Ортенець відповів не одразу, ніби десь дуже далеко збирав свої думки:
- Чим? - перепитав неуважно. - Та нічим суттєвим не відрізняється. Так, як і земний, він вбирає інформацію поо кожного ортенця впродовж усього його життя. Розсотує і відкладає її по пам’ятних лусочках. Знімає точну копію з кожного мислячого індивідуума планети. Збирає також і більш загальну інформацію про життя суспільства в цілому, різні важливі події. Різниця чисто технічна. Земляни навіть удосконалили наш винахід. У вас канал Інформатора під’єднується шляхом внутрішнього вживлення в організм. А в нас платівка його прикріплюється зовні, ніби поисмоктується до тіла чи до якоїсь іншої поверхні. І ваш, і наш спосіб цілком надійні. Різниця лише в тому, що у вас платівки не видно, а в мене - ось вона.
Ортенець повернувся до Арсена, підняв верхній плавець, і Арсен побачив маленьку металеву платівку і, хоча не міг її помацати через товсте скло, але знав напевне, що вона жива й тепла на дотик і ледь-ледь ворушиться, ніби під подувом легенького вітерцю.
- Даруйте за настирливість, що викликана моєю некомпетентністю в цих питаннях, - знову посміхнувся Арсен, - на Ортені інших живих істот теж під’єднують до Інформатора?
його спокійний, розважливий тон і привітність подіяли на ортенця. Він радий був просвітити останнього з некомпетентних землян, зробити його прибічником Інформатора.
- Ні. Навіщо? Адже Інформатор цікавлять тільки процеси мислення і їхній прояв. Психічну діяльність нижчих істот при бажанні можна зчитати тільки один раз, і цього цілком досить. Вона практично не змінюється впродовж життя поколінь. Інша справа вищі істоти...
Раптом Арсен не стільки зрозумів, як відчув, яку нерівну й небезпечну гру він затіяв, по якому слизькому краю прірви балансує, так зручно і спокійно сидячи всередині човника - ефемерної мильної бульбашки, що може кожної миті луснути. Невже ортенець не розуміє того, що цими відповідями необачно видає себе з головою?
Зараз його єдиний рятунок - не думати, зовсім не думати, чому раптом цікавлять подібні питання.
- Я не стомив вас своєю цікавістю? - доброзичливим і гранично люб’язним тоном звернувся знову до ортенця.
- Завдяки Інформатору, ми, ортенці, не знаємо, що таке втома, - не менш люб’язно відповів той.
- Для мене, людини старих уподобань, це трохи дивно і навіть незбагненно. Але в такому випадку я дозволю собі ще одне запитання.
- О, прошу, прошу, - ортенець був задоволений, що так несподівано приголомшив землянина.
- Скажіть, на вашій планеті планується таке ж майбутнє для Інформатора, як і в нас, на Землі?
- Саме таке, саме таке, - аж ніби чогось зрадів ортенець. - Скоро настане момент, коли все, що було і що є в Інформаторі, ми почнемо переглядати, порівнювати, відсіюючи зайве й тотожне, відберемо найкраще, найдосконаліше, а тоді з’єднаємо його, створивши таким чином надрозум, надістоту, в якій ми відродимося і яка буде вершиною розумної цивілізації. І всі в ній воскреснуть у своєму найкращому, найвищому вияві. Нові покоління доповнюватимуть це вище безсмертне плем’я, залишаючи частки свого інтелекту для нових творень Інформатора.
- Дякую, я цілком задоволений відповіддю, - Арсен низько схилив голову, ніби в поклоні, а насправді ховав обличчя, щоб ортенець не побачив його виразу.
“А я думав, що вони вже досягли найвищої досконалості, що мають заспокоїтися й зупинитися, а вони, бач, намагаються здобути собі право на життя після смерті... Отже, “цвинтар” обіцяє воскресіння з мертвих. Тільки не для всіх, як обіцяла колись земна релігія, а для найдостойніших, та й то не цілком, а тільки частками. А кістки недостойних? Як сказав ортенець, тотожних, нікому не потрібних, будуть нещадно викинуті геть і забуті? Ну що ж, в цьому, здається, теж нічого нового немає. Так робилося завжди”.
Ця відповідь ортенця виявилася для Арсена не найстрашнішою.
VII
Тоді Арсен ще нічого певного не мав на думці. Швидше механічно, ніж усвідомлено, карбував у пам’яті кожен жест ортенця, слідкував за кожним його рухом: як той пришвартовував човник в ангарі, як вимикав і перемикав автокерування, намагався запам’ятати, де припне в шерензі однаковісіньких човників саме цей, бо його цікавив тільки човник, який ще пам’ятає їхню подорож до Шпилястих скель і в якому не без його допомоги зникло око Інформатора, коли ортенець був зайнятий маневруванням човника при вході до міста.
Повернувшись до кімнати, Арсен з відразою і ненавистю смикнув бляшку Інформатора, кинув її на підлогу, ще й наступив ногою, хоча й не був певен, що цим повністю позбудеться шпигунського ока. Та все ж відчув себе певніше. Розкрив скриньку, яку підібрав у Орестовому човнику. Тут теж лежав малюнок - вже знайоме Арсенові місце біля Шпилястих скель. Тільки спокій і тиша, якими, здавалося, вщерть було виповнене перше Орестове творення, зникли. На малюнку лютував шквал. Там, де мрійливий морський прибій ласкаво лизав берег, тепер мирний краєвид терзала височенна чорна стіна води, а буревій нещадно трощив ідилічний магнолієвий Гай. Спотворені, понівечені стовбури то там, то сям витикалися із смертоносних свинцевих хвиль. Чорні важкі хмари неслися над Шпилястими скелями, викрешуючи величезні блискавиці і щедро поливаючи землю суцільним потоком дощу. Світ, зображений Орестом, конав. Якась страшна, непереборна сила зірвала його з правічного місця, перекособочила і штовхнула в обійми океану.
Три краєвиди із Шпилястими скелями довелося побачити Арсенові. І цей був тим містком, що пов’язував у єдине ціле перший Орестів малюнок і реальну, ним самим бачену панораму Шпилястих скель на дні океану. Тепер він точно знав, що й місто, і магнолієвий гай не були фантазією Ореста. І шматок деревини, яку підняв Орест біля Шпилястих скель, а згодом, ідучи по Орестовйх слідах, і він, Арсен, - це залишок стовбура магнолієвого дерева, яке проковтнув ортснський океан. Тільки міцні Шпилясті скелі витримали той катаклізм, занурилися в глибину майже незмінними. Отже, ортенці і тут брехали, запевняючи землян, що ортену одвічно покривав океан і що жодна форма наземного життя на ній не існувала. Але для чого? Що вони мали приховати? І раптом Арсен подумав про місто, яке так мальовниче й довірливо тулилося до гострих Шпилястих скель, ніби зрослося з ними в єдине ціле. Хто жив у тому місті й куди подівся? Коли б відповісти на це питання, відповів би й на те, котре привело його на ортену: як і чому загинув Орест.
Чому Орест залишив йому тільки загадки? Невже так складно було зв’язатися з ним з Ортени, поділитися своїми спостереженнями, сумнівами, як робив це завжди раніше? Чи вирішив у такий спосіб покарати його за зраду?
Ніби у відповідь на ці думки, на очі йому потрапив маленький папірець, що так само, як у попередній скриньці шматок деревини, лежав на дні, під малюнками. Мить - і папірець уже в його руках.
“Арсене! Подолай Вогняний потік!”- написано хапливо, поспіхом, кривими незграбними літерами, але, безсумнівно, Орестовою рукою.
Арсен ще не встиг осягнути змісту цих чотирьох слів, як його затопила хвиля якоїсь щемної радості: Орест простив його і в якийсь критичний, а може, навіть передсмертний час звертався саме до нього, свого старого друга. Не побажав, бач, зв’язуватися із Землею, просити в неї про допомогу, щось пояснювати. Волів у такий старовинний спосіб звернутися до нього, Арсена, який свого часу поклявся більше ніколи не полишати Землі і тим викликав гнів свого покійного друга. Орест не сумнівався, що настане мить, коли Арсен порушить свою клятву, в тузі, розпачі прибуде на Ортену, щоб самому пройти його передсмертним шляхом, і тут обов’язково знайде скриньку з запискою. Значить, треба виконати його прохання-наказ. Тільки де той Вогняний потік, як його подолати? І що це таке взагалі? Ні разу не чув про нього ні від землян, ні від ортенців. Але раз Орест пише - він є. І гаятись йому не можна. Де гарантія, що ортенці не рознюхали про його, м’яко кажучи, неґречне поводження з каналами Інформатора і вже шукають інші методи, щоб проникнути в його досить-таки нелояльні по відношенню до них думки. Геть нерішучість - треба діяти. Тільки як, з чого почати? Покликати на допомогу землян-туристів, які весело й безтурботно регочуть за стіною? Безглуздо. Вони його просто не зрозуміють. І то в кращому разі. В гіршому зв’яжуться з Землею, і тоді, чого доброго, його негайно відправлять звідси, а що він тоді зможе довести, коли в нього, власне, немає ніяких доказів, а лише окремі факти, які сп’янілі від контакту з ортенцями земляни можуть витлумачити або так, або інакше, в залежності від бажання чи настрою. Отже, діяти треба самому і до Землі апелювати тільки в тому разі, коли матиме в руках неспростовні докази.
