А новина була. І ім’я її: скринінґ. Від чого воно, це слово? Кажуть, що «скрін», то сито. Значить, скринінґ: пересівання крізь сито. Кого пересіватимуть, псів? Ні, людей. Крізь яке сито? Політично еміграційне, міжнародньо-комуністичне, хто його знає ще яке. Але раз таке почалося, значить щось буде. Щось уже рушилося. Не сидіти ж нам тут, в таборі, без кінця, до суду-віку!
* * *
Зібралися у великій кімнаті й виповнювали формулярі. Писали, хто вони й відкіля, яких батьків, які мали прізвища, коли та де народилися. А там: коли приїхали до Німеччини, де були, що робили, скільки їм платили за роботу. А чи були в армії, якій?
Тут уже було не одне табу. Знали їх усі: не пиши, що ти з Східньої, тільки з Західньої. Не пиши, що сам поїхав, тільки що насильно вивезли німці. Не пиши, що робив якусь іншу, крім каторжної, роботу, за яку платили обмаль. В арміях не бував, борони Боже, політики слихом-слихати, видом-видати не чув і не видів. Чому не вертаєшся? Бо винищили сім’ю та й мене знищать. Що хочеш робити? Емігрувати! Куди? До Америки!
До Америки! До Америки!
Хитріші мали готові документи, що наявно свідчили про їхню правду. Інколи в поспіху забирали з собою метрику не Медведя, а Медведенка, і не з Печеніжина чи Левандівки, а з Чорнухів, Олексіївни чи Запоріжжя. А тут ще така метрика по-латині чи по-польськи, розбери її. Правда, та була жовта від старости й подерта або дбайливо склеєна, а ця… але на все є спосіб, одна, як і друга, папір. Очевидно, найкраще не мати жадної! Тоді й не видно, котра звідкіля. І загалом документ — шкідлива штука, і не знати, котрий може помогти, а котрий може й угробити людину. Цур їм, отим паперам!
Скринінґи тягнулися й тягнулися. Спершу писали. Потім кликали й переслухували. Кружляли глухі чутки, мовляв, мають і вони своїх донощиків, мають і вони таких, що знають кожного і про кожного. Народ бо наш правдомовний і говіркий, як набридне мовчати й брехати, таки правду скаже, ще й забожиться.
Карту Західньої вивчали напам’ять. Містечко й село знали, як свою Олексіївку, і знали, хто там і жив і який ксьондз був і яка школа. Аякже, добродію, аякже, пане-товаришу!
Штуки вдавалися. Були, врешті, й західняки, ті пролазили, як мурашня, і кари на них не було Господньої. А вже наш брат…
— Ну, і що ж ти поробиш ?! Хитрющі оті французи чи американці, чи хто його знає, чиї вони. Хто їм не довподоби — давай набік відкладати папери. І наших в одну кімнату, а тих, західняків, в другу. Тоді прийшов такий панок у першу кімнату й каже:
— «Нєх бендзє похвальони Єзус Христус!» — а наші тільки роти пороззявляли, бо ніколи вони не чули такої дивовижі! І зайшов він до другої кімнати і каже: — «Нєх бендзє похвальони!» — а західняки, як один, на ввесь голос: «На вєкі вєкуф, амен!» Такі сволочі, не могли помовчати!.. Подумаєш, хваляться, що знають польську мову. Он спробували б по-русски, чи втяли б …
Ну, як пробували, так пробували, як хто відказував, так відказував, але скринінґи йшли. Людей чистили, наче полову від зерна відсівали.
Нова паніка впала на табори: вичищених вивозитимуть з таборів! Большевикам віддадуть! Німцям на поталу, на пожертя! На голодну смерть!
І знову народ гудів, мітингував, погрожував, що не дасть братів, що боротиметься до останньої краплі крови, що...
Трохи вивезли до якоїсь німецької школи і позбавили опіки ІРО. Дістали німецькі харчові картки. Біда була їм. Але поки були табори, то ще там між своїми роздобували харчів, а дехто ще трохи й доспекульовував. І стали добиватися назад своїх прав. Бо й справді, чому вичистили Івана Лисого, а не вичистили Степана Чубатого, обидва з того самого села і на одному возі втікали? Комітети, наради, поїздки довірених …
Нові скринінґи. Вискринінґуваних приймали назад, невискринінґуваних вискринінґовували. Рух був, аж гуло в таборі! Пригадувався анекдот про діда-жебрака та сливки, які кінець-кінцем усі були добрі...
