Андрійко поклав гучномовця знову на ліжко.
“Маки червоні. Юначе безсоння…”
— А козенята ваші де? — несміливо спитав син.
— А там за хлівом припнуті. У сусідки коза здулася, а козенят я в неї купила. Малі, а понятливі. Якби їх хто потренував, то були б такі, як ми, розумні.
Марусина налила по чарці, але Василь зволікав пити. Тихий дзвін у вухах, і серце ніби аж стогне… “Перевтомився. Треба відпочити. Від усього відпочити. І, може, навіть треба випити. Розслабитись…”
— Андрійку, сідай до столу, їж.
— Не хочу. Я до козенят…
— Поїж, синку, а потім до козенят.
Маруся й собі налила трохи горілки, випила. Дивилась на Василя і розповідала тихо, ніби навіть і не йому, а комусь третьому:
— А вчора миша у стіні дірку проїла. І так високо. Бачиш? — показала на пляму на стіні коло вікна. — Я її пластиліном заліпила. Пластиліну не прогризе. Подавиться. Він на зубах в’язне. Я попробувала — такий гидкий.
Раптом рипнули двері, і на порозі з’явилася стара Явдоха.
— О, в тебе гості, Марусю… З приїздом.
У сірому чоловічому піджаку, в довгій коричневій спідниці, в величезних чоботях, вже стара і згорблена, але дитинно жвава Явдоха подибуляла від порога, подала руку Василеві, для Андрійка видобула з кишені карамельку, сіла па ліжко.
— Марусю, ану включи телевізор. Може, він уже віддихнув і знову робитиме.
— Та ні, Явдохо, щось у ньому поламалося… — але підійшла і клацнула вимикачем, а Явдоха вела далі:
— Може, віддихнув і знову робитиме. Колись у мене так було — насапалася на буряках, прийшла до хати, а спина не моя, руки не мої… Старий каже, ти б свині щось дала, а я не можу. Лягла, віддихнула, чую — оживаю.
Але телевізор мовчав.
— А ти в них не понімаєш? — запитала Явдоха Василя. — Постукав би ти його де треба…
Але Василь на телевізорах не розумівся.
— Він у людях знає, де й що, — сказала Марусина.
Явдоха чомусь скрушно захитала головою, поправила на голові хустку.
У цей час знову рипнули двері, і до кімнати зайшов старий дід у фуфайці, голосно сказав, кашлянувши поважно:
— Я — Никодим, у роті дим, а в руці чарка. Доброго дня вам. Бачу, до Марусі гості приїхали, дай, думаю, зайду.
Підійшов і сів поруч з Явдохою.
А слідом за Никодимом — Семен на рипучому порозі, сусід Марусин. Привітався і сів просто на підлогу біля дверей. А за Семеном — Іван Чорнобай, сів на лаву, якось ніяково усміхаючись, з мулярською кельмою в руці. А за ним — дебелий червоновидий сільський умілець з видатним прізвищем (Василь забув, яке саме було в нього прізвище, але пам’ятав, що якесь відоме, героїчне). А потім почали заходити вже по двоє, по троє — молоді, й старі, і зовсім діти, їх Василь уже не знав. Заходили, курили, вже сісти не було де, й тому більшість стояло.
І от, коли в кімнаті стало так тісно, що й не дихнути, хтось раптом голосно сказав:
— Тісна у Марусини хата. І стара, як світ. Може, ми їй нову хату поставимо?
І Василь упізнав голос свого тестя і лише подумав: “І він до Марусі приїхав, ніби знав, що я тут”.
— А чого ж, — мовив Чорнобай.
— Годиться! — крякнув сільський універсал з видатним прізвищем. — Ідея — сто пудів! А цю давайте зразу завалимо — просторіше буде.
Хата виповнилась схвальними вигуками, і всі відразу від малого до старого кинулись валити стіни. Глиняні стіни опиралися, знехотя пручались, але дуже скоро глуха стіна подалася і зі стогоном благовісної полегкості, тамованої безсловесної вдячності впала грудьми на землю. Все відразу потонуло у хмарі коричневої куряви. З хати ніхто не виходив, усі дружно налягли на сусідню стіну. І ось уже впала й вона. Василь усе ще сидів за столом.
“І чого я не подзвонив у клініку? Хоч би знав, що все це не даремно… Як болить серце! О, як болить…”
Впала третя стіна, але стеля висіла, як і раніше. Коли глухо гупнула остання дубова підпора, трохи поточена шашелем, всі з полегкістю зітхнули і почали виходити на подвір’я. А стеля, старезний дах під стріхою — усе ще висіла. І лише коли Василь вайлувато підвівся з-за столу і пішов до людей на подвір’ї, а за ним Андрійко, лише тоді в стелі щось хруснуло, клацнуло, ніби надломилося, і вона повільно почала підніматись, звільнилася від димаря і зависла над подвір’ям, над людьми. Три квітки червоного маку на порослій мохом соломі тріпотіли пелюстками.