Нікого не турбуючи, намагаючись не нагадувати ортенцям про своє існування, Арсен став чекати ночі, коли на певний час життя в місті майже повністю завмирає.
Світило закотилося за обрій, і зелена сутінь погустішала, з кожною хвилиною ставала темнішою, аж поки не оповила все мороком. Тихо вислизнув з готелю, тунелем дістався до ангара з чов никами. Знайшов свій і легкою тінню поплив між будівлями ортенського міста. Його човник запам’ятав шлях до Шпилястих скель, де загинув Орест і де колись було знищено місто і магнолієвий гай. Чому саме там збирався шукати відповідь на свої питання, Арсен поки що не думав. Швидше душею, інтуїтивно, ніж розумом, відчував, що потрібно прямувати саме туди.
Здавалося, будівлям не буде кінця. Повільно повзе човник, своїм локаційним зором намацуючи шлях між темними тінями гігантських чаш, що ворушилися на тоненьких стебельцях, погойдувані підводною течією. То житла ортенців. І там, десь усередині їх, нічого не знаючи про підступ землянина, вони дивляться свої перші сни. Тільки б не розбудити кого-небудь із них, не видати себе передчасно.
Та нарешті тіні химерних ортенських будинків розтають, залишаються позаду. Човник мчить у чорній темряві, а тим часом Арсенові здається, що немає ніякого руху, що він разом із своєю ненадійною посудиною прилип до хвиль і лиш злегка погойдується на них. Те ритмічне похитування заколисує, притупляє відчуття тривоги, хилить до сну. З усіх сил намагається боротися, протистояти сонливому заціпенінню, але марно.
“Що поробиш, - сумовито думає Арсен, - роки, їм уже не по плечу гострі моменти в житті, погоні за таємницями... Коли б після повернення з космосу прийшов курс омолодження, як радили лікарі, зараз було б куди більше шансів на успіх. Але курс омолодження - це Інформатор...”
Скільки він не спав? За останню добу подрімав хіба що годин зо дві, коли поверталися з ортенцем від Шпилястих скель. Отож нічого страшного не сталося б, коли б він зараз на якусь годину склепив повіки. Сон зняв би напруження, припинив лихоманковий танок думок.
“...Може, для нього теж, як і для Ореста, приготовано пастку. Все задумано і розплановано наперед. Поступово, поволі йому підкидали то один факт, то інший, аби думав, що діє сам. Хто ж розробив цей хитрий план? Ортенці? А може... земляни?”
Від останнього припущення йому стало смішно. Чому він розділяє їх взагалі? Адже вони навіки поєдналися і так переплелися каналами Інформатора, що складають єдине ціле. Тільки вони з Орестом зайві і для Землі, і для Ортени. І, може, не лише на Ортені, а й на Землі спостерігали останні хвилини життя Ореста. І додає лицемірства отой страшний Інформатор, що знає думки кожного, бо пнуться з тими надмудрими думками в майбутнє, щоб не вмерти назавжди, щоб обов’язково відродитися в надлюдині чи надортенцю.
А вони з Орестом були виховані по-старовинному відвертими, прямими, шанували високі почуття благородства, честі, обов’язку, які ортенському і земному Інформатору стали чомусь непотрібними.
Змучений гіркими думами, цілу вічність, як здалося, гойдаючись у човнику, Арсен несподівано відчув, ніби Орест поруч, зовсім близько. Він прагнув цього відчуття весь час перебування на Ортені. Але тепер воно не наснажувало на боротьбу. Арсен втомився від непосильного змагання з двома планетами.
“Чуєш, Оресте, ми з тобою просто не маємо права на життя. Ми заважаємо тим, задля кого жили. Ми зайві”.
Орест розуміє Арсена, сумовито посміхається погоджуючись. Так, їм потрібен спокій, той самий спокій, якому вони так довго не хотіли коритися. Людина повинна жити тільки в своєму віці, вона не мусить, не має права переживати свій час, своє покоління. Те, що для майбутніх нащадків буде омріяним благом, для нас залишатиметься чужим або й ворожим. Вони мають спочити.
