— Я охоче поїду в Баскервіль-Хол, — відповів я, — і не пошкодую витраченого часу.
— Ви надсилатимете мені детальні звіти, — сказав Холмс. — У найкритичніший момент — а він неминуче настане — я керуватиму вашими діями. Думаю, що від’їзд можна призначити на суботу.
— Вас це влаштовує, докторе Ватсон?
— Цілком.
— Виходить, якщо все буде гаразд, ми виїжджаємо в суботу поїздом о десятій тридцять з Паддінгтонського вокзалу.
Ми підвелися, збираючись відкланятися, аж раптом Баскервіль зойкнув і урочисто витяг з-під шафи, що стояла в кутку, світло-коричневого черевика.
— Ось вона, моя пропажа!
— Нехай інші загадки розв’яжуться так само просто! — сказав Шерлок Холмс.
— Але все-таки це дуже дивно, — відзначив доктор Мортімер. — Я ще перед сніданком обшукав усю кімнату.
— І я також, — сказав Баскервіль. — Обнишпорив усі закутки. Черевика ніде не було.
— Виходить, коридорний поклав його туди, поки ми обідали.
Послали за німцем, але він нічого не зміг сказати, і подальші розпитування не дали результатів. Таким чином, до серії явно безглуздих загадок додалася ще одна. Вже не згадуючи про трагічну смерть сера Чарльза, перед нами простягнувся ланцюг подій, які не мають пояснення, і відбулися тільки за два дні: лист, складений з газетних вирізок, бородатий незнайомець у кебі, зникнення спочатку нового коричневого черевика, потім старого чорного й тепер з’ява коричневого.
Дорогою на Бейкер-Стріт Холмс сидів у кебі мовчки й, судячи з його нахмурених брів та напруженого погляду, як і я намагався привести в єдину систему всі ці дивні й, здавалося б, не пов’язані між собою факти. Весь наступний день і вечір він провів у себе в кабінеті, огорнутий густими клубами тютюнового диму й занурений у розмірковування.
Перед самим обідом нам подали дві телеграми. Перша говорила:
«Щойно повідомив Беррімор будинку Баскервіль».
Друга:
«Обійшов двадцять три готелі жаль порізаної сторінки „Таймс“ не знайшов. Картрайт».
— От і обірвалися дві нитки одразу, Ватсоне. Немає нічого краще за такі справи, де всі немов вступили проти тебе у змову. От тоді й починаєш входити в азарт. Ну що ж, підемо третім слідом.
— У вас у запасі ще є кебмен, який віз цього незнайомця.
— Цілком правильно. Я зробив запит про його прізвище й адресу в Реєстраційній конторі й не здивуюся, якщо зараз ми отримаємо відповідь на моє запитання.
Деренчання дзвінка сповістило про те, що навіть перевершило всі очікування Холмса, адже в дверях кабінету з’явився довготелесий здоровань — очевидно, сам кебмен.
— Мені сказали в конторі, що ось за цією адресою запитували про номер дві тисячі сімсот чотири, — почав він. — Я вже сьомий рік їжджу і ніколи не було жодних нарікань. Дай, думаю, сам зайду, нехай мені в очі скажуть, у чому такому я завинив.
— Ви ні в чому не завинили, шановний, — сказав Холмс. — Навпаки, я заплачу вам півсоверена, тільки прямо відповідайте на мої запитання.
— От не знаєш, де знайдеш, де втратиш! — усміхнувся кебмен. — А що вам потрібно, сер?
— Насамперед ваше прізвище й адресу на випадок, якщо ви мені знову будете потрібні.
— Джон Клейтон, проживаю в Бороу, Тарпі-Стріт, номер три. Кеб стоїть у Шіплі-Ярд, біля вокзалу Ватерлоо.
Шерлок Холмс усе це записав.
— А тепер, Клейтоне, розповідайте мені про вашого пасажира, який стежив за цим будинком сьогодні о десятій ранку, а потім слідкував за двома джентльменами на Ріджент-Стріт.
Кебмен з подивом втупився у Холмса і, вочевидь, трохи оторопів.
— Що ж вам розповісти, якщо ви самі все знаєте не гірше за мене! — відповів він. — Мій пасажир сказав мені, що він детектив, і велів не базікати про це.
— Так от, шановний, тут справа серйозна, і якщо ви приховуватимете щось від мене, то можете опинитися в дуже неприємному становищі. Виходить, він назвався детективом?