Потім старий дах піднявся вище, трохи завалився на лівий бік і полетів уже швидше, описуючи коло. Незабаром він зник з поля зору. Посеред подвір’я стояла піч на руїнах. Димар височезний, мов заводський.
— Хлопці, то давайте вже й піч завалимо.
— Не треба. Залиште, — сказала Марусина. — Буде на чому хоч обід зварити.
— Обід — це добре, — мовив хтось із гурту, і всі схвально загули.
— Давай, Марусино, вари на всіх, а ми — до роботи.
Звідкись узялися вертольоти з величезними вантажними підвісками — в одного цегла, в другого бетонні монтажні блоки, в третього лісоматеріали… Розвантажувались посеред подвір’я. Ніхто не помітив, як придеренчав екскаватор і за лічені хвилини вирив траншеї під фундамент. Закипіла робота. А усміхнена Марусина поралась біля печі — варила обід.
— У нас колгосп багатий. Ми це діло — раз плюнуть! — раз у раз повторював чийсь веселий голос.
А звідкись здалеку долинало приглушене жаб’яче кумкання.
“Як я міг поїхати і не подзвонити в клініку, — подумки картав себе Василь. — А якби то був мій син? Хіба отак би поїхав після операції?” І раптом Серпаи розплакався. Сидів па купі піску, щойно висипаній з велетенського самоскида, і плакав, притискаючи до себе Андрійка.
— А якби то був ти, синку? Хіба б я тебе залишив? Ні, ніколи. Як я міг? Залишив людину, маленьку людинку, безпомічну… Ми ж люди! Насамперед — люди! Які там дисертації?! Яка наука?! Кому потрібні красиві й мудрі слова, коли я можу отак залишити людину…
— Не плач, тату, — сказав Андрійко. — Полетіли додому. Нас мама чекає.
— Так, синку, — намагався підвестися на ноги з купи піску і не міг. — Летимо. Зараз летимо.
Нарешті йому вдалося встати. Зібравши всі сили, відштовхнувся ногами від землі, підхопив сина і піднявся в повітря.
— Куди ти, Василю? — раптом вигукнула Марусина. — А картоплі взяти?! Ти ж по картоплю приїхав! Та й качок я тобі ще не врубала!
— У нас колгосп багатий! Нам картоплі комусь дати — раз плюнуть! — знову долинув чийсь голос.
З висоти кількох метрів Василь бачив, як Марусина побігла до погреба і швидко витягнула лантух картоплі, розв’язала його, взяла одну велику картоплину і щосили кинула її до Василя. Підбігли й інші односельчани, йвк брали з лантуха по картоплині і кидали.
— Ти ж картопельки хотів! Бери!
Василь, зависнувши над подвір’ям, злякано дивився на те все і лише міцніше притискав Андрійка до грудей. І раптом одна картоплина влучила просто в обличчя. Серпан відчув, як очі заливає щось гаряче-гаряче. Але, на щастя, то скоро минулося, і він полетів — усе швидше, швидше, швидше… На землі і в небі все злилося в одноманітну сіру миготняву. Аж нарешті побачив на обрії вогні вечірнього міста…
Здалеку побачив — кватирка відчинена. І, різко втрачаючи висоту, полетів до свого освітленого вікна, намагаючись втрапити у прямокутник кватирки.
Відчувши себе вдома, обм’як, знесилений упав на зелений килим посеред кімнати. У жовтавому саморобному світильнику під стелею яскраво горіла лампа, освітлюючи книжкову шафу, стіл, диван, на якому спала, не роздягнувшись, дружина… Вона здригнулася, ще остаточно не прокинувшись, рвучко сіла на дивані, обхопивши руками коліна. На ній була коротка зелена спідниця і зелений жакет… Дружина сонно кліпала очима серед яскравого світла, нарешті помітила Василя.
— О, це ти… А я, бач, задрімала… Ти так скоро повернувся… Як там Маруся?
Василь довго лежав непорушно, нарешті підвівся і раптом усвідомив — він спить, і все це йому сниться. Хотів прокинутись — і не міг. Силкувався розплющити очі — і марно.
— Гарно в селі, тату, правда? — озвався Андрійко.
Василь порачкував до дивана, запустив під нього руку і, лише відчувши холодне жаб’яче тіло, прокинувся.
