— Тоді виходить, що обидва ми ідіоти, — сухо відповів Чед. — Але ж поки що твої припущення нічим не обгрунтовані.
— Я не сказав би, — Джордж Абернаті похитав головою. — Коли спробувати пояснити всі події в Касл-Хоумі одною причиною, а саме — діамантами, тоді вони стануть зовсім нереальними.
— А що, як діаманти були сховані в одному з ангелів?
— Навіть у цьому випадку ми не знайдемо відповіді на питання: чому стара місіс Шеклі протягом багатьох років шантажувала багатьох жителів Крайстчерча саме за допомогою цих ангелів?
— Ми витратили цілий день на те, — сказав Чед, посмоктуючи люльку, — щоб перевірити алібі всіх людей, яких могла шантажувати місіс Шеклі. І ми встановили, що в них є алібі, навіть у Хаббарда, хоч він і збрехав нам, нібито дивився телевізійну виставу. Він уже не перший рік навідується до цієї Міллі, і нема ніяких підстав припускати, що вона сказала нам неправду. В той час він справді був у неї. Справа серйозна, і треба сподіватися, що Міллі не наважиться збрехати під присягою і одержати за це кілька років тюрми. Отже, Хаббард не вбивця, це виключено. Правда, він мене дратує, точніше, я його терпіти не можу. Надто вже в нього джентльменський вигляд…
– І надто багато часу приділяє Джун, — доповнив Джордж.
— Це також. Якщо він продовжуватиме в тому ж дусі, доведеться дати йому по пиці, і все буде гаразд. Але підозрювати його у вбивстві не можна. В середу, між шостою і сьомою, він не вбивав, а був у ліжку з Міллі. Ось так. А зараз я принесу друкарську машинку і напишу кілька листів.
— Листів? Кому? — Джорджа Абернаті, очевидно, не влаштовувало те, що Чед знову намагався здійснити свої маячні ідеї.
— Кому? Та всім тим, кого, як ми гадаємо, шантажувала місіс Шеклі.
– І що ти їм напишеш?
Чед вже всівся за свою портативну машинку і вклав у неї аркуш паперу.
— Я їх знову трохи пошантажую.
— Йди краще спати.
— Я вільний громадянин і можу робити все, що мені забажається. Спати я зараз не хочу, але зате в мене так і сверблять руки написати шановним людям Крайстчерча по кілька слів. Двадцять фунтів… ні, шантажувати так шантажувати… тридцять фунтів, і я мовчу. Якщо ж вони не погодяться, хай нарікають самі на себе. В цих листах я дам їм зрозуміти, що проник у таємницю покійної місіс Шеклі і тепер іду її стежкою.
Джордж Абернаті був сумлінний поліцейський чиновник і глибоко зітхнув.
— Послухай, Чед, а тобі не здається, що ти заходиш надто далеко?
— Чи не збираєшся ти мене арештувати, друже? — підштрикнув його Чед. — Що ж, спробуй, тільки не думай, що я добровільно піду за тобою.
— То хоч поясни, чого ти хочеш добитися цими листами?
— Хочу довідатися, кого ще шантажувала місіс Шеклі. А потім, висолопивши язика, побіжу з'ясовувати, де вони були в той час, коли вбили місіс Меріел і щез Девід Лайнор. І якщо я дізнаюся, що в когось із них немає алібі, то одразу ж повідомлю тебе. Або ж ними займеться бульдог Мідл. Той навіть з дитячої ляльки зможе витягнути зізнання. Треба діяти, інакше ми будемо змушені заочно привітати милого вбивцю з тим, що не можемо його викрити.
Того ж вечора Чед розіслав чотирнадцять листів.
Джордж Абернаті теж не дрімав. Наступного ранку він сів за телефон і почав обдзвонювати страхові агентства в Брокслі, Данді, Абердині і Стонхейвені. В обід йому пощастило — він одержав відомості, які підтверджували припущення Джун. Років двадцять тому місіс Шеклі застрахувала в шотландському національному страховому агентстві кольє вартістю п'ятнадцять тисяч фунтів. Але одразу ж по війні вона відмовилася від страхування. Причину відмови, на жаль, не пояснила.
16
Добрих тридцять років доля кидала Мак-Гівена по всіх морях-океанах, і суша тоді уявлялася йому не чим іншим, як портовою пивничкою. В Крайстчерчі таких пивничок не було, зате водилися інші заклади, в яких втамовують спрагу, коли, звісно, є грошенята.
