І я теж. Тепер я вже знав, хто така Помаранчева дівчинка. Чому я не здогадався про це раніше, ще задовго до того, як довідався її ім’я — Вероніка…
Я десь дочитав до цього місця, коли в двері знову постукала мама:
— Уже пів на одинадцяту, Ґеорґу! Вечеря на столі. Тобі ще багато читати?
Я відповів, додавши голосові трохи урочистості:
— Люба маленька Помаранчева дівчинко! Я думаю про тебе… Зможеш зачекати ще трохи?
Я не міг бачити маминого обличчя, але відчув, яка дзвінка тиша запала по той бік дверей.
— Інколи в житті треба уміти чекати… — відповіді не було, тож я заспівав: — «Маленьке хлопча…»
За дверима й далі панувала тиша. Та невдовзі я почув, як мама притулилася до одвірка і стиха підхопила:
— «…любить мале дівча…»
Голос їй урвався, вона заплакала. Мама плакала тихо, пошепки.
Я зашепотів їй у відповідь:
— «… до смерку в цьому раю будують країну свою…»
Мама важко зітхнула і, хлипаючи, запитала:
— Він справді… пише про це?
— Писав…
Мама промовчала, але по дверній клямці я помітив, що вона припала до дверей.
— Я скоро прийду, мамо, — зашепотів я у шпарину. — Залишилося ще п’ятнадцять сторінок.
Мама не озвалася. Може, не могла говорити. Я не цілком собі уявляв, до якого душевного стану отих людей, що сиділи в передпокої, спричинився.
Бідолашний Йорґен, думав я. Йому доведеться змиритися з роллю другого плану. Міріам спала. Цієї миті лише мій тато, мама та я вели між собою розмову. Колись давно ми були маленькою родиною, що мешкала на Джмелиній вулиці. У передпокої сидять дідусь з бабусею, які збудували цей дім. Йорґен тут на правах гостя…
Я ретельно обміркував прочитане. Дещо важливе вже з’ясувалося. Тато не мав мене за дурника. Він не вигадував казок про Помаранчеву дівчинку. Може, не все розповів, але все, що розповів, було правдою.
Я силкувався пригадати, чи доводилось мені коли-небудь бачити хоч якусь картину з помаранчевими деревами на стіні передпокою. Жодної не пам’ятав. Я знаю всі картини, які намалювала мама. Здебільшого то були акварелі з бузком та вишнями в нашому садку.
Про це і не лише про це треба поговорити з мамою. А може, самому подивитися на горищі? Я завжди знав, що в дитинстві мама мешкала на Ірисовій вулиці. Одного разу я був у тому жовтому будинку, відносив листа, якого помилково вкинули до нашої поштової скриньки.
Може, я більше довідаюся про картини з помаранчами, читаючи далі татове послання? І ще одне було мені важливо: чи напише тато ще щось про телескоп Габбла?
Його так названо на честь астронома Едвіна Пауела Габбла. Це він довів, що Всесвіт розширюється. Спершу Габбл зробив відкриття, що туманність Андромеди — не просто скупчення пилу та газу в нашій галактиці, а самостійна галактика поза межами Чумацького Шляху. Доведення факту існування багатьох галактик, окрім Чумацького Шляху, здійснило справжню революцію в поглядах на історію Всесвіту.
Однак найважливіше відкриття Габбл зробив 1929 року, ствердивши: що далі якась галактика від Чумацького Шляху, то швидше вона рухається. Це відкриття лягло, по суті, в основу так званої теорії Big Bang, тобто теорії Великого Вибуху. Згідно з цією теорією, яку сьогодні визнають майже всі астрономи світу, Всесвіт утворився після могутнього вибуху 12–14 мільярдів років тому. Дуже давно, неймовірно давно…
Якби всю історію Всесвіту спресувати в одну добу, то Земля постала щойно надвечір. Динозаври з’явились за кілька хвилин до півночі, а людство існувало лише дві останні секунди доби…
Ти не втратив ниті моєї розповіді, Ґеорґу? Відвівши тебе до садочку, я знову сів до комп’ютера. Сьогодні понеділок.
Нині ти трохи капризував. Я поміряв тобі температуру, але гарячки не було. Я оглянув горло, вушка, обмацав лімфатичні вузли, але жодного нездужання не знайшов. Напевно, ти ледь застудився, а може, просто виснажився за вихідні.
Я десь навіть сподівався, що ти занедужав настільки, щоб зостатися зі мною вдома на увесь день. Але ж на мене ще й чекала робота — оце послання тобі.