Очі засліпило яскраве сонячне проміння, воно лилось у велике вікно, виповнюючи всю кімнату світлом і теплом. Василь Серпан обдивився довкола. Він лежав у ліжку у себе вдома. Поруч — дружина, вона вже не спала, лежала з розплющеними очима.
— Маріє… Ти не спиш?
— Не сплю… — відповіла ледь чутно.
— Про щось думаєш?
— Думаю… — і раптом усміхнулась, повернулася до нього обличчям.
— Про що?
— Про все… І ні про що… Не бережеш ти себе…
— Так… — стримуючи біль у серці, спокійно мовив Василь. — Ледве долетів… Добре, що ти кватирку лишила відчиненою…
— Яку кватирку?
— Снилося…
— Ти спав цілу добу, Василю.
— Що?
— Ти спав цілу добу. Я злякалася, але чую — дихаєш… Не стала будити… Не бережеш ти себе… Складна була операція?
— Операція, як операція.
Серпан рвучко підвівся і сів у ліжку.
За стіною у сусідиш кімнаті хрипко озвався радіоприймач позивними недільної розважальної програми. То вже прокинувся син. Невдовзі почувся нестримний сміх молодшої дочки. Василь підвівся вдавано бадьоро, зімітував ранкову гімнастику, потім накинув на себе рябу сорочку, одягнув сипі шорти. Сів на стілець, довго сидів нерухомо і раптом тихо мовив:
— Маріє… Я, мабуть, зараз поїду до Антона.
— До Антона?
Антон Фрунов, колишній Василів однокурсник, працював психіатром. Останні роки вони майже не бачились, хіба що випадково зустрічались у вирі щоденних клопотів. А за часів студентства товаришували.
— Так… Просто хочу погомоніти… Давно не бачились…
— Не бережеш ти себе, Василю.
— Облиш… — кволо усміхнувся.
Василь Серпап підійшов до телефону, довго пригадував номер:
— Антон Васильович удома?
— Хто його запитує? — молодий красивий жіночий голос.
Дружина? Василь знав, що позаторік Фрунов розлучився і одружився вдруге. Його першу дружину Серпан знав, вона теж була лікарем, вчилася разом з ними.
— Товариш запитує.
Тривала пауза на тому кінці дроту.
— Ваше прізвище?
Це запитання обурило Василя, але він стримано відповів:
— Василь Серпан.
На протилежному кінці дроту знову запанувала тиша. Василь несподівано для самого себе спалахнув і закричав у трубку:
— Що ви ще хочете запитати, шановна? Чи, може, таки покличете Антона? — кричав і тут-таки пошкодував.
“Даремно. Так не можна. Адже й сам повинен усе добре розуміти. Антон — лікар, прекрасний спеціаліст з ім’ям, він не може відповідати на всі підряд дзвінки. Дружина оберігає…”
— Його немає вдома.
— Тож навіщо було стільки запитань? — жовчно кижув Серпан. — Чи вам з нудьги хотілося трохи розважитись?
— Він на дачі, — в її голосі звучала образа.
Василь опанував себе.
— Розумієте, якщо він справді на дачі, то я поїду до нього. І я не хотів би випадково розминутися…
— Ви знаєте, де наша дача?
— Так, якщо нічого не змінилося…
— Нічого… Можете їхати… А коли не застанете його, прошу не мати до мене ніяких претензій. Мені він сказав, що їде на дачу. Отак, шановний товаришу, — поклала трубку.
Василь сердито усміхнувся.
— То я поїду, Марійко, пробач. Суботу проспав, а на неділю втечу. Отакого маєш чоловіка. Але треба. Давно треба побачити Антона.
Василь вийшов з таксі, зупинившись біля дротяної огорожі, за якою в глибині саду виднілася ошатна хатина. На подвір’ї нікого не було видно.
— Антоне! — крикнув він, і за якусь мить на вузькій стежці поміж яблунями і грушами, що вела від хвіртки до будиночка, побачив знайому постать. Антон став на стежці (трохи розповнів за той час, що не бачились), вдивлявся, примружившись, нарешті впізнав, махнув рукою.
— Привіт!
— Привіт!
— Яким вітром?
— Та вже якимось занесло.
Ішли повільно стежкою, Фрунов першим, за ним Серпан.
— Дзвонив тобі додому… Хтось із приємним голосом ласкаво повідомив, що ти на дачі, — в голосі Василя прозвучала іронія.
Антон на ходу зірвав з гілки велике яблуко і простягнув товаришеві:
— Дивуюся, що вона взагалі з тобою балакала, та ще й повідомила мої координати. Вона мене дуже береже, — дістав сигарету і клацнув запальничкою.
— З Тамарою бачишся?
— Не часто… Ти ж знаєш її характер. Каже, якби хотів бачити сина, то думав би раніше. Часом навіть двері не відчиняє. А я теж не хлопчик, щоб її пороги оббивати…
— А зараз… Хто твоя дружина?
— Головний бухгалтер. Можеш уявити, — багатозначно хмикнув сам до себе. — Дебет — кредит… Усе підраховано, все враховано, все передбачено… А була ж такою кицькою… Але облишмо, Василю. Це моє болюче місце. Не чіпай, принаймні так відразу. Ти у справі до мене чи просто так?
— У справі просто так.
— Ходімо, я покажу тобі свої володіння. Це ж ти років зо три не був у мене?
— Два.
— Невже? Здається, вічність не бачились. Ось троянди… Ну, як воно? Моя гордість. Плекаю… Та й ось ці… Чудо, правда?
— Так.
— Але спершу зайдімо до хати, подивишся, як я живу.
“Серце… Чому болить серце? Воно ж мене раніше ніколи не турбувало… Ніщо мене раніше не турбувало… Старію? І в клініку забув зранку подзвонити. Як там той хлопчина?”
— Антоне, я до тебе, власне, як до спеціаліста…
— Навіть так? Ліпиш мені компліменти. Після мого другого одруження мені почало видаватися, що я зовсім не розуміюся в людській психіці. Тож, мабуть, з мене кепський психіатр…
— То в жіночій психіці… — спробував пожартувати Василь. — Але я хочу порадитися з приводу стану одного чоловіка…
— Хто він? — голос Фрунова відразу набув професійної розважливості. — Скільки йому років?
— Він лікар, хірург, йому тридцять дев’ять років.
— Твій знайомий? Родич?
— Родич…
— Киянин?
— Річ у тім, Антоне, що цей лікар, цей киянин — я сам…
— Он як?
— Розумієш, у мене вже давно надзвичайно яскраві сновидіння. Інколи навіть не знаю — що ж було насправді, а що лише снилося. Часом буває важко прокинутись. Сниться, що я прокидаюсь і щось роблю, працюю, а насправді — сплю. Часто буває відчуття, що мені вже все знайоме, навіть коли точно знаю, що потрапив у ситуацію цілком нову…
— Симптом “deja vu”…
— Так, симптом уже баченого… Я пам’ятаю з студентських літ, що це один із симптомів затьмарення свідомості… В найкращому разі — наслідок перевтоми, астенії… Чи не так?
— Безумовно. Сподіваюсь, ти не панікуєш? Я вже бачу, що немає нічого страшного. Повір мені. Всі твої симптоми — типовий наслідок невротичного стану. Радості мало, але, погодься сам, у наш доволі нервовий вік мало хто може похвалитися тим, що ніколи не перебував у невротичному стані. Поняття неврозу — дуже широке. А щодо яскравих сновидінь… їх найлогічніше трактувати, як нормальний прояв твоєї особистості, хіба що на тлі загальної перевтоми, деякої вразливості, лабільності психіки. Я ж тебе знаю. Ти тонка, лірична натура. Тобі треба відпочити. Ти давно був у горах? Я ж пам’ятаю — ти без гір колись жити не міг.
— Давно не був… Дочка захворіла…
— От бачиш… І оперуєш більше від усіх…
— Антоне, я часом думав про онейроїдний синдром… Ти як гадаєш?
Фрунов на мить замислився, його високе чоло збрижилось, очі примружились у хвилі професійного самозаглиблення.
— Ні, Василю… — Антон Фрунов читав лекції студентам, тож і перед Василем почав за звичкою здалеку: — Онейроїдний синдром — подібний до сну стан свідомості. Biq oneiros — сновидіння. Хворий схожий на просто замріяну людину. Коли до хворого заговорити, він зразу повертається в реальний світ, адекватно спілкується, але тут-таки знову занурюється у світ фантастичних переживань… Ти вже повинен відчувати, що твій випадок не має з цим нічого спільного. Йдеться взагалі не про сновидіння, а про певний стан затьмарення свідомості. Цей синдром полягає в прогресивному наростанні ілюзорних інтерпретацій. Виникає симптом двійника. В друзях вбачаються сторонні люди, а в сторонніх часто навіть рідня. В уяві хворого калейдоскопічно проносяться картини, в яких реальне, ілюзорне і галюцинаторне перебувають в нероздільній сценічній єдності. Хворий стає постійним учасником уявних переживань, подій. Фрагменти реальності сприймаються, як навмисне “підстроєні” кимось. Видається, що хтось показує йому “кадри життя”, інсценізуючи обстановку…