— Так, я це все знаю, — мовив тихо Серпан. — Але скажи, хто все це робить?
— Що робить?
— Хто показує ці кадри життя, хто інсценізує обстановку? Я сам не можу в цьому розібратися.
Антон зосереджено подивився на нього.
— Ти справді хочеш це знати?
— Хочу.
Фрунов піднявся з-за столу і підійшов до в|квуа.
— Без них… — показав поглядом у глиб двору, — такі штуки не обходяться.
— Ти про кого?
Василь теж підвівся і визирнув у вікно. В глибині двору під великою розлогою яблунею стояла якась споруда, схожа на великий човен, цілий катер, перевернутий догори оранжевим дном, біля нього поралися двоє молодих хлопців у сірих комбінезонах.
— Хто вони?
— Сказати правду?
— Безумовно…
— Але не дивуйся. І вір мені. Це марсіани.
— Оці двоє? — запитав спокійно Серпан.
— Так.
— Звідки знаєш?
— Від них же самих. Вони часто прилітають до мене. І я часто буваю на Марсі. Загалом, мушу тобі сказати — марсіан на Землі дуже багато. Ти їх бачив сотні разів, тільки не знав, що то марсіани. Або й просто не помічав нічого за своїми клопотами, за своєю байдужістю до навколишнього. Байдужі ми стаємо, Василю. Байдужі до життя. А вони молодці. Вони нас вивчають і себе разом з нами.
Антон прочинив вікно і голосно крикнув:
— Гей, Семене, Ігоре! Ходіть до хати!
Марсіани були в звичайних робочих, уже добре засмальцьованих комбінезонах.
Один з них, якого Фрунов назвав Ігорем, зайшовши в хату, зразу сів за стіл, заговорив:
— Благодатний край ваша Земля. Я тут відпочиваю і душею і тілом.
— Давно ви не прилітали, — мовив Фрунов.
— Та все клопоти домашні, марсіанські. До речі, величезна подяка тобі, Антоне, за останнього хворого. Дуже цікаві дані. Сам головний просив переказати велику подяку і ось це… — Ігор дістав з кишені товсту пачку грошей і кинув її на стіл перед Фруновим. — Велика подяка і прохання продовжувати дослідження.
Василь здивовано і навіть заздрісно подивився на ту пачку грошей.
— А тебе як звати? — спитав Ігор.
— Василь Серпан.
— Хірург?
— Так.
— О, яка приємна зустріч! На ловця і звір біжить. Ти нам потрібен. Ось твоя частка, — Ігор дістав з кишені трохи меншу пачку грошей, кинув Василеві.
— Спасибі… Це за що?
— За твого останнього… Він, власне, сам собою і не дуже цікавий, але він тридцять сьомий покійник з таким діагнозом! за час твоєї лікарської практики. Молодець. Наш головний наказав розшукати тебе і посприяти в захисті твоєї докторської дисертації. Тож не хвилюйся. Все буде гаразд.
— Ви хочете сказати, що той хлопчина помер?
— Помер, звісно. Велике спасибі.
Марсіанин голосно засміявся.
Антон нахилився до Василя і сказав утаємничено і зверхньо:
— Василю, ти вже й сам, вважай, помер. Ти ж нічого не знаєш. Ось послухай… Ти зараз лежиш у своїй рідній клініці з транссептальним інфарктом міокарда. Тобі стало погано під час операції…
— Облиш жартувати. Зараз я сиджу за столом з тобою і твоїми марсіанами.
— Ні, Василю. Це не ти сидиш… Тобі просто так видається… А насправді ти знепритомнів біля операційного столу і зараз лежиш на штучному диханні в рідній клініці. І тобі вводять морфін через кожні дві години, коли ти починаєш прокидатися… Після інфаркту хворий мусить спати. Сон — це здоров’я. Отак, Василю… Ти впав біля операційного столу, і вся бригада хірургів та анестезіологів кинулась до тебе. Доки метушилися біля тебе, хлопчик, якого ти оперував, помер… Берегти себе треба, Василю. Думав, ти вічний? А воно ні… Не так воно. Добра ти душа, Василю. Але вже тільки душа. Тіла свого вже, мабуть, ти не знайдеш. І житимеш ти на Марсі. Чи, може, підшукаєш собі красивішу і спокійнішу місцину. Ти — поетична натура. Марс тобі буде не до вподоби…
Василю раптом стало страшно. Він кинув пачкою грошей в обличчя марсіанина. Пачка розірвалася, і банкноти розлетілися по кімнаті. Тікати.
Василь Серпан метнувся до вікна, розбив грудьми подвійну шибу і випав на вулицю, але не встиг доторкнутися землі — полетів, спершу важко, надсилу, а потім легше. Набирав висоту.
“Прокинутись! Прокинутись! Треба нарешті прокинутись!”
Він летів над річкою. Відчуваючи, що бракне сил, опустився на порослий травою берег. Від води долинало несамовите жаб’яче кумкання. На березі стояв підліток з довгою вудкою в руках, ловив рибу. Повільно і безшумно Василь Серпан наблизився до нього і зупинився.
— Чому ви такі сумні? У вас щось сталося? — раптом запитав хлопець, не обертаючись.
— Звідки ти знаєш, що я сумний?
— Я відчуваю… Я вас відчуваю навіть на відстані. Ви ж мене оперували. Спасибі. Мене вже ніщо не турбує.
Хлопчина обернувся, і Василь з жахом упізнав у ньому хлопця, який лежав на операційному столі.
— Це ти?
— Так. Спасибі, лікарю. Я дуже хочу зробити вам подарунок. Я зараз спіймаю жереха. Для вас. Величезного жереха. Ось побачите…
— Пробач, хлопче… Я забув, як тебе звати…
— Ну, що ви… Байдуже… Ми з вами зараз просто рибалки…
…Марія Серпан у незвичному для неї медичному халаті, в завеликому білому ковпаці, що спадав на очі, зайшла до реанімаційної зали і злякано зупинилася. Сім ліжок, сім апаратів штучного дихання ритмічно плямкають клапанами, сім кардіомоніторів стукають у ритмі скорочення кожного із семи сердець, стукають різними голосами і малюють на своїх екранах електрокардіограми. Ті голоси зумерів були дуже схожими на багатоголосе жаб’яче кумкання.
— Де він? — запитала Марія, стримуючи сльози і вдивляючись здалеку в обличчя кожного із семи і не впізнаючи.
— Василь Андрійович третій від стіни… Біля вікна… Не хвилюйтесь. Усе буде гаразд. Повинно бути гаразд…
ДІТИ НІКОЛІАНА
Ще ніхто й ніколи не міг однозначно твердити, де і з чого починається коріння зла, бо воно ховається чи не в усьому, що існує, і навіть у тому, що лише збирається існувати. Воно чатує скрізь, чекає — чи десь не спіткнеться добро? Воно чекає свого часу, щоб вилитись безборонно, як річка з берегів, і повладарювати коли й не вічно, то принаймні досхочу. Кожен, хто мислить, щомиті повинен прагнути не помилятися навіть у дрібницях, бо навіть у найкращих пориваннях, у найчистіших помислах чаяться непомітні корінчики зла. Біймося не помітити їх!”
Космодослідник Віллі Джеррі майже все життя прожив одинаком. До цього його змусила робота, яку він любив і якої не зрадив. Бажання літати з’явилося в нього у далекому дитинстві й згодом не пригасало, а розгорялося дедалі дужче. Хлопчаком він утік з дому, залишивши вже немолодих батьків у містечку Тошин, і вступив до косморозвідувальної Академії, блискуче склавши всі іспити. Навчаючись, Віллі зустрічався з дівчиною Анель, вона працювала в редакції невеликої газети. Він вважав, що без неї не зможе жити, а їй видавалося, що без Віллі вона не зможе жити. “Я так люблю тебе, — казала Анель. — Я хочу літати з тобою і описувати всі твої пригоди”. Закінчивши навчання, Віллі вирушив у свій перший політ, а коли повернувся — Анель жила з “талановитим художником”. Вона зустріла його безневинною, дитинною усмішкою і поцілунками:
— О, Віллі, ти так змужнів! Але, знаєш… Я не буду літати з тобою. Я була просто дівчиськом. У мене зараз така гарна робота… І ось познайомся — мій чоловік…
Відтоді Віллі Джеррі про сім’ю більше ніколи не думав.
Проте на схилі років, передчуваючи хай ще й не швидкий, але, безумовно, невідворотний фінал, повернувшись із чергового польоту, він звернувся в Інститут генетики з проханням виростити йому сина. Потім замовив на Інканському комбінаті біокібера Бетсі й поселив її разом з малюком у місті Білозера. А сам знову літав. Маленький хлопчик бавився різноколірними камінцями, які батько привозив з далеких планет. Завжди поруч — біокібер Бетсі, турботлива й запопадлива.
— Цей камінець твій тато привіз із Центурії, Ніколь. Ось ти виростеш…
— А коли він повернеться?
— Через три роки, Ніколь.
— А де моя мама?
— Ніколь, я не раз уже тобі розповідала: мислячі істоти з’являються на світ по-всякому — одних народжують мами, інших вирощують із клітин, третіх синтезують у бароретортах, це біокібери, ще інші монтуються як машини, це просто кібери…
— Я це все знаю, Бетсі.
— То чого ж ти запитуєш?
— Чому мене не народила мама? У нас у класі в кожного є мами… І тільки я один із клітини… Чому?
— Твій тато — космодослідник. Він весь час літає десь далеко-далеко, і якби в тебе була мама, вона б дуже сумувала за ним.
— І я за ним дуже сумую. Я не пам’ятаю татового обличчя.
— А якби в тебе була мама, ви б сумували обоє. Було б двоє сумних людей. А дорослі сумують дуже сильно, не так, як діти. Тож, мабуть, твій тато вчинив правильно.
— А навіщо я йому потрібен? Літав би собі просто так.
Бетсі сміялася:
— Ось ти виростеш і зрозумієш, що кожному приємно лишати по собі нащадка. Ти колись усе зрозумієш. Батька Ніколіан майже не бачив. Його виховала Бетсі.
Політ на планету Едіна був останнім для Віллі Джеррі. Він помер через три місяці після повернення — упокорений життям і усвідомленням, що залишає по собі сина, розумного і беручкого до всього. На той час Ніколіан уже закінчував біофак Білозерського університету.
За кілька днів до смерті Віллі Джеррі був випадковим свідком однієї синової розмови. Ніколіан готувався до останнього іспиту, лежав на тапчані у своїй кімнаті й не виходив навіть поїсти. Голодному, казав, краще думається. Проте коли Бетсі повідомила, що прийшла його однокурсниця, рудоволоса Дюлія Логвин, зразу вибіг, мов тільки на неї й чекав.
— Ходімо? — запитала дівчина втаємничено.
— Куди? Завтра ж останній іспит…
— Ніколь, то аж завтра… Ти й так усе знаєш. Ходімо.
— Куди?
— Туди, де були вчора. До лісового озера.
— Я не піду… І взагалі все це гидко…
— Що, Ніколь?
— Усе, що було вчора… І взагалі… Якщо я колись захочу сина, я замовлю його на комбінаті, як це зробив мій батько.
— Ніколь! — спалахнула дівчина. — Ти… ти… такий сухий і жорстокий… Я тебе ненавиджу! Вчора був такий день… А тобі… Прощавай! Ми більше ніколи не побачимось!
Ніколіан повернувся до своєї кімнати і сів за стіл до книжок. Коли Віллі Джеррі зайшов до сина, той саме виписував щось з екрана великого бібліоскопа.
— Ким ти хочеш бути, Ніколь? — запитав старий Джеррі.
Син нічого не відповів, навіть не відірвав погляду від екрана.
— Вибач, я чув вашу розмову. Якщо вона справді любить тебе… Це, загалом, велике щастя, Ніколь, якщо тебе хтось по-справжньому любить. Мені видається, що ти не хочеш бути космодослідником. Чи не так, сину?
— Не знаю… Але я не люблю дівчат. Я вчора зрозумів — це не для мене.
Старий Віллі стримав усмішку і серйозно мовив:
— Дивись, Ніколь, тобі жити… Я не буду приховувати, що мене тішить твоя вдача.
Я впізнаю себе…
— Ще б не впізнати, — кинув Ніколіан, і в його голосі батькові вчувся якийсь тамований біль.
— Нічим не легковаж у житті, Ніколь. Відмовитись від будь-чого дуже легко, а повернути його часто буває неможливо. Тож будь мудрим. Я хочу, аби тобі жилось краще, ніж мені…
— Хіба ти був не щасливим? — запитав Ніколіан з подивом і прихованою іронією водночас.
Старий Джеррі сумно посміхнувся:
— Я хочу, щоб ти був ще щасливішим.