У Мак-Гівена кишені були порожні, і він вирішив украсти в пастора Стерджена шланг для поливання саду. Наївний моряк міркував так: пастор — слуга божий, і він, звичайно, не охоронятиме свою власність так, як це роблять інші люди. Мак-Гівен, зачарований об'єктом крадіжки — новим зеленим шлангом, за який він сподівався одержати у ганчірника в Брокслі щонайменше десять шилінгів, навіть не потурбувався про шляхи відступу. Він був так упевнений в душевній доброті пастора, що, помітивши його, зняв капелюха і ввічливо привітався, замість того щоб негайно вшитися. Тільки удар палицею по голові змусив одважного мореплавця засумніватися в доброті святих.
Він дав дропака і, почувши позаду сопіння пастора та собачий гавкіт, у відчаї перестрибнув через високий кам'яний мур і опинився на цвинтарі. Відчувши себе у відносній безпеці, Мак-Гівен на мить зупинився, перевів подих, а потім плюнув у бік пасторського будинку, ніби доводячи цим, що і в нього є людська гідність і що він тікав не з переляку, а лише рятуючись від грубого насильства.
Але його нещастя тільки почалися…
Незабаром замжичило, і Мак-Гівен, підвівши очі до неба, сказав собі, що людина, яка не захопила з собою парасольки, повинна зробити все, щоб не захворіти на грип і не провалятися потім у постелі.
З обох боків тягнулися ряди могил, і невдовзі на самому краї цвинтаря, за вербою, він помітив каплицю і вирішив, що в живої людини не менше прав мати дах над головою, ніж у мертвої.
Побачивши напис, викарбуваний над входом, Мак-Гівен з подивом довідався, що в склепі знайшла вічний спокій його благодійниця місіс Шеклі. За ґратчастими дверима стояли дві розкішні труни.
Мак-Гівен промок і промерз до самих кісток і цокотів зубами так жваво, як іспанська танцюристка кастаньєтами. Притулившись до дверей і піднявши коміра, він згадував про острови у Тихому океані, де було так спекотно, що мешканці ходили або напіводягнені, або й зовсім голі. Він з радістю забрався б усередину каплиці, де йому, безсумнівно, було б набагато зручніше сховатися від негоди.
— Бридкі скнари, — буркнув моряк. — Невже вони бояться, що у них поцуплять мерців!
Але нараз Мак-Гівен аж очі витріщив: завіси на дверях були щойно змащені. Замок теж блищав од мастила. Це не просто насторожило його, а й викликало нестримне бажання докопатися, в чім тут річ. І оскільки в кишені Мак-Гівена, крім досить-таки брудного носовика, запальнички та палички жувального тютюну, завжди була відмичка, то відімкнути двері було для нього дитячою забавою. Якби лишень Мак-Гівен міг подумати, в яку халепу він ускочить!
В склепі Мак-Гівен полегшено зітхнув. Тут пахло пилом та сухим листом, моряк витяг з кишені паличку тютюну і відламав шматочок. Покласти його в рот він не встиг. Раптовий спалах блискавки осяяв каплицю голубувато-мертвотним світлом, і Мак-Гівен устиг завважити, що хтось недавно відкручував гвинти на віках. Краще б, звичайно, не втручатися в справи цього невідомого порушника спокою! Але Мак-Гівена так заінтригувало відкриття, що він вийняв запальничку й ретельно оглянув обидві труни. Сумнівів не було: хтось зовсім недавно знімав віко! «Навіщо тобі лізти в чуже діло, старий друже, — порадив йому внутрішній голос. — Ще, чого доброго, в пекло потрапиш, бо щось тут не чисте. Повідом поліцію, та й по всьому!»
— А якщо тут пахне кількома фунтами, — відповів Мак-Гівен своєму внутрішньому голосові. Він вимовив ці слова гучно, щоб хоч трохи притлумити страх, що раптом опосів його.
«Що ж, чини, як хочеш, — відповів йому внутрішній голос. — Ти вільна людина і можеш лізти, куди тобі заманеться, хоч би й у чужі домовини. Але ж потім не шкодуй, коли тебе поставлять перед судом за наругу над прахом померлих. Згадай, до речі, про Джефферсона Паркінса, якого хотіли звинуватити в крадіжці зі зломом лише тому, що він кинувся на допомогу дитині, яка плакала. Мак-Гівен плюнув.
— Паркінс — старий розбійник. І крім того, мерці не кличуть на допомогу.
«А якщо тебе звинуватять, що ти познімав з рук мерців усі коштовності? Ні, Мак-Гівен, облиш краще цю справу!»
