Якось він прокинувся серед ночі, і йому стало ясніше ясного, що так він ніколи в житті її не знайде; що йому треба розшукати Їрку Томеша, бо той про неї знає і розкаже йому. Прокоп одягся серед ночі й не міг дочекатися ранку. Але він не був готовий до незрозумілих труднощів і зволікань з оформленням паспорта; він не міг зрозуміти, чого від нього хочуть, і лютився, і нудьгував у гарячковому нетерпінні. Аж урешті однієї ночі експрес помчав його за кордон.
Насамперед – до Балттіна!
Тепер усе вирішиться, відчував Прокоп.
XXIII
На жаль, справа повернулась інакше, ніж він гадав.
Він мав на меті розшукати в Балттіні того, що називав себе Карсоном, і лише сказати: “Послуга за послугу, бо на гроші я чхаю; ви мене проведіть до Їрки Томеша, в мене є до нього справа, і за це дістанете добру вибухівку, наприклад, фульмінат йоду[48] 48 з гарантованою детонацією десь одинадцять тисяч метрів у секунду, або – хай буде так! – окис одного металу, що вибухає з швидкістю аж тринадцять тисяч метрів у секунду, – робіть з цією вибухівкою, що хочете”. Звичайно, вони були б дурні, коли б не пристали на такий ґешефт...
Завод у Балттіні здався йому не дуже великим; щоправда, серце тьохнуло, коли замість звичайної охорони, він натрапив на військову варту.
Запитав про Карсона (сто чортів, адже його зовсім не так звати), солдат із примкнутим багнетом ні пари з вуст і лише відпровадив його до фельдфебеля. Той теж нічого не сказав і повів його до офіцера.
– Інженер Карсон тут не відомий, – сказав офіцер, – а яка у вас до нього справа?
Прокоп сказав, що, власне, хотів би поговорити з паном Томешем. Це так вплинуло на офіцера, що він послав по вище начальство.
Прийшов полковник, огрядний чоловік з ядухою і почав дуже старанно розпитувати Прокопа, хто він і чого тут хоче. В канцелярію зійшлось аж п’ятеро військових, і вони так узяли його в роботу, що Прокоп аж упрів. Було видно, що чекають на якусь особу, до якої щойно телефонували.
Коли ж цей “хтось” примчав як вітер, виявилось, що... це був той самий Карсон; його величали директором, але яке його справжнє ім’я, Прокоп так і не довідався.
Він скрикнув з радощів, коли побачив Прокопа, і почав запевняти, що на нього тут вже чекали тощо. Враз наказав подзвонити “до замку”, щоб приготували для нього “елегантне помешкання”, схопив Прокопа під руку й повів на Балттінський завод.
Виявилось, те, що Прокоп вважав заводом, є лише казармою для військової й пожежної охорони. Звідси вело довге шосе, що проходило тунелем крізь зарослий насип заввишки з десять метрів. Карсон вивів Прокопа нагору, і лише тоді Прокоп ясно усвідомив, що таке Балттінський завод: ціле місто військових складів, позначених числами й написами, пагорби, покриті травою, де були, мабуть, порохові погреби, трохи далі залізничний парк з цейхгаузами і кранами, а за ними якісь зовсім чорні будівлі і дощані бараки.
– Ви бачите он той ліс? – показав Карсон на обрій. – Там містяться дослідні лабораторії. А он тамг де видно піщані горби, це полігон. Так. А в парку – замок. Ви рота роззявите, коли я покажу вам лабораторії, обладнані найновішою апаратурою. А тепер ходімо до замку.
Карсон весело теревенив, але про те, що цікавило Прокопа, не сказав ні слова. Вони саме йшли парком, Карсон показував то на рідкісний вид Amorphophalus[49] 49, то на якийсь японський раритет, карликову черешню; нарешті перед ними постав увесь зарослий плющем балттінський замок. При вході чекав тихий і делікатний дідок у білих рукавичках, на ймення Пауль, він і повів Прокопа до “елегантного помешкання”. Зроду не бачив Прокоп такої розкоші: паркетні підлоги, англійський ампір, все таке старовинне, коштовне, що страшно й сідати. Не встиг Прокоп умитися, як з’явився вже Пауль з яєчнею, пляшкою вина, склянкою й поставив це все на стіл так делікатно, ніби слугував принцесі. Під вікном – двір, посипаний жовтим піском; конюх у чоботях з закоченими халявами ганяє на довгій лонжі високого сірого коня; біля нього стоїть смуглява струнка дівчина і примруженими очима стежить, як галопує кінь, і дає якісь короткі накази, а тоді стає навколішки і обмацує коневі копита.
І знову Карсон мчить як вітер, на цей раз щоб відрекомендувати Прокопа генеральному директорові. Він веде його довгим білим коридором, поспіль завішаним оленячими рогами, обставленим стільцями з чорного різьбленого дерева. Рожевий, як лялька, слуга в білих рукавичках відчиняє їм двері, Карсон упихає Прокопа до якоїсь лицарської зали, і двері зачиняються. Біля письмового столу стоїть високий старий чоловік, на диво випростаний, ніби його щойно витягли з шафи і тут поставили для привітання.
– Інженер Прокоп, ваша світлість, – промовив Карсон. – Князь Гаген-Балттін.
Прокоп спохмурнів і сердито хитнув головою, вважаючи, мабуть, цей рух за уклін.
– Лас-каво про-симо, – промовив князь Гаген і подав йому довгу-довгу руку.
Прокоп знову хитнув головою.
– Сподіваюсь, ви матимете... у нас... спокій, – вів далі князь, і Прокоп помітив, що одна половина тіла у нього паралізована.
– Ви явите нам честь... коли прийдете... до столу, – мовив князь, помітно непокоячись за свої вставні зуби, що могли випасти.
Прокоп нервово шарпнувся.
– Пробачте, князю, – сказав він нарешті, – але я тут не можу затримуватись, я... мушу сьогодні ще...
– Та це абсолютно неможливо, – промовив Карсон ззаду.
– Ще сьогодні я мушу з вами попрощатись, – повторив уперто Прокоп. – Я лише хотів... просити, щоб ви сказали мені, де Томеш. Я, звичайно, запропонував би вам... за це...
– Що? – вигукнув князь і витріщив очі на Карсона, нічого не розуміючи. – Чого він хоче?
– Залиште це на потім, – нишком шепнув Карсон Прокопові. – Пан Прокоп лише каже, ваша світлість, що зовсім не сподівався на таке запрошення. Це нічого, – жваво обернувся він до Прокопа. – Я вже про все подбав. Сьогодні déjeuner[50] 50 буде на полянці в парку, чорний костюм не потрібен, можете піти в чому є. Я вже подзвонив кравцю, не турбуйтесь. Завтра все буде в порядку. Так.
Тепер уже Прокоп вирячив очі.
– Який кравець? Що це означає?
– Для нас це буде особлива честь, – закінчив князь і подав Прокопові кволі пальці.
– Що це все означає? – лютився Прокоп у коридорі, хапаючи Карсона за плече, – кажіть мені зараз, бо...
Карсон розреготався і вислