Що проти всіх тих нещасть життя одного пса?
Он сім’я: батьки і дочка. Їхали з трьома синами, а тепер не мають ні одного — усіх поволікли кудись комуністичні парашутисти, як переходили через гори. Люди потішають, що може повернуться. Хто знає, чи не вбили їх там де?
Он ще самітня жінка. Їхала з чоловіком і одруженою донькою. На Словаччині розлучилися: донька поїхала до Братислави, а батьки залишилися. Попали у воєнну заметіль, чоловік з возом десь пропав, а її саму відрядили до табору.
Є сім’ї, що мають щастя, бо вони всі разом. Але, як і інші, покинули рідну хату, бо життя під большевицьким пануванням переконало, що скорше або пізніше грозить їм смерть. Вони розказують про свої переживання.
Слухає їх мати, волосся якої вже присипала сивина, хоч вона ще не стара. Мала двоє дітей: синка і доню. Тепер сама. Хлопець ходив до школи. Був чудовий учень і патріот. Хоч йому було тільки шістнадцять літ. Уже в тому віці належав до націоналістичної організації, був провідником клітини в своїй клясі. Мати благала його, щоб кинув: вони бо не мали чоловіка і батька, що помер ще за Польщі. Хлопець — єдина надія. Але він казав: «Мамо, я дуже люблю тебе, але Україну люблю більше». Одного дня большевики забрали його таки зі школи, і слід по ньому згинув. Мати шукала його по тюрмах, по судах, писала до найвищих чинників. Був такий молодий! Ніде в світі не засуджують таких молодих хлопців та ще й за політичні провини. Але нізвідкіля не дістала відповіді. Пропав, як камінь у воду.
— А донька? — хтось запитав.
Жінка похилила голову й ледве чутно сказала:
— Одружилася з большевицьким старшиною і поїхала з ним кудись у світ.
Бо була війна і людьми, як листям, мела. Коли прийшли німці, мати шукала свого сина по всіх тюрмах, але ніде не натрапила на його слід. І поїхала на захід, відреклася доньки, що одружилася з ворогом.
Селянська сім’я. Чоловік, жінка, дівчинка, малий хлопець. Двох старших хлопців німці розстріляли на міському ринку. На очах батьків. За приналежність до підпільного руху. Молодший падав перший, успів ще перехреститися; старший ще мав час крикнути: «Слава Україні!» Кров бризнула на їхні вишивані сорочки.
Як же ж сталося, що тепер вони тут, між людьми, що втекли до Німеччини?
— Рятуємо те, що залишилося: двох молодших, їх напевно спіткала б смерть з руки большевика, бо вони є такі ж патріоти, як були обидва їхні брати. Славко — йому вісім літ — вже тепер каже: як виросту, піду воювати за Україну і помщуся за Василя й Ореста. Але чи вдасться нам, чи вдасться їм зберегти життя?
Тепер уже говорять усі навпереміш і в усіх один неспокій і один сумнів: що буде далі? Як доведеться жити тут, у Німеччині, що хилиться до упадку? Але де вже їм тепер розв’язувати такі далекі питання! Для них тепер найближче, найважливіше: що зроблять з ними німці? Порозсилають по фабриках, що стоять під постійним бомбуванням, чи держатимуть в таборах? А як прийде до якихось мирових переговорів, чи видадуть большевикам, щоб заплатити ними за свої невдачі ?
Хтось згадував про газові камери та інші страхіття німецьких концентраційних таборів.
Але є й оптимісти. Ті, які сподіваються, що все буде добре: війна скоро скінчиться, Німеччину займуть союзники — американці й англійці — і всіх утікачів заберуть до Америки. Вони розказують про родичів за океаном, показують листи і розповідають про життя у тому далекому світі, про добрі заробітки та про те, як швидко там їхні родичі доробилися.
Хто вірить, хто ні, але в усіх одне бажання: емігрувати. А там нехай що буде, те й буде.
Але до того ще далеко, ох, як далеко, і хто доживе до того часу?
Сумніви, здогади, розповіді виповнюють бараки. Вони наче велика сторінка історії, що її повертають могутні пальці долі. Так і чутно шум того скривавленого листа.
Чи і хто запише його людським письмом для пам’яті прийдешніх поколінь? Чи і хто читатиме його колись?
НІЧНА ПОДІЯ
Фік прочунявся. Старався стати на ноги. Вони хиталися, в голові кружляло. Зовсім невиразно він пригадував собі, як Марія тулила його й загортала в пальто і як потім він кидався і — удар в голову. Чув його й тепер, голова боліла.
