Вдивлявся в рухливий натовп біля станції метро і думав: “Аби лиш не випустити портфель”. Стискав ручку, аж пальці терпли.
Перед самою станцією легко вдалося зменшити швидкість і опуститися на землю, ні з ким не зіштовхнувшись.
Вагон метро був переповнений. Василь утиснувся останнім. Двері вдарились гумовими прокладками стулка об стулку, прищемили полу Василевої куртки. Просто в обличчя — спина огрядної жінки в квітчастому рожевому ситцевому платті, різкий запах її парфумів. По лівий бік — чоловік років сорока у джинсовому костюмі. Праворуч — дівча, підліток у синьому гольфі. Несподівано для Василя дівчина досить голосно спитала в нього:
— Пробачте, котра зараз година? — але дивилась якось відчужено, манірно кудись поверх голів.
Він відпустив ручку портфеля, і портфель не впав, притиснутий коліном до ніг жінки, що стояла попереду. Спробував підняти ліву руку й нарешті глянув па циферблат.
— Десять хвилин на десяту, — відповів дівчині.
Вона ледь чутно вилущила закопиленими губками “спасиб…”, як і раніше дивлячись в одну точку.
Хотів узяти портфель правою рукою, але не міг намацати ручки, хоча добре відчував портфель коліном. Пальці наштовхувались на щось м’яке, тепле. Жінка попереду нервово заворушилась, спробувала відступити від Василя — портфель опустився пшкче. Тепер дістати його було майже неможливо.
На зупинці двері відчинились, і могутній натиск багатьох тіл відразу виштовхнув Василя на перон, портфель залишився під ногами в огрядної жінки, і вона, підхоплена загальним потоком, зашпорталась у дверях, Василь допоміг їй еийти, а дівча в синьому светрику тим часом спритно підчепило портфель гострим носком білого черевика і штовхнула на перон, до Василя.
— Я дуже вдячний тобі, — мовив Серпан до дівчини, але вона безумовно нічого не почула в загальному хаосі.
Одні пасажири вийшли з вагона, інші почали заходити, утворився потік у зворотному напрямку. Василь пропустив усіх, хотів уже й сам повернутися до вагона, але двері раптом зачинились, і поїзд повільно рушив. Мить повагавшись, Василь побіг уздовж переповнених вагонів. Ось зараз закінчиться перон, а поїзд, ніби велетенський хробак, заховається в темноту тунелі. Останній вагон. Вертикальний поручень! Так! Тут є куди поставити ногу. Хоч і не дуже зручно. Василь напружився і стрибнув. Розрахунок був правильним — рука дотягнулася до поручня, схопилась за нього. Василя сильно сіпнуло, мало не вирвало портфель з правої руки, але все обійшлося щасливо.
Поїзд в’їхав у тунель.
Перестук коліс на рейках і дзуміння потужного електромотора стали об’ємними, всевиповнюючими. Світла пляма підземної станції лишалася позаду, меншала, нарешті взагалі зникла — тунель повертав. Пахло креозотом. Вітер куйовдив Василеву чуприну. Було прохолодно і незвично приємно.
“Як це я раніше не додумався так їздити? У вагоні завжди жарко й тісно. А тут — лише триматися треба міцно, зате цікаво, просто фантастика…”
Незчувся, як доїхав до своєї станції. Зістрибнув на перон і тільки тепер відчув, як втомилася ліва рука, оте. рпла, набрякла, стала важкою, ніби вщерть виповнилася ртуттю. Василеві нараз видалося, що він непритомніє. Ніби кудись провалюється. Але тут-таки, заточившись, він знову полетів, хоч уже без тієї легкості, яка була в ньому кілька хвилин тому. Метр за метром долав відстань до виходу на поверхню. Знову бракло кисню. Нарешті вихопився з-під землі, вилетів з підземного переходу, вигулькнувши в темряву ночі з яскраво освітлених підземних залів. Зробив крутий розворот і, намагаючись не втрачати висоти, полетів до свого будинку…
Вони з дружиною і двома дітьми жили в помешканні на другому поверсі. Полетів зразу до свого освітленого вікна. Підлітаючи, помітив ще здалеку — кватирка відчинена. Ще одне зусилля, і він опинився в кімнаті, лише трохи зачепив лівим плечем та портфелем раму.
Відчувши себе вдома, нараз обм’як знесилений, випустив з рук портфель, і сам упав слідам за ним на зелений килим посеред кімнати. У жовтавому саморобному світильнику під стелею яскраво горіла лампа, м’яко освітлюючи книжкову шафу, стіл, диван, на якому спала, не роздягнувшись, дружина, два стільці з зеленими, вже добре потертими спинками, три книжкові полички на стіні…
Василь лежав на підлозі і важко дихав.