На вихідні ми знову були в нашому літньому будиночку на Ф’єльстьолені. У суботу раненько мама подалася в далеку прогулянку зі старим дзбаником на молоко, а повернулася з чотирма кілограмами морошки. Ти загнівався, Ґеорґу. Уперся, що також хочеш збирати ягоди в горах, і до вечора сам назбирав з півкілограма вороніки.[11] Звичайно, ми не спускали з тебе ока, сидячи біля хатини. А потім мамі довелося готувати ґаляретку з ягід. Ми ласували нею в неділю. Тобі вона видалася надто квасною, але ти мужньо наминав її, бо ж вона з ягід, які ти зібрав сам.
Того літа ми бачили багато лемінгів, тобі було дозволено намалювати лемінга в нашій гостьовій книзі жовтим і чорним олівцями. Гарно вийшло, можна було навіть здогадатися, що намальоване звірятко справді є лемінгом. Ось тільки хвіст у нього був надто довгим. Про всяк випадок, мама підписала малюнок «ЛЕМІНГ. Ґеорґ, 01.09. 1990».
Гостьова книга, сподіваюся, збереглась… Збереглась чи ні, Ґеорґу?
Майже увесь вечір я просидів над нею, прочитав від початку й до кінця. До того ж, не раз. Ти на той час уже пішов спати. Щойно дочитавши останній запис — і глянувши на твій малюнок, — починав спочатку. Я знав, що до Різдва ми більше сюди не приїдемо.
Зрештою Вероніка забрала в мене з рук книгу і поклала на сам верх книжкового стелажа, хоча її місце завжди було на коминковій полиці.
— А тепер вип’ємо по келиху вина, — тільки й сказала вона.
Але повернімося до Іспанії.
Я пробув у Вероніки в Севільї два дні. Настав час повертатись додому. Такої думки притримувалися Вероніка та господиня її помешкання. Переді мною було ще майже три місяці чекання, які я мав витримати, доки вона закінчить школу малярства. Але я вже навчився чекати. Навчився довіряти Помаранчевій дівчинці.
Ясна річ, я змушений був запитати, чи ще чинна наша давня домовленість бачитися щодня наступних півроку, бо ж я порушив правила. Вона надовго замислилася, перш ніж відповісти. Гадаю, добирала якусь дотепну відповідь. Та врешті мовила, усміхаючись:
— Напевно, я вдовольнюся, вилучивши з угоди лише два дні, отих, що ти їх украв тут.
Вероніка провела мене до аеропортівського автобуса. Дорогою ми натрапили на білого голуба, що лежав мертвий у стічній канаві. Вероніка різко спинилася, затремтіла. Дивно, наскільки глибоко вразила її смерть пташки. Раптом вона обернулася до мене, тицьнулася обличчям мені в шию і заплакала. Я й сам заплакав. Ми були такими молодими. Ми жили в казці. У ній не було місця мертвому голубові в стічній канаві. Принаймні, не білому. Так диктували правила. Ми плакали. Білий голуб був поганою прикметою.
В Осло я знову поринув з головою в навчання. Довелось напружено гризти науку — за тиждень я пропустив кілька важливих лекцій. Деякі предмети, до того ж, довелося вчити заново, бо упродовж останніх місяців за лижними прогулянками та блуканням містом згаяв чимало часу. Зате тепер я міг не гайнувати часу: не було потреби прочісувати місто в погоні за містичною Помаранчевою дівчинкою. А ще відпала спонука шукати собі кохану, на що, зазвичай, витрачала своє дозвілля більшість студентів.
Я й далі здригався, забачивши серед перехожих чорне жіноче пальтечко чи червону літню сукню — надворі вже потепліло. Щоразу, коли на очі мені потрапляла помаранча, я згадував Вероніку. Купуючи щось у крамниці, міг надовго замріятися перед прилавком з помаранчами. Тепер я вже чудово навчився помічати відмінності між плодами. Я міг незворушно розглядати їх, порівнювати, а купуючи, неквапно вибирав тільки найгарніші. Інколи готував з них сік, а одного разу, увечері, коли до нас із Ґюннаром прийшло кілька друзів пограти у бридж, приготував помаранчевий фромаж…
Ґюннар уже другий рік вивчав політологію, у нашому тандемі куховарив завжди він. Постійно готував на обід то біфштекс, то тріску. І хоч Ґюннар ніколи не очікував чогось взамін, мені було приємно зробити йому несподіванку своїм помаранчевим фромажем. Я вклав у той десерт усю душу. Мама — твоя бабуся — допомогла мені розшукати рецепт у старій кулінарній книжці. Вона навіть запропонувала приготувати його, але ж вона не знала, що весь сенс для мене полягав у тому, щоб самому приготувати помаранчевий фромаж. Навряд чи бабуся здогадалася, що вся затія була пов’язана з Веронікою.
