— Так-то воно так, сер, так тільки на п’ять фунтів надії мало, правдоподібніше, що він тобі переріже горло. Така людина ні перед чим не зупиниться, це не якийсь дрібний злодюжка.
— Хто ж він?
— Селден, який скоїв убивство в Ноттінґ-Хіллі.
Я добре пам’ятав справу Селдена, оскільки свого часу Шерлок Холмс розслідував її, зацікавившись жорстокістю, з якою було скоєно вбивство, і печаткою безцільного звірства, яким вирізнялися дії цього нелюда. Злочин був настільки дивовижним, що в суддів зародилися сумніви в осудності Селдена, і тому його страту замінили ув’язненням. Візок піднявся на пагорб, і перед нами розкинулися величезні простори торф’яних боліт. Подекуди на них виднілися дольмени[8] з уламків скель і кам’яних стовпів. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, на сумній гладіні цих боліт, диявол у людській подобі, наче дикий звір, відлежувався в норі, плекаючи в серці ненависть до людей, які вигнали його зі свого товариства. Ще цього бракувало, щоб примножити те похмуре, що причаїлося в голій пустелі, яка розстелилася перед нами, у рвучкому вітрі й сірому небосхилі. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся в пальто.
Родючі місця залишилися під нами. Ми озирнулися — промені призахідного сонця перетворювали дзюркотливі струмочки на золоті стрічки, горіли на спушеній плугом землі й густих чагарниках. Дорога, що перетинає червонясто-оливкові перевали з величезними валунами, ставала дедалі занедбанішою й суворішою. Час від часу перед нами виростали обнесені кам’яними огорожами котеджі, скупі обриси яких не були прикрашені навіть плющем. А потім перед нами постала схожа на глибоку чашу долина з хирлявими дубами й соснами, покрученими й погнутими вітром, який нуртує тут споконвіків. Над деревами височіли дві високі, стрункі вежі. Наш візник указав на них батогом.
— Баскервіль-Хол, — сказав він.
Господар маєтку звівся у візку на повен зріст — щоки в нього розпашіли, очі спалахнули вогнем. За кілька хвилин ми під’їхали до візерунчастих чавунних воріт з двома колонами, вкритих мохом та увінчаних кабанячими головами — гербом Баскервілів. Кам’яний будиночок брамника був старий, з оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закінчена будівля — перший плід, принесений південноафриканським золотом сера Чарльза.
За воротами йшли два ряди високих старих дерев; їхнє гілля утворювало в нас над головами похмуре склепіння. Стукіт коліс знову потонув у шурхоті листя. Баскервіль здригнувся, вдивляючись у довгу, темну алею, в кінці якої виднілися примарні обриси будинку.
— Це сталося тут? — тихо запитав він.
— Ні, з іншого боку, у тисовій алеї.
Молодий спадкоємець похмуро озирнувся.
— Мене анітрохи не дивує, що дядько, живучи тут, постійно чекав якогось лиха, — сказав він. — Тут кого завгодно пройме страх. Зачекайте, не мине й півроку, як я проведу сюди електрику, і ви не впізнаєте цих місць! Біля входу горітимуть ліхтарі Едісона й Свана[9] по тисячі свічок кожний.
За алеєю відкривався широкий газон і, оминувши його, ми під’їхали до будинку. В сутінках я міг роздивитися лише масивний фасад і терасу. Все було оповите суцільним плющем, який залишав відкритими тільки віконні амбразури та овали гербів. Дві стародавні зубчасті вежі з бійницями здіймалися над цією частиною будинку. Праворуч і ліворуч до них прилягали два крила з чорного граніту, прибудовані пізніше. Крізь вікна з густими рамами на газон лилося неяскраве світло, над крутим гострим дахом з високими трубами здіймався стовп темного диму.
— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до Баскервіль-Холу!
Високий чоловік виступив з тіні, що падала від тераси, і відчинив дверцята візка. В освітлених дверях холу з’явився силует жінки. Вона теж підійшла до нас і допомогла чоловікові зняти наші валізи.
— Сер Генрі, ви не заперечуватимете, якщо я поїду додому? — сказав доктор Мортімер. — На мене чекає дружина.
— Зостаньтеся, повечеряйте з нами!
