- Отже, більше ви нічого не скажете? Не довіряєте? - чи то запитав, чи ствердив Арсен.
“Як йому пояснити? Адже нічого конкретного ще немає. Тільки окремі земляни й ортенці складають прогнози на майбутнє. Ще не час про те говорити всім. Трохи згодом, коли вони впевняться остаточно, відбудеться всепланетне обговорення проекту і буде прийнято конкретне рішення”.
І воднораз Головний уповноважений відчував, що таке ©дкровення мало б для Арсена неабияке значення, воно щось змінило б у його ставленні до сьогоднішньої Землі й до себе самого теж. Та він не має права...
- То, може, у ортенців я більше довідаюся про цей секретний і разом з тим доступний кожній людині винахід? Може, вони будуть одвертішими?
- Що ви надумали, Арсене, летіти на Ортену?
- Так, летіти.
О, ця первісна людська затятість. Він з першої хвилини відчував: відвідувач прийшов не тільки для того, щоб дізнатися про Ореста, а щоб схилити його, Головного уповноваженого у справах космічної моральності, до необхідності ще одного польоту. Арсен наперед знав, що його слово буде в цій справі хоч і не вирішальним, але вагомим. Але Головний не бачив смислу в такому польоті. Адже там, на Ортені, напевне, нічого не залишилося від Ореста і не могло залишитися. Все спливло за водою у прямому й переносному розумінні цього слова. Жодних слідів перебування цього землянина на Ортені не знайти. Навіщо ж тоді цей політ? Він абсолютно недоцільний. Саме так і мотивуватиме Арсенові свою відмову.
Але десь глибше, невисловленими, лежать значно вагоміші докази - ті, яких уголос ніколи не скаже цьому чоловікові: він не вірить Арсенові. Не вірить його затятому, підозрілому поглядові, різким словам, незрозумілим думкам. На мить уявив його серед ортенців - добрих, щирих, послужливих. Арсенова вперта підозріливість, недовіра, неприхована ворожість до сучасності, що сприймаються на Землі як архаїчні дивацтва, на Ортені можуть стати тим маленьким камінчиком, що потягне за собою лавину непорозумінь в ортено-земних стосунках. А майбутнє Землі вже не уявляється без Ортени.
- Я буду проти цього польоту! - підсумував якомога твердішим голосом, щоб співбесідник не вбачив у його словах якогось компромісу.
Однак той і не збирався просити.
- Я не мав сумніву в цьому. Бувайте здорові.
Коли нарешті вийшов на вулицю, нараз закалатало серце, перехопило дух. Він хапливо ковтав повітря, а воно не живило, а застрягало в горлі свинцевим холодом води ортенського океану. Саме такою могла бути передсмертна мить Ореста: замість ковтка цілющого земного повітря - смертоносна ортенська вода.
Перечекав миттєву слабість і повільно побрів геть, не завваживши, що Головний уповноважений у справах космічної моральності пильно стежить за ним крізь прозору стіну свого кабінету.
II
- Я мушу відвідати місце загибелі друга, - твердо мовив Арсен. - У нас, тогочасних землян, був такий звичай, його ніхто ніколи не порушував, і я теж не збираюся цього робити.
його пригаслі очі спалахнули такою впертістю, що співрозмовник розумів: він не відступить, доки не доможеться свого.
Звичай такий на Землі, звісно, був, але не мав такої вже непереборної сили, як стверджував Арсен. І якщо він це собі дозволив, то тільки тому, що знав певно: минулому, навіть не дуже далекому, можна приписати геть усе, що заманеться, і повірять.
Дивовижну легковірність своїх нащадків вони з Орестом помітили одразу ж після повернення на Землю. Невдовзі зрозуміли й причину: вони прагнули якнайшвидше відмежуватися від усього, що було на Землі раніше - звичаїв, вірувань, уподобань. Навіть сама історія планети втратила для них інтерес. Мали один культ: Ортена, ортенці. Адже тепер люди навчились удосконалювати себе за найкращими зразками, найдовершенішими, в яких не мало бути нічого зайвого, атавістичного. А минуле, вчили ці зразки, - атавізм, кайдани душі, які заважатимуть удосконаленню, гальмуватимуть прогрес. Хто хоче швидше бігти, мусить розбити кайдани і викинути геть. Чому земляни почали відмежовуватися від свого не такого вже й поганого минулого, для Арсена залишилося загадкою.