Підвівся на ноги, заточився й наткнувся на щось живе й тепле. Воно обнюхувало його вогким, холодним носом і скавучало. То був пес. Ще один пес у темній комірчині, куди кинули Фіка, спершу приголомшивши.
Не був, отже, сам. Від цього стало йому трохи легше. Завиляв хвостом і відповів тонким скавучанням. Стали обнюхувати один одного. Після того незнайомий почав вилизувати шкіру на голові Фіка. Такий бо звичай у тварин: коли вона сама не може вилизати собі рани, робить це друга, хоч би й чужа. Лизання очищує рану, заспокоює біль і гоїть.
Фік лизнув язиком пса по носі. Так він подякував йому за дружню прислугу. Далі став обходити і обнюхувати комірчину. Пахло тухлиною, сириною. Було зовсім темно. Де-не-де на землі натрапляв на нечистоту по інших псах. Свіжу і стару. Значить, це було приміщення для псів. Але нюх підказував, що вони тут довго не були. Не було також ніякого посуду, ані харчів.
Від того прокинувся страх. Великий, тваринний страх. Фік загавкав. Загавкав і його новий приятель. Але ніхто не відзивався. Тоді перейшли вони на протяжне, жалісне виття. Гавкали й вили хто-зна як довго. Невже можливе, щоб їх покинули в нещасті їхні господарі?!
Ніч тяглася. Змучившись від довгого плачу-лементу, пси лягали на землю й дрімали. Але зараз же прокидалися знову страх і туга, і вони починали знову побиватися. Безуспішно.
В перерві між одним приступом скарги і другим Фік кружляв уздовж стін. Ви бачили колинебудь пса, а ще радше лиса або вовка в клітці? Вони бо брати.
Хоч яка була б клітка, тварина кружляє вздовж стін, б’ється об них. Стає на лапи і шукає отвору. Коли його не знаходить, гризе зубами залізні прути. В її очах розпука, паща кривавить. Бідна, бідна тварина в клітці, в неволі! Не знаю, чи спить вона вночі чи також і вночі побивається. Не диво, що тварини породи пса в клітках такі худі, виснажені і довго не живуть.
Так побивалися і обидва пси, кинені до комірчини, звідкіля вранці мав забрати їх живолуп. Небезпеку вони прочували чи може пронюхували, так би мовити. Нею була виповнена комірчина, вона чаїлася в стінах, темряві й самоті.
А проте, Фік не втрачав інстинкту самозбереження, змагання до волі. Перестаючи вити, він обнюхав стіни. У той час, коли всі вони мали той самий тухлий запах, один куток пропускав свіже повітря. Не просто, але так, ніби крізь шар землі. Припавши в тому кутку, Фік нюшив. Здалеку, дуже здалеку доходило свіже повітря, запах свободи!
Обидва пси стали порпати долівку. Була вона цементова, але цемент потріскався й місцями злущився. Порпаючи, вони відкидали його. Фікові придалися вправи в порпанні ще з молодечих часів, коли то з Дикими ходив він до лісу на псотливі лови. Але тепер він дер землю, тепер була не гра, а — боротьба за життя!
Час від часу вони переставали, і тоді Фік опускав ніс у випорпану яму і нюшив. Інколи він вловлював гомін рівномірних кроків. Але були вони далекі і поволі стихали. І знову гомоніли. Щось підказувало Фікові, що їм не можна довіряти, і коли кроки зближалися, пси припадали до землі й затихали. Кроки вартових вояків різняться від кроків господарів, це певне.
А ніч бігла.
* * *
Не спалося Ставничим і Жукам. Перша ніч в людському мурашнику, в задусі й тісноті серед багатьох людських тіл. До того ж тяжкі думки не давали заснути: яка доля чекає їх усіх? Тепер вони вже зовсім у руках німців. За дротами. Микола думав про своїх коней: Карого й Шпака, і жалем стискалося його серце: Карого він купив дволітнім, здоровим коником, але Шпак у нього народився і був як рідна дитина. На ньому їздив Василько, і кінь ходив за ним, як пес. Де ж тепер Васильків приятель, де ті коні, що везли їх з дому? І як бути далі без них?
Омелян роздумував над долею Фіка. Невже він згинув отак даремно? Правда, коли в таборі його невільно держати, то повинні були дозволити десь примістити пса. А то так, на знищення!