— Ні. На жаль, не можу. Справ, мабуть, чимало назбиралося. Я б залюбки сам показав вам будинок, але Беррімор зробить це ліпше за мене — він чудовий гід. Бувайте здорові! І пам’ятайте: коли б я вам не знадобився, вдень або вночі, не соромтеся посилати за мною.
Стукіт коліс поступово завмер у глибині алеї; важкі двері зачинилися за нами.
Хол, у якому ми опинилися, був дуже гарний — просторий, високий, з масивними кроквами з потемнілого від часу дуба. У старовинному комині з чавунними ґратами для дров потріскували й шипіли дрова.
Після тривалої поїздки ми з сером Генрі змерзли, тож простягнули руки до вогню. Потім узялися розглядати дубову обшивку холу, високі, вузькі вікна з кольоровими скельцями, оленячу голову й герби, які було непросто роздивитися на стінах при тьмяному світлі люстри.
— Саме так я собі все це і уявляв, — сказав сер Генрі. — Справжнє родове гніздо, чи не так? Лиш подумати — мої предки жили в цьому самому будинку упродовж п’яти століть! Тільки-но подумаєш про це, мимоволі налаштовуєшся на урочистий лад.
Його смагляве обличчя палало дитячим захватом. Він стояв у колі світла, що падало від люстри, а довгі тіні лягали по стінах і чорним вельйоном згущувалися над ним.
Беррімор порозносив наші валізи по кімнатах і, повернувшись, шанобливо схилився перед нами, як і годилося добре вимуштруваному слузі. Зовнішність у нього була неординарна — високий, показний, із густою чорною бородою, що відтіняла бліде благовидне обличчя.
— Накажете подавати вечерю, сер?
— А що, готова?
— За кілька хвилин буде, сер. Гаряча вода у вас у кімнатах. Ми з дружиною будемо щасливі, сер Генрі, залишитися тут на перших порах, адже за нових порядків вам буде потрібен великий штат.
— За яких нових порядків?
— Я хочу сказати, що сер Чарльз жив усамітнено, і ми вдвох цілком могли обслуговувати його, а ви, сер, імовірно, житимете на широку ногу, і вам доведеться підлаштовувати усе під себе.
— Виходить, ви з дружиною хочете отримати розрахунок?
— Якщо тільки це не завдасть вам незручностей, сер.
— Але ж кілька поколінь ваших предків жили у Баскервіль-Холі! Мені б дуже не хотілося з перших хвилин тут поривати давні родинні зв’язки.
Я помітив сліди хвилювання на блідому обличчі дворецького.
— Нам з дружиною це також нелегко, сер. Але, сказати вам правду, ми були дуже прив’язані до сера Чарльза і досі ніяк не отямимось після його смерті. Нам важко тут залишатися. Ми вже не зможемо почуватись у Баскервіль-Холі, як колись.
— Що ж ви збираєтеся робити?
— Я сподіваюся, сер, що ми зможемо налагодити якусь справу. Адже сер Чарльз не обділив нас своєю щедрістю… А тепер дозвольте показати вам ваші кімнати.
Верх холу був обведений галереєю з перилами, на яку вели двопрогінні сходи. Звідти через увесь будинок проходили два довгих коридори, куди виходили всі спальні. Моя була в одному крилі зі спальнею Баскервіля, майже двері в двері. Ці кімнати виявилися сучаснішими за центральну частину будинку, а світлі шпалери й безліч запалених свічок одразу ж пом’якшили гнітюче враження, що виникло у мене по приїзді в Баскервіль-Хол.
Однак їдальня на нижньому поверсі своїм похмурим виглядом нас просто вразила. Це була довга кімната з помостом для стола господаря, відділеним однією сходинкою від тієї частини, де мали сидіти особи нижчого рангу. В далекому кінці були хори для менестрелів. Високо в нас над головами чорніли величезні балки, за якими виднілася закіптюжена стеля. Можливо, вогні смолоскипів, барвистість і буйні веселощі стародавніх бенкетів пом’якшували похмурість цієї кімнати, але зараз, коли в ній під єдиною лампою з абажуром сиділи два джентльмени, одягнені в усе чорне, їхні голоси звучали приглушено, і настрій у них був трохи пригнічений. Довга вервечка предків у найрізноманітніших костюмах — від вельможі епохи королеви Єлизавети й до чепуруна часів Регентства — дивилися на нас зі стін, пригнічуючи своїм мовчанням. Розмова за столом якось не клеїлася, тож я відчув полегшення, коли по вечері ми перейшли курити до досить сучасної більярдної кімнати.