А потім Помаранчева дівчинка повернулася до Норвегії. У середині липня прилетіла із Севільї. Я зустрічав її на летовищі Форнебю. Багато людей стали свідками великого возз’єднання, коли вона вийшла з митної зони з двома великими валізами та важкою папкою з картинами й рисунками. Спершу ми майже півхвилини простояли непорушно, дивлячись одне на одного, може, підсвідомо хотіли задемонструвати силу характеру, мовляв, прочекавши півроку, можна зачекати іще кілька секунд. Та потім злилися в гарячих обіймах, незвично гарячих, мушу визнати, надто враховуючи, що стояли ми посеред аеропорту. Якась стара дама, минаючи нас, не стримала жовчної репліки: «Як вам не соромно!» Ми лише розсміялися. Нам не було чого соромитися. Ми чекали цієї зустрічі півроку!
Ще там, у залі прильотів, Вероніка заходилася розгортати папку й показувати мені свої малюнки. Вона швидко перегорнула портрет «Яна Улава», я встиг мигцем його побачити і знову зауважив яскраве променіння блакитних очей на портреті. Я не зумів вставити й слова, бо Вероніка уже жваво коментувала інші роботи. Її мова була наче бурхливий водоспад. Вероніка навіть не намагалася приховати, як вона пишається своїми витворами і як задоволена своїми досягненнями в Севільї.
Решту літа ми, так би мовити, перепурхували з місця на місце. Відпочивали на островах у Ослофьорді, подорожували Північною Норвегією, відвідували музеї та художні виставки; вечорами, сповненими густих пахощів пізнього літа, прогулювалися вуличками Тосена з чепурними віллами.
Бачив би ти її! Бачив би ти, як вона пурхала містом, як пливла виставковими залами. А як сміялася! Я й сам не міг стриматися, чуючи її сміх. Найлегше, наскільки мені відомо, заразитися сміхом.
Усе частіше в наших розмовах з’являвся займенник «ми». Це таке потішне слово! Ось кажеш, завтра я зроблю те чи інше, або запитуєш іншого, що він робитиме. Зрозуміти неважко. І раптом з’являється «ми», та ще з відчуттям абсолютної закономірності. «Ми попливемо човном купатися на Довгі острови?» «Чи може, ми посидимо вдома, почитаємо?» «Ми полюбили цю п’єсу?» А потім одного дня: «Ми щасливі!»
Вживаючи займенник «ми», вважаємо, що двоє роблять щось спільно, і в нашій уяві майже зливаються в одну істоту. У багатьох мовах існує особливе число, коли йдеться про двох — лише двох — осіб. Це число називається dualis — одне на двох. Як на мене, корисне визначення, бо іноді людина не може бути в однині чи множині. Є «ми двоє» або «ми удвох», тобто таке «ми», що не піддається роз’єднанню. Коли цей займенник раптом вплітається в канву казки, її правила, немов за помахом чарівної палички, змінюються. «Зараз ми приготуємо обід». «Ми відкоркуємо пляшку вина». «А тепер ми підемо спати». Якась навіть безсоромність вловлюється в такій розмові, чи не так? Принаймні це зовсім інакше, ніж сказати, наприклад: «Не проґав автобуса, тобі час іти додому, бо я вже хочу спати».
Отож, коли персонажі починають вживати dualis, до казки вводяться цілком нові правила. «Ми йдемо на прогулянку!» Як просто, Ґеорґу! Чотири слова, але вони описують цілісний за змістом перебіг дії, який має глибокий сенс у житті двох людей на Землі. І йдеться тут не лише про мінімізацію слів задля збереження енергії. «Ми йдемо в душ!» — каже Вероніка. «Ми обідаємо!» «Ми лягаємо спати!» Цих слів достатньо, аби зрозуміти, що йдеться про лише один душ, одну кухню й
Телескоп Габбла! Ось воно знову! Тепер я майже не сумніваюся, що татове запитання таки стосуватиметься Всесвіту.
Я підвівся з ліжка і визирнув надвір. За вікном і далі густо сипав сніг. Але це не має жодного значення, подумав я. Навіть якщо Земля оповита хмарами, телескопові Габбла ніщо не завадить робити кришталево чисті фотографії галактик, віддалених від нашого Чумацького Шляху на мільярди світлових літ. До того ж, телескоп Габбла працює двадцять чотири години на добу. Він уже виготовив для людства сотні тисяч світлин і дослідив понад десять тисяч небесних тіл. Кожнісінького дня телескоп Габбла постачає нас інформацією, яка могла б заповнити увесь об’єм пам’яті комп’ютера.