— Так, сер.
— А коли він заявив вам про це?
— Коли розплачувався.
— А ще він що-небудь говорив?
— Сказав своє прізвище.
Холмс кинув на мене переможний погляд.
— Своє прізвище? Досить необережно з його боку! Тож як його звуть?
— Його звати, — сказав кебмен, — містер Шерлок Холмс.
Відповідь кебмена буквально вбила мого друга. Я в житті не бачив у нього такого приголомшеного виразу обличчя. Хвилини зо дві він не міг вимовити жодного слова, потім голосно розреготався.
— Удар, Ватсоне! Влучний удар! — сказав він. — Рапіра в руках супротивника, що не поступається мені ні у швидкості, ні в точності. Цього разу він обвів мене навколо пальця. Виходить, його звуть Шерлок Холмс, так?
— Він сам так сказав, сер.
— Блискуче! Тепер розповідайте мені, де ви взяли цього пасажира й що було далі.
— Він гукнув мене о пів на десяту ранку на Трафальгар-Сквер. Каже: «Я детектив», і пообіцяв мені дві гінеї, якщо я точно виконуватиму його накази й ні про що не розпитуватиму. Ну що ж, від таких грошей не відмовляються. Я підвіз його до готелю «Нортумберленд» і зупинився там. Потім звідти вийшли двоє джентльменів, викликали кеб з біржі й поїхали кудись сюди, на вашу вулицю.
— Ось до цього самого будинку, — сказав Холмс.
— Можливо. Це вже мого пасажира треба запитувати, йому краще знати. Він велів мені зупинитися приблизно посередині кварталу, і ми почекали там ще з півтори години. Потім ті двоє джентльменів пройшли повз нас, і ми рушили за ними по Бейкер-Стріт, завернули на…
— Це я знаю, — сказав Холмс.
— А коли виїхали на Ріджент-Стріт, він підняв верхнє віконечко й крикнув: «Женіть до вокзалу Ватерлоо!» Я стьобнув свою кобилу, і за десять хвилин ми були на місці. Тут він дав мені дві гінеї — не ошукав! — і пішов до вокзалу. А наостанок озирнувся й каже: «Вам, певне, цікаво знати, кого ви возили? Шерлока Холмса». От як це все було.
— Так, розумію. І більше ви його не бачили?
— Ні, більше не бачив.
— А тепер опишіть мені зовнішність цього містера Шерлока Холмса.
Кебмен почухав потилицю:
— Це не так і легко. Років йому буде приблизно під сорок, середній на зріст, нижчий за вас дюймів на два, сер. Одягнений чисто, борода чорна, лопатою, а обличчя бліде. Більше, мабуть, нічого не зможу вам сказати.
— Колір очей який?
— Не звернув уваги…
— Більше нічого не запам’ятали?
— Нічого, сер.
— Ну гаразд. Ось ваші півсоверена. А другу половину отримаєте, якщо дізнаєтеся про цю людину більше. Усього найкращого.
— На все добре, сер. Дякую вам.
Джон Клейтон вийшов, посміюючись, а Холмс, знизавши плечима, із розчарованою усмішкою повернувся до мене.
— Третя нитка теж не витримала, — сказав він. — Тепер мусимо починати все з самого початку. От хитра бестія! Довідався номер нашого будинку, довідався, що сер Генрі Баскервіль поїхав сюди за порадою, побачив мене на Ріджент-Стріт, зметикував, що номер кеба взяли на замітку й що кебмена розшукають, і вирішив із мене познущатися. Згадаєте моє слово, Ватсоне, цього разу ми маємо справу з гідним супротивником. Я зазнав поразки в Лондоні. Будемо сподіватися, що ви відіграєтеся в Девонширі. І все-таки мене дуже непокоїть та ваша поїздка. Справа дуже неприємна, Ватсоне. Неприємна та небезпечна. І що більше я про неї думаю, то менше вона мені подобається. Смійтеся, друже мій, смійтеся, але я буду дуже радий, якщо ви повернетеся на Бейкер-Стріт здоровим і неушкодженим.
Розділ VI
Баскервіль-Хол
Сер Генрі Баскервіль і доктор Мортімер на призначений день завершили всі свої справи, тож ми вирушили до Девоншира, як і домовлялися.
Проводжаючи мене на вокзал, Шерлок Холмс усю дорогу напучував мене і давав різні поради.