Але цікавість взяла гору. Мак-Гівен відкрутив гвинти, перехрестився, чомусь забувши зняти капелюха, і підняв віко одної домовини.
Безперечно, він належав до хоробрих людей, і в часи Нельсона або Френсіса Дрейка з нього вийшов би чудовий пірат. З чорною пов'язкою на лівому оці, з абордажним гаком в руках, з безстрашною усмішкою на стиснутих губах — такими зараз уявляють людей, що зробили так багато для величі Британії. А сьогодні нащадки цих сміливців перебиваються крадіжкою поливних шлангів. Але навіть і в Мак-Гівена перехопило подих, коли він при голубуватому спалахові блискавки побачив у труні трупи двох жінок — благодійниці місіс Шеклі і якоїсь незнайомки. В другій труні поряд зі скелетом лежав мертвий архіваріус Девід Лайнор.
Впевнившись, що він натрапив на слід тяжкого злочину, Мак-Гівен подумав про ту славу, яку принесе йому це відкриття у всій окрузі, і ще раз уважно оглянув склеп. В глибині його він помітив маленькі бронзові двері. Відчинивши їх, побачив сходи, які вели в підвал під склепом. В одній із стін підвалу, посеред великих кам'яних плит, зяяв темний чотирикутник підземного ходу, з якого, спустившись ще по одних сходах, можна було потрапити в стару каналізаційну трубу. Ось тут і проявився на повну силу талант Мак-Гівена як першовідкривача і розвідника. Він клацнув запальничкою і ступив, зігнувшись, всередину труби, діаметр якої майже дорівнював людському зростові. Пройшовши кроків сімдесят-вісімдесят, моряк опинився в якомусь підвальному приміщенні. Тут він знову побачив сходи, піднявся по них і помітив над головою залізний люк. Натиснув на нього і в ту ж мить мало не впав з переляку — на нього посипалися гарячі вуглини. Мак-Гівен втягнув голову в плечі і здогадався, що перебуває в каміні якогось будинку.
Перелякана місіс Порджес справедливо обурилася, яким чином він опинився в її каміні і що, власне, йому треба.
Ввійшовши до холу Касл-Хоума, Мак-Гівен розгублено прогугнявив, що він і не збирався порушувати спокою старої пані, але додав, що шляхи господні невідомі. З якою метою він потрапив до каміна, для нього самого таємниця. Ясно одне, що нікого грабувати він не збирався, бо він не злодій, і вона це добре знає.
— А що ж ви все-таки хотіли робити? — уїдливо спитала домоправителька. — Адже в гості через підвал не ходять.
— Я прийшов не з підвалу, я прийшов просто зі склепу місіс Шеклі, де знайшов ще два трупи, чоловіка й жінки, які там не були раніше поховані.
Місіс Порджес на секунду замислилася, а потім промовила:
— Ви не заперечуватимете, якщо я повідомлю поліцію?
— Дорога місіс Порджес! — від хвилювання Мак-Гівен притулив капелюха до грудей. — Я бачу, ви мене зовсім не розумієте. Якщо, припустимо, ви очищаєте в кухні сміттєпровід і раптом падаєте в річку, то кожен скаже, що тут причетні вищі сили. Так само вийшло і в мене. Я цілком на боці закону, лиш…
— … лиш спочатку чарочку віскі?
— Якщо це вас не переобтяжить, місіс Порджес! — Мак-Гівен нерішуче переступив з ноги на ногу.
— А що ви шукали в склепі? 1 з якою метою ви заглядали в труни? Так, заради інтересу? Хотіли помилуватися мерцями? — кажучи це, місіс Порджес налила дивакуватому морякові чарку віскі.
Рука її так тремтіла, що вона розхлюпала добру третину пляшки, — місіс Порджес була налякана не менше, ніж добряк Мак-Гівен.
Раптом пролунав дзвоник. Це повернулися Чед, Джордж Абернаті і Джун, що півгодини тому приїхала з Лондона. Місіс Порджес прямо в коридорі розповіла їм, які жахи їй довелося щойно пережити.
— Ви розумієте, я, нічого не підозрюючи, входжу в хол і — боже святий! — що я бачу? В каміні, де я тільки-но розпалила, з'являється страшна голова. А потім виліз оцей бродяга. Напевне, вбивця, подумала я, на совісті якого не менше дюжини жертв! Та, на щастя, це був Мак-Гівен, і прийшов він просто зі склепу місіс Шеклі, а там, в домовинах, не лише благословенні останки, а й зовсім свіжі покійники! Я думала, знепритомнію. Але досить швидко оговталася і змикитила, що ми, здається, на порозі розгадки таємниці Касл-Хоума.
