Дорога - Стефанык Василь Семенович 3 стр.

…О, він іде го­ро­дом Ку­роч­ки - не йде, а скра­дається під сто­­до­лу. Ви­тя­гає сно­пок із стріхи, на­си­пає в нього з люльки ва­тер­ки і тікає, тікає… Чує по­за со­бою, як ко­ли очи­ма ви­дить, що з-під стріхи ви­ли­зується ма­ленький, чер­во­ний язи­чок, ви­ли­зується і хо­вається…

- Ой, йой! йой!

Той язи­чок запік йо­го у са­мий мо­зок. З усієї си­ли він ос­во­бо­див­ся з не­ви­ди­мих пут, зірвав­ся і по­ди­вив­ся у вікон­це. Во­но, як кат, про­ши­ба­ло йо­го наскрізь. Знов зва­лить і бу­­де мор­ду­ва­ти своїми об­ра­за­ми. Наст­ра­шив­ся, не ба­чив ні­яко­го ви­хо­ду, звертівся аби десь утек­ти. І пе­ред ним як би якісь во­ро­та ство­ри­ли­ся, йо­му ста­ло лег­ше, і він бор­зе­нь­ко по­дав­ся до них.

Може, мав шіснай­цять літ, як ішов зі сво­го се­ла. Та­кої яс­ної дни­ни, та­ко­го ве­се­ло­го сон­ця він ніко­ли вже не ба­чив. Во­но пес­ти­ло зе­лені тра­ви, сині ліси і білі по­то­ки. Ог­ля­ну­в­­ся за се­лом. Ко­би хто прий­шов і ска­зав од­но сло­во, та й вер­нув би ся, ой то­то вер­нув би ся!

- Він ме­не б'є, ка­тує, їсти не дає, нічо­го на ме­не не пок­ла­де,- лу­нав йо­го го­лос по зе­ле­них тра­вах.

- Бодай же вас, та­ту, зем­ля не про­жер­ла!

І ще скор­ше пішов. Ми­нув сільські по­ля, по­ми­нув ще два се­ла і з гор­ба по­ба­чив місто, що ви­лис­ку­ва­ло­ся про­ти сон­ця, як змій блис­ку­чий.

Усі ди­ву­ва­ли­ся йо­го силі і бо­яли­ся. Жи­ди не пот­ру­чу­ва­ли, а робітни­ки не по­би­ра­ли на сміх і не ро­би­ли збитків. Шпур­ляв мішка­ми, як га­луш­ка­ми. Отак день від дня то з бри­ки до шпіхліра, то зі шпіхліра на бри­ку.

- Хребет ми тріскає від тих міхів!

- Пий горівку, та за­терп­не.

І справді від горівки хре­бет за­тер­пав, як би ру­кою відня­ло.

А в неділю і свя­та йшов з то­ва­рист­вом до шин­ку. Ті шин­ки сто­яли за містом, між се­лом і містом. Хто не мав уже при­містя в селі, той ванд­ру­вав на­сам­пе­ред тут, а хто не мав що в місті ро­би­ти, то вер­тав­ся та­кож сю­ди. Бо то не бу­ло ані се­ло, ані місто.

Бували там за­ба­ви по тих шин­ках!

Зразу па­ни з міста пе­ред во­ди­ли. Роз­повіда­ли про свої да­вні дос­тат­ки, про те, кілько з цісарської ка­си що­пер­шо­го гро­шей по­би­ра­ли, які ша­ти но­си­ли. Му­жи­ки слу­ха­ли, час­ту­ва­ли горівкою з ве­ли­кої по­ша­ни. Але як тро­хи підпи­ли­ся, то ви­лом­лю­ва­ли­ся з-під їх мо­ральної власті, і тоді па­нам при­хо­ди­ло­ся кру­то.

- Ану, па­ни, охо­та! Ха­пай­те­си за шиї та гу­ляй­те нам тої польки, най ми ви­ди­мо, як то ме­жи та­ким ве­ли­ким панст­вом во­дитьси?