І коли б Арсен з Орестом жартома сказали, що з’їли перед відльотом серце ворога, аби мали удачу в космосі, їм, далебі, повірили б і не здивувалися.
- Чому ж ви мовчите? Я мушу одвідати місце загибелі друга, я просто зобов’язаний це зробити, чуєте?
А про себе твердив: жодного слова про свої справжні наміри розслідувати трагічну загибель Ореста. Обман - єдиний шанс на успіх.
І йому повірили. Але обумовили час і місце перебування на Ортені.
Перед вильотом інструктував його сам Головний уповноважений у справах космічної моральності. І, може, тому, що все чинилося супроти його волі, жодним словом, навіть натяком не згадав їхньої першої розмови. Говорив сухо, офіційно. Ознайомив з правилами подорожі і спілкування з ортенцями, уточнив день вильоту і повернення й занотував те собі. Коли прощалися, навіть не побажав щасливого повернення.
І ось усе позаду. Тепер він в ортенському готелі. До невеличкого віконечка за шовковистою легенькою завіскою припав гігантський океан. Він чаїться там мовчки, без хлюпоту й шереху, наче прислухається до гостя, прагне простежити його потаємні думки. Власне, це єдине, що нагадує Арсенові Ортену. З усіх інших вікон його кімнати відкриваються земні краєвиди. Але воліє, якщо вже на чомусь зупиняти погляд, то таки на ортенському краєвидові. Арсен повільно ходить з кутка в куток і щоразу натикається зором на це єдине неімітоване вікно, єдину щілину у справжній світ. Він може вийти з кімнати у світлий комфортабельний хол, піднятися на вищі чи спуститися на нижчі поверхи, зустрічаючи там таких, як сам, землян-туристів. Тільки за поріг цього побудованого за найкращими земними зразками готелю вийти без дозволу зась, Захлисне, понесе у прірву ортенський океан.
Заплановані туристичні подорожі по Ортені його не цікавлять. Тож перші кілька днів зумисне хоче побути сам в Орестовій кімнаті, де вже ніщо не нагадує про Ореста. Чомусь думалося, що, прилетівши сюди, одразу зуміє натрапити на якісь сліди Орестового перебування серед ортенців. А натомість - чотири стіни, четверо вікон, стандартні меблі. Про що думав тут Орест? Що його турбувало чи радувало? Мовчить кімната, мовчить німий ортенський океан за вікном, земні імітації теж мовчать. Ні на крок не зумів просунутися з того місця, на якому топтався вдома. Виходить, помилився. І не тільки в цьому, найперш - в самих ортенцях. Чомусь був певен, що від них слід чекати прихованої ворожості, підступності й нещирості, але нічого схожого не виявив. Більше того - проникся до них щонайщирішою симпатією, здається, навіть почав розуміти, чому так дорожать земляни цією міжпланетною дружбою. Має вона привабу як для тих, так і для тих. Ортенці, напевне, в силу свого водного способу життя не вміли освоювати космос, адже перед ними стояло не один, як перед людьми, а два бар’єри-спершу повітряний, а потім ще й космічний простір. Виготовити надстійкі матеріали, систему захисту для ніжного, без міцного кістяка тіла, пристосування для пересування по суші іншої планети - все це було б надто складно, щоб не сказати - практично неможливо. А тому, хоч вони й знали про простір навдивовижу багато, потикатися туди не збиралися. Земляни ж відкрили ортенцям таку можливість, створивши в своїх кораблях умови для їхнього існування. Тепер перебування ортенців на Землі не становило проблеми. Натомість вони теж відкрили землянам багато нового і найперше - це таємниці підводного світу, яким вони успішно правили на Ортені. А земне океанське господарство в період доортенської ери, ніде правди діти, було дещо занехаяне. Ортенці за нього взялися з усією серйозністю. Вони любили повторювати свою ортенську істину: клапті суші - лише човни в океані, і від океану залежить їхня доля. Земляни люб’язно прийняли пропозицію ортенців організувати на дні земного океану свою колонію, поекспериментувати з розведенням там ортенських океанських тварин і рослин, а також зайнятися серйозним вивченням надр земної кори під океаном.
