, що Сашко з хлопцями на мопеді катаються.
— То й нехай катаються, що тобі до того?
— Дядько самому Сашкові дозволив, а він цілу ораву зібрав. Учитимуться і поламають мопед.
— Ага, ясно, — кивнула бабуся. — Тебе, мабуть, не прийняли до гурту, так ти оце й прийшов.
— Я сам не захотів.
— Брешеш. По очах бачу, що брешеш, — не повірила. А потім іще більше ошелешила його: — Ти що, знову на козі їздив?
— Хто це вам таке сказав?..
— Намну вуха, тоді й знатимеш хто! Оно в тебе всі штани в шерсті.
Олег, щоб йому й направду не нам’яла бабуся вуха, втік од неї.
Потинявшись вулицею, знову пішов за садки. Сподівався, що хлопці все-таки прийдуть туди.
Невдовзі зашелестіло гілля. Олег миттю сховався за кущі смородини.
На стежку вийшла бабуся Дарина.
Куди це вона?.. Ага, з відерцем… На леваду, козу напувати.
Бабуся, йдучи попід деревами, поглядала на яблука, які ще деінде жовтіли на вершечках. І Олегові захотілося покепкувати над старою.
Коли вона поминула його схованку, роззувся, зліз на яблуню, зірвав кілька яблук. До хвостика одного з них прив’язав рибальську ліску, яку забув учора викласти з кишені, і обережно перекинув через нижню гілку.
Повертаючись із левади, бабуся побачила просто перед обличчям велике жовте яблуко. Тільки простягнула руку, як воно підстрибнуло вгору.
Здивовано озирнулась — що за мана?!
Тим часом яблуко знову опустилося.
Ще раз спробувала його вхопити. Доторкнулася, а яблуко скік — і зникло в листі.
Зрозуміла, що над нею кепкують.
— А-а, це ти, лобуряко! — впізнала на дереві Олега бабуся. — Стривай, розкажу матері, анахтемська дитино!
Угледіла під кущем Олегові черевики і забрала їх.
"І нащо було заводитися з тією бабою? — картав себе. — Тепер перепаде, ох і перепаде на горішки!.."
Як нещасливо почався день…
На леваді, відколи звідти пішла бабуся, безперестанку мекала коза, так мекала, ніби її роздирала якась звірюка. Олега це дратувало все більше й більше. Виламав палицю, подався на леваду.
"Ой і віддубасю ж!.."
Ще здалеку, загледівши його, коза насторожилася, перестала мекати.
— Кізю, кізю! — ласкаво покликав, сховавши руку з палицею за спину.
Коза недовірливо витріщила на нього розумні банькаті очі.
Лусь! — з усього розмаху, аж палиця тріснула, вперіщив її Олег.
Коза мекнула й відскочила.
Тоді він приставив до лоба пальці замість рогів і, мекаючи по-козиному, приказував:
— Ой козюра-мацапура, на тобі смердюча шкура!
Це розсердило козу. Вона покрутила голоеою, шерсть на спині настовбурчила і, мабуть, помітивши, що у кривдника вже немає палиці, кинулася на нього.
Одначе Олег стояв на такій відстані, що прип’ята коза не могла дістати.
І все ж надаремне понадіявся на припинач! Як уже коза надто розлютилася, вона з такою силою рвонулася, що й припинач порвався.
На Олега ніби вітром дмухнуло. Біг із левади до садків — ніг не чув під собою.
Але ж і коза теж не відставала. Ось-ось наздожене.
Тікаючи, Олег із переляку зовсім забув про тернові й акацієві гілочки, присипані пилюкою на дорозі. Зопалу налетів на них і від болю аж упав, покотився по землі.
— Ой, ой, ой!.. — заверещав, підігнувши до самого підборіддя коліна.
А козі байдуже. Наздогнала й почала буцати рогами — в спину, під боки, куди тільки попаде.
Тоді він так закричав, що хлопці аж із-за горо дів, де вчилися їздити на мопеді, почули та бо ронити прибігли.
…Олег сидів, насупившись, на обочині дороги і вибирав із підошов колючки. Обличчя заплакане, замурзане, чуб розкуйовджений, штани й сорочка запилюжені.
Хлопцям жаль стало, поприсідали біля нього й собі.
— Де ти їх стільки позагонив? На акацію тікав од кози, чи що? — запитав Віктор.