Дружина збудилася і, ще остаточно не прокинувшись, рвучко сіла на дивані, обхопивши руками коліна. На ній була коротка зелена спідниця і зелений жакет з довгими рукавами, прим’ятими на згинах. Сонно кліпала очима серед яскравого світла, нарешті помітила Василя.
— О, це ти… А я, бачиш, задрімала… Чому ти так пізно сьогодні?
Василь лежав і важко дихав.
— Зморився? — лагідно, співчутливо мовила дружина і сіла поруч з ним на підлозі. — Хочеш їсти?
— Трохи, — мовив Василь і спробував усміхнутися. — Діти сплять?
— Сплять… — дружина поправила рукою пасмо волосся, що впало на очі, і подивилась праворуч на стіну, за якою спали діти. — Складна була операція?
— Дуже… — мовив Василь і раптом почув голосне жаб’яче кумкання. — Де це? — запитав.
— Що!?
— Кумкають?..
— Я нічого не чую…
— Як ти можеш не чути? Так голосно… І десь дуже близько…
Василь завмер, прислухався, потім порачкував до дивана. Понишпорив рукою під ним і за мить витягнув на світло велику зелену жабу.
Дружина зойкнула.
— Ти диви, який шкрек! — усміхнувся захоплено Василь і мовив до дружини: — Не бійся. Це сумирні створіння. Я малим скільки їх переловив. Ми їх шкреками називали…
— Бо скрекочуть?.. — запитала дружина.
— Еге ж, саме тому… — і погладив жабу.
І нараз відчув сильний біль у серці. Водночас його здивувало все — і голосне кумкання, що не вщухало під диваном, і холодне тільце жаби, аж морозяні зашпори заходили, і маска відрази на обличчі дружини, і портфель, недбало кинутий на підлогу…
І раптом він усвідомив, що спить, а все це йому сниться…
Сниться. Авжеж…
І, усвідомивши це, захотів крикнути щось, аби швидше прокинутись, але хтось ніби забрав голос. Намагався розплющити очі, проте важкі повіки не слухалися його. Нарешті це йому вдалося.
Очі засліпило яскраве сонячне проміння, воно лилось у велике вікно, виповнюючи всю кімнату світлом і теплом. Василь Серпан обдивився довкола. Він лежав у ліжку у себе вдома. Поруч — дружина, вона вже не спала, лежала з розплющеними очима непорушно, втупившись в одну точку поперед себе, аж йому стало страшно, моторошно від її закам’янілості. І він тихо спитав:
— Маріє… Ти не спиш?
— Не сплю… — відповіла ледь чутно.
— Про щось думаєш?
— Думаю… — і раптом усміхнулася, повернулась до нього обличчям.
— Про що?
— Про все… І ні про що… Ти вчора прийшов такий зморений.
— Так… Ледве долетів… Добре, що ти кватирку лишила відчиненою.
— Яку кватирку?
— Снилося… Ніби я летів додому з останніх сил… Все боявся загубити портфель… Було важко дихати і боліло серце… І зараз трохи болить… Влетів у нашу кватирку і впав просто посеред кімнати… Ось тут, — показав поглядом.
— Не бережеш ти себе. Він кволо махнув рукою.
— Світячії іншим, згораєш сам, як казалн древні…
— Все гаразд?
— На операції? Так… Здається… Я погано пам’ятаю, — винувато усміхнувся. — Я вчора справді перевтомився. Але якби вчора була якась несподіванка, то запам’ятав би…
— Ох, Василю…
— Не треба, Марійко, я все розумію, але ж… Серпан рвучко підвівся і сів у ліжку:
— Сьогодні субота? Чи я помиляюсь? — мовив удавано весело.
За стіною в сусідній кімнаті хрипко озвався радіоприймач позивними суботньої розважальної програми. То вже прокинувся син. Невдовзі почувся нестримний сміх молодшої дочки. Діти завовтузилися, защебетали.
Василь підвівся і, зімітувавпщ ранкову гімнастику, накинув на себе рябу сорочку, надів сині шорти.
Пригадував, як уві сні їхав у переповненому вагоні метро, як те дівчисько у синьому светрику викинуло йому портфель, як біг за поїздом, чіпляючись за поручень, а потім летів додому…
“Серце і зараз болить. І так важко дихалось у сні. І видіння були такі яскраві. Аж не віриться, що то лише снилося… Страшно… Я часто не можу відрізнити снів від реальності… Це, мабуть, перевтома. Так, я перевтомився. Але що зробиш? Вчора операція тривала вісім годин… Світячи іншим, згораєш сам…”
— Там учора якась пошта була у скриньці. Я не змогла взяти — десь загубила ключа.