Пани гу­ля­ли, му­си­ли, му­жи­ки обс­ту­па­ли їх ко­ле­сом і ре­го­та­ли­ся, аж корш­ма дудніла.

- Гопа дзісь!

- Іще раз!

- Полігоньки, плав­но враз!

- Гов, дос­та! Те­пер пий­те горівку, за­би­рай­те свої панцькі воші по ки­ше­нях та й марш із корш­ми, бо му­жи­ки хотє собі самі ме­жи со­бов по­гу­ля­ти!

І па­ни, як за­яці, ви­су­ва­ли­ся.

- Я тих панів умію ріхту­ва­ти, то та­ке ле­гоньке, як пір'є; по­дуй - во­но по­летіло.

- Мой, Юдо, да­вай вуд­ку, да­вай піво, да­вай га­рак, бо ми си знаємо!

Жид бор­зенько нак­ла­дав усього на стіл і за­раз відби­рав гроші.

- Ти, Безк­лу­бий, ти чо­го ре­веш? За клу­бом? Пий та й зап­ри собі гам­бу, бо в ме­не за­ба­ва!

Безклубий іще гірше за­ревів.

- Тихо, бо б'ю!

- Не руш!

- А то кот­рий, мо?!

- А ти що за пан?

Федір ус­тав із-за сто­ла і тріснув то­го на­пас­но­го в ли­це.

- Ти в неділю пе­реш? Та то гріх!

І уда­ром лав­ки зва­лив Фе­до­ра на зем­лю. Зро­би­ли­ся дві па­ртії. В коршмі все за­во­ру­ши­ло­ся. Жид утік, горівка булькотіла на зем­лю, сто­ли і лав­ки по­чер­воніли від крові і, по­ло­мані, па­да­ли. А в бо­лоті зі сли­ни, горівки і крові ле­жа­ли обі партії і стог­на­ли. Ли­ше Безк­лу­бий сидів у ку­точ­ку і ре­вів, як віл, - не зна­ти за ким і за чим.

Незабаром прибігла поліція і тве­ре­зи­ла го­лод­няків. З гі­р­кою­ бідою підой­ма­ла на но­ги, потім од­ним ма­хом зва­лю­ва­­ла з ніг. Го­лод­ня­ки па­да­ли, як ду­би, а підно­си­ли­ся, як гли­­на. Як їх прот­ве­ре­зи­ли, то про­ва­ди­ли до ареш­ту.

Їхав до­ро­гою поміж по­ля­ми на бриці міхів. Пше­ниці і жи­та, як зо­лоті і срібні гаї, та й лег­ким вітром до се­бе кло­ни­ли­ся. По зо­лоті і по сріблі пла­ва­ли ле­генькі, чорні хмар­ки, як тон­ка шов­ко­ва сіть. Мо­ре сон­ця у морі без­меж­них ланів. Зем­ля під ко­лос­сям лящіла, співа­ла, сло­ва­ми го­во­ри­ла.

- Мошку, на важ­ки, бо йду собі геть!

Зіскочив з бри­ки і пішов ме­жа­ми поміж жи­та­ми. На вечір зай­шов до Андрія Ку­роч­ки.

- Ти, пев­не, або злодій, або лай­дак, бо доб­рий не йде із сво­го се­ла і не блу­кає світа­ми!

- Мете видіти… Та­то що по пан­чині не про­пи­ли, то го­лод­них років поп­ро­да­ли, та й прий­ми­ли зя­тя до сест­ри, та й умер­ли, а зять до­ти бив, аж-єм утік від ха­ти.

- А у вас, у бойків, ба­чу, ко­ро­ва­ми орють?

- Ні, то, відай, ще за на­ми є німці, та во­ни ко­ро­ва­ми орють.

- Та скинь пос­то­ли, та віне­си ко­жу­ши­ну до хорім, аби-с не на­пус­тив ненд­зи, та й лєгай. А церк­ва у вас та­ка, як у нас? І ксьондз є?

- Так са­ме, як у вас.

- Та бу­ду видіти, як си вдаш. Не бу­деш по­руш­ли­вий, а ро­бо­ти не меш бо­яти­си, та й тє най­му. Най­мив­ся. Се­ло пізна­ло йо­го, що не злодій, що робітник доб­рий, що доб­ре на се­бе ста­рає, і прий­ми­ло за сво­го. А він пізнав, як кот­ре по­ле на­­зи­вається, чиє во­но, чи ви­мо­кає, чи ви­си­хає, кот­ре в селі най­ліпший злодій, кот­ре най­більший бо­гач - і зро­бив­ся сі­ль­ський.

Послужив кілька літ, а добрі лю­ди за­ча­ли йо­го ра­ди­ти, аби став газ­дою.

- Ти не будь дур­ний, а як дає ка­ва­ло­чок го­ро­да, а дівка го­д­на і пос­та­ра­на, та й бе­ри. А маєш гроші зас­лу­жені, а ще при­ро­биш, так кла­ди собі ха­ту. А най во­на бу­де як ку­ча, але твоя! А ци дощ, ци зи­ма, ци та­ки так не­ма ро­бо­ти, то вже ти не ку­куєш із-за бо­гацько­го вуг­ла і не гниєш по яс­лах, бо ти маєш свій кут. Слу­хай ме­не, ста­ро­го…

Оженився, бу­ду­вав ха­ту і тріскав від ро­бо­ти, від своєї і чу­жої. Но­сив дош­ки на пле­чах з міста, відроб­ляв старі сніпки, що взяв на стріху, і за­роб­ляв гроші то на вікна, то на двері. Два ро­ки ми­ну­ло, за­ки пок­лав ха­ту. Хат­чи­на ма­ле­нь­ка, не­по­каз­на, виг­ля­да­ла між дру­ги­ми ха­та­ми, як би хто пу­с­тив між гро­ма­ду гар­них птахів ма­леньку, кост­ру­ба­ту ку­роч­ку. Але Фе­до­рові во­на і та­ка бу­ла ми­ла…

Минуло кілька­най­цять років, а пе­ред Фе­до­ро­ву хат­чи­ну при­нес­ли лю­ди чер­воні хо­руг­ви. В хаті на лаві ле­жа­ла йо­го Ка­те­ри­на - ве­ли­ка і гру­ба, аж страш­на. Федір три­мав ко­ло се­бе двоє дівчат: оди­най­ця­тилітню Нас­тю і восьмилітню Ма­рійку і все їх пи­тав­ся:

- Що мє­мо, доньки, без ма­ми діяти? Кот­ра з вас дєдеві обід зва­рить?

А як жінку ло­жи­ли в трун­ву, то він за­ри­дав:

- Беріть її по­ле­гоньки, бо в неї тіло ду­же збо­ле­не. Ой Ка­те­­рин­ко, я ще не встиг доб­ре з то­бов на­го­во­ри­ти­си а ти огніва­ла­си та й пішла собі від ме­не.

Він при­пав до небіжки і цілу­вав її в ли­це.

- Люди, лю­ди, я до неї ніко­ли сло­ва не за­го­во­рив, я за ро­бо­тов на ню за­був та й за бесіду. Прос­ти мені, Ка­те­рин­ко, при­яте­лю мій доб­рий!

Плач жінок вибіг із хат­чи­ни да­ле­ко на се­ло.

- Вона, лю­ди, як пішла за ме­не, то так як під во­ду пірну­ла, ніхто її вже не видів ме­жи людьми. Аж те­пер вірну­ла ме­жи ва­ми - на лаві. Я до неї ніко­ли мар­но­го сло­ва не за­го­во­рив, маціцько­го!..

І ще ми­ну­ло кілька літ. Од­но­го ве­чо­ра прий­шла зі служ­би Нас­тя. Федір гля­нув на неї і зблід.

- Насте, не­бо­го, а ти ж са­ма, а чо­ловік твій де?

Настя за­ри­да­ла, за­го­ло­си­ла, а він сло­ва більше до неї не ска­зав. Аж як її відпро­ва­див до міста на служ­бу і роз­хо­див­ся з нею, та тоді за­го­во­рив.

- Дай тобі, бо­же, ди­тин­ко, як­най­ліпше, але ди­ви­си, аби-с ди­ти­ни не стра­ти­ла, бо сти­ду вже не пок­риєш, а гріха нес­па­се­но­го до­ку­пиш­си. Та пе­ре­ка­зуй, як тобі тут бу­де…

А ро­ки йшли, не сто­яли. Федір не ви­пус­кав із рук ціпа цілу зи­му, чепіг не ви­ки­дав цілу вес­ну, а ко­си ціле літо. Ко­сті боліли, кінці їх сти­ра­ли­ся і пек­ли. Але неділя ста­ва­ла на по­ра­ту­нок, бо в неділю він ішов під виш­ню, ля­гав на зе­ле­ну тра­ву, а во­на ви­си­са­ла в зем­лю той біль. Та прий­шов та­кий час, що неділя не год­на бу­ла нап­ра­ви­ти то­го, що будні дні поп­су­ва­ли, а тра­ва не мог­ла вис­са­ти то­го бо­лю, що запікся в ста­рих кос­тях. А ще все­лив­ся ка­шель, що не по­ки­дав йо­го ні ко­ло ко­си, ні ко­ло плу­га, ні ко­ло ціпа…

Розвидалося, вікон­це побіліло, а Федір вер­нув­ся з да­ле­кої вандрівки сво­го ми­ну­ло­го жит­тя. Вмив­ся, по­мо­лив­ся і зби­рав­ся йти до дво­ра.

- Наймуси у па­на від вес­ни, оз­му на чо­бо­ти і тро­хи ор­нарії, та й якось я пе­ре­зи­мую, за­ки піду до служ­би.

По селі білі, ву­зенькі стеж­ки всі ха­ти до­ку­пи пов'яза­ли, ли­ше Фе­до­ро­ва ха­та сто­яла по­за сітею сте­жок, як пуст­ка. Федір зи­му­вав, як ведмідь. Ра­но вста­вав на го­ди­ну, аби за­то­пи­ти і зва­ри­ти собі їсти, а потім цілий день і цілу ніч пе­ре­ле­жу­вав на печі. Чим дальше за­во­ди­ло­ся в зи­му, тим він схо­див на ди­ти­ня­чий ро­зум.

- Тепер, Фе­до­ре-не­бо­же, встань та укрій собі гріноч­ку хліба, але то­неньку, панцьку, бо-с, вид­жу, зго­лоднів.

Він сміявся, зла­зив з печі і кра­яв хліба та ди­вив­ся до вікна, чи во­на то­ненька, панцька.

А тем­них, зи­мо­вих но­чей він го­лос­но, на всю ха­ту, го­во­рив страшні речі.

- Село вімер­ло що до ла­би, а я собі гад­ки не га­даю, у тот бік не див­лю­си!

Але власні сло­ва пе­рей­ма­ли йо­го пе­ре­ля­ком, він пітнів зі стра­ху і ска­кав з печі до вікон­ця, аби пе­ре­ко­на­ти­ся, чи в коршмі є світло. Ус­по­коївши­ся, він вер­тав на піч.

А як про­буд­жу­вав­ся вночі зі сну, то не міг спам'ята­ти­ся, за­був за се­бе і аж як грим­нув ку­ла­ка­ми до сво­ло­ка, то при­хо­див до пам'яті.

Тої зи­ми йо­го ха­ти­на за­по­ло­ни­ла­ся опи­ря­ми, при­ви­да­ми і ма­ра­ми. Во­ни гу­ля­ли по хаті, як зби­точні діти. Виліта­ли до сіней і вис­туд­жу­ва­ли ха­ту, вибіга­ли крізь піч на стрих і товк­ли­ся, аж сте­ля лу­па­ла­ся, дзво­ни­ли у вікна, аби йо­го за­ма­ни­ти надвір. Він не да­вав­ся, на­ма­гав­ся не бо­яти­ся, тоді во­ни вибіга­ли на піч і щи­па­ли йо­го, ду­ши­ли і в рот онучі за­пи­ха­ли. Од­ної ночі злетіли­ся до ха­ти всі чор­ти. Гуляли, аж ха­та дро­жа­ла, а вітер та­кий здой­ми­ли, що він за­мер­зав на печі. Потім по­засіда­ли по­за стіл і по­ви­ва­лю­ва­ли з уто­ми язи­ки, такі самі, як той ма­ленький язи­чок, що він йо­го пок­лав під Ку­роч­ко­ву сто­до­лу. Він ле­жав, як мерт­вий, аж як ку­ри запіяли, то він лед­ве підняв­ся і за­чав мо­лит­ви го­во­ри­ти. Але і при мо­литві во­ни йо­му не да­ва­ли спо­кою. Він не міг на­га­да­ти та­ких мо­ли­тов, що їх най­ліпше знав,- він за­бу­вав навіть хрес­ти­ти­ся. Ті ма­ри так йо­го змор­ду­ва­ли, що як прий­шла вес­на, то він лед­ве ди­хав і побілів як папір.

- Треба бра­ти гро­ший відки го­ло­ва, та посвіти­ти ха­ту, бо тут не­чис­те злізло­си з ціло­го се­ла на­ку­пу. Віпи­ли з ме­не кров, що вітер ні з ніг ізго­нить!

Як вес­ня­не сон­це заб­лис­ло, то він сма­ру­вав чо­бо­ти, ла­тав со­роч­ки, і плів во­ло­ки до пос­толів, і тішив­ся, що раз уже піде до служ­би.

- Уберуси, вбу­юси фай­но та й до дво­ра! Про­ши вельмож­но­го па­на, мел­ду­юси до панцької служ­би.

- Добре, Фе­до­ре,- десь відповідав йо­му пан,- ти, вид­жу, слу­ш­ний чо­ловік, ко­ли ти под­луг припісу мельдуєшси.

І Федір, ла­та­ючи со­роч­ку, со­лод­ко усміхав­ся.

Федір сто­яв се­ред пансько­го гум­на і сум­но ди­вив­ся за ря­­дом плугів, що ви­со­ту­вав­ся з бра­ми, як лан­цюг, у котрім залізо спо­юва­ло м'ясо людське з м'ясом волів.

- Уже моє оранє скінчи­ло­си! Ста­ре вог­ни­во, та й віки­ну­ли, бо лан­цюг се­ред до­ро­ги ур­вав би си!

Похитав го­ло­вою та й пішов до сто­до­ли бра­ти сви­ням зер­на. Че­рез цілий день на гумні бу­ло ти­хо. Ли­ше від най­мицьких ха­ток до­хо­ди­ли кри­ки бабів і плач дітей.

Якби хто з се­ла по­ви­би­рав що­най­гірші хат­ки, а до них заг­нав що­най­об­дертіших му­жиків і най­жовтіших жінок і до­дав ще го­лої дро­би­ни - дітей - і все те пос­та­вив близько се­бе на­ку­пу, то мав би прав­ди­вий об­раз тих ха­ток із їх меш­кан­ця­ми.

Федір з гум­на ди­вив­ся на ті хат­ки і щось за­пе­ре­чив го­ло­вою:

- А де ж я би там ішов у та­ке пек­ло! Я собі бу­ду спа­ти у ста­йні, те­пер зи­ми не­ма. Не піду я там у то­ту про­пасть.

Вечором пішов до стайні. Ко­ло ясел сто­яли во­ли дво­ма дов­ги­ми ла­ва­ми і ліни­во жу­ва­ли сіно. Ко­ло кож­них чо­тирьох сидів по­го­нич і до­зи­рав, аби під се­бе не ви­ки­да­ли. Між ти­ми ла­ва­ми сиділи на землі плу­га­тарі і сівачі. Ла­та­ли собі пос­то­ли, стя­га­ли мо­туз­ка­ми сер­да­чи­ни і нап­рав­ля­ли істи­ки. Кож­ний ко­ло чо­гось ни­пав. Ко­ло них присів Федір. Во­ли один по од­но­му па­да­ли на со­ло­му, за ни­ми пе­ре­вер­та­­ли­ся в яс­ла по­го­ничі, а за по­го­ни­ча­ми йшли плу­га­тарі. В стайні за­па­ну­вав тяж­кий відпо­чи­нок, що по утомі зо­ра­них ланів па­де на стай­ню, як тяж­кий камінь. Федір та­кож за­су­нув­ся пе­ред во­ли.

- Свинарю, мой, а марш з-пе­ред волів ме­жи свині! Ще то­бі луж­ко сте­ли­ти! Твоя Марійка доб­ре нас ріхтує. Тікаєси, як су­ка, з фірма­ном, та віда­вує йо­му що­най­ліпше, та ще й ти приліз на на­шу го­ло­ву? Марш з-пе­ред волів!

Федір виліз із ясел і ляг під бра­мою на в'язку со­ло­ми. За­бу­та крив­да в тій хви­лині про­бу­ди­ла­ся.

- Гріх меш ма­ти за ме­не, Андрію, гріх…

Стайня стог­на­ла, позіва­ла, зі сну го­во­ри­ла. Так тяж­ко ди­ха­ла, як би десь гли­бо­ко в землі ду­ши­ли­ся ти­сячі лю­дей.

- Молиси за ме­не, най ме­не бог хо­ро­нить, най ме­не нап­ра­вить на ліпший ро­зум, бо те спе­чу у вогні, як па­цю­ка, бо меш три дні попіл за своїм бо­гацт­вом згор­та­ти…

Над ра­нок і він ско­тив­ся у чор­ну про­пасть стаєнно­го сну.

Федір потім ніко­ли не хо­див до стайні і не го­во­рив з най­ми­­та­ми. Спав у сто­долі і не по­ка­зу­вав­ся на очі. По ве­ли­ко­дні Марія відда­ла­ся за фірма­на і пе­ре­хо­ди­ла з ним на слу­ж­бу до дру­го­го па­на. Федір вий­шов з ни­ми за бра­му і поп­ро­­щав­ся.

- Маріє, а памнєтай, що я ха­ту при лю­дих Насті відка­жу, аби ти її не відго­ни­ла, бо во­на, са­ра­ка, од­на-оди­ни­ця!

І вер­нув­ся. В хліві, аби ніхто не ба­чив, зап­ла­кав.

- Тепер жий, з ким хо­чеш!

Тої дни­ни впив­ся і прий­шов до стайні.

- Мов скар­бов'яни, те­пер ні не вігоніть, бо вже моя Марія по­манд­ру­ва­ла.

- Хто би вас віго­нив, от лєгай­те та спіть, як-сте наб­ра­ли пов­ну го­ло­ву.

- Пев­не, що п'єно­му доб­ре спа­ти, так і бог при­ка­зав. Але ти ка­жеш іти спа­ти, а я те­бе пи­та­юси, де я маю іти спа­ти? Як ти та­ка муд­ра го­ло­ва, то ти мені ска­жи, де маю іти спа­ти?

Він аж но­са Про­це­во­го до­ту­лив­ся, так близько при­су­нув­ся зі своїм пи­тан­ням.

- Де впа­де­те, там бу­де­те спа­ти.

- А як­би я так у ясел­ца, га?

Він злоб­но засміявся.

- Я в яс­ла, а ти ме­не за ги­рю, ти в шию, та бу­ком: а марш, ста­рий псе!

Погоничі по­виліза­ли з ясел, аби ди­ви­ти­ся на ко­медію.