Я дійшов лише до половини татового листа, коли мені припекло в туалет. Сам винен. Обпився кока-коли, ось і наслідок.
«От чорт!» — подумав я. Щоб добратися до туалету, треба було перейти вітальню, передпокій та коридор під цікавими поглядами з усіх боків. Здається, це називається «пройти крізь шпіцрутени». Але вибору я не мав.
Я відімкнув двері, полишивши рукопис на ліжку, знову замкнув їх за собою, а ключа поклав до кишені.
Усі відразу насторожилися. Я спробував удати, ніби мене оті запитливі погляди зовсім не хвилюють.
— Уже прочитав? — запитала мама. Уся її постать нагадувала великий знак питання: що ж там я вичитав?
— Трохи нагнало смутку? — озвався Йорґен.
Йорґенові, здавалося, було прикро за моє сирітство, але він завжди намагався стати мені доброю заміною батька. Як же інакше? Очевидно намагання оточити мене батьківською турботою стало для нього культом. Він не міг жаліти мами за те, що вона втратила чоловіка, займаючи водночас місце того чоловіка в її житті, не кажучи вже про ліжко. Гадаю, десь глибоко в душі Йорґен був навіть радий, що мого тата більше немає. Бо інакше в нього не було б мами. І, ясна річ, Міріам. Та й, зрештою, мене. Як то кажуть, «хтось плаче, а хтось скаче».
Я помітив, що він налив собі великий келих віскі. Інколи Йорґен попиває віскі, але тільки в п’ятницю та суботу. Того дня був понеділок.
Не думаю, що він надто соромився келиха в руках, — не для того я про це згадав. Можливо, Йорґен почувався трохи ніяково, бо я зачинився у своїй кімнатці, щоб прочитати листа, якого написав мені мій справжній батько перед смертю, задовго до появи самого Йорґена в цьому домі. Коли я був меншим, називав його, бувало, «квартирантом». То було по-дитячому. Лиш би позлостити його.
— Ще багато залишилося? — поцікавився дідусь, пахкаючи сигарою. Він збагнув мій стан.
— Я прочитав лишень половину, — відповів я. — Мені треба в туалет…
— Але тобі подобається? — допитувалася бабуся.
— Без коментарів! — відтяв я. Так часто політики кажуть журналістам, коли не знають, що відповісти на складне запитання.
Схожість між журналістами та батьками в непомірній цікавості і тих, і тих. А схожість між політиками й дітьми в тому, що їм без угаву докучають неделікатними запитаннями, на які не завжди легко знайти відповідь.
Мабуть, настав час ближче познайомити читача з дійовими особами моєї розповіді. Почну з мами, бо таки знаю її найліпше.
Мамі минуло сорок, і я схарактеризував би її, як зрілу, впевнену в собі жінку, принаймні вона не боїться вголос висловлювати своїх думок. До того ж, у неї дуже розвинуті материнські почуття, я маю на увазі не лише її ставлення до Міріам. Мама й зі мною не раз надміру сюсюкає, немов мені не п’ятнадцять, а щонайбільше дванадцять років. Зазвичай, я не звертаю на це уваги, але деколи така манера мене не на жарт дратує, надто коли в гості приходять мої шкільні товариші. Мама, по-моєму, одержує насолоду від демонстрування моїм друзям, який я в неї любий синочок, хоча насправді вже переріс її на кілька сантиметрів.
Якось я грав у шахи з другом Мартином. Мама підійшла до канапи, де ми сиділи, і заходилася щіткою розчісувати мені волосся! Я не стримався і гаркнув на неї. Не люблю сердитися на маму, але того разу я не просто розсердився, а розлютився. Поряд сидів Мартин, треба ж було довести йому, що я вмію показати, де межа… Мама втекла до кухні, але вже за двадцять хвилин повернулася з гарячим шоколадом і різдвяним тортом. Мартин захоплено присвиснув, та після того, що трапилося, мені було неприємним мамине частування. Я вже ледь не кинувся до холодильника за пивом. Навіть подумав: якщо немає пива, то я принаймні знаю, де стоїть Йорґенова пляшка віскі. На щастя, у Мартина все гаразд із почуттям гумору, і потім ми, звичайно, іще не раз потішалися з тої придабашки. Гадаю, Мартин перейнявся ще більшою повагою до моєї мами, коли я розповів, що вона викладає в Державній академії мистецтв. «Як тільки в нас з’явиться новий Пікассо, знатимеш, звідки він узявся», — сказав я йому. Після отого непорозуміння я й сам був зацікавлений підняти мамин авторитет.