— Що й говорити, ситуація не з веселих, — сказав сер Генрі. — До всього, звісно, можна звикнути, але зараз я почуваюся не в своїй тарілці. Не дивно, що мій дядько нервував, живучи самотньо в такому будинку. Ну що ж, мабуть, розійдімося. Можливо, вранці нам тут здасться не так уже й похмуро.
Перш ніж лягти спати, я розшторив вікно. Воно виходило на газон перед парадними дверима. За газоном, розгойдуючись від вітру, стогнали високі дерева. У проміжку між швидкоплинними хмарами вигулькнув місяць. У його холодному сяйві за деревами виднілося нерівне пасмо скель і довга лінія похмурих боліт. Я засмикнув штору, переконавшись, що останнє моє враження від Баскервіль-Холу нітрохи не спростовує першого.
Але воно виявилося не останнім. Незважаючи на втому, я все-таки не зміг заснути й, перевертаючись з боку на бік, марно закликав до себе сон. Десь далеко годинник відбивав кожні п’ятнадцять хвилин, і більше ніщо не порушувало мертвої тиші, яка панувала в будинку. І раптом глухої півночі до мого слуху долинув виразний звук, у природі якого сумніватися не доводилося. Це були ридання, приглушені, судомні схлипування жінки, чиє серце розривається від горя. Я звівся на ліжку і напружено прислухався. Плач лунав десь близько, в самому будинку. Я почекав із півгодини, нашорошившись усім тілом, але не почув більше нічого, крім ударів годинника і шурхоту плюща, що оповивав стіни.
Розділ VII
Степлтони з Мерріпіт-Хаус
Свіжа чарівність ранку стерла з нашої пам’яті гнітюче враження, яке залишилося в нас обох після першого знайомства з Баскервіль-Холом.
Коли ми з сером Генрі сіли снідати, яскраве сонячне світло вже лилося у вузькі вікна з кольоровими гербами на скельцях, розкидаючи по підлозі різнобарвні відблиски. Темна дубова обшивка світилася бронзою в золотих променях, і тепер нам важко було уявити, що напередодні ввечері ця кімната навіювала на нас таку зневіру.
— Будинок тут ні до чого. Можливо, ми самі в усьому винні, — сказав баронет. — Стомилися з дороги, промерзли, от нам усе і видалося таким похмурим. А за ніч ми відпочили, чудово почуваємось, і навколо теж повеселішало.
— Однак не можна все списувати тільки на настрій, — відповів я. — Скажіть мені, наприклад, невже ви не чули серед ночі чийогось плачу, здається, жіночого?
— А знаєте, мені також вчувалося щось подібне крізь дрімоту. Я довго прислухався, а потім вирішив, що це було уві сні.
— Ні, я все ясно чув і впевнений, що плакала жінка.
— Треба негайно поговорити з Беррімором.
Він викликав дворецького дзвінком і звернувся до нього за роз’ясненнями. Мені здалося, що бліде обличчя Беррімора сполотніло ще більше, коли той почув питання господаря.
— У будинку всього дві жінки, сер Генрі, — відповів Беррімор. — Одна з них посудомийка, яка спить в іншому крилі, друга — моя дружина, але я запевняю вас, що вона не плакала.
І все-таки він збрехав нам, бо після сніданку я випадково наштовхнувся у коридорі на місіс Беррімор. При яскравому освітленні я побачив високу, дуже спокійну жінку з виразними рисами обличчя й зі строгими стиснутими губами. Але очі — червоні, з припухлими повіками. Значить, вона уночі таки плакала, а якщо так, чоловік про це не знати не міг. Проте він запевняв нас у протилежному, навіть попри те, що його можуть викрити в нещирості. Навіщо? І чому вона так гірко ридала?
Чимось таємничим і похмурим віяло від цього блідого благовидного чоловіка з чорною бородою. Він перший побачив тіло сера Чарльза, і обставини смерті старого Баскервіля були відомі нам тільки з його слів. Невже у кебі на Ріджент-Стріт ми бачили Беррімора? В усякому разі, борода була достоту такою. Кебмен говорив про людину середнього зросту, але це враження могло бути помилковим. Як мені тепер встановити істину?
Насамперед, звичайно, треба побачити начальника поштової контори в Ґрімпені й довідатися в нього, чи передали нашу телеграму Беррімору в руки. Принаймні, мені буде що повідомити Шерлокові Холмсу.
