І так прийшлося розстатися Ставничим з Фіком. Тої ночі, коли пес визволився з комірчини і лише чудом не згинув від пострілу вартового, припавши до землі, мусів Омелян подумати, що далі з ним зробити. Прийшов йому з поміччю чоловік із робочої бриґади, що виїздила до лісу заготовляти дерево. Схованого під плахтами, Фіка вивезли з табору на вантажному авті. Чоловік відніс його на господарство біля лісу і приобіцяв господареві заплатити за нього. Там і перебув Фік, аж доки Ставничі не залишили табору, а Жуки не влаштувалися на фармі, бо в фабриці напевно його не держали б. Діймаючу розлуку осолоджувало те, що Жуки були також майже його господарями під час довгої мандрівки. І те, що час від часу, в неділю, Ставничі навідувалися до Жуків. Здалеку вже пес помічав їх на стежці, що звивалася поміж полями, і вітав радісним гавканням. А вже міри не було Фіковій радості, коли Ставничі пестили його. В такі дні господар навіть дозволяв спустити пса з ланцюга, і він грався з дітьми, ходив з ними до лісу чи на полонину за квітками, і був щасливий.
Так, отже, жилося нашим знайомим на чужині. Очевидно, що Жукам куди ліпше, як Ставничим. Але Жуки час від часу підкидали якихось харчів своїм друзям, щоб допомогти їм перетривати.
СТАЛЕВІ МАШИНИ
Щораз частіше відзивався гудок. Але його різкий виклик лунав тепер у незвичайній порі. Такий самий нявкітливо-пронизливий. Ніби безліч котів виводили свою жалісну пісню поночі, напровесні. Він гомонів в усіх закутках фабрики, вдирався крізь зачинені вікна й двері, перемагав стукіт машин і гуркіт моторів. Він вилітав з фабрики і виводив свою одноманітну скаргу в містечку, аж поки не лягав десь далеко у горах. Після нього розлягався другий, коротший і гостріший. Першого називали «тривогою», і робітники мали наказ працювати, аж поки не залунає другий. Тоді мусіли мерщій бігти до підвалів. В ту пору звичайно літаки пролітали в найближчому сусідстві, понад важливим шляхом, що вів до Італії на південь. На Мюнхен, Авбґсбурґ, Нюрнберг. По дорозі вони бомбили залізниці, мости, двірці й фабрики, що ще збереглися.
Так було спочатку. Тоді всі люди навіть сходили до підвалів. Дехто не вірив, що можуть бомбити малу фабрику, закинену в гірській улоговині. Інші надіялись, що не бомбитимуть загалом нічого в містечку, бо в ньому була друга, більша фабрика. Над нею гордо повівав швейцарський прапор — червоний хрест на білому полі. Він був намальований також на дахах і коминах.
Тому то, може, пан Гофбавер і керівник виробництва пан Шмідт не дозволяли нікому покидати фабрику під час тривоги. Навіть німцям. Бо тривоги тривали щораз довше і повторялися щораз частіше. Тож коли робітники зможуть виробити приписану кількість матеріялів, якщо вони ходитимуть до бункру, викопаного в узбіччі гори?
Як тільки роздавався перший гудок, фабричні брами замикали і на подвір’ї залишались вартувати Гофбавер і Шмідт. Не раз робітники дивувалися: невже їм праця дорожча за життя? Правда, в останній хвилині і вони збігали в підвал, але хто міг би зрівнятися швидкістю з двома-трьома літаками, коли б вони відлучились від ескадрильї і, маючи окреме завдання, взяли трохи праворуч над мале містечко, в якому дві фабрики працювали для війська і до того ж був важливий міст над річкою?
Наближалась історична весна сорок п’ятого року. Тепер уже на фабриці не було двох гудків. Був один, і розлягався він уже десь біля десятої вранці. Тоді робітниці, що мали дітей, бігли за ними до садка і, схопивши їх, швидко збігали в підвал. Не одна з них казала: «Має моя дитина згинути сама або я сама, то краще хай нас уб’ють бомби разом». Корпусів було кілька, і доводилось бігти з одного до другого подвір’ям чи довгими коридорами.
Якщо був би і другий гудок, то і так було б пізно: літаки були б уже над містечком.
Деякі робітники загалом не сходили до підвалів. Он сидить на купі глини один. Шапку на голові придержує руками. Начебто так можна захистити її від страшної небезпеки. Поруч нього сидить другий німець і спокійнісінько курить люльку. Біля них пробігає Шмідт у горішній кут фабричного подвір’я, де ще одна брама.