Але чому тато знову згадав про космічний телескоп? Я ніяк не міг збагнути, як він стосується Помаранчевої дівчинки. Хоча це вже не так важливо. Важливіше те, що мій тато знав про телескоп Габбла,
Від цієї миті я розповідатиму стисліше, змушений до цього, бо час мій уже спливає. Завтра в мене важлива зустріч. Тому до садочку тебе відведе мама.
Ми прожили в маленькому помешканні на Адамстюе чотири роки. Вероніка закінчила Академію мистецтв і, як ти знаєш, малювала картини, а згодом сама почала викладати живопис, вела курс «Форма та колір» в художньому училищі. На мене ж очікувала так звана інтернатура, тобто я мав відпрацювати обов’язкові два роки в клініці, перш ніж стати дипломованим лікарем.
Ти, очевидно, знаєш, що мої батьки народилися у Тьонсберзі. Саме на той час їм захотілось реалізувати свою давню мрію — вийти на пенсію і повернутись до Тьонсберґа. Одного дня дідусь з бабусею повідомили про купівлю невеличкого романтичного будиночка в Нурбюені. Мій брат — дядечко Ейнар — нещодавно подався моряком у плавання. Гадаю, це було спробою втекти і зализати рани після розбитого кохання. Отак ми з Веронікою стали власниками великого будинку на Джмелиній вулиці. Довелось взяти значну позику, але ми вже твердо стояли на ногах.
Першого року на Джмелиній вулиці ми зайнялися облаштовуванням саду. Звичайно, зберегли обидві яблуньки, грушку та вишню, лише почистили трохи крони та підживили коріння. Не чіпали й старих кущів малини, не стало нам духу позбутися ні аґрусу, ані чорної смородини чи ревеню. Однак ми досадили кущі бузку, рододендрони та гортензію. Тут порядкувала Вероніка. У цьому саду я прожив майже усе своє життя. Тепер він належав їй. Теплими днями вона виносила поміж дерева мольберта і малювала все, що там росло й буяло.
Одного разу, збираючи малину, ми побачили кошлатого джмеля, який раптово знявся з квітки конюшини й стрімко полетів геть. Мені тієї миті блиснула думка, що джміль летить незмірно швидше, ніж, скажімо, літак, співвідносно з власною вагою тіла, ясна річ. Я розповів про це Вероніці, і ми уклали просту математичну задачу. Взяли за дане, що джміль важить приблизно 20 г і летить зі швидкістю 10 км на годину, а літак розвиває швидкість 800 км за годину, тобто у вісімдесят разів більшу, аніж джміль. Але ж 20 г помножені на 80 дадуть нам не більше 1,6 кг. Ми з Веронікою не піддавали сумніву, що Боїнґ-747 важить набагато більше. Отож, порівняно зі своєю вагою тіла, джміль розвивав швидкість у багато тисяч разів вищу, ніж пасажирський лайнер, хоча Боїнґ—747 має чотири реактивні двигуни. У джмеля таких немає. Він звичайнісінький літачок з одним пропелером! Але ж ми насміялися! Реготали з того, що джміль уміє так швидко літати, і що ми мешкаємо на Джмелиній вулиці…
Це Вероніка навчила мене завжди помічати навіть щонайменше диво природи, а дива траплялися щокроку. Ми могли зірвати пролісок чи фіалку і довго розглядати крихітне чудо. Увесь світ — це незбагненна казка, хіба ні?
Сьогодні, пишучи тобі, зі смутком згадую політ джмеля в коротку плинну мить того надвечір’я, коли ми збирали в саду малину. Ми були такі закохані, Ґеорґу, такі щирі й безтурботні. Сподіваюсь, що й ти успадкував від нас чутливість душі до маленьких дивовиж природи. Вони гідні не меншого захоплення, ніж зорі та галактики космосу. Гадаю, для створення джмеля потрібно більшої мудрості, ніж для створення «чорної діри».
Для мене наш світ завжди був зачарованим — відмалку, задовго до того, як я почав вишукувати на вулицях Осло Помаранчеву дівчинку. Я й тепер маю відчуття, ніби я бачив таке, чого не побачив ніхто інший. Це важко описати словами, але уяви собі наш світ ще до того, як повелися оті модернові балачки про закони природи, еволюційне вчення, атоми, молекули ДНК, біохімію та нервові клітини, та що там, задовго до того, як Земля почала обертатися навколо Сонця і стала «планетою», порошинкою в безмірі Всесвіту, до того, як горде людське тіло розчленували на серце, легені, нирки, печінку, мозок, кровоносну систему, м’язи, шлунок та кишки. Я мовлю про ті часи, коли людина була людиною, унікальною гордою