— Не вільно. Знаю еміґраційні приписи.
— Але ви знаєте американців. Спробуйте розвідати: може є якийсь спосіб. Прошу, о, дуже прошу!
Вони вже минули браму, прибрану американськими і українськими прапорами. Марія все ще вияснює і просить. Біля автобусової зупинки Галя подає їй руку і обіцяє зробити все, що можливе. Може її наречений щось порадить...
Марія вертається до кімнати і далі пакується. Інколи перериває пакування, приклякає біля Фіка і говорить:
— Бідний мій, шовковий, маленький. Але я зроблю все, щоб ти поїхав з нами.
Фік виляє хвостом і з довір’ям дивиться на господиню. Від того її жаль збільшується і з очей течуть сльози. За тими, що їх так нагло втратила, за днями вдома, за всім пережитим, і на думку про розлуку з тим, що, хоч і є псом, став нерозлучною істотою, символом дому, сім’ї, втіленням розгублених у мандрівці страждань і надій, болів і радощів.
Пізно ввечері хтось стукає до Маріїної кімнати. Це Галя.
— Вибачте, що так пізно, але я хотіла вам сказати про те, що довідалася від мого хлопця. Ви ж післязавтра їдете? Ну, то може до тої пори зможете ще влаштувати вашого пса…
РОЗЛУКА
Сірий ранок встає над табором. У будинках рух, метушня. Докладають до ручних валізок те, що потрібне на дорогу, йдуть снідати, ті, що не вспіли вчора попрощатися, біжать до знайомих, що теж уже не сплять; загальне схвилювання передається всім — і тим, що їдуть, і тим, що ще залишаються.
Вже гуркотять автомашини, в магазині вантажать скрині. Хто вспів, став уже в черзі біля брами, в руці пашпорт, у другій валізка чи торбина. А то дитина за руку чи на руках.
Сім’я Жуків між ними. Микола в старому вилинялому пальті, в руці бляшана, на зелено помальована валізка. Стефа в своєму приношеному, колись модному кожушку з баранців, в руці червона подорожня торбина. Івась і Василь. У Василя через плече батькова ловецька шкіряна торба, в ній пластова сорочка, червячок, підручник пластового вишколу, фотоапарат, дві пари шкарпеток, перекуска, їдунка прикріплена зверху. Коц звинений, зв’язаний ремінцями, навскіс через спину. На голові берет, плащ кольору кгакі поверх светра; бурі штани, тяжкі, німецькі підковані черевики. Ні, справді здавалося, що Василько не їде до Америки, а вибирається на гірську прогулянку з пластунами. Але він придержується пластової форми, навіть еміґруючи в світ.
У Івася такий же виряд. Біля ніг хлопців валізки.
Немає ще Марії. Невже вона вирішила залишитися?
У кімнаті панства Яремів світиться. Пані Валя в нашвидку накиненому халатику тримає на ремінці пса. Біля пса клячить жінка, пригортає його до себе, цілує одне вухо і друге, цілує чоло із скісним рубцем і говорить. Тихо і тільки для нього й для себе:
— Мусиш залишитися. Будь чемний до нових господарів. Але люби тільки нас, так, як любив досі, як любив майже все своє життя. Бо й ми любимо тебе і любитимемо завжди. Ти наш коханий, дорогий, єдиний.
— Перед нами далека, тяжка дорога. Хто знає, чи доїдемо до Нової Землі. Хто знає, яке життя, а може й нові нещастя нас там чекають. Бо немає в живих нашого дорогого Пана, немає Марточки.
— Але, Фіку, я обіцяю тобі: працюватиму й ощаджуватиму гроші, заплачу всі кошти, і ти приїдеш до нас. Ти знову будеш з нами вже раз на завжди. О, як я хотіла б, щоб ти зрозумів, що покидаю тебе тільки під примусом і тільки на якийсь час!
Марія встає, підходить до столу і кладе на ньому жмуток німецьких паперових грошей: усе, що могла заощадити в таборовому житті. Щоб йому нічого не бракувало. Повертається і, не оглядаючись, швидко зникає за дверима.
Фік виривається від Валі і підбігає до дверей. Б’є в них лапами, дере пазурями, підстрибує, щоб досягнути до ручки. Але двері не піддаються. Ліг біля них, ніс встромив у щілину під дверима і заплакав: довго, глухо, виючи.?
Люди, що ходили до праці, кожного ранку бачили пса. Він ступав, не поспішаючи, в напрямі бльоку «С». З понуреною головою, з обвислими вухами, з охлялим хвостом, що знехотя тягнувся за своїм власником. В очах заклопотаність чи журба. В дорозі він не звертав уваги ні на кого, йому було байдуже до цілого світу.
Пройшовши площу, він звертав наліво поза будинок таборової управи, ішов уздовж кухні, минав два бльоки і, приспішуючи ходу, доходив до брами бльоку «С». Тут сідав і чекав. Непорушно, терпеливо. Коли хтонебудь відчиняв ворота, Фік входив до сіней і швидко вибігав на третій поверх. Тут завертав у бічний коридор і спинявся біля дверей. Обнюхував їх старанно, вкладав ніс у щілину і нюшив. Чи ловив носом запах своїх колишніх господарів? Можливо, що дещо з нього ще залишилося в житлі. Тож спочатку скавучав і добивався всередину. Але коли двері відчинялися, Фік на порозі відразу помічав, що все тут змінилося, що живуть чужі люди, і їхні речі висять на стінах, а їхні валізки стоять по кутках.
Оглянувши й обнюхавши житло, Фік переконувався, що нічого не лишилося в ньому від його господарів. Тож, понуривши голову й підібравши хвоста, виходив, лягав під дверима, голову клав на лапи і западав у журливу дрімоту. Так чекав на своїх господарів. Люди знали його й жаліли. Інколи хтось підносив йому мисочку зупи чи наливав у бляшанку води. Зупи пес не доторкався, пив тільки воду.
Десь після обіду Фік залишав будинок. Бо господарі не приходили обідати, а чужі люди харчувалися у таборовій харчівні, і в їхній кімнаті не пахнуло вареною стравою. Від того погасала надія, росла зневіра-туга. Підводився тяжко і, не хапаючись, ішов назад до будинку, де його залишила Марія, до нових господарів. До їхньої хати він не добивався і не просився. Лягав біля дверей і знову западав у дрімоту. Інколи крізь сон скавучав або вив. Або злегка погавкував, і тоді його ноги тремтіли, ніби бігли. Так у сні Фік доганяв своїх господарів. Але ні сон, ні ява не скорочували далекої, далекої дороги, яку зверстали його господарі у невідомий світ.
* * *
— Що зробити з псом? — радилася чоловіка Валя. — Як би не було, я обіцяла Ставничій, що ним піклуватимусь. Але пес рішуче не хоче їсти. Інколи тільки води хлепне. Схуд, шкіра й кістки. Боюсь, щоб не згинув.?
— Він тужить за своїми. Я читав, що собака може з туги згинути. Рід самогубства. Але яка на це рада?
— Я пробую говорити до нього, пробую його гладити. Але він до всього байдужий, і ніщо не прихиляє його серця до мене.
— Мабуть, ми зле зробили, що прийняли його. Навіщо нам оці турботи? Перед нами еміграція, так багато треба поладнати, а ми мусимо панькатися з чужим псом. Хай собі робить, що хоче!
Але у Валі було співчутливе серце, як в усіх жінок. Для неї тварина була похожа на дитину, і їй було боляче дивитися, як вона страждає.
— Спробую завтра порадитись лікаря. Правда, він не ветеринар, але може дасть яких вітамінів чи іншого ліку. Може він хворий? Адже три тижні вже минуло, і пес ледве волоче ногами.
Вранці Валя взяла Фіна на ланцюжок і повела до лікаря. Того самого, що колись врятував його від загибелі з рук живолупа. Фік пам’ятав лікаря і звичайно, зустрічаючи на подвір’ї, лащився до нього.
На чергу довелось підождати. Забившись під лавку, пес лежав непорушно. Слабий і охлялий, він не помічав нікого, ніким не цікавився. Все ж, коли Валя ввела його до приймальні, злегка завиляв хвостом і заскавучав.
— Така біда, докторе, — розказувала Валя, — і біду цю я сама взяла собі на голову. Пес зовсім не приймає харчів, погляньте як схуд, ледве ходить. А ви знаєте, чим він був для Ставничої. Що ж мені тепер робити? Може маєте які ліки для нього?
Доктор нахилився і став гладити Фіка. Пес з вдячністю дивився на нього. Але його очі не мали ані того полиску, ані тієї радости, яку мають очі у щасливих, задоволених псів. Вони глибоко запалися, і під ними зморшками звисала шкіра. Все ж хвостом Фік повідомляв, що пізнав приятеля і що пестощі справляють йому приємність.
— Сестро, підіть до кухні і принесіть у горщику трохи молока. Спробуємо хворого полікувати, — усміхнувся доктор.
