— Зараз?
— Приїхав батьків брат. Дуже цікавий чоловік. От хто розкаже про минуле і майбутнє. їдьмо?
— Облиш ці жарти. Порозвішуєш пелюшки і можеш їхати. А в мене клопоту ще на цілу ніч.
— Тобі, мабуть, доводиться багато мандрувати?
— Так… — Орлан поглянув на годипяик. — Оце скоро вирушаю в Х’юстон. Десь на тиждень.
— Х’юстон якого року? — перепитав Дорій.
— Дві тисячі двадцятого…
— О, це цікаво… І небезпечно. Останній острів старого світу.
— Уяви собі, що за ці п’ятдесят вісім років ми майже нічого не дізналися нового про їхню трагедію. Дуже важко здолати х’юстонський бар’єр. Ти ж знаєш, вони викривили простір і капсулювались. Але в нас з’явилась одна новинка. З нею можна прорватися до Х’юстона. Посилають мене… За тиждень повернусь і заберу вас до себе. Можливо, мені дозволять.
— Ми вже старі, Орлане. Пізно повертатися.
— Чому?
— Ну, просто так… Старі ми вже, Орлане. Та й син, онука… Хочеться їх бачити щодня. А ти одружений, Орлане?
— Так… У нас з Валерією син. Вона теж історик, часто буває у вашому часі…
Якусь мить усі напружено мовчали.
— Ходімо, я покажу тобі наш дім, — нарешті промовив Дорій Стах, підводячись з-за столу. — Я тут все своїми власними руками…
— На жаль, не можу. На мене чекають, — знову глянув Орлан на годинник темпорального виходу. — А ти мені, брате, так мало розповів.
— Орлане, в кількох словах усе життя не перекажеш. Працював у ЧК, вступив до університету, вчителював, потім війна. По війні — директор школи. Зараз на пенсії. Ось коли ти нас відтранспортуєш до себе… у дві тисячі триста п’ятдесят восьмий, я й розповім тобі… Це, вважай, роман. А ти ж письменник.
Орлан Стах раз у раз поглядав на годинник. І всі зрозуміли, що час зустрічі закінчився.
Зенон зачудовано дивився на свого дядька. Потім підійшов і став поруч з ним. За ним — Дорій і Ліана. Стояли, мов до фотографування, урочисті й водночас сумні.
Вийшли з хати. Світало. Нічний морок поволі танув разом з легеньким весняним туманом. Зелень каштанів була ще блідою, чекаючи на перший сонячний промінь, щоб засвітитися цнотливою весняною молодістю, омитою коротким нічним дощем, спалахнути трепетним вогнем каштанових свічок.
Зупинилися на веранді й довго стояли, немов прислухалися до чогось. Від авіаційного заводу долинало приглушене гудіння потужного мотора. По шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху.
Орлан Стах зустрівся поглядом із Зеноном, пригадуючи їхню недавню розмову:
“Мій батько ніколи не забував, що він людина з майбутнього. Це було помітно. Він жив немов на сцені, де кожен крок оцінюється людьми. І, знаєте, я і вірив і не вірив часом батьковим розповідям… Ви мене розумієте?” — “Я розумію драматичність і навіть трагічність твого життя. Але скоро я повернусь, ви всі будете моїми гостями. Тоді побачиш — батько казав правду…”
— Мені пора, — промовив Орлан Стах і обняв Дорія за плечі. — Ах, брате, я вже й не думав, що ми колись зустрінемось.
Орлан Стах натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу…
У кабінеті голови Центру всесвітньої історії точилась розмова.
— Відверто кажучи, я хвилювався, — мовив біокібер Андреш, відкинувшись у глибокому кріслі. — Орлан Стах цього разу дуже не хотів вирушати. Саме тому я говорив тоді з вами про…
— Але ж усе гаразд, Андрешу. Орланові вдалося без особливих ускладнень здолати х’юстонський бар’єр… — мовив голова Центру Антон Іваничук.
— Так. Усе ніби гаразд… Ви знаєте, що Орлан знайшов свого брата?
— Знаю. Він розповідав…
— Орлан дуже не хотів вирушати цього разу… — провадив далі біокібер Андреш. — Уявляєте, п’ятдесят вісім років не бачитися з рідним братом… Перед цим виходом у його погляді був тамований страх. А страх — це ж завжди передчуття біди…
— Не треба, Андрешу… Ось повернеться Орлан…
— Я багато думав про х’юстонський вихід. Думав, що. чимало чого можна просто домислити. Довести до абсурду всі прояви та життєві стимули древнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою…
— Безумовно, я теж не чекаю розкриття особливих таємниць… Проте часто якісь деталі проливають світло… Даруйте, Андрешу, однак ми, здається, не маємо права залишати невивченим цей період історії, психологію людей, котрі свідомо відмежували себе від людства, ув’язнили себе. Божевільна, хвороблива акція. Загальний психоз такої великої кількості людей…
— Так, Антоне. І я думаю про Орлана. Він справжній дослідник. Там, за бар’єром, він навіть не зможе зупинитися на тривалий час. Адже ми напевно знаємо, що так зване федеральне бюро цікавилось кожною постаттю, знало кожного в обличчя, і все чужорідне знищувалось… Уявляєте, як почуває себе зараз Орлан? Тривале перебування в режимі темпорального напливу таке виснажливе…
— В мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявляєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Людина, яка живе в безпечному світі, в квартирі, де можна ходити без протигаза і нічого не боятись. Ти плачеш?