Серпан нічого не відповів, мовчки пішов до поштових скриньок на першому поверсі. “Вечірка” і лист.
— Від кого це? — спитала дружина, хлюпаючись у ванній. Вмивалася.
— Від Марусини.
— Що пише?
— Пише… — поволі розкривав конверт, намагаючись затамувати біль у серці. — Пише… “Здрастуйте, Васю, Маріє! У мене все добре. А як там ви, не пишете, не з’являєтесь. Купила собі недавно двох козенят, хай ростуть, веселіше буде. Часто згадую Андрійка, як він з каченятами бавився. Приїхали б хоч на день-другий. Це вже три роки я його не бачила. Вже він великий, школяр. Як там меншенька, Ксеня? Хотіла сама приїхати, та немає на кого все залишити, а ще ж і козенята. І хата трохи протікає, поїду — а тут поллє дощ. І сливи рясні цього року, і вишні були гарні — відійшли. А так у мене в основному все без змін. Може, приїхали б? Цілую, Маруся”.
Дружина втиралася пухнастим, у зелену смужку рушником, і Василь знав, що вона зараз скаже, принаймні знав, про що вона зараз думає. І він якось несподівано для самого себе мовив:
— Може, я з’їздив би сьогодні з Андрійком? Завтра неділя і в мене немає чергування…
Дружина зворушено глянула на нього:
— Справді, це було б дуже добре… Ти ж сам розумієш, як їй одній важко і сумно…
Маруся — дочка покійної тітки Ганни, Маріїної тітки. Жила вона по смерті матері сама. Якось не знайшлося їй пари замолоду, хворіла дуже по війні, а роки йдуть. Батько з війни не повернувся. Брат — на комсомольській будові, зрідка пише, і кожного разу інша адреса, вже одружився там, сина має.
— То я збиратиму Андрія?
— Це йому така радість буде. Тоді про каченят він з півроку згадував.
Якась невидима рука ґвалтовно вхопила за серце. Аж очі заплющив від несподіваної млості, що розливалася тілом.
— Треба відпочити, розвіятись. Допоможу щось Марусині. Хата он, пише, протікає… Трохи відійду від учорашнього. Вісім годин біля операційного столу… Хлопчикові одинадцять років, трохи старший за нашого Андрійка…
— Не розказуй про це… Хворі діти, операції… Це жахливо… Я не змогла б бути хірургом.
З сусідньої кімнати вибігла п’ятирічна Ксеня в блакитній нічній льолі:
— Мамо! Тату! Андрій мене скубнув!
З дитячої кімнати линула голосна музика і сміх сина:
— Ябеда! Ябеда! Я ж просто грався!
“Може, подзвонити в клініку? Як там той хлопчина? Але ні… Я зробив усе, що міг. Не треба думати про роботу. Класична коартація аорти. Все пройшло нормально. Скоро відпустка. Поїдемо до моря чи підемо в гори. Перестану курити…”
— Оце з самого ранку… — докірливо мовила дружина і витягла в нього з рота сигарету.
…Горобець сидів на дроті біля старого, трохи похиленого, вичорнілого стовпа і слухав бравурні марші з великого дзвону репродуктора. Коли Василь Серпан із сином вийшли з автобуса (після двох пересадок), найперше, що впало їм у вічі, — це той усамітнений горобець на дроті біля невгамовного у своїй гучній радості репродуктора. Автобус фуркнув двічі і поїхав до центру села, до своєї кінцевої зупинки, поїхав повільно, розважливо погойдуючись то в один бік, то в другий, долаючи баюри. Василь з сином стояли й дивилися на горобця, що застиг на дроті, схиливши трохи набік голівку, слухаючи громові зойки радіо. Вулиця була безлюдна.
— А в тьоті Марусі ще є каченята? — раптом спитав син, пригадавши, як минулого приїзду бавився з ними.
Він тоді навіть хотів забрати їх додому, до Києва. “Он у Славика папужки живуть у клітці, — казав майже зі сльозами на очах, — а в нас будуть каченята”.
— Не знаю, синку. Думаю, що й зараз є.
— Але вже не ті, що колись. Уже інші. Правда?
— Правда.
Тоді Андрійко обходив Марусине господарство зачудовано, мов потрапив до зоопарку — кури і курчата, качка і каченята, собака, порося, індик, великий смугастий кіт…
“А слона у тебе немає?”