— Сходити в підвал! Чому тут сидите? — запитує швидко.
Робітник виймає з рота люльку, вибиває з неї попіл об чобіт і каже:
— Вісім тонн румовиська і сталеві машини на голову. То краще вже зразу тут, на землі.
* * *
Був ясний ранок. Початок березня. Намерзлі вночі льодові бурульки грали веселковими вогнями у провесняному сонці. Під парканами цвіли проліски, поруч латок старого, хрупкого снігу червоніли дзбаночки вересу. Білі гірські вершки купалися в розсяйній синяві. Хотілося жити.
Залунав гудок. Як звичайно, як щодня. Ще навіть не було десятої.
— Летять! — відізвався німець до свого сусіда, що, як і він, сидів на подвір’ї під час тривоги. Той потакнув головою і насунув шапку глибше на голову.
Летіли, пролетіли. Шум моторів слабшав за горами. Але що це за ескадрилька, що виринула з-за гір?
— Вісім! — сказав німець.
Передній став швидко знижуватися. За ним решта, як ключ журавлів за провідником. Наче червона квітка вицвіла з першого. Хвилинку яскравіла на тлі синяви. Негайно повітря пронизали страшні вибухи. Раз-по-раз, один за одним. Курява з розвалених будівель і дим пожарів бухнули в небо й закрили сонце іржавим туманом.
Ставничі вибігли з садка. Попереду Омелян, держачи за руку Марточку. Марія була ще в кімнаті, одягаючи швидко на Івася курточку. Стала на порозі і — немов би хто ножем розрізав будинок! Він захитався, безодня зачорніла й закурилася перед самим порогом кімнати. В неї полетіли люди, на них посипалося румовисько і посунули сталеві машини.
Стовп куряви піднімався з улоговини. Спалахували фосфорові бомби й горіли будинки, горіли вулиці містечка.
Розлетілися комини фабрики, ніби побудовані з дитячих кубиків. Тихо стало на виробництві. Тільки ще врядигоди вибухали часові бомби. Пожарні сторожі й амбулянс опам’яталися перші. Поспішали на допомогу.
ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ
Безпечно жилося людям на господарствах, по селах, а ще коли вони лежали оподалік великих битих чи залізничих доріг. Вправді, баварські селяни були тверді, як скелі, що височать над їхніми полонинами, а проте, якось жилося нашим скитальцям. Бауери-господарі сиділи під хатою та покурювали люльки, або йшли до пивної побалакати з іншими господарями. З сірої давнини їхні дружини працювали тяжко на господарстві. Вони робили й те, чого не роблять жінки у нас: косили, двигали тягарі, були як робоча тварина. Часто можна було бачити суху, запалену на сонці людину, як їхала на ровері, тримаючи через плече косу. Якби не чорна широка спідниця, можна було б подумати, що то чоловік.
І від наших скитальців бауер вимагав такої ж праці. Але цьому спротивився Микола, мовляв, працює він за двох, а його дружина має праці в хаті вдосталь. І справді, щоб годити господареві, Стефа зайнялася домашніми тваринами і робила те, що досі господар: доїла корови. Тож і ця праця відпала бауерові. З середньовіччя він звик бути февдалом і мати кріпаків, мав їх і тепер.
Довго ще Марія не могла видужати з поранень і страшного нервового шоку, якого зазнала під час бомблення фабрики. Наче могутній подув торнадо відкинув її тоді з Івасем назад у кімнату. За нею посипався груз, скло з вікон, приладдя, і все це змішалося з тілами батьків і дітей, що ще не вспіли вийти з кімнати.
Щойно під вечір рятівничі бриґади відкопали присипаних у тих частинах корпусу, що ще стояли, або у сховищах. Тих частин корпусу, що зовсім завалилися або згоріли, ніхто й не розкопував. Там і залишилися Омелян з Мартою. Вісім тонн румовиська і сталеві машини стали їхньою могилою.
Два місяці пролежала Марія в лікарні. Але ще довгий час після того треба було лікувати розхитані нерви. Довго ще не знаходила вона собі спокою і, коли засипляла, зривалася й кричала спросоння. Інколи і на яві кричала й ридала, пригадуючи загибіль рідних. Часом була близько самогубства.