Щирість, з якою ортенці зустріли Арсена, готовність допомогти в усьому, змусили його визнати, що був упередженим до мешканців Ортени. Вони були вельми засмучені загибеллю Ореста: такого на їхній планеті ще не траплялося з жодним землянином. І їм у сто крат прикріше, що це був найближчий друг земного героя космосу Арсена, відгомін про якого долетів і на Ортену. Вони розуміли і поділяли його горе.
Арсенові навіть здалося, що ортенці оцим тонким виявом почуттів значно ближчі йому, ніж раціоналістичне покоління сьогоднішніх землян. І вже їхній мишачий писок не здавався йому таким неприємним, як кілька днів тому. Поряд з ортенцями його огортали приємний спокій і затишок, відчуття взаємної доброзичливості, якесь чисто фізичне бажання перебувати з ними. Арсен вже схилявся до думки, що єдиною причиною Орестової смерті було невблаганне, вороже людині чудовисько - ортенський океан. От тільки чому досвідчений космонавт Орест, який добре знав, що таке небезпека, втратив пильність тут, на доброзичливій Ортені? І вже не намагання віднайти в причині Орестової загибелі злочин, а бажання крок за кроком відтворити перебування Ореста на Ортені, силою уяви змусити товариша повернутися до життя, щоб пройти цей шлях пліч-о-пліч, як то було раніше, вело його Орестовими слідами, змушувало хапатися за все: спогади ортенців, що були поряд, місця, речі. Здавалося, ортенці й тут розуміли його. Вони самі запропонували Арсенові поселитися в Орестовій кімнаті, пообіцяли доставити його особисті речі, які після трагічної смерті експонувалися в земному музеї, а потім влаштувати поїздку на місце загибелі Ореста. Арсена притягує те трагічне місце, але спочатку має отут, без сторонніх цікавих очей, торкнутися руками тих Орестових речей, що йому обіцяють ортенці. Може, між ними вдасться знайти якісь нотатки, бо записувати бачене було давньою звичкою Ореста.
Затенькав, заспівав у вухах мелодійний дзвоник: в такий спосіб ортенці викликали потрібного їм землянина в передпокій, де були створені зручні умови для спілкування землян і ортенців. Та в передпокої ортенців не було. Арсен підійшов до шлюзу. Замість ортенця, який мав прибути з Орестовими речами, за прозорою стіною була дивна істота, зовсім не схожа на ортенця: мала біле видовжене тіло, деінде покраплене синюватими плямами, вкрите маленькими, схожими на пухирці виразками. Довге волосся сплелося в клубок і ворушилося навколо голови, як водорості. Під передніми кінцівками зяяли двома півмісяцями отвори, прикриті нерівними лахминами шкіри, - зябра. На кінцівках ворушилися довгі пальці-мацаки. Та найнеприємнішим було обличчя - синьо-чорне, мертвотне, воно нагадувало посмертну маску істоти, яка сконала в жахливих муках. Застигле, перекошене, зсудомлене болем, а під набряклими повіками тьмяно зблискували осклілі, без жодного виразу очі. Арсен відсахнувся. І лише коли побачив у її кінцівках невеличку металеву скриньку, зрозумів, що потвора виконує його прохання. Чудовисько акуратно поставило скриньку в шлюзі, поманіпулювало з перемичками і повернулося, щоб пливти геть, та нараз погляд зупинило на Арсенові. Очевидно, істота зацікавилась землянином, бо впритул наблизилась до прозорої стінки і стала пильно розглядати його. Це тривало зовсім недовго, бо він так і не встиг зрозуміти, що змінилося в осклілому погляді, але щось ворухнулося в страшних очах, зайнялося в них подивом чи погрозою. Коли він і собі втупив у неї очі, істота відсахнулася, незграбно повернулась на бік і, спроквола підгрібаючи воду кінцівками, поволі попливла з шлюзу. Та все ж Арсен устиг побачити, як на грудях над лівим зябром зблиснула металічно кругла маленька платівка. Так швидко зафіксував її поглядом, бо впізнав: точнісінько така ж платівка була в його кімнаті. Помітив її ще в перший день перебування на Ортені. Він ще не вірив, що жодних слідів Орестових не лишилося в кімнаті, а тому в пошуках їх нишпорив по всіх закутках і шпарках. Тоді під вікном, з якого відкривався краєвид Ортени, у маленькій заглибині, він помітив таку ж платівку. На вигляд металічну, а на дотик теплу й