Було б весело, якби не було страшно. Бо ще й тепер можна було бачити авта з червоними зірками, як крутилися вони біля таборів, ще й тепер зникав один чи другий, невідомо, чи набридло йому скитальче життя та й записався на «родіну», чи може захопили десь у місті, між швабами. І хто і де і кого? Глухі вістки тривожили.
Стільки літ і постійно тривога, постійно небезпека. Коли ж, коли воно покінчиться?
* * *
Сім’ї Жуків-Ставничих пройшли щасливо всі скринінґи. Навіть не мусіли вибріхуватися. Марія показала знімок Омеляна, зроблений по повороті з тюрми, його повикручувані пальці. Показала довідку з табору, де німці громадили вивезених. І розказала, як згинули чоловік та донька. Про брата й не питалися, бо було ясно, що мандрували разом і були політичними емігрантами, які заслуговують на право азилю.
Про Фіка не розпитували. Але Марія сама розказала нашвидку його історію. Слухали з зацікавленням. Але заздалегідь заявили: «Якщо прийдеться емігрувати, то майте на увазі: псів не можна з собою брати. Заздалегідь подумайте, де його примістити. Коні, звичайно, продайте».
Але ні тепер, ні згодом, коли вже йшла підготова до виїзду, Марія не шукала Фікові приміщення. Натомість шукала способу, як би його забрати з собою.
А Шпака та Карого згодом продали, частинно за гроші, а частинно за харчі та одяг.
Не вертатися нам уже додому, в Україну.
В ОСТАННІЙ МОМЕНТ
Дерев’яна буда котилася вулицями міста. Спереду сиділо двоє людей: один керував конем, а другий тримав у руках довгу палицю з прикріпленою в кінці петлею.
Невідомо, чи навчені гірким досвідом, чи підштовхувані інстинктом, пси, почувши наближення тої буди, втікали з вулиць і ховалися по хатах. Відтіля вили і гавкали скажено.
Фік, що сидів у буді, не бачив нічого у темряві і в псячому натовпі. Навіть нюх не казав йому багато. Були з ним самі таборові пси і всі пахнули однаково: стандартною кухнею, чадом і таборовим подвір’ям. Призначені на знищення, вони дрижали зі страху й навіть не були здібні вити в передчутті смерти. А буда котилась, пси по вулицях вили: так вони прощалися з тими, що відбували свою останню дорогу. Зляканий, як і інші, Фік сидів у куті.
Буда спинилась і крізь відкриті задні двері впало всередину світло.
— Равс! — пролунав наказ. Пси, привчені слухатись, почали вистрибувати. І тоді залунали постріли. Один по одному падали вони мертві на подвір’я міської живолупні. Улюбленці своїх господарів закінчували тут своє життя, повне небезпек і недостач, життя, проведене в мандрівці.
Фік, зачувши постріли, забився в темний кут. Він ліг, припав до дошок і, мабуть, вирішив радше померти, як дати себе застрелити. Біля нього, тремтячи всім тілом, лежали два пси.
— Вже всі? — пролунав запит.
— Здається, всі, бо вже більше не виходять. — Якесь обличчя заглянуло до буди.
— Равс! — залунала команда, але Фік не рухався.
— Мусиш взяти залізний прут і вигнати оцю дурну бестію, — наказав голос.
Відчувши гострий біль, Фік підвівся на ноги, вискалив зуби і кинувся вперед.
* * *
Пані Марія застукала нервово в двері канцелярії таборового лікаря, доброго приятеля Жуків і Ставничих.
— Хто добивається? — запитала медична сестра. — Прошу чекати своєї черги.
— Я не можу чекати!
Побачивши зблідлу жінку, сестра відступила від дверей.
— Наглий випадок?
— О, так! Я мушу говорити з доктором негайно! — і, не чекаючи на дозвіл, Марія вбігла до канцелярії.
— Докторе, поможіть! Нашого Фіка забрав живолуп!
Доктор свиснув із здивуванням і махнув рукою. Проте, він знав наказ влади: усунути з табору всіх псів. Люди виїздили на еміграцію й залишали своїх улюбленців знайомим чи приятелям. Пси волочилися по таборі й по місті і дехто з них почав промишляти грабіжжю. Це злостило німців. А коли десь у місті появився скажений пес, влада зарядила усіх бродячих собак виловити й знищити.