Як добре, що ніхто не може насильно продовжити їхнього життя, бо не продали душу Інформаторові в обмін на безсмертя. Йому так легко бути на самоті з Орестом, так солодко зробилося його вистражданій душі, що ладен був зараз заснути навіки. Та щось не дозволяло зробити цього. Те щось мимоволі виштовхувало і виштовхувало із напівмарення, напівсну, повертало до дійсності. Чиясь сильна воля настирливо заважала його побаченню з Орестом.
Пітьма за прозорою стінкою порідшала. Розплющивши очі, Арсен швидше вгадав, ніж побачив за бортом чиюсь тінь. Невже ортенці? Але тінь підпливла ближче, і він зміг розгледіти незграбне, синюшне тіло. Тільки на мить майнуло воно перед очима і знову перетворилося на тінь, що, виявляється, давно переслідувала човник.
- Керн! - видихнув наполохано.
І тепер меч завис над ним; керни, мов вороння, чекають на його смерть, і вона вже не за горами. До болю в очах вдивляється у зеленувату сутінь океану, а в ній, чи то насправді, чи вже викликані його уявою, то з’являються, то знову зникають незграбні білясті тіні...
“Небезпечна зона! Небезпечна зона!” - червоно заблимало на мініатюрному пульті керування.
Здригнувся від несподіванки. Думалося, що до останньої зустрічі із Шпилястими скелями ще часу та часу. Аж он воно...
“Ну що ж, Арсене, вперед, тільки вперед. Іншого шляху вже немає”.
Тепер необхідна обережність і увага. Доконче має втрапити на те самісіньке місце, де лежить, спочиває Орестів човник, звідки рукою подати до тієї точки, з якої Шпилясті скелі здаються лезами-горами біля затопленого морського берега.
Саме сюди пірнув човник минулого разу, а от куди спрямував його ортенець після того, як вимкнув автокерування?.. Здається, цілу вічність плутає він між одноманітними мертвими стінами. Вже вкотре височенні шпичаки повертаються до нього лезами і повільно пропливають мимо. І щоразу він готовий заприсягтися, що пізнав те самісіньке місце. Та немає там Орестового човника і немає такої примітної ущелини між двома нахиленими одна до одної скелями, куди пірнув тоді ортенець в погоні за керном, не видно й берега, де ріс колись магнолієвий гайок.
Це було схоже на кружляння в зачарованому колі, а йому ж дорога кожна хвилина... Від безплідних шукань з’являється нервозність, притупляється відчуття небезпеки. Арсен знову, вже вкотре, дає задній хід, бо здається, що за бортом промайнули знайомі краєвиди. І знову все те видається помилкою. Куди тепер?
Раптом щось із страшною силою штовхає човник, і він летить шкереберть прямо на гостре, як леза сталевих мечів, каміння.
“Іритовий шпичак!”- встигає подумати Арсен, встигає навіть уявити мить, коли вода увірветься досередини човника, страшна вага ортенського океану навалиться на його груди і рудувата хмаринка крові почне повільно розповзатися у воді, оточуючи його мертве тіло. Достоту, як недавно було після смертельної сутички ортенця з керном...
VIII
Він розплющив очі з таким відчуттям, ніби свідомість його відроджується милістю землян і ортенців десь у надрах Інформатора. Самі скалки, а не свідомість. Вони, ті скалки, не мали собі пристановища - ні в мозку, ні в душі, жодного куточка в тілі, де б могли зібратися разом і відродитися в його, Арсенову, індивідуальність.
“А може, так воно і є”, - збіглися ті скалки в думку. Може, нові земляни і його потай під’єднали до Інформатора. Адже мали за зразок ортенців, а ті нічим не гребують - піддивляються і підслуховують, де тільки можна. І якщо це так, якщо в нього відібрано все людське, то його відроджена в Інформаторі свідомість навіть не зможе сказати про те. А коли це не так, коли він живий?
Чіпляючись за скалки свідомості, намагаючись зібрати їх докупи, наказав собі розплющити очі, але нічого не побачив - усе застилав рожевий туман. Єдине, що відчував реальне, - його чола торкалось щось прохолодне й лагідне. Поволі почали відроджуватися й інші відчуття: важко було дихати, щось спирало груди, нили від болю руки й ноги. Він повертався до життя поволі, але в тому, що повертався, вже не могло бути сумніву. Тільки кому завдячувати цим поверненням? Мабуть-таки, ортенцям. Сподівався їх перехитрити, а вони, виявляється, невідступно стежили за кожним його кроком, тримаючи на невидимій, але міцній мотузці. Тепер він видав себе з головою.