Та час ішов. Врешті, в лікарні було повно таких самих людей, з такими ж або ще гіршими втратами. Бо Марії залишився, принаймні, синок. Під час нальоту він потерпів менше, і давно вже був у дядька. І його, як і Василя, бауер виганяв на роботу: громадити сіно, пасти худобу, доглядати дріб. Не буде ж задарма їсти хліба. Обурювався і лаявся, що, крім тих нероб, які вже має, мусить прийняти ще один рот до хати.
Але війна кінчилася, і він побоювався. Хтозна, який лад настане, і чи ці самі ости не стануть якими бурмістрами або комісарами? Тож прийняв мовчки Марію, коли Микола привіз її з лікарні.
З радістю зустрів Марію Фік. Не бачив її довгі місяці і тепер стрибав і вертівся, як тільки вміє пес. З плачем тулилася до нього Марія, кажучи, що нема вже його пана і ніколи ніхто з них не побачить уже його та Марточки. Що розумів з того пес?
Цвіли сади, на альпійських луках синіли терличі і золотіли ключики, і був травень. І було ще кілька днів тривоги, якийсь хаос, стрілянина по лісах. Хтось ішов і їхав в один бік і в другий, і тривожні вістки непокоїли й так війною вичерпаних людей. Ніби міст мали висадити в повітря, але самі мешканці вночі вийняли міну. Ніби їдуть і йдуть і вже за горою.
На домах повисли білі плахти, на ратуші появились американський і англійський прапори. І відкіля їх взяли мешканці?
А вранці в’їхала в тісні вулички старовинного містечка змоторизована колона кольорових американських військ. Гриміли бруком танки, котилися гармати, і темнолиця людина розглядала з цікавістю новий світ, якого не бачила ніколи.
Війна покінчилася. Для тубільців. Вони повернуться до щоденних зайнять, відбудують міста, фабрики, і край їхній знову розцвіте й стане зразком для інших. Але яка доля чекає тих, що забрели в чужий край, що не мають рідної землі під ногами? Що чекає їх завтра, тих, що, як Жуки, збереглись від нещастя, і тих, що, як Марія, втратили найдорожчих?
А таких було теж немало.
ДЛЯ НИХ ПОЧАЛАСЯ
Літо. Тепле, яскраве. Від снігів на горах відбивалося сонце, розливало гаряче, ясне сяйво в долини, на узбіччя гір, на полонини. Німці садили кукурудзу, обкопували картоплю і з полегшею зідхали: «Богу дякувати війна покінчилася!»
Брескви й морелі цвіли перші. Від них рожевіли стіни баварських будинків і рясніли садки. Потім забіліли груші, що пнялися по стінах домів, розмальованих великими картинами, найчастіше з святого письма, з улюбленим мотивом: св. Христофор несе на плечі Христа з земною кулею в руці. Так, садки гарно цвіли, буде садовина, будуть знамениті тірольські яблука й груші, що вже самі заглядають у вікна. Як гарно, все таки, жити, як хороше, мирно, привітно!
Микола робив далі у свого господаря. На горах весна приходить пізніше, і треба було її використати. Тож усі руки були зайняті. Навіть Фікові дозволяли час від часу іти в поле. Тоді біг він за плугом чи бороною, шукав личинок хрущів та хрупав їх із смаком. Поївши, лягав у борозні й дрімав. Навертаючи коней, Микола казав до нього:
— Добре тобі тут. І твоя господиня з тобою, і ситий ти, і маєш дах над головою. Та це нині. А що буде завтра? Що чекає нас усіх завтра? Не залишимось же тут у чужих. Скоро й їхні сини повернуться з лікарень, з полону. Тоді буде кому робити. Врешті, нам тут не сидіти.
Журба не давала скитальцям спокою. Та Фік не багато з того розумів. Для нього був мир: не літали літаки, не гриміли бомби. Тож, слухаючи Миколу, помахував хвостом і з довір’ям лащився до нього. Добре бути навіть псом, думав Микола.
Добре бути господарським псом. А не таким скитальцем, як Фік. Його завтра таке ж непевне, як і його господарів, а може ще непевніше.
* * *
Зараз по приході союзники зарядили реєстрацію. Перевіряли: хто, відкіля, на які документи приїхав. Українців записували як росіян і всім разом обіцяли, що скоро вернуться додому. Бо й чому ж би ні ? Таж вони, вояки, тільки й чекають хвилини, щоб вернутися до своїх в Америці, Англії чи Франції. То чому б не вертатися насильно вивезеним російським громадянам?