— Тобі вже тридцять сім, Артуре. І твоїй Музі теж не сімнадцять. І я більше не можу в цих клятих стінах, у цьому божевільному світі… Я задихаюсь, Артуре, я помру.
— Прошу тебе, не плач. Усе буде добре. Завтра старий Віллі…”
Повідомлення № 3. Радоксаль працює нормально. Самопочуття добре. Вдається залишатися непоміченим. Передаю запис відеофонної розмови лікаря Хенка Джерара з письменником Артуром Сетом…
“— Алло! Артуре! Нарешті я зміг до тебе додзвонитися. Вже з півгодини набираю номер, і все ніяк. Ти з кимось говорив?
— Ні, Хенку. Я набирав твій номер.
— Он як? Я тобі потрібен?
— Ні, Хенку. Я просто так… А ти?
— Я теж…
— Що, знову кепсько?
— Знову. Артуре, як усе набридло. І часом видається: божевілля — це вищий дар, який ще треба заслужити. Знаєш, у коледжі я мріяв бути психіатром, а зараз навпаки — прошу в бога… Якщо він є…
— Його немає, Хенку. Але хто просить довго, кажуть, той діждеться. Тому замовкни. Ти ж усе-таки лікар…
— Друже, ти чудовий хлопець. Ти говори, Артуре, говори… Прошу тебе. Якби ти знав, як все набридло, як кожен день приходить запитанням: “А навіщо я…”
— Замовкни, Хенку. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?
— Сьогодні цілий день. Але мені це вже не допоможе.
— Не розкисай. Це хай уже я — “без певного роду занять”. А в тебе — гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я ніби не помічав, де ми живемо.
— А тепер помітив? Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…
— Ми з нею справді як у хмарах. Чи як у тумані. Літаємо в піднебессі. Плюю! Сто разів підряд плюю на цей світ, що робить з мене ідіота, кретина…
— Не треба так, Артуре. Заспокойся.
— Вже все байдуже! Мертву душу ми носимо в собі.
— Артуре…
— Хенку, ти знаєш, я давно вже не ходжу без пістолета. То для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як усі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…”
Антон Іваничук і біокібер Андреш сиділи мовчки.
І раптом до кабінету зайшов схвильований Олекса Рамен.
— Орлан Стах… не зможе повернутись, — тихо сказав він.
— Як?!
— Припинились позивні маяка. Ви ж знаєте, що це означає. І мені видається, він зробив це свідомо, зупинився в часі, пожертвував собою, аби допомогти таким людям, як Артур Сет чи Хенк Джерар…
Минав другий тиждень. Орлан Стах не з’являвся. Зенонові майже щоночі снився дивний сон. Снилося
СВІТЯЧИ ІНШИМ…
Повість
Василь Серпан намагався іти щонайшвидше. Проте сіра стрічка тротуару тікала від нього, і коли він на мить зупинявся, аби перевести подих, відчував, як швидко втрачає так важко здобуті метри. Повільно відпливали дерева, кіоск “Союздруку” на розі вулиць Франка і Леніна, бородатий молодик біля дитячого візочка у світлі вечірнього ліхтаря. Серце калатало.
Він перепочив лише мить і знову рушив. Ось він знову порівнявся з кіоском “Союздруку”, з бородатим молодиком, той саме дістав сигарету, клацав раз у раз запальничкою, яка не давала вогню. Стримуючи важке дихання, Серпан на ходу дістав з кишені коробку сірників, лівою рукою в цей час ще міцніше стиснув ручку важкого портфеля.
— Візьміть сірники, — подав коробочку бороданеві. Намальований на етикетці червоний півень блимнув гребенем під світлом ліхтаря.
— Спасибі… О, це ти, Василю?!
Серпана здивувало, що той чоловік назвав його по імені. Виходить, вони знайомі? Але не міг пригадати, де він бачився з цим бороданем?
Дихалось важко, не вистачало кисню, ніяк не міг вдихнути на повні груди.
— Гуляєш? — запитав бороданя.
— Як бачиш, — той прикурив і простягнув назад сірники.
— Не треба… Хай будуть у тебе… Це скільки вже малому? — запитав Серпан, намагаючись не втратити пройдені метри і водночас думаючи про те, що не знає — хто ж там у візочку? Хлопчик чи дівчинка?
— Скоро буде рік… Ти, бачу, поспішаєш?
— Так.
— З роботи?
— З роботи.
— Не поміняв ще? На тому ж місці?
— Так… А ти?
— І я приріс… Ну, біжи, не буду затримувати. — Бородань глибоко затягнувся димом і схилився над дитячим візочком. Його густа чорна борода блищала у світлі ліхтаря.
Василеві захотілося курити, але він вгамував це бажання… “Додому. Негайно додому. На мене давно чекають. Я не подзвонив, що затримаюсь. Я так втомився. Так хочу спати. Швидше додому…”
І раптом наче невидимий тягар сприснув з плечей. Василь відчув, як легко стало йти, вдихнув на повні груди прохолодне вечірнє повітря, настояне на машинному перегарі, перекинув портфель з руки в руку і побіг, легко побіг, майже не торкаючись ногами тротуару. Повертаючи ліворуч вулицею Пирогова, відчув, що стане сил полетіти, і сильно відштовхнувся ногами, усвідомлюючи, що нарешті відірвався від землі. У крутому віражі вписався в поворот вулиці, що вела до станції метрополітену. Летів понад жовтавим дахом тролейбуса, який теж повертав ліворуч.