Непроста справа описувати рідну маму, надто коли йдеться про вподобання чи погані звички. У мами характерна любов до лакриці, вона просто шаліє за нею. По всіх усюдах у хаті можна знайти лакричні льодяники, шабатурки з лакричними ласощами фірми «Фазер» та англійськими лакричними цукерками. Останнім часом, мама, щоправда, почала ховатися зі свою манією, бо ми з Йорґеном дуже серйозно поставилися до проблеми і докладали зусиль, щоб змусити її відмовитися від прикрої звички. Йорґен вважав, що лакриця сприяє підвищенню тиску (напевно, перебільшення).
Справа зайшла так далеко, що, купуючи в моїй присутності лакричні льодяники, мама брала з мене обіцянку нічого про це не казати Йорґенові.
Якщо ж сказати двома словами про мамин ліпший бік, то це — її добрий настрій, але тоді доведеться визнати і її слабкість — поганий настрій. Я зрідка стаю свідком якихось настроєвих нюансів поміж цими двома крайніми точками. Зазвичай вона в чудовому гуморі, але інколи хоч під руку не потрапляй. Тобто мама завжди в якомусь гуморі, штилю в її настроях не буває. Її улюблена фраза: «А тепер пограймо в карти перед сном».
А ось Йорґен. Він має лише 170 см зросту, рівний з мамою, тобто, як на дорослого чоловіка, статурою не надто вдався. Чимало хто вважав би це фізичною вадою, але в такому разі вона не єдина, бо Йорґен, до того ж, рудий. Він дуже білошкірий, ніколи не засмагає улітку, від сонця тільки червоніє і облазить, а рудий заріст у нього навіть на руках. Йорґен уважно стежить за модою, я б сказав, помішаний на моді. Не всі чоловіки мають на полиці в лазничці три дезодоранти та чотири види лосьйону після гоління. Не кожний зміг би вийти на люди в жовтогарячій куртці з верблюжої вовни з чорним шовковим шаликом на шиї. А Йорґен зміг би. І йому таке пасує!
А ще Йорґен працює слідчим у КРІПОС — Кримінальній поліції! Він постійно нагадує нам про свою професійну «обітницю мовчання», але не завжди вміє її дотримуватися. У кожному разі я вже кілька разів довідувався про деякі важливі деталі резонансних кримінальних справ ще до того, як вони потрапляли на шпальти газет. Він довіряє мені. Це — гарна риса. Йорґен знає, що я не плескатиму язиком будь-де.
Йорґен належить до того типу людей, які все про все знають, скажімо, де в кімнаті має стояти шафа, але до його слів не завжди дослухаються. Недавно ми були в меблевому супермаркеті ІКЕА і купили мені нову шафу на одяг (вони обоє з мамою уже давно буркотіли, що я розкидаю свій одяг по всьому будинку, однак це, м’яко кажучи, перебільшення, бо навіть шкарпетки моєї й духу не було на другому поверсі. Я там майже не буваю). Монтаж шафи зайняв усе пообіддя, а потім ще весь вечір ми встановлювали її у моїй кімнаті. Йорґен вважав, що шафі місце під стіною за дверима, однак я зовсім не поділяв його думки. Як на мене, шафа найліпше вписувалася в інтер’єр біля вікна, хай навіть виступаючи на півсантиметра з-поза стіни. Я нагадав Йорґенові, що мешкаю в цьому будинку набагато довше, ніж він. До того ж, навіщо мені шафа, до якої годі доступитися, якщо відчинені двері кімнати. Звичайно, усе зробили по-моєму, Йорґен загнівався й озвався до мене аж за добу, та й то з певним зусиллям волі.
До переваг Йорґена можна зачислити його невтомне намагання зробити з мене спортсмена, для цього він не шкодував свого вільного часу. «Усі люди народилися з м’язами, — полюбляє казати він, — а м’язи існують для того, щоб ними послуговуватися». Слабкий бік Йорґена: він абсолютно не хоче зважати на те, що я маю інші плани в житті й ставати спортсменом зовсім не бажаю. Не думаю, що Йорґен високо цінує мою наполегливість в опануванні пасажів «Місячної сонати». А улюблена фраза Йорґена, без усякого сумніву: «Головне — ставлення до справи!»
Перш ніж розповідати про дідуся з бабусею, татових батьків, хочу зауважити, що знаю їх надзвичайно добре, принаймні не гірше, ніж Йорґена, бо за весь свій вік чимало часу провів у них в Тьонсберзі. Особливо часто бував там, коли ще мама з Йорґеном зустрічалися. Тоді мені було лише десять років. Не думаю, що вони б зійшлися, якби не мали змоги позбутися десь мене на кілька днів чи тижнів. Не подумайте, що скаржуся, радше навпаки. Мені завжди подобалося в Тьонсберзі. Окрім того, я радий, що мамі з Йорґеном вистарчило глузду оберегти мене від початкової фази своїх стосунків, тобто на етапі флірту, що дали мені час призвичаїтися. Якось я піднявся на другий поверх, щоб побажати «на добраніч», і застав їх у ліжку в обіймах одне одного. Картина не дуже сподобалась мені, тож я одразу розвернувся і, скрадаючись, зійшов униз. Можливо, я реагував би зовсім по-іншому, якби Йорґен був моїм справжнім татом. А може, й ні. Не хочу сказати, що побачене викликало в мене огиду. Але ж могли би принаймні зачинити двері до спальні чи попередити, що йдуть спати. І я б не почувався дурнем. Не відчув би себе таким самотнім…
Бабусі скоро виповниться сімдесят, більшу частину свого життя вона працювала учителем співу. Бабуся любить усяку музику, але понад усе цінує Пуччіні. Вона поставила собі за життєву мету прищепити мені любов до «Богеми», але, чесно кажучи, італійська опера, як на мій смак, надто солодкава, і «Богема» не виняток, така собі нудна мішанка кохання і туберкульозу. А ще бабуся закохана в природу, дуже любить птахів. Їй смакують страви з дарів моря, вона навіть винайшла особливий салат, який назвала «Тьонсберзьким салатом» (креветки, крабове м’ясо та рибні фрикадельки; оригінальної ноти салатові додають, власне, фрикадельки). Щоосені бабуся бере мене зі собою до лісу в Тйоме по гриби. Її сила: бабуся знає усіх птахів та місця їхнього гніздування. Слабкість: вона не вміє куховарити, не співаючи (на жаль) при тому арій з опер Пуччіні. Я навіть не намагався відучити її від цієї звички, я не мав жодних шансів, бо вона надзвичайно смачно готує. Улюблена фраза: «Та сядь уже, Ґеорґу, хоч побалакаємо трохи!»
До пенсії дідусь працював у державній метеослужбі, але й тепер не втратив професійного інтересу до погоди, бо щодня купує VG[6] лиш для того, аби посперечатись з приводу прогнозу погоди Сірі Кальвіґ.[7] Дідусь курить сигари, але, як сам каже, тільки на свята… Напевно, кожні мої відвідини трактує, як свято. І кожний вихід на човні у море також… Він жартун, я 6 навіть сказав, балагурник і неймовірно життєрадісна людина, а ще ніколи не боїться казати те, що думає. Якщо, на його думку, бабусина зачіска схожа на скирту, то він одразу й вибовкає коментар. Але так само щиро реаґує на гарно зачесане волосся. Літню половину року дідусь витрачає на свого джипа, призначення якого — мандрівки шхерами, а іншу половину — на часописи. Інколи він пописує статті до газетки «Тьонсберґ Влад» і навіть став своєрідною знаменитістю Тьонсберґа. Сильний бік: море для дідуся — понад усе. Слабкість: іноді здається, ніби він вважає себе мало не королем Тьонсберґа. Улюблена фраза: «Нам, багатим, добре!»
Про дядька Ейнара я теж уже згадував. Потішно читати, що він був мого віку тієї осені, коли тато зустрів Помаранчеву дівчинку. Нині він перший штурман на великому торговому судні й неодружений, але, за чутками, він має по коханій в кожному порту. (Був час, коли я підозрював, що коханка супроводжує його й на кораблі. У кожному разі упродовж півроку з ним плавала якась Інґрід, а потім несподівано списалася на берег). Дядечко Ейнар уже не раз обіцяв взяти мене зі собою в закордонне плавання, але то, вочевидь, порожні балачки, бо до цього ще так і не дійшло. Сильний бік: ймовірно найсуперовіший дядько в Норвегії. Слабкий: ніколи не дотримує слова. Улюблена фраза: «Хлопче, та ти ще в морі не бував!»