— Бідний Фік! — сказав із співчуттям доктор.
— Та що ж, таке зарядження і ми проти нього нічого не вдіємо. Зрештою і вам незабаром прийдеться емігрувати …
Але пані Марія не хотіла слухати й думати, що буде колись. Сьогодні, сьогодні можуть убити бідного Фіка.
— О, докторе! Я вас благаю, врятуйте його! — вона вхопила його за руку, і її очі були повні благання.
— Але що я можу, це ж не від мене залежить!
— Змилуйтеся! Швидко, бо може бути запізно!
Мотаючи головою, доктор думав і не знаходив способу врятувати життя тварини. Алеж пані Марія … Алеж Фік… Такий розумний, такий добрий, і після всього того, що пройшов, приходиться йому гинути...
— Пошукайте телефон міського живолупа, сестро! — наказав доктор своїй помічниці.
Потім розмовляв він з кимсь по телефону, і йому казали, що вже всіх псів постріляно. Та доктор запевняв, що Фік призначений для лябораторійних дослідів, що на ньому переводять важливі для ДП щеплення, і просив ще раз подивитися, перевірити і, якщо не запізно, задержати екзекуцію, а він зараз же приїде.
— Запізно, каже, псів уже постріляно! — звернувся до пані Марії. Та вона наче не розуміла або не чула його.
— Їдьмо, їдьмо швидше! — принаглювала.
Тож доктор у білому халаті, а Марія так, як стояла в халатику й капцях, кинулись до таборового амбулянсу.
* * *
Три останні пси, що забилися в куток буди, боролися за своє життя. Уникаючи залізного прута, вони відбігали в інший кут, підстрибували вгору з жалібним виттям чи погрозливим гарчанням.
— Не виходять бестії! Треба довгого прута, щоб їх приголомшити! — і живолуп замкнув буду і пішов до будинку.
В цей момент на подвір’я заїхала автомашина і з неї вистрибнули чоловік у білому халаті і жінка. Одним поглядом обкинула Марія трупи собак і зідхнула з полегшею: серед них не було Фіка. Підбігла до буди і вчепилася руками в дверцята.
— Він там, він певно ще там! — крикнула.
А в цей час доктор уже показував живолупові нашвидку виставлену довідку про приналежність Фіка до шпитальної лябораторії. Потім обидва шукали серед трупів пса, отакого невеличкого, бронзового з чорною латкою над лівим оком та з білою зіркою на підборідді. Відчинили дверцята буди і заглянули всередину. Фік стояв у кутку з наїженою шерстю, а з його рота спливала кривава піна. Очі його були повні божевільного страху.
ПАКУВАННЯ
Еміграційні справи, що досі натрапляли на різні труднощі та перешкоди, нараз набрали іншого обороту. Щодня працювали комісії, ще й ще раз переслухували людей, але тим разом на їхніх паперах службовці вже били печатки, ставили підписи і визначали час виїзду.
У таборі гуло, як у вулику. Випростовувались зігнені спини, в очах, в яких давно вже померкли вогники віри в майбутнє, запалювались нові вогні. Люди зідхали: нарешті! По роках скитань і недостатків, постійної тривоги і сподівань найгіршого — аж тепер замкнеться книга їхнього таборування без завтра й без надії і стануть вони ногою на землі, з якої їх ніхто не прожене. І будуть вільними громадянами, працюватимуть і будуватимуть собі й дітям долю. І дні наберуть стійкости й ваги, розвіється постійний страх бути виданими большевикам, бути зловленими десь на вулиці, в сутінку, навіть серед білого дня.
Тож метушився народ, роївся, як ті мурашки з весною. Купував і робив скрині, їздив до міста, торгував і промишляв, як йому було треба. Одні речі продавали, другі міняли, треті купували. Хто мав зв’язки і не боявся — купував «зелені» на чорному ринку. Старався хоч по кілька долярів придбати, бо як же стати на чужій землі без грошей? А вже хто мав сотню-другу долярів, думав, що має великий маєток і хтозна-що за нього там дістане. То знову журба: як перевезти той скарб?