— І чого це вона на тебе напала? Ніколи ще такого не було. Смирна, покірна… — дивувався Сашко.
— Давай допоможу витягати, тоді й ти повчишся їздити, — запропонував Микола.
Олег супився ще більше, мовчав.
Та ось вони помітили на дорозі присипані пилюкою колючі гілочки й одразу про все догадалися.
Миколу дуже підмивало впекти Олега гострим слівцем, як і той його впік, біля верб, але тримався. Після своїх тривог і переживань він зрозумів, що все-таки краще бути великодушним, ніж злопам’ятним і мстивим.
Хлопці тільки переглянулись, підвелися й мовчки пішли від нього.
Олег зиркнув спідлоба їм услід, закусив ображено губу і знову заходився вибирати з підошов колючки.
Розділ дев’ятий
КАМІНЕЦЬ
Продавець сільмагу налила кухлем-мірчуком у бідончик Миколі три літри молока, зняла фартух, вийшла слідом за хлопцем надвір. Загледіла, що він лаштується сідати з бідончиком на велосипед, і спитала:
— Не розіллєш?
— Ні, завжди так везу. Я навіть зовсім без рук умію їздити.
Викотив на дорогу, минув Будинок культури, колгоспну контору, завернув у провулок і попереду побачив матір. Натиснув на педалі, щоб наздогнати, та несподівано відчув, що передача вхопила холошу. Смикнув ногою раз, удруге — не відпускає.
Коли велосипед уповільнив хід, Микола зняв вільну ногу з педалі й застрибав по дорозі, мов спутаний. І тут сталося непередбачене: спіткнувся й разом із велосипедом та бідончиком гепнув на землю. Молоко розлилося, потекло під нього, а він силкувався і ніяк не міг підвестися — тримала штани клята передача.
Врешті підвівся, зиркнув, чи не помітила мати. Ні, пішла далі. Відтяг велосипеда вбік, прокрутив передачу, звільнив холошу. Вона була густо посічена зубцями, наче її собаки попрокушували.
Знай, перепаде від матері: і за молоко, і за вимазану сорочку, і за порвані нові штани. Як збирався до сільмагу, казала вона: "Зніми, синку. У новенькому в школу ходитимеш". Чого було не зняти?..
Микола обтрусив трохи штани, витер травою на сорочці грязюку.
Мати відійшла вже далеченько, з кимось зустрілася, стоїть, розмовляє. З ким же то вона?.. Хе, от не щастить: з Валентиною Михайлівною!
Закотив велосипед за кущі бузку, що росли обіч дороги, і сам сховався. Сидить, жде, поки вчителька і мати розійдуться. А вони не йдуть і не йдуть.
"Оце вже все до крапелиночки розповість про мене, — журився Микола. — Коли б не впав з велосипеда, не забруднився, то під’їхав би до них і завадив би розмові…"
А розповідати їй є що! Крім отієї зустрічі біля колгоспного саду, історії з хусткою, з кашлем, з осами, нового скільки набралося…
Звичайно, вчителька може пригадати і про колосок з остюками… Не встигла ж вона забути. Та хіба забудеш, коли про цю пригоду весь час нагадує класна стінна газета.
…Одного разу, коли урок ботаніки відбувався в біологічному кабінеті, Микола одірвав від жмутика сухого ячменю колосок. Під час перерви спитав у хлопців, хто може тому колоску відкусити вуса.
— А ти сам покажи, — відповіли обачніші.
— Що там його відкушувати, — зверхньо поглянув на всіх Олег.
— Ти спробуй, тоді й повіримо, — кинув Сашко.
— Дай мені,— просунула голову в хлоп’ячий гурт Оля Шинкаренко.
— Іди звідси, сороко! — грізно прикрикнув на неї Олег. — Ти ще мало каші з’їла…
Та й Микола чомусь не поспішав віддавати Олі колосок, хоч вона вже й руку простягла за ним.
Олег узяв колосок, пильно обдивився його, підніс до рота і почав, як хом’ячок, відкушувати сухі вуса. Хрум, хрум, хрум — і він уже голенький.
— Ось! — переможно підняв колосок угору, щоб усі бачили.
— Молодець! — похвалив Микола, його обличчя засяяло, як повний місяць безхмарної ночі.
Олег хотів іще щось сказати, та не зміг. У роті в нього позастрявали остюки і боляче було навіть язиком повернути. Вони вп’ялися в язик, піднебіння, полізли в горло.