Залишилася іще одна особа, описати яку найважче, бо йдеться про Ґеорґа Рьоеда. Я маю 174 см зросту, тобто на чотири сантиметри вищий за Йорґена. Не певен, чи йому це до вподоби, але будемо сподіватися, що на дрібниці він не зважає. (!) Я є сутністю Ґеорґа Рьоеда, тому ніколи не бачу його збоку, та інколи стикаюся з ним носом до носа, коли зрідка дивлюся на себе в дзеркало. Можливо, це звучатиме трохи самовпевнено, але я належу до тієї частини людства, яка загалом задоволена своєю зовнішністю. Не красень, але й не надто бридкий. Ось тут треба бути на сторожі. Я десь читав, ніби понад двадцять відсотків жіночого населення переконані, що вони належать до трьох відсотків найвродливіших жінок країни — складна задача, розв’язкові не піддається. Не знаю, скільки людей залічують себе до трьох відсотків найпотворніших, але, мабуть, жахливо усе життя почуватися незадоволеним собою.
Щиро сподіваюся, що Йорґен не надто переймається своїм рудим волоссям та невеликим зростом. Звичайно, цікаво було би довідатися, як воно насправді, але запитувати його я ніколи не наважувався.
У власній зовнішності мене найбільше турбує поява неприємних вугрів на чолі, не тішить навіть, що за чотири або вісім років вони зникнуть самі собою. Йорґен запевняє, що вугрі можуть зійти після кількох порядних пробіжок удвох із ним, але я на таке не ведуся. Даремно він ляпнув про це, бо після його слів я ґарантовано не бігатиму, щоб Йорґен не подумав, ніби я йому повірив і вирішив бігати лиш би позбутися вугрів.
Блакитні очі я успадкував від тата, а ще я білявий і дуже світлошкірий, однак гарно засмагаю улітку. Сильний бік: Ґеорґ Рьоед належить до тієї частини населення Землі, яка усвідомлює своє існування на одній з планет Чумацького Шляху. Слабкий: жодних особливих прикмет. А хотілось би мати хоч якісь. Улюблена фраза: «Так, дякую, беру все!»
Повертатися з туалету теж доводилося через вітальню, але тепер ніхто з дорослих й словом не озвався. Не інакше, як домовилися. Я відімкнув двері кімнати, яка колись була татовою, зачинився зсередини і впав на ліжко. Уже зовсім скоро я довідаюся, хто вона — ця загадкова Помаранчева дівчинка. Якщо, звичайно, татові поталанило знову з нею зустрітися. Може, вона відьмачка… Вдалося ж їй зачарувати мого татка. Мусить бути якась причина, чому татові було так важливо розповісти мені про неї. Він вважав, що не може померти, не розказавши синові про це.
Мене не покидало відчуття, що Помаранчева дівчинка якось пов’язана з телескопом Габбла чи щонайменше із Всесвітом та космосом. Дивні татові слова раз у раз спонукали до цього. Я перегорнув назад кілька сторінок і прочитав:
Між Різдвом та Новим роком я навіть не робив жодної спроби розшукати Помаранчеву дівчинку. Бо тоді різдвяна благодать сходить на землю. Але в січні знову взявся до активних пошуків. Я був сповнений рішучості.
Мої численні спроби, однак, були марними, тому мені й нічого розповісти про цей час. Певен, що ти вже призвичаївся до ритму та логіки моєї оповіді. Та все ж я зроблю відступ, пов’язаний з одним важливим моментом, про який я забув, складаючи список загадок, які тобі слід розгадати. Старий поношений пуховий анорак, Ґеорґу! Що скажеш про нього? Саме він навів мене на думку про сповнену небезпек лижну мандрівку льодовиками Ґренландії. Саме він спонукав мене на початку припустити, що Помаранчева дівчинка живе дуже вбого. Та насамперед, звичайно, він свідчив про її прихильність до мандрівного життя.
Тієї зими я багато ходив на лижах. Можливо, саме лижні прогулянки в околицях Осло та навколишніх горах посприяли тому, що мій організм на кілька місяців довше зумів опиратися нещадній хворобі. Але не про лижні переходи я маю намір тут розповідати, бо жодного разу так і не зустрів Помаранчевої дівчинки ні на околицях міста, ані в горах — у Кікуті, Стрюкені чи Гарестюа. Настав березень, наближався день змагань зі стрибків з трампліна на Голменколлені.[9] Думка про недалеке спортивне свято сповнювала мене бурхливою радістю. Мені здавалося, наче всі елементи складанки стали на свої місця. У мене було відчуття, немов я правильно спрогнозував усі результати футбольного чемпіонату, залишався ще один матч, результат якого вже майже не викликав сумнівів.