живу. Вона пульсувала, ніби там, під нею, безперервно подував вітер і передавав їй свій рух і тепло. Тоді він подивувався: що це таке? А потім вирішив, що якийсь пристрій, пов’язаний з регуляцією газообміну у приміщенні. І ось тобі маєш - така сама платівка на грудях цієї чудернацької істоти, про існування яких на Ортені ніхто із землян ні разу не розповідав. А може, й не дивно? Що він взагалі знає про Ортену? Майже нічого. І все ж навіщо “вентилятор” на грудях живої істоти? Тим часом вода зійшла, відкрився шлюз, прямо перед Арсеном лежала скринька з Орестовими речами. У таких металічних ящичках зберігали земні речі в ортенських умовах. У кімнаті йому ніхто не заважав обережно і любовно торкатися кожного предмета, що був у скриньці. Він викладав вміст на столі, забувши і про потвору, і про загадкові металеві бляшки, але з кожною миттю його розчарування росло: ніяких нотаток у скриньці не було. Натомість тільки малюнки. Правда, це теж неабищо. Під настрій Орест любив малювати. І під настрій з-під Орестового пензля виходили дивовижні речі. Вони могли сказати чимало і про автора, і про те, що він малював. І коли вже не було записів, то хоча б знайти між ескізів і замальовок справжній, довершений і за формою, і за змістом малюнок. Ось змальовані олівцем ортенці в різних позах, пейзаж ортенського міста, яке нагадує величезні бджолині соти, його, Арсенів, профіль. А це щось космічне. Ось невеличка земна річечка. Один за одним лягали в стосик цупкі аркуші паперу. Детальніше роздивиться їх пізніше, коли переконається, що немає того, головного.
Нарешті щось зупинило Арсенів погляд, хоч малюнок, здавалося, такий же, як і всі інші. Та ж манера виконання,ті ж фарби.
- Такий, та не такий, - промимрив Арсен.
Точний, скупий мазок, сплав досконалого відображення натури і вияву душі художника. Саме те, що можна без найменших натяжок назвати мистецтвом. Але де та натура, що надихнула Ореста? На передньому плані росли величезні дерева з лапатим листям і білими’ чудовими квітами. Вони чимось нагадували земні магнолії, але тільки нагадували. Це були неземні дерева. За гайком височіли дивні скелі, схожі на ножі, покладені на землю тупим боком, а гострим ребром звернуті до неба. Ті ножі правильними рядами, уступами лежали один за одним, немов очікували свою жертву. Гори мали фіолетовий відтінок, на верхівках-лезах він золотився, а біля підніжжя залягла густа чорнота, підкреслюючи глибокі прірви між стінами-боками. Гай ріс на березі моря, яке маслянистою темною водою лизало сріблястий пісок. А трохи обіч, майже під самими скелями, мріло місто. Своєю архітектурою воно було схоже на обриси гір, тільки “ножі” у місті були будинками, а замість прірв між ними пролягали вулиці. Арсен швидко перевернув малюнок: може, на зворотному боці є напис, який щось пояснить? Але там нічого не було. Арсен виклав ще кілька малюнків і на самому дні скриньки побачив довгастий камінь. Підніс його ближче до світла і зрозумів, що то не просто камінь, а шматок скам’янілого стовбура рослини. Товста, міцна кора, добре розвинута деревина... Звідки цей уламок взявся в Ореста тут, на Ортені? Адже в океані не може рости нічого подібного, його рослинність - високоорганізовані водорості на взірець земних саргасів. Вони не диференціюються на стовбур, листя й корені, бо то привілей тільки наземних рослин. Може, Орест привіз цей шматок деревини з Землі, але тоді він мав для нього дуже багато важити. І навряд, щоб він, Арсен, не знав би про це. Ні, тут щось не те. Цей скам’янілий шматок дерева треба, очевидно, пов’язувати з перебуванням Ореста на Ортені. Де ж на цій планеті можна підібрати щось схоже?
Арсен старанно склав речі до скриньки і м’яко прикрив її герметичну кришку. Поверне одержане до музею, хай і далі Орестові малюнки дивують ортенців невластивим для господарів планети видом мистецтва.
- Прошу прийняти зовнішній запит, - увімкнув зв’язок з автоматичною обслугою готелю. - Земний музей, 12794.
- Я слухаю вас, - майже одразу почулися перекладені земною мовою слова ортенця, з яким він домовився про Орестову скриньку.