Фік лежав на столі, доктор міряв йому температуру, заглядав до рота, промацував черево.
— Хвороби не знаходжу, алеж то шкіра й кістки, справді. Бідний, бідний Фік!
Доктор підійшов до шафки, знайшов якийсь порошок і змішав його з молоком. Взяв ложечку і, розхиливши псові пащу, влив туди молоко. Пес, хотів чи ні, мусів проковтнути. Так доктор погодував його склянкою молока.
— Відваги, будуть ще з нього люди! Спробуйте вполудне й увечері так само погодувати. Ось і вітаміни, домішайте їх до молока. Разом з харчем вони піднесуть апетит і повернуть йому охоту до життя.
Так Фік став пацієнтом, що його треба було насильно годувати. І вже за кілька днів прокинувся в нього апетит. Але їв не хапаючись, знехотя, так, як хтось виконує неприємний обов’язок.
До дверей своїх давніх господарів ще підходив, але щораз рідше, мабуть, зрозумів, що нічого чекати і що господарі не вернуться. Може пригадалось йому тяжке вичікування під дверима дому Диких. Коли господарів немає день і другий і низку днів — значить, покинули вони хату, покинули свого пса.
* * *
До нових господарів Фік не звик і не прив’язався. Харчі приймав без охоти й радости, ніколи ні до кого не лащився. Вони були чужі йому, байдужі люди.
І добре сталося, що не прив’язався. Не минуло й чотирьох місяців, як вони теж емігрували. І пса Валя передала Оксані Манько.
Перехід від одних до других Фік прийняв зовсім байдуже. Їв і спав, як завжди, і дні його та ночі поринали в беззмістовній дрімоті. Плентався по кімнаті, виходив з Оксаною на подвір’я, поладнавши свої справи, вертався назад, так само байдуже, як і виходив.
Тоді і я, Читачу, побачила його знову. Він різнився від того пса, якого я знала у Ставничих, ще з дому. Постарівся, збайдужів, не привітався зі мною. Раз тільки, коли я погладила його, поглянув з-під лоба, і мені здалося, що в його очах заграв вогник спогаду. Але зразу після того пішов у куток, ліг на свій килимчик і, зідхнувши, задрімав.
ЛИСТ І ЙОГО НАСЛІДКИ
Він не прийшов і не приїхав. Він перелетів понад двома суходолами й великим простором Атлантику і залетів до зелено-бурих будинків табору.
Оксана уважно розглядала гостя з далекої країни. Це була синя, тонка коверта, згорнена на червоних боках прямокутника. Окрім її прізвища й адреси, у лівому кутку, нагорі, дрібним письмом було написано:
Mrs. Mary Stavnychy,
1037 — West
Cleveland, Ohio, USA
Лист був від Марії, з Америки.
«… пишу в справі Фіка. В першу чергу щиро дякую, що Ви його передержали після того, як пані Ярема, виїжджаючи, передала Вам. Ви напевно нерадо прийняли його, та ще й в таборових умовах і без надії, що його позбудетесь. Аж оце прийшла пора, коли він має Вас покинути.
Як тільки я дістала працю, негайно почала відкладати гроші, потрібні для покриття коштів його подорожі. Думка ця не покидала мене ніколи. Не дивуйтеся: з моєї сім’ї залишились тільки син і пес.
Він був для нас вірним товаришем, вдома сторожем, опікуном і приятелем в дорозі. Він — живий спомин про моїх дорогих, він — дух нашого житла і жива пам’ятка з України. Я б не могла покинути його, як це зробило багато людей. А ось і чек на п’ятдесят долярів: гроші, потрібні на його спровадження. Дуже прошу цим зайнятися і якмога швидше влаштувати його виїзд.
Щиро вдячна за все, що Ви зробили для нього і для мене.
Якби Фік умів читати, лист цей приніс би йому велику, дуже велику радість.
Он там, далеко, десь далеко його дорога господиня думає про нього, не забула його. Кінчаються довгі місяці скитання. Десь там є дім і любов, якої так дуже бракує йому.
* * *
Фік збирався в дорогу. Пакувався? Ні, виряджала Оксана. Його власні речі: нашийник із ланцюжком та адресою Ставничої і сітка на мордочку; їх він дістав за два тижні перед від’їздом і мусів до них за той час звикнути. Нашийник — дурниця, але сітки він не зносив, бо вона була для нього рівнозначна з небезпекою. Для оборони себе і господарів він міг потребувати зубів, а сітка позбавляла його можливосте вжити їх. Тому він нервувався, і почуття безборонности супроти ворога збільшувало його хвилювання. Чи й тепер небезпека загрожує господарям? Але де вони, де їхнє житло?