За гарної погоди на Голменколлен приходить у неділю понад п’ятдесят тисяч осіб. Тобто значний відсоток населення Осло посуне цього дня нагору. Але яку ж відсоткову частку становитимуть ті мешканці Осло, які щоднини ходять одягнені в старі поношені анораки? Чи не всі сто відсотків, скажеш ти…
Я подався на Голменколлен у день змагань, погода видалася не найгіршою, а це вже половина справи. Я мав понад п’ятдесят тисяч шансів зустріти там Помаранчеву дівчинку, і можу тебе запевнити, що тієї неділі в березні на «даху» Осло не бракувало старих поношених анораків — усі так були зодягненії Недільний Голменколлен був справжнім Ельдорадо старих вицвілих анораків усіх можливих відтінків. Тож я навіть не глянув убік трамплінів, мою увагу цілком поглинуло розмаїття анораків. Кілька разів мені здалося, ніби в натовпі промайнула Помаранчева дівчинка, і я вже готовий був приєднатися зі своїм переможним криком до ревиська публіки, але виявлялося, що то не вона. Двічі мені потрапляла на очі чарівна срібна шпилька, та не її.
Її там не було, Ґеорґу. Отака проста відповідь. Тільки це мені й запам’яталося зі змагань, бо я навіть не зауважив, хто переміг. Тієї неділі на Голменколлені я нічого не помічав, окрім відсутності Помаранчевої дівчинки. Шукав лише того, чого не було.
Після того я тільки раз був іще на Голменколлені. Не знаю, чи дзеленькнув дзвіночком у тобі спомин у мить читання цих слів? Чи промайнула у твоїй голові тінь згадки про той день удвох зі мною, коли тобі заледве сповнилося три з половиною рочки?
Ми стояли з тобою внизу на глядацькому майданчику і спостерігали за стрибками з трампліна. Погода того березневого дня була незвичайною. Вологий морських бриз, такий нечастий гість цієї пори року, пестив землю майже літнім теплом. Сніг для змагань звозили ледь чи не з усієї Норвегії, а точніше, з високогір’я Фінсе. Золоту медаль здобув Єнс Вайсфльоґ. То було велике розчарування для норвезької публіки, однак його перемога не стала сенсацією, бо вже й торік Вайсфльоґ зайняв перше місце.
Довірю тобі маленьку таємницю. Того теплого березневого дня майже півроку тому, коли ми удвох з тобою були на Голменколлені, я також раз у раз ловив себе на тому, що розглядаюся навкруги, вишукуючи в натовпі Помаранчеву дівчинку. Десять років минуло, а розчарування усе ще жило в мені.
У мене обмаль часу, мій любий хлопчику. Але я перестрибую кілька тижнів не лише через це. Просто у той проміжок часу не відбулося нічого цікавого.
Та ось одного дня наприкінці квітня я вийняв із поштової скриньки гарну листівку. Була субота, я саме прийшов на Джмелину вулицю відвідати маму й тата. Отже, листівку відіслали не на Адамстюе, де я вже кілька місяців мешкав разом з Ґюннаром, а на адресу батьків, однак призначалася вона мені.
Так ось: на листівці красувався казковий помаранчевий гай з написом поверх великими літерами «РАТIO DE LOS NARANJOS», що означає — наскільки мені вистарчає моїх мізерних знань іспанської мови — «Помаранчевий сад». Я ж казав тобі, що вмію тлумачити знаки.
Помаранчевий сад! Серце застугоніло в грудях. Такий стан, Ґеорґу, спричиняє підвищений тиск крові. В екстремальних ситуаціях тиск може раптово підстрибнути — блискавично шугонути догори. Однак не уникай трепетних хвилювань та сильних вражень. Жодної небезпеки це не таїть. (Проте я б дуже не хотів, аби ти захоплювався польотами на дельтаплані чи стрибками з парашутом. Принаймні ніколи не стрибай з еластичною линвою!)
Я обернув листівку іншим боком. Її надіслали з Севільї. На звороті було лише кілька слів: