Дорога - Стефанык Василь Семенович 2 стр.

- Ой минулиси.

- І тота трояка солонина минуласи.

- Ого, конем не здогониш!

ВІСТУНИ

То будуть старі, бідні вдови, або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітей туляться і чують щодня, який вони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що те­пер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть розходитися по си­вих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок. [1]

І дід Михайло буде іти зі своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною, найстаршою між ними. Хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде йти все разом. Дід буде нести дрант-ливу чорну верітку [2] на плечах і буде покашлювати. Оксана буде мати в руці хліб для хлопців і для себе. То буде саме полуднє, а дід буде все казати Оксані:

- Це сонце, синку, вже з морозом.

Будуть вони іти, іти і зіпруться на одній ниві. Дід стане біля межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч [3] по полю, криничок ясних і батіжків та ножиків, загублених пастухами.

Оксана здійматиме кожний колосок, що надибле, і буде всі складати в ліву руку, а як жмут згрубіє, то вона його буде складати понад ярок, аби потім легко найти. Вишукувати буде долини, рови, бо там найбільше колосся. Сто разів на минуту буде схилятися і буде виглядати, як найпиль-ніша робітниця. Згодом зачнуть їй поперед очі бігати або сині плями, або одна половина ниви буде така, як має бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очі і буде хвилинку стояти, потім нагло візьме з-перед очей руки, і вся полуда пропаде. Або вона за­спі­ває співанку, заспіває її собі лишень потихеньку з великим стидом і з ясною радістю, що вона вже може співати. Класти буде ноту до ноти і слово до слова з дрижачою непе­в­ні­стю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити і кла­де білі ноги з радістю по землі. А що колос підійме, то співанку свою урве і наново її зачне з новим дрижанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться по сте­р­нях. А як прийде до краю, то сяде собі на пільній доріжці і підіпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка будяка, що буде над нею шуміти тихеньке пророцтво її цілого життя...

Зате дід не буде співати, але зігнеться дугою і почне ка­шляти.

- І не знати, що там не дає дихнути, аби розрізав груди та аби ту запеклу кров відти викинув, то, може би, ще пожив трохи...

І буде далі витягати ковіньки, і буде кашляти, і сідати. А попри роботу будуть налітати на нього думки і за осінь, і за зиму, і за весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки і за кашель...

- Як є чим пропалити взимі, то менше їсти хочеться. Рано собі встань, відмети сніг від порога, набери в шіпці [4] ко­ві­ньок­, насип під піч, та й зараз у хаті веселіше. Катерина зварить кулешу, діти повстають, та й вже є для них гаряча ложка борщу, та й тепла піч, та й тобі, діду, межи ними те­пло. А як не мож ліпше, то й так добре. Ковінька, як суха, то вона дуже добра...

І він буде випорпувати далі з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, і він їх не віджене.

- Коби не вмер ще доти, доки хлопці підростуть, то мала би щастя, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жінка - що вона знає? - лише плакати! Я би то справив на дорогу ліпше від неї...

Тепер він закличе хлопців. Вони прибіжать до нього з ви­довбаним гарбузом.

- Мой-ня, а ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете? Ідіть трошки коло неї грайтеся, бо їй скучно.

Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думки.

- Хлопці здорові, рослі, аби лиш дочекатися! Менший - то штудерний [5] такий, як старий. Узимі то допоминається чо­біт, бо каже, що на печі йому недобре. Кілько сміху є з ньо­го, що якби вмер, то й ми б осиротіли...

Він буде глядіти на сонце, чи низько спустилося, і на ко­ві­ньки, чи досить їх назбирав. Потім закличе Оксану, аби йшла помагати йому зносити ковіньки і оббивати їх від глини. Вони знесуть їх в одну купу і зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви підійметься над ними, дід буде кашляти. Оксана буде прижмурювати очі, а хлопці будуть їсти хліб. В цей час буде сонце над заходом. З довколишніх сіл припливуть на ниву звуки дзвонів і будуть стелитися ра­зом із росою по стернях, по дорогах заблеють вівці і загука­ють пастухи, по полю будуть орачі викидати плуги з боро­зен і збиратися додому. По долинах здійметься сива мря­ка, ворони будуть летіти до садів у село, і пси будуть ті­кати додому, бо вже не будуть могти ловити перепелицю по полю.

Дід Михайло буде хреститися і збивати пил із сорочки і дуже кашляти. Потім напакує повну верітку ковіньок, внуки йому поможуть її завдати на плечі і зійдуть на дорогу. Оксана буде нести свої сніпки колосся, а хлопці ховатимуть ті ковіньки, що впали з верітки, у пазуху. Заки дійдуть додому, то пазухи міцно їм повіддуваються, а черева їх стануть чорнісінькі від пилу.

В селі вони всі зустрінуться: і бідні вдови, і їх внуки, і ді­ди, і молоді жінки, що їх чоловіки покинули,- всі з ковінька­ми і зі сніпками колосся. Вони вістують, що осінь приходить.

МАЙ

Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.