Батько підійшов до поличок над синовим робочим столом і, думаючи про щось своє, роздивлявся, вже вкотре після свого повернення на Землю, химерні фігурки, виліплені Ніколіаном. Безліч чудернацьких людських подоб товпилось за склом, усі однакові в своїй потворності і водночас усі різні.
Колись Бетсі хотіла викинути ці дитячі забавки, які тільки місце займають, проте Ніколь заборонив їй навіть підходити до фігурок.
— Це мої діти! — сказав не по-дитячому серйозно.
Батько взяв до рук одну з фігурок. Неолін уже пересох, місцями потріскався, від чого обличчя химерних істот вкрилося зморшками. Хотів поставити неолінову фігурку на місце, але вона випала зі старечих рук, лунко вдарившись об підлогу, розлетілась на безліч шматочків.
— Що ти зробив! — вигукнув Ніколіан. — Що ти зробив!
— Пробач мені, сину… — ледь чутно вимовив Джеррі. — Все пробач, якщо зможеш…
За кілька днів старий Джеррі помер.
“Причиною трагічної долі переселенців на планеті Едіна (Дюлії), як твердять більшість спеціалістів, виявилась дія практично не вивченого, блукаючого поля “Циклоп”. Важко передбачити, до яких ще, окрім безпліддя, наслідків може призвести згубна дія того блукаючого поля. Хоча зараз планета Едіна (Дюлія) вже вийшла із зони впливу “Циклопа” і така зустріч можлива за розрахунками не раніше, як через два мільйони років, на планеті зникає тваринний світ, залишаються тільки рослинні види з вегетативною формою розмноження, і можна чекати інших серйозних змін в існуванні біологічних форм. Тому створення переселенцями комбінату штучної репродукції сприймається нашим зібранням як рішення дуже передчасне, не зумовлене серйозними потребами і вкрай небезпечне, не лише з огляду на деякі науково-технічні та моральні проблеми. Оскільки не викликає ніякого сумніву, що життя переселенців на планеті Едіна (Дюлії) потребує найретельнішого вивчення, рішенням об’єднаної Ради по освоєнню космічного простору одностайно ухвалено розробити програму, яка полягатиме в невідкладному дослідженні умов життя колоністів на планеті Едіна (Дюлії). До виконання цієї програми необхідно повністю припинити транспортне і пасажирське сполучення з планетою. Відповідальним за виконання програми призначено професора біології Ферроса Вейна”.
(З рішення об’єднаної Ради по освоєнню
космічного простору, 12 серпня 3286 року).
Сандро Новак повільно простував до свого Оранжа, ступаючи пожухлим від спеки килимом трави. Вийшов на ситалове покриття, де під розлогою дюлійською горобиною від ранку нудьгував його гелікомобіль. Оранж стиха насвистував веселу мелодію, але, помітивши Новака, затих і прочинив дверцята кабіни:
— Чому так довго, Сандро Дю? — запитав стурбовано.
Той нічого не відповів, став у затінок горобини, ховаючись від сонця.
— Чому так довго? — знову запитав Оранж. — Сідай, У кабіні прохолодніше.
Сандро сів у м’яке крісло й довго сидів непорушно, заплющивши очі. Оранж нічого не запитував, чекав. Сандро завжди сам розповідав усе про свою роботу.
— Поїдеш додому чи подрімаєш тут?
— Додому.
І вони поїхали. Вихопились на сьому радіаль, розвернувшись довкола сідловидної споруди центрального корпусу Академії, і пірнули в широкий тунель, влились у потужний потік машин.
— У тебе щось негаразд?
— Втомився, — мовив Сандро якомога байдужіше і відчув, що Оранж не повірив йому.
— Ковтни таблетку ремінісу.
— Немає… Вдома…
На крутому повороті його завалило ліворуч, і він, напружившись, знову сів рівно:
— Не жени так. Нам немає куди поспішати, — сказав тихо.
Оранж зменшив швидкість і здивовано запитав:
— Справді?
Сандро знову оповила хвиля хворобливого, болісного забуття. Він думав про Землю, думав без розчулення, яке часто охоплювало його в перші роки життя на Дюлії. “Я не бачив її чотирнадцять років. І навіть якщо вилетіти ось зараз, цієї миті, то все одно я побачу Землю лише через чотири роки…”
— Я вже не можу більше… — вихопилось у Сандро мимовільно.