Фіка повели до клініки. Там чекав він у черзі з іншими псами, гавкав з ними і крутився неспокійно. Фік не знав, навіщо всі вони тут. А може це живолупня? Якийсь неприємний, знайомий запах.
Сховався під лавку і, хоч мав на мордочці сітку, готовий був боронитися. Язик звисав із розкритого рота, з якого час від часу скапували крапельки слини. Дихав швидко, переставав, вихиляв голову і з запитом дивився на Оксану. Вона, торгнувши його ланцюжок, наказувала: — «Лежати!» Заскавучавши, ховався під лавку, клав голову на лапи й на хвилину заспокоювався. Але хвилювання підносило його з схованки, напружувало всі м’язи.
Нарешті прийшла його черга. Оксана потягнула його на ланцюжку до сусідньої кімнати. Там приступили до Фіка два в білих халатах чоловіки і, не дивлячись на його спротив та гарчання, поклали на стіл. Третій швидким рухом встромив голку під шкіру. Гострий біль, пронизливий дзявкіт — і Фік уже був за дверима. Так його щепили проти сказу та інших заразливих хвороб.
Перейшовши всі щеплення, Фік був готовий до подорожі.
* * *
Таксі зупинилося. Оксана повела Фіка до просторого будинку, в якому пахло паперами, олією, фарбами та шкіряними кріслами. Окрім того пахло людьми і псами. Це було транспортове бюро. Там відібрали Фіка від Оксани і повели до клітки в сусідній кімнаті, де було багато різних пакунків. Було там також декілька кліток з псами і одна з ангорською кіткою. Пси гавкали і побивалися в клітках. Очевидно, робив це й Фік. Недорозумний, тваринний страх кидав їх на металеві штаби, змушував дерти їх лапами й гризти зубами, вити й скавучати.
Оксана передала службовцеві папери й посвідки і купила квиток. Для Фіка. Якби він міг зрозуміти, що їде до своєї дорогої Пані, він напевно нічого не боявся б, навпаки, почував би себе щасливим. Але тепер він був лише числом 280, яке на металевій бляшці причепили йому до нашийника, мав пашпорт з фотографією і описом своєї особи, мав подорожній квиток. Вправді, не сам він їх мав, але вони належали до нього невід’ємно.
Вони везли його в далекий світ.
ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ
Так, ось, Фік був у клітці і не знав нічого, окрім страху й почуття кривди. За що ж це замкнули його в клітку-тюрму? Що злого він зробив? Він, сторож і приятель людей? Цього він не розумів. Його очі, що так часто усміхалися радісним псячим усміхом, були тепер повні переляку й розпачу.
Над вечір, змучені безуспішним побиванням у клітках, пси почали заспокоюватися. Якийсь чоловік кинув кожному по жмені бісквітів і поналивав у мисочки води. Спрага найбільше мучила в’язнів, бож вони цілий день голосили і дихали відкритими пащами. Тож Фік кинувся до води і випив її всю. Ще й мищинку вилизав. Після того відчув голод, собачий голод. З недовір’ям принюхувався до бісквітів. Треба сказати, що пахли вони привабливо. Тож взявся гризти смаковиті бісквіти, облизуючись і оглядаючись.
Раптом клітка почала підніматися. Рух цей був рвучкий і нерівний, Фіка кидало від однієї стіни до другої, і він знову почав гавкати. Потім Фік відчув різкий поштовх, і клітка почала колихатися й дрижати. Вантажне авто бігло дорогою, скрині й клунки підстрибували, клітка дзвеніла й скрипіла. Фікові здавалося, що він на льоду, що ноги його роз’їздяться, і він ніяк не годен задержати рівноваги.
Авто спинилось біля просторої будівлі. Панував тут гамір і з-поза будівлі долітав рівномірний металевий шум. Фік знав його: так шуміли сталеві птахи, які кидали жахливі, смертоносні бомби. Фік навчився пізнавати їх здалеку і ховався від них у найдальшу, найтемнішу нору. Але де сховатися тут, у тісній клітці? Дрижачи всім тілом, він припав до дна клітки і не важився навіть писнути. А шум зростав, наближався, оглушував. З закритими очима Фік чекав на найстрашніше. Аж нагло затих гук мотора, запанувала тиша, і нічого страшного не сталося. Фік розкрив очі й зідхнув: отже, не всі вони вбивають, оці жахливі сталеві птахи!