— Ви так гадаєте? — втрутилася Джун. — Якби ви знали, моя люба, якою буде ця розгадка…
Форма Джорджа Абернаті, який першим увійшов до холу, справила на моряка, незабутнє враження. Він мало не клацнув каблуками і не приклав руку до капелюха для привітання. Гучно пробасив:
— Мак-Гівен, ваша честь, тридцять років прослужив у торговельному флоті її британської величності. Зараз безробітний, під суд, можна сказати, не потрапляв.
— Ви забули сказати про шланг, — усміхнувся Джордж Абернаті.
Від цього нетактовного нагадування обличчя моряка пересмикнулося, ніби від зубного болю.
— Я нічого не маю проти релігії, сер, але якщо той тип спершу залишає шланг у саду, а потім цькує нещасну людину собаками, хоч насувається гроза, то є один тільки вихід — шукати десь хоча б якогось притулку, хай ним навіть буде склеп. Ось так воно вийшло.
Мак-Гівен одержав ще чарку віскі, після чого розповів про все докладно.
— …І зрештою я опинився тут, внизу, зовсім не підозрюючи, що це підвал Касл-Хоума. Я піднімаю ляду над головою, і раптом на мене падає дощ гарячих жаринок. Я вже подумав, що потрапив у пекло. А коли отямився, побачив, що стою в каміні. Місіс Порджес прийняла мене спершу за грабіжника, але я не грабіжник, сер, я кажу чисту правду, тільки правду.
Чед обернувся до Джорджа:
— Ми повинні все перевірити. Інакше нас випередять, і домовини спорожніють.
— Звичайно, — погодився Джордж. — І, окрім того, ми повинні негайно повідомити про це в Глазго, старшому інспекторові Мідлу.
— А що я пережила і про що довідалася, — це, я бачу, нікого не цікавить! — наприндилася Джун. — Даю слово, що ви і годину сидітимете з роззявленими ротами, коли вислухаєте мене.
— Нас це теж цікавить, розповідай, та тільки по-швидше, — зауважив Чед, а потім ляснув себе долонею по лобі. — Каналізаційна труба! Саме про неї розповідала тобі місіс Лоуел! Ну, тепер мені все ясно.
– І тепер тобі, сподіваюся, ясно, що людина, яка вчинила замах на моє життя, не була привидом, — кольнула Джун.
— Давайте спочатку подивимося, що там унизу і як функціонує оця штукенція, — сказав Джордж Абернаті.
«Штукенція» функціонувала напрочуд просто. В невеличкій щілині перед каміном між двома великими кам'яними плитами був тонкий сталевий важіль. Коли на нього натискуєш — ляда повертається, і відкривається доступ до підвалу, з якого можна проникнути в стару каналізаційну трубу. Вже понад двадцять років вона не діє — відтоді, як у північній частині міста провели нову.
— Може, перш ніж ви полізете в цю гидку трубу, мені розповісти про її призначення? — Джун згоряла від нетерпіння.
— Розкажете, як ми повернемося, — Джордж першим почав спускатися сходами. — За кілька хвилин ми знову будемо тут.
Жінки лишилися самі.
— Це ви вбили місіс Шеклі? — Джун обернулася до місіс Порджес. — Чи тільки допомагали?
— Знаєте, Джун, якщо говорити відверто, — стара пані сіла в крісло, — то я скажу, що у вас забагата фантазія! Фантазувати гарно, але потроху, стограмовими порціями, бо можна легко збитися на манівці!.. Ні, я нікого не вбивала. Я можу стати перед своїми суддями в сніжно-білому платті, в якому ще ходила конфірмуватися, з восковою свічкою в руці — і до моїх вух буде долинати небесний спів ангелів; я впевнена, що вищий суд мене виправдає.
Сповідь місіс Порджес перервала поява Чеда і Мак-Гівена. Вони трохи замазюкалися, але були цілими й неушкодженими. Джордж Абернаті одразу ж пішов на дільницю, щоб про все доповісти в Глазго.
— Наш старий морський вовк і викрадач шлангів справді зробив колосальне відкриття! — почав Чед. — Так що тепер йому краще за все піти з місіс Порджес на кухню і випити там пляшку віскі. Місіс Порджес і Мак-Гівен вийшли.
— Я дуже радий, що ти повернулася жива-здорова. — Чед пригорнув Джун. — Усе свідчить про те, що в склепі повинен був з'явитися ще один труп, твій.