Сідав на тапчані й думав неспокійно: чи не піти його десь пошукати? Алеж куди поночі, в невідомому місці, серед бараків і магазинів, шопок та румовиська?
Марія теж поверталася неспокійно з боку на бік, підносила голову й наслухувала. Здавалося їй часом, що чує виття, чує знайоме шкрябання в двері.
А ніч тягнулася, коротка літня ніч. Бралося на світання.
* * *
Комірчина, в якій перетримували псів, стояла поблизу дротяної огорожі. За нею й походжав вартовий. Від сторони таборової площі бомба вирвала землю так, що одним кутом комірчина прилягала до вирви. Вона була завжди повна води, чи то з дощу, чи з позриваних водотягових рур. Вода була зелена і каламутна. Люди поглядали на неї зі страхом, кажучи, що там ще й досі лежать труни людей, які згинули під час бомбування.
Пси дерли землю й нюшили. Їхні носи вкрились землею, шкіра на лапах обдерлася до крови. Але божевільна віра в рятунок не покидала Фіка. Гріб землю, розкидав на боки й залазив у діру вже до половини, тільки зад стримів з неї. Запах свіжого повітря дужчав, ставав щораз виразніший. Швидко, швидко пазурями!
Випорпав груду землі, і нога опинилася в порожнечі. Попорпався ще трохи, аж діра розкрилась, і Фік побачив бліде передсвітанкове небо. Пропхався крізь діру і зараз же, втративши під ногами ґрунт, полетів униз головою в воду. Це була несподіванка, але Фік виринув і поплив до берега.
* * *
Омелян таки не знаходив собі спокою. Коли на небі появилася рання зірниця, він устав, накинув на себе халат і вийшов з бараку. Надіявся, що почує гавкання чи виття пса. Але всюди було тихо. І люди ще спали. Тільки там десь розміреним кроком ходив вартовий.
Омелян пішов у напрямі огорожі. Сам не знаючи куди. Розглядався й наслухував. Пройшов між кількома рядами бараків, минув магазин і взявся направо, поза таборову кухню. Там темніли якісь невеликі шопки. Може там замкнули Фіка? Надія жевріла, хоч і слабою іскрою. Наблизився до вирви і пристанув. Кроки вартового наближалися. Побіг швидко й впав поза купою викиненої землі. Вартовий, мабуть, побачив підозрілу тінь, бо засвітив ліхтарну. Гостре світло пронизало досвітній сутінок. В Омеляна застукало серце. Як побачить його вартовий, подумає, що він злодій, добирається до складів. Світло обмацувало землю. Спинилося на купі, за якою лежав Омелян, і освітило береги вирви.
В тій хвилині з глибини вирви виринув пес. Видряпався на берег і обтрясав з себе воду.
Поклик: «Фік!» і постріл пролунали одночасно.
НА ТЕКСТИЛЬНІЙ ФАБРИЦІ
І НА ГОСПОДАРСТВІ
Вранці відзивався гудок. Гострий, пронизливий, нестерпний. Не раз дівчата нарікали: хай би сказився! Бо він нагло вдирався в життя робітників, і з ним не можна було ніяк договоритися, ніяк його обминути: він кликав на працю.
З двох корпусів, у яких були приміщення для остарбайтерок,[3] вибігали дівчата. Їх німці вивезли на працю переважно з України. Вони збігали залізними сходили і розходилися по будинках, в яких працювали. Тепер уже стукотіли машини, бігали шпульки, снувалася пряжа, намотуючись на великі клубки. Ткацькі варстати пряли її потім, виробляючи полотно і вовняний матеріял на уніформи, коци і інші речі, потрібні для військового вжитку. Бо фабрика пана Гофбавера в цьому баварському містечку працювала, як і всі інші, тепер для війська.
Вполудне знову відзивався той же гостро-пронизливий гудок. Всі кидали працю і йшли до фабричної харчівні. Тут віддавали значки на харчі, брали з вікна кухні горщик із зупою та миску з чимось іншим і сідали їсти за довгими, на жовто помальованими столами. Зараз же наступний гудок кликав їх знову за станки. Біля них стояли до вечора, виконуючи важливу для армії працю за дуже малу платню. Але були вони не найманою, а примусово привезеною силою, невільницями чи воєнними бранками. Славетне німецьке «служити й мовчати» відносилось до них у стократ більшій мірі, як до самих німців.
Ставничі працювали в цій фабриці. Сюди їх приділили в таборі. Як сімейних, їх примістили не в спільній великій кімнаті, а в клітині, відгородженій картоновими стінами. Таких кілька клітин зробили з одної кімнати, що служила давніше як склад сировини.