Скитальці стали організуватися. Так, як розпалася штучно побудована німецька велика держава, так розлетілися й «ости» на українців, поляків, чехословаків, мадяр. Представники кожної групи говорили з тимчасовою владою, відбирали зарядження та переказували їх своїм людям.
Замаяв жовто-блакитний прапор над будинком у місті, де була домівка українського комітету.
Нелегко було представникові українців, Григорієві Онищакові, бо він, майже як всі українці, не знав англійської мови. А треба було переконувати американських вояків і старшин, що українці не росіяни і не поляки і що вони не хочуть вертатися додому.
Найтяжче було говорити з ними про комунізм та загрозу, яку несе він світові. Завжди казали американці: «Рашія ол райт, олд Джо авр френд». А про ніякий комунізм і слухати не хотіли.
Також і з другого боку доля била скитальців. Німці бо звільняли їх з праці, виселювали з будинків, і так цілими сім’ями вони залишалися бездомними. При тому відносилися до них з непритаєною ненавистю, мовляв, доволі вже поїли нашого хліба. Забували, як тяжко працювали вони на той хліб і як разом з ними наражались на небезпеки й злигодні війни.
Тяжкі були ці дні для скитальців. А тим часом приходили щораз тривожніші вістки: одних кудись повезли, інших віддали насильно большевикам, ще інших забрали до табору, за дроти. Невідомо, що буде завтра…
Так, для скитальців війна ще не покінчилася. Вона щойно розгоралася, набираючи чимраз більшої гостроти. Бо скитальці вирішили радше згинути, як віддатися живими в руки большевикам.
А вони роз’їздили вільно по не своїй країні. В американських чи англійських військових автах, з намальованою на них червоною зіркою. У нових уніформах. Вони почували себе як вдома. Сиділи в головних кватирах, переглядали списки «остів» і вибирали людей. Концтабори, вивози, насильства — не першина їм. Мали в цьому досвід.
З їх то наказу американці заборонили вивішувати український прапор. На всіх інших національних комітетах були прапори, тільки український залишився без нього. Був то корабель, що пливе без прапора. Бо українці були — бездержавні. Бо заявляли при всіх реєстраціях, при всіх переслухуваннях:
— Ми не поляки і не росіяни. Нашу країну поділили по першій світовій війні на частини і віддали їх сусідам. Але ми ніколи не визнавали й не визнаємо їхньої влади над нами. Ми хочемо бути вільні. Ми — українці!
Зводили плечима, списували, переговорювали.
А дні південнонімецького літа лежали яскравими смугами на блудних стежках бездомних людей.
НЕБЕЗПЕКА
Ніч була неспокійна. Десь внизу, в містечку, гуркотіли автомашини, але до осель на гору долітали тільки слабі відгуки. Все ж таки пси по господарствах непокоїлися. Незвичайний рух в містечку будив у них якусь тривогу. Та чи не найбільше з усіх непокоївся Фік. Цілу ніч він гавкав, торгав ланцюг і протяжно вив. Декілька разів Микола виходив дивитися, чи часом не закрадаються злодії. Але довкола було тихо, місяць заливав срібним сяйвом полонину, дерева в лісі стояли нерухомо. Тоді він підходив до пса і заспокоював його:
— Що сталося, Фіку? Ніде нікого немає.
Фік повертав голову в напрямі містечка і зараз же починав гавкати.
— «Щось діється в містечку, — міркував Микола, вертаючись до хати. — Фік не без причини непокоїться. Такий він був завжди перед нальотами...»
Фік торгав ланцюг і брехав. Тож, западаючи в сон, Микола вирішив: треба вранці збігти в містечко і подивитися, що воно там таке. А то тут на полонині нічого не знати.
Ледве зійшло сонце пан Жук устав, взяв зі собою Фіка і пішов з ним униз лісовою доріжкою. Зупинившись на краю лісу, подивився на містечко.
Воно прокидалось зі сну. Де-не-де скрипіли ворота, гуркотіли колодязні помпи та мукали корови. У малому костелику озвався дзвінок на вранішнє «Аве».
На площі перед ратушею стояли дві великі вантажні машини і особове авто гнилозеленого кольору. На кожному з них була червона зірка. Серце у Миколи забилося тривожно. Фік з пронизливим гавкотом кинувся вперед.