- Ніби я знаю, ци суд а можна йти, а як вібіжить та дасть у писок, а я відки знаю, що не дасть?

То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городі, і він за них боявся бійки, бо лише ними він міг до двора діс­та­тися. Поки що чекав коло брами.

Всі мужики, богато їх міліонів, уміють чекати довго і терпеливо. Як пан є в канцелярії, то вони чекають стоячи. Аби їх було не знати як богато, то не дадуть зі себе найменшого значка життя. Стоять тихонько, лиця їх поволеньки бовва­ніють, а вираз з лиця зсувається десь на плечі, під сорочку. В стоячім сні вони півпритомні і безмежно байдужі, а урядник посеред них подобає на чорну мушку, що в густий мід залізла. Крайньому тому, найближчому до урядницького стола, найгірше, бо він не може запасти в цілковитий сон. Він щохвилі розтягає очі аж під чупер і оглядається неспо­кі­й­но. За ним пролуплюють очі і оглядаються сусіди, і неспо­кій крайнього бушує аж до останнього, до того, що сперся до печі. Той крайній, як вітер на ниві, все неспокоїть, усі коло­ски від дороги аж до суголовків.

Як пана нема в канцелярії, то вони сідають. Добро для них півгодинки спочивати, добро, як хоч одна рука або одна нога відпочине. Злізаються накупу і присідають собі всякі частини тіла. Одні капелюхи тримають осторожно, аби не зімнялися. Як уже добре стиснуться, то починають до себе шепотом говорити:

- Якби так трохи покурив люльки?

- Лишіть геть.

- А тютюн маєте купований?

- В мене на городі росте.

- Не говоріть, бо ще хто почує та...

Тоді всі запихають руки в пазухи і засувають свої скрутки спереду пазухи аж за плечі, бо ану ж яка нужда пошукає! Ше­пти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають удолину. А як трапиться між ними який нетерплячий, то він так, як той крайній, не дасть всім спокійно на підлозі посидіти. Бо або рука йому затерпне, або якась біда його в сам хребет так ушпилить, що він не видержить і порушиться. За ним заворушаться сусіди, і гармонія взаєм­но­го натиску пропадає. Починається уклад ніг і рук наново, і знов якась біда його руйнує.

- Такі люди нетерплячі, що господи! - скаже якийсь витривалий і зараз-таки замкне очі.

Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоч був сам-один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу. Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план. Побачивши його, він мав скинути ка­пелюх з голови і йти проти нього так, як бузьок по млаці ходить,- обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: «Це якийсь дуже бідний!» Потім приступить до руки, поцілує її з обох боків, до­тулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі вдолину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити:

- Я прийшов до пана наймитиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Най­ми­тиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю божої ласки та й панцької, аби-м си погодили та аби пан дали мені корець орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати. Перше слово па­на буде:

- Ти, відай, злодій?

- Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

- Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?

- Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.

- То-с, певне, пияк?

- Яз горівков собі не заходжу, бо нема відки.

- Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!

- Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!

- Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у кременалі, та там тебе розуму навчили.

- А най мене бог боронить! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

- А нащо ж ти стілько дітей натеребив?

- То бог, пане, дає діти.

- То піп тебе такого навчив?

- Яз попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до це­р­кви не ходжу, бо не маю в чім.

- То ти радикал та й не даєш попові з себе шкіру здирати?

- Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимоси...

Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змі­шати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куди заходити до нього. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.

- Вони тими стежками ходе тобі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.

Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.

- З оцего фоста мав би якись грейцір, аби так забіг та обома руками замотавси в него... Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?

Він оглянувся по хатах.

- Цес має того поля доста та й робить коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?

Його думки розліталися на всі боки.

- Весна така красна, така красна, що раз!

Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів як стовп і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:

- Спи, спи під панцьков брамов, та фірман так упереже батогом, що кров сикне!

Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, і його руки, і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.

- Я, проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік...

Солодкий сон нагонив ті привиди, і він спав спокійно.

Сонце реготалося над ним, посилало до нього своє про­мі­н­ня, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чо­р­нім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.

Сільський бо­гач Андрій Ку­роч­ка сидів ко­ло сто­ла і обі­дав,- не обідав, а да­вив­ся кож­ним кус­нем… До­маш­ня че­ля­дь вхо­ди­ла до ха­ти, вно­си­ла за­бо­ло­чені цеб­ри, сва­ри­ла­ся, ме­ту­ши­ла­ся і ви­но­си­ла їх між ху­до­бу. Бо­гацькі діти і слу­ги бу­ли брудні і марні. Во­ни дви­га­ли на собі не­об­те­са­ний і тя­ж­кий ярем му­жицько­го бо­гацт­ва, кот­ре ніко­ли не дає ані спо­кою, ані ра­дості ніякої. Сам бо­гач най­гірше то­мив­ся у тім ярмі, най­більше прок­ли­нав свою до­лю і без­нас­тан­но підга­няв своїх дітей і най­митів.

Коло нього на лаві, під вікном, сидів йо­го дов­голітній ро­бітник, ста­рий Федір.

- Я ніко­ли не маю та­кої щас­ли­вої го­ди­ни, аби я спо­коєм ку­сень хліба про­жер.

Бігаю та вга­няю, та лиш десь узд­ри­те, а я впа­ду та й здо­х­ну! А мені ж оца їда має йти в смак, як я знаю, що во­ни без ме­­не в сто­долі нічо не роблєть? Лиш аби на­жер­ти­си та де­нь тру­ти­ти! Що вже чу­жим ка­за­ти, як свої діти - та й во­ни не хотє ро­би­ти! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жи­ти? Всьо піде на жеб­ри.

І ха­ла­су­вав, аж йо­му очі ви­ла­зи­ли.

- А ви чо­го, Фе­до­ре, над­хо­ди­ли?

- Ви не знаєте, які наші хо­ди? Зи­ма йде, а я босіський, та дай­те ми два ле­ви на відро­бок.

- А ви ж годні ро­би­ти? Вже ва­ша ро­бо­та скінчи­ла­ся, Фе­до­ре.

- Най би-м і не ро­бив, лиш ко­би хто дав їсти за­дур­но.

- Це не! Се­годні за­дур­но не­ма їсти, се­годні і за ро­бо­ту не варт да­ти їсти, та­ка та ро­бо­та! А ка­зав-єм вам: найміть у ме­не дівку, бу­ли би-сте те­пер ма­ли свої гроші.

- Коли ж бо не хотіла та й пішла до дво­ра.

- Таже, пев­не, хто не хо­че ро­би­ти, та й пхаєси до дво­ра, бо хоть їсти трішки, але мож валєти­си. Бідні лю­ди такі нас­та­­ли, що лиш аби раз на день їв, але аби нічо­го не ро­бив, та й тог­ди рай! Як робє, так ма­ють, так їм бог бла­гос­ло­вить.

Сегодні би у ву­жев­ку скру­ти­ти­си, аби щось ма­ти… Та тих два ле­ви я ще вам дам, що бу­ду з ва­ми ро­би­ти, мо­же, якось відтру­ти­те, але більше не при­ходіть і не ба­нуй­те, бо не дам. Самі ви­ди­те, що ва­ша ро­бо­та ніпо­чо­му.

- Та я, Андрію, му­сю си ко­ло лю­дий ту­ли­ти, а де ж я си подію?!

- Дівайтеси, де хо­че­те, а ме­жи газ­ди ви вже нез­датні. Шу­кай­те собі служ­би у жи­да або в па­на - там ро­бо­та лег­ша.

- Ви ме­не фай­но ра­ди­те! Як я си­лу ко­ло вас ли­шив, аби я на старість ішов жи­дам во­ду но­си­ти?

- Задурно-сте мені не ро­би­ли.

- От, бу­вай­те здо­рові.

І Федір вий­шов з ха­ти.

- Ну, та ці жеб­ра­ки всьо би заб­ра­ли! Та­ке во­но каш­ли­ве та зас­ли­не­не, що ціпа в ру­ках не год­но удер­жа­ти, та й ще во­но ко­ко­шитьси! Іди на зло­ма­ну го­ло­ву, га­дає, що я гроші кую або кра­ду!

Федір ча­ла­пав до своєї ха­ти а не пе­рес­та­вав шеп­та­ти:

- А я ж, Андрійку, де си­лу пус­тив? Ци я її про­дан­цу­вав, ци я її про­пив? Та­же вся во­на сіла в те­бе, на твоїм подвір'ю. А я ж, Андрійку, де си­лу пус­тив?

В хаті ски­нув чо­бо­ти та й ляг на постіль. Ле­жав до са­мо­го ве­чо­ра і без ве­чері зас­нув. Але ще ку­ри не піяли, як він зірвав­ся, грим­нув клу­ба­ми до до­щок, знов ляг і знов зір­ва­в­­ся. Че­рез ма­леньке вікон­це гляділа на нього осіння ніч. Де­сь то і не ніч, але чор­на жу­ра, що го­ло­си­ла по вуг­лах ха­ти і ди­ви­ла­ся на нього си­ва­вим, не­ми­ло­серд­ним оком. Во­но йо­го так зціпи­ло, що він не міг ру­ши­ти­ся, і по­ка­зу­ва­ло йо­му ніби об­ра­зи на віконці, ніби при­ви­ди у повітрі.

Ото си­дить він між ма­леньки­ми жи­ди­ка­ми, до­зи­рає їх, пістує, а во­ни йо­го тя­га­ють за чу­пер, плю­ють у ли­це…

…То знов кля­чить він у церкві, у тім куті, де жеб­ра­ки чо­ла­ми об підло­гу гри­ма­ють. Він гри­має ще го­лосніше, а всі жінки йдуть до нього і да­ють кож­на по бо­хон­цеві хліба. Він їх кла­де в па­зу­ху, кла­де і стає та­кий ши­ро­кий, що лю­ди ро­з­с­ту­па­ються. А йо­му стид, стид, а чо­ло так бо­лить!..