Дерев’яні тапчани, присипані кукурудзяною соломою, були вкриті ряднами власного виробу, на них лежало по два коци і мала подушка з курячого пір’я. Стіл і дві лавки, скриньки з речами, одяг на стінах — оце було все майно родини колишнього вчителя.
В хаті панували завжди дошкульний холод і вогкість, бо палива давали мало, — воно мусіло обслуговувати виробництво.
Омелян не мав тяжкої праці. Він працював біля кітлів, у яких переварювали старе ганчір’я, папір, відпадки виробництва з додатком хемікалій. З того поставала маса, яку потім машини витягали в нитки і з неї виробляли матерію, мішаючи з вовняними, льняними чи конопляними нитками.
Марія працювала в прядильні. Обслуговувала два варстати, на яких нитки намотувалися на подовгасті шпульки.
У той час, коли батьки працювали, діти перебували в дитячому садку. До війни нічого такого не було при фабриці, бо в ній працювали місцеві люди і їхніх дітей матері виховували вдома. Чужинці ж мусіли працювати всі — і батьки і матері. Тож в одній фабричній кімнаті влаштували ясла-садок. Половина кімнати була обладнана ліжечками, в яких перебували малі діти, друга — лавочками, столиками та шафкою. В ній проходило життя старшеньких дітей. Їх доглядали по черзі дві робітниці, звільнені на той день від виробництва. Вони годували дітей, доглядали й бавилися з ними. Про навчання й мови не було.
В цьому то садку проводили день діти Ставничих. Івасеві був уже п’ятий, а Марті восьмий рік. Так вони жили в мандрівці і воєнних негодах, так і тепер мусіли звикати до умовин життя в фабриці. В погідні й теплі дні їм вільно було гратися перед вікнами на подвір’ї.
Усі діти були бліді, недоживлені, бо давали їм зовсім мало харчів, аби піддержувати життя. Вони ж не працювали, і директор злостився, що робітники з дітьми обтяжують його господарку. Але робітники були потрібні, і він мусів брати таких, яких до нього привозили. Зрештою і він і його невільники не вірили в тривкість такого стану. Зима сорок п’ятого року приносила Німеччині щораз нові поразки на фронтах. Хоч багато говорено про нову, загадкову зброю, якою німці переможуть союзників.
Це були похмурі дні, повні небезпек і непевности для всіх, хто в ту пору жив у Німеччині. Союзники бомбили міста, військові та залізничі споруди й фабрики. Вони заповіли, що в кожен фабричний комин кидатимуть бомби. А на фабриці Гофбавера було їх два, і дим з них то клубочився високо, то стелився по долині.
* * *
В той час, як Ставничі жили-працювали в фабриці, Жуки зажили на фармі. Миколі вдалося таки відвоювати своїх коней, і з ними його приділили до господарства пана Найснера.
Фарма Найснера стояла серед лісу на полонині. Внизу лежало містечко з двома фабриками і звивалася срібна стрічка ріки. Від містечка пнялися вгору доріжки вужівницями і зникали в альпійських лісах. Ось там, на висоті тисячі або й більше метрів, де ліс проріджувався, стояло на галявині кілька будинків. На цій гірській галявині було чудове повітря, і власники будинків, заможні фармери, займались там випасом худоби й молочним господарством.
Молоді сини фармерів були на фронті. Тому німці понавозили забраних зі сходу людей і розмістили їх, як наймитів, на цих господарствах. Пан Жук і його родина працювали за невелику плату, зате мали право жити на фармі і користатися харчами господаря.
Спершу Найснер не хотів держати Фіка й вимагав, щоб його знищили, та коли Жуки рішуче спротивились та ще й розказали історію пса, він погодився його залишити, але з умовою, щоб він був прив’язаний до ланцюга. Тож прийшлось Фікові звикати й до такого, дуже немилого, життя. Та він, що стільки пройшов і стільки бачив, наче знав, що це — необхідне і що це незабаром зміниться. Спершу торгав ланцюг і гриз, та згодом зрозумів, що перегризти його годі. Тому бігав вздовж дроту, на якому було почеплене кільце ланцюга, наслухував голосів лісу і тих, що долітали з інших фарм і з містечка внизу. Перегавкувався з сусідськими псами, і його досконалий нюх вивчив згодом усю найближчу околицю. Сморід фабричного диму, запах коней, худоби та бензини — ось що неслося від містечка і що було невловне для нюху людей.