Жуки теж перейшли комісії і тепер збиралися в дорогу. Далеку, невідому дорогу в світ. Ще вони, як вони, бо то все ж сім’я. Але Марія сама-одна з Івасем. Думала про непевне майбутнє і з турботою дивилась на синка. Хлопчикові минув уже сьомий рік і він ходив до школи і вже вмів писати й читати. Завдячував це не тільки школі, але й мамі, що багато часу присвячувала його навчанню й вихованню. Та й як могло бути інакше? Він же єдиний у неї залишився і з ним поїде вона в світ. Ще добре, що їде з братом та його сім’єю. Якось відрадніше буде. Бо мандрівка далека, і не знати, що чекає їх усіх.
Але був ще хтось, що немалою журбою сповнював думки Марії. Невеличкий яснобронзовий пес з темною латкою над лівим вухом і білою зіркою під борідкою. Що більше наближався день від’їзду, то з більшою ніжністю ставилась до нього Марія. І жаль підступав до її серця і млоїв та давив у горлі і замрячував очі. Він же невідлучний, вірний товариш, щирий приятель сім’ї, і він певно, як і Марія, зберігає у пам’яті образ Омеляна, свого доброго господаря.
Але він не міг емігрувати! Він мусів залишитися! Псів і інших тварин не вільно брати з собою. Це сказав урядовець ІРО. Що ж тепер робити? Невже після всіх втрат ще й його втратити?
Ніби розуміючи горе, ніби передчуваючи розлуку, Фік раз-у-раз підходив до Марії і пильно дивився їй в очі. А коли сиділа, клав голову на її коліна, ставши на задніх ногах, лизав руки, тулився до неї і просив все нових і нових пестощів. Загальний неспокій і метушня людей не ворожили нічого доброго.
Відколи пес приєднався до людини, він полюбив осілість, забув кочівниче життя і цілком узалежнився від людини та її житла. Він полюбив лад і впорядкованість людського життя, і день людини став його днем. Але оце для Фіка життя втратило впорядкованість і змінило свій гладкий біг.
Чи не віщує цей неспокій, цей рух у таборі нових, болючих змін? Фік дивився в очі Марії з виразним запитом. Тоді вона гладила його голову, пестила його шовкові вуха і зідхала з журбою. Що скаже йому: він же все одно не розуміє. А те, що станеться, пізнає скоро сам. Тож єдине, що могла тепер зробити, пестила його й приговорювала:
— Ти моя рукавичка шовкова, ти моя зірочка біла. Ти мій вірний приятель, мій товариш добрий.
Фік заривав ніс у згортки її сукні, заплющував очі і раював. Вертів тільки хвостом і час від часу засягав язиком Маріїне підборіддя. О, як добре чути ласку, яке щастя мати кого любити й знати, що тебе люблять!
А час ішов. Час біг тепер з неймовірною швидкістю. Усе вже поладнане, і Марія пакує свої й Івасеві речі. Появилася в кімнаті нова, біла, дерев’яна скриня, окована смужками бляхи по боках. Її покришка постійно відчинена, і Марія підходить і щось кладе до скрині. Фік обнюхує новий предмет, потім стає на задні ноги і заглядає всередину. Ага, Івасеві іграшки, його книжки, трохи посуду. Очевидно, господиня порядкує, як це часто буває. Фік заспокоюється, лягає біля скрині й подрімує.
Марія дивиться на нього і перестає пакуватися. Не може, ні, не може його покинути! Але що робити? Фік підносить голову, і в його очах запит. Марія залишає кімнату. Марія не йде до бюра ІРО. Вже не до тих панів, що в комісії. Старається побачити панночку, що працює в таборовій управі перекладачкою. У неї знайомства, і вона заручилася з американським вояком.
Чекає, аж Галя Гніздій покінчить працю. Ходить біля будинку управи туди й назад. Вітер розвіває її волосся, накрапає дощ. Марія ходить туди й назад. Інколи погляне на годинник на вежі будинку і чекає.
Нарешті годинник вибиває шосту. Відчиняються двері і виходить Галя. Ясноволоса, гарно одягнена, нафарбовані губи. Марія здержує її і просить:
— Чи можу вас провести трохи, панно Галю? У мене дуже важлива справа!
Галя бачить перед собою схвильовану жінку і спиняється, хоч поспішає на побачення з милим.
— Я.. знаєте… на мене… чекають.
— Так, знаю. Тому я до вас і прийшла. Я проведу вас трохи і постараюся розказати мою справу.
Ідуть таборовою площею, минають будинки, і Марія розказує нашвидку історію Фіка. І його, того пса, їй не вільно взяти з собою!