— Я не говоритиму вам, кого я підозрюю і які маю здогади, Ватсоне, аби у вас не виникли упереджені думки, — сказав він. — Мені потрібні факти у найдрібніших деталях, а зіставлятиму їх я сам.
— Що ж вас цікавить? — запитав я.
— Усе, що так чи інакше пов’язане з цією справою, особливо стосунки між молодим Баскервілем і його сусідами. Якщо довідаєтеся щось нове про смерть сера Чарльза, то зазначте й це. За останні дні я дещо з’ясував, але, на жаль, результатами похвалитися не можу. Мені вдалося з’ясувати лише одне: найближчий спадкоємець, містер Джеймс Десмонд, справді чудова людина досить поважного віку, отже, це не його витівки. Гадаю, ми сміливо можемо не відволікатися на нього надалі.
Це означає, що залишаються тільки ті люди, які увійдуть у безпосереднє оточення сера Генрі Баскервіля.
— А чи не краще одразу ж відкинути варіант із подружжям Берріморів?
— Ні в якому разі! Важко припуститись грубішої помилки. Якщо вони ні в чому не винні, це буде жорстокою несправедливістю, а якщо винні, тоді їх буде годі шукати. Ні, ні! Нехай так і залишаються під підозрою. А ще, якщо не помиляюся, там є конюх, двоє фермерів, наш друг доктор Мортімер, очевидно, людина бездоганно чесна, і його дружина, про яку нам нічого не відомо. Не забудьте й про натураліста Степлтона з сестрою — дуже привабливою молодою особою, як кажуть. Далі йдуть містер Френкленд із Лефтер-Холу — про нього ми теж нічого не знаємо, і кілька інших сусідів. Ось люди, які мають перебувати під вашим пильним наглядом.
— Старатимуся вас не підвести.
— Ви взяли зброю?
— Так, гадаю, це не буде зайвим.
— Безумовно. Тримайте револьвер при собі вдень і вночі, навіть на мить не втрачайте пильності.
Наші друзі вже встигли придбати квитки першого класу й чекали нас на платформі.
— Ні, нічого нового, — сказав доктор Мортімер, відповідаючи на запитання мого друга. — Можу тільки заприсягтися, що останні два дні за нами не стежили. Ми весь час про це пам’ятали, і ніхто б не вислизнув від нашої уваги.
— Сподіваюся, цими днями ви не розлучались?
— Так, за винятком учорашнього. Я маю таку звичку — після приїзду в місто присвячую один день розвагам, і вчора я був у музеї Хірургічного коледжу.
— А я пішов у парк подивитися на відпочивальників, — сказав Баскервіль. — І все було досить спокійно.
— Проте з вашого боку це було нерозсудливо, — сказав Холмс, насупившись, і похитав головою. — Я вас прошу, сер Генрі, не виходьте без супроводу, інакше не оминути вам лиха. Ви знайшли іншого черевика?
— Ні, сер, він зник.
— Он як? Цікаво! Ну, на все добре, — додав він, коли поїзд рушив. — Сер Генрі! Пам’ятайте настанову з дивної легенди, яку нам читав доктор Мортімер, і остерігайтеся виходити на торф’яні болота вночі, коли безроздільно панують сили зла.
Я визирнув з вікна і побачив удалині високу, сухорляву фігуру Холмса, який нерухомо стояв на платформі й дивився вслід поїзду, що віддаляється.
Ми рухалися швидко, і я почувався неймовірно добре. Я придивлявся до моїх супутників і бавився зі спанієлем доктора Мортімера.
За якихось дві-три години земля уздовж полотна з бурої змінилась на червону, цегла поступилася місцем граніту, а розгороджені пишні луги, на яких руді корови поскубували соковиту траву, свідчили про те, що клімат у цих місцях, попри велику вологість повітря, значно ліпший, ніж на сході.
Молодий Баскервіль не відходив від вікна й радісно скрикував, побачивши рідні Девонширські пейзажі.
— Де тільки мені не довелося побувати відтоді, як я виїхав звідси, докторе Ватсон! — сказав він. — І все-таки ці місця ні з чим не порівняєш.
— Покажіть нам такого девонширця, який не захоплювався б своїм Девонширом.
— Тут справа не лише в самому Девонширі, але й у людях, які тут мешкають, — сказав доктор Мортімер. — Одного погляду на круглий череп нашого друга достатньо, щоб виявити в ньому представника кельтської[7] раси, з її захопленістю, з її схильністю до сильних почуттів. Покійний сер Чарльз мав рідкісну будову черепа — наполовину галльську, наполовину іберійську. Сер Генрі, але ж ви, здається, з дитинства не бачили Баскервіль-Холу?
— Я його ніколи не бачив, бо ми жили в маленькому котеджі на південному узбережжі. Коли помер батько, мені було дванадцять років, і я одразу ж виїхав до наших друзів в Америку. Ці місця для мене майже так само нові, як і для доктора Ватсона, і я просто не дочекаюся, коли нарешті з’являться торф’яні болота.
— Он як? Отже, ваше бажання здійснилося — можете милуватися ними, — сказав доктор Мортімер, показуючи у вікно.
Удалині за зеленими квадратами пасовищ і хвилястим краєм лісу, немов фантастичне марево, що виникло уві сні, показався сумний сірий пагорб з зазубреною вершиною. Баскервіль дивився туди не відриваючись, і ці жадібні погляди свідчили про те, як багато для нього означає перше знайомство із суворим краєм, де люди, близькі йому по крові, володарювали так довго й залишили після себе такий глибокий слід. Цей молодий чоловік у спортивному костюмі, з явним американським акцентом, сидів поруч зі мною у прозаїчному вагоні і, дивлячись на його смагляве виразне обличчя, я все-таки відчував у ньому справжнього нащадка тих неприборканих і владних людей. Густі брови, тонкі ніздрі й великі карі очі указували на гордість, відвагу та силу. Якщо непривітні торф’яні болота поставлять нас обличчям до обличчя зі складним і небезпечним завданням, то заради такої людини можна піти на все, тому що вона сміливо розділить з тобою будь-який ризик.
Поїзд зупинився на маленькій станції, і ми вийшли з вагона. За низьким білим парканом стояв візок, запряжений парою невисоких, міцних конячок. Наш приїзд, мабуть, був тут великою подією, адже й сам начальник станції, і носії — всі оточили нас, пропонуючи свою допомогу. Це була мила сільська місцина, але, на свій подив, біля виходу з платформи я побачив двох солдатів у темних мундирах, які стояли, спираючись на карабіни, і пильно дивилися на нас. Кучер, незграбний чолов’яга з вилицюватим обличчям, зняв шапку, вітаючи сера Генрі Баскервіля, і за кілька хвилин ми вже швидко котили широкою білою дорогою. Обабіч неї здіймалися зелені схили пасовищ, будиночки з гостроверхими дахами визирали з густого листя, але попереду, за межами цього мирного, залитого сонцем краю, на обрії вечірнього неба вимальовувалася похмура лінія торф’яних боліт, яка переривалася гострими вершинами лиховісних пагорбів.
Наш візок завернув на бічну дорогу, і ми стали підніматися глибокими коліями, прокладеними сторіччя тому між високими насипами, на яких росли м’ясисті хвощі й вологі мохи. Папороть з бронзовим відтінком і листя ожини поблискували в променях призахідного сонця. Далі на підйомі ми проїхали вузьким кам’яним мостом через бурхливу річку, що стрімко бігла між сірими валунами, бризкаючи на них піною. І дорога, й річка звивалися долиною, яка густо заросла дубняком і соснами.
На кожному повороті Баскервіль захоплено скрикував, з цікавістю роззирався навсібіч, і закидав нас незліченними запитаннями. На його погляд, тут усе було прекрасно, але я не міг позбутися смутку, який навіювали на мене ці пасовища й узгір’я з явними слідами осені. Жовте листя злітало на землю й, кружляючи, килимом устеляло стежки.
Стукіт коліс нашого екіпажа поступово стих, потонув у густому шарі запорошеної трави. «Сумні дарунки кидає природа під ноги новому власникові Баскервіль-Холу!» — подумав я.
— Погляньте! — раптом вигукнув доктор Мортімер. — Що це?
Перед нами піднімався крутий схил, порослий вересом, — перший провісник близькості торф’яних боліт. На вершині цього схилу, немов кінна статуя на п’єдесталі, чітко вимальовувався вершник з гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.
— Перкінсе, що це означає? — запитав доктор Мортімер.
Наш візник повернувся на козлах:
— З прінстаунської в’язниці втік арештант, сер. Ось уже третій день, як його розшукують. Виставили вартових на всіх дорогах, на всіх станціях, та поки намарно. Тутешній народ вельми цим незадоволений, сер.
— Чому? Адже тому, хто наведе на слід, виплатять п’ять фунтів.