Сер Генрі після сніданку почав переглядати ділові папери, тож у мене з’явився вільний час. Пройшовши чотири милі зручною дорогою вздовж боліт, я вийшов до маленького, непоказного села, в якому передусім мені впали в око дві величезні солідні будівлі — готель і будинок доктора Мортімера. Начальник поштової контори, який виявився також і місцевим крамарем, запам’ятав нашу телеграму.
— Звичайно, сер, — сказав він, — я доправив її містерові Беррімору, як і було зазначено.
— А хто її відносив?
— Мій син. Джеймсе, ти ж доставив телеграму до Баскервіль-Холу, містерові Беррімору?
— Так, тату.
— І вручив йому в руки? — запитав я.
— Ні, містер Беррімор був десь на горищі, і я віддав телеграму його дружині, а вона обіцяла негайно передати йому.
— А самого містера Беррімора ти бачив?
— Ні, сер, я ж кажу, що він був на горищі.
— Звідки ти знаєш, де він був, якщо сам його не бачив?
— Ну, дружина мала б знати, де він, — роздратовано сказав поштмейстер. — Адже телеграму доставлено? А якщо сталася якась помилка, нехай містер Беррімор поскаржиться сам.
Розпитувати було безглуздо, але мені стало зрозуміло, що хитрий виверт Холмса ні до чого не призвів і ми не довідаємося, їздив Беррімор у Лондон чи ні. Припустімо, що їздив. Припустімо, що він — останній, хто бачив сера Чарльза живим, — перший вистежив його спадкоємця, щойно той приїхав до Англії. Що з цього? Беррімор діє за чиїмось вказівками чи має власні підступні задуми? Який сенс йому переслідувати Баскервілів? Я згадав про дивне застереження, складене з газетних вирізок. Невже це справа рук Беррімора? Може, його надіслав хтось інший, хто намагається перешкодити йому? Єдине вірогідне пояснення усьому дав сер Генрі, сказавши, що коли Баскервілів удасться відлякати від родового маєтку, то Беррімори забезпечать собі безтурботне існування до кінця своїх днів. Але хіба це хоч якоюсь мірою виправдує ту глибоку й тонку інтригу, яка невидимою павутиною обплітає молодого баронета? Навіть сам Холмс визнав, що серед усіх його сенсаційних розслідувань ця справа — найзаплутаніша й найскладніша.
Повертаючись безлюдною, похмурою дорогою, я молив Бога, щоб мій друг звільнився якомога швидше, приїхав і зняв із мене тягар відповідальності.
Мої міркування були раптово перервані звуком швидких кроків позаду. Чийсь голос покликав мене на ім’я. Я озирнувся, очікуючи побачити доктора Мортімера, але, на мій подив, за мною поспішав якийсь невисокий, худорлявий блондин років тридцяти п’яти — сорока, з чисто виголеною, трохи пісною фізіономією й вузьким довгим підборіддям. На ньому був сірий костюм і солом’яний капелюх. Через плече в нього висіла бляшана ботанічна коробка, а в руках він тримав зеленого сачка, щоб ловити метеликів.
— Даруйте мені мою сміливість, докторе Ватсон, — мовив незнайомець, ще не віддихавшись як слід. — Ми тут народ нецеремонний і не чекаємо офіційних знайомств. Можливо, ви чули про мене від нашого спільного друга, Мортімера. Я Степлтон із Мерріпіт-Хаус.
— Вас неважко впізнати за коробкою й сачком, — сказав я, адже мені було відомо, що містер Степлтон натураліст. — Але як ви здогадалися, хто я такий?
— Я сидів у Мортімера, і він показав мені вас із вікна своєї приймальні, коли ви проходили повз його будинок. Нам з вами по дорозі, тож я вирішив наздогнати вас і відрекомендуватися вам особисто. Сподіваюся, сер Генрі не дуже стомився після тривалої подорожі?
— Ні, він почувається добре, дякую вам.
— Ми все боялися, що після сумної загибелі сера Чарльза новий баронет не захоче тут жити. Важко вимагати від заможного чоловіка, щоб він заживо поховав себе в такій глушині, адже ви самі розумієте, як багато означатиме його присутність для всієї нашої округи. Сподіваюся, ця історія не вселила серові Генрі марновірного страху?