“Слона немає”, — усміхнулася Марусина.
“Жаль”.
Василь із сином пішли навпрошки повз клуб. Вночі, мабуть, пройшов дощ, під ногами чвакала ще не висохла грязюка, калюжі виблискували під сонцем.
А серце не відпускало.
“Та що ж це?! Невже щось серйозне? Ні! Ні! Треба відпочити. Глибоко дихати. Таке чисте повітря…”
— Так мало людей, тату, — сказав Андрійко. Бравурні марші з гучномовця стихали, віддалялися, Василь звернув у бічну вулицю.
— Це тобі не Хрещатик, — мовив до сина. — Тут вулицею не вигулюються… Пізнаєш Марусину хату?
— А он вона.
— Точно, синку. Пам’ятаєш.
Музика за спиною раптом урвалась, і стало тихо-тихо, якось нереально тихо. Десь далеко ліниво гавкнув пес. І знову все завмерло. Василь зупинився, наче не хотів чваканням багнюки під ногами порушувати цю фантастичну тишу.
“Мов на іншій планеті. Немає гуркоту машин, тиша і такий приємнихї вітерець… І все ніби намальоване… Але треба було подзвонити в клініку. Щось на мене найшло цього разу. Завжди дзвоню, запитую… Боявся, що не все гаразд? Так. Не треба лицемірити. І серце не відпускає…”
Марусине подвір’я від вулиці було відгороджене кількома кущами жовтої акації та бузку, а від сусідів, власне, нічим — рядком камінців, викладених через город. Василь зайшов на подвір’я, і старий Барсик вискочив із своєї буди коло хліва, почав гавкати. Ланцюг не пускав його дістати Василя зубами, але старий пес не дуже того й прагнув, вишкірювався задля годиться і ніби дивувався, що Василь усе ще стоїть, а не йде собі.
— Не впізнаєш?
Пес махнув хвостом, проте гавкати не переставав, аж доки Серпан підійшов до нього зовсім близько й погладив за вухом. Барсик зразу затих і ніби аж усміхнувся.
Вони пішли до дверей старезної (ніхто в селі не пам’ятав, коли її збудовано) хати. Василь натиснув на клямку…
У сінях темно, під ногами незвична тужавість долівки, в повітрі — ні з чим не зрівняний запах старої глиняної хати. Навпомацки знайшли двері до кімнати. Сутінки.
— Марусино!
Тиша.
В кімнаті нікого. Невеликі вікна за пожовклими завісками, стіл, телевізор, два ліжка, одне під вікном, а друге під глухою стіною, на тому ліжку, що під вікном — чорпа цеглинка гучномовця і тиха, ледь чутна музика: “Тиша навкруги… Лиш любов сія. І твоя й моя…” На стінах порозвішувано родинні фотографії разом з образами, а праворуч від дверей — піч, велика сільська піч.
Серпан зняв напівпорожній рюкзак (у ньому — бляшанка Івасів пряного посолу, Маруся любила таку рибу, як сказала дружина, а в село її не завозили, паличка копченої ковбаси, три порожні трилітрові слоїки для консервування), поставив його під стіл. Роздягнувся сам, зняв джинсову куртку з Андрійка. Сіли на лаву. “Тиша навкруги. Сплять рясні сади. Лиш любов сія, і твоя й моя…”
І от рипнули сінешні двері. І вже Маруся на порозі.
— Ой… Це ти, Василю? А Андрійко як виріс! Я чую — Барсик розривається. Хто б це, думаю. Я на городі поралась.
Сіла на стілець біля столу і дивилася зворушено.
— Я й сама тільки додому прийшла. Зранку в школі… — Маруся прибиральницею в школі. — А оце прийшла… Ну, як ви там? Письмо моє получили?
І, не чекаючи відповіді, підхопилася, звідкись дістала пляшку, яйця, сало, огірки.
— Сідайте до столу.
— Ти написала, що хата протікає. Я сьогодні тобі підлатаю…
— Не треба, Василю. Я сама. Вона вже й ие тече. Я замастила. Тобі ж у понеділок на роботу? Відпочивайте. Спасибі, що приїхали.
Андрійко підійшов до гучномовця на ліжку. “Маки червоні. Вогні на пероні…” Зробив музику трохи голосніше, потім узяв чорну коробочку до рук, і пісня раптово урвалася.
— Він у мене тільки на ліжку грає, — пояснила Марусина. — Вже з півроку. Тільки на ліжку або на теплій печі. Старий він уже. Ще мама купували…