— Води, води… — ледь прошавкотів і кинувся до бачка з водою.
Саме в цю мить нагодився вчитель фізики, який чергував того дня по школі. Він завів Олега до біологічного кабінету й заходився витягувати остюки пінцетом.
Хлопці з’юрмилися біля дверей, прочинили їх, спостерігали, що там відбувалося.
— Ну як? — питали задні, яким за спинами з головами нічого не було видно.
— Харчить і плаче, — повідомляли передні.
— Сам набився… Я його не силував… — мимрив розгублений Микола, стоячи позаду всіх.
— Еге, "сам", — підливала масла у вогонь Оля. — Якби ти його не намовляв, він би не одкушував вуса. Ось ми тебе в газеті протягнемо…
— Протяга-айтє. Думаєш, злякався?
Коли вчитель повиймав усі остюки, Олег, мовби нічого й не трапилось, зайшов до класу, дістав з-під парти кусень хліба, намазаний маслом і медом, і заходився вминати його.
— От чортяка Микола — купив-таки мене!.. — бурмотів і посміхався.
Тільки Шинкаренко Оля, яка була членом редколегії стінгазети, не вгамувалася і таки здійснила свою погрозу. Через два дні вивісили черговий номер з карикатурами на Миколу і Олега. На першому малюнку довгий, як телеграфний стовп, Микола тримав повну шаньку з колосками, а загнузданий Олег, з хомутом на шиї, мов зголоднілий лошак, всунув у неї голову. На другому — Микола реготав, аж падав, а опецькуватий Олег ревів, і з рота його стирчали довгі вівсяні остюки…
…Микола виглянув із своєї схованки. Доки вони стоятимуть? Не наговоряться… Бач, як щебече та всміхається. А мати головою киває, мовляв, розказуйте, розказуйте.
Чи не про "дракона" оце саме вона розповідає? Певно, що про нього, бо й руками показує — така пащека, такий язик… Стільки через нього уже допалося натерпітися, та, мабуть, ще не все.
Минулого тижня дівчата шостого і сьомого класів па уроках праці поралися на шкільних дослідних ділянках. Викопували буряки і моркву, зрізали капусту, вилущували з грядок коріння кукурудзи і соняшників.
Хлопці майстрували нові клітки для кролів. Кожному хотілося постругати фуганком чи шерхебелем, попиляти ножівкою.
Хлопці-семикласники захопили весь інструмент, і шестикласникам довелося бути в них підручними: підносили дошки, подавали цвяхи, замітали стружки.
Миколі здалося це принизливим. І ось тоді в нього виник намір "віддячити" семикласникам за це.
— Пустимо на них "дракона", — зашепотів Сашкові і Віктору Троцю.
— Якого дракона? — не второпали ті.
— Потім узнаєте.
Щоб не бачив учитель праці Тихін Федорович, тихцем узяв шмат дикту, намалював на ньому якусь фантастичну голову, собачу — не собачу, мавпячу — не мавпячу. Сашко тим часом роздобув чорної і червоної фарби. Намалювали лупаті очі, широкі ніздрі, приладнали довгий, виквацяний у червоне язик.
"Дракона" почепили над дверима в комірчині, куди учні мали віднести столярний інструмент після уроку. Коли двері відчиняли, "дракон" роззявляв пащеку й висовував язика, мовби хотів гризнути того, хто заходив: хлопці прив'язали шворкою язика до дверей ручки. Смикнеш двері — шворка потягнеться й пащека розкриється.
Але у комірчину першим рушив Тихіе Федорович.
Що було б затримати його, спитати щось! Та хлопці, всі троє, зовсім потетеріли од несподіванки.
Учитель ішов задумливо, похиливши голову. Потягнув до себе двері, підняв голову і вздрів перед собою якесь чудовисько. Відсахнувля, причинив двері і тільки тоді зрозумів, що це хлопчата витівка.
— От додумались… Ти їм душу вкладай, а вони, бач, що витворяють… Хто це зробив? — повів очима, як свердлами, по школярах.
Учні мовчали, зиркаючи один на одного.
— Покажіте руки! — звелів Тихін Федорович.
Тут трійка й попалася, бо руки в них були, звичайно, у фарбі.
Дісталося тоді їм від Тихона Федоровича та Валентини Михайлівни, ще й на піонерському зборі.
Надворі почало сутеніти. З городів викотився місяць, ніби величезний жовтогарячий гарбуз. Війнуло прохолодою.
Микола хотів уже тихенько вибратися з кущів і прошмигнути додому іншою дорогою, аж почув: тупотить Валентина Михайлівна високими каблуками.
Наблизилась до кущів — йому видно її крізь зарості. Вся в зеленому: спідниця зелена, светр зелений, на голові берет теж зелений. Певно, з школи додому повертається або д у Будинок культури зібралась.
Замість того щоб простувати статечно, поважно, як це личить справжній учительці, вона йде, ніби якась сільська дівчина, — то листок на кущі зірве, то у рів загляне, ще й наспівує стиха пісню про червону руту. Рада, мабуть, що наскаржилася матері.
Раптом побачила на дорозі розлите молоко, стала, подивилася, рушила далі.
І таке Миколу зло взяло. Як тільки Валентина Михайлівна поминула його схованку, наче хто сторонній підняв йому руку, наказав узяти під кущем камінець і жбурнути не на неї, а просто їй услід. Камінець пролетів повз учительку і впав на дорогу попереду.
Валентина Михайлівна зупинилася, оглянулась навкруги, посміхнулася, потім підняла той камінець і рушила далі.
Коли вона зникла за поворотом, Микола викотив із кущів велосипед, почепив на руль порожній бідончик і помчав додому.
Повз Сашків двір проїхати не міг, завернув, хоч у вікнах було темно.
Натиснув на клямку, двері відчинилися, зайшов у хату. Почув — Сашко плаче.
Сидів на лаві біля вікна, схилившись на лутку.
— Чого ти? — спитав друга.
— Тата знову потягнув Шморгун до чайної,— схлипуючи, мовив Сашко. — "Ходім, — каже, — зуби пополощемо". Сьогодні тато зарплату одержав, тепер проп’ють усе…
— Не плач, Сашко! В тебе хоч який-небудь батько, та все ж таки є, а в мене… — Микола не доказав, до горла підкотився давучий клубок, залоскотало в носі. Мовив, щоб і собі не розплакатись: — Я оце Валентину Михайлівну бачив. Стріла маму і довго з нею гомоніла, а я за кущами сидів і випадково кинув камінця. Так вона підняла його і пішла. Для чого він їй?..
— Ой, Миколо, як же ж це ти?
— І сам не знаю, як воно вийшло…
— А як узнає, хто кидав?..
— Звідки? Не бачила ж мене!
— Коли захоче, взнає. Однесе той камінець у міліцію, там подивляться на нього в мікроскоп — і готово. Одразу скажуть, хто кинув. Он як на торфорозробці крамницю обікрали, слідчий узяв замок, шибки з вітрин, і по слідах від пальців знайшли злодіїв.
— Вона не понесе, — зовні спокійно мовив Микола, а в самого щось усередині занило. — Чого б це вона несла, я ж її не вдарив!
— Я теж думаю — не понесе, — згодився
Сашко. — А якщо понесе, то… знаєш, в міліцію тебе можуть забрати…
— Ходімо, може, побачимо, куди вона пішла.
— Добре, ходімо, — згодився Сашко. — А тоді й тата з чайної допоможеш забрати.
Велосипед завели в сіни і подалися в центр села. Майже поруч сільради — Будинок культури, чайна, та й дільничний міліціонер теж недалеко живе.
В Будинку культури у всіх вікнах світло, грає акордеон. При вході стоять дівчата.
— Ось іще прийшли, а казали, що хлопців сьогодні мало, — гукнула старша сестра Шинкаренко Олі.— Ходіть-но, парубки, потанцюємо. Та не бійтеся, вчителів тут немає.
Сашко засоромився і потяг Миколу убік.
— Е-е, ці дуже горді й прохані, підождемо інших, — засміялися дівчата.
Стежками через городи вибралися хлопці до хати старих Антонюків, що стояла поблизу річки.
— Ото її вікно, що світиться, — показав Сашко.
Прислухалися, чи ніхто не йде вулицею, перелізли через високу огорожу, підкралися до хати.
Валентина Михайлівна сиділа за столом і щось писала в товстому зошиті. Тепер вона була вже у квітчастому халаті. Русе волосся підв’язане голубою стрічкою. Праворуч од неї на столі лежав стосик книжок і… плескатий камінець, отой самісінький камінець, якого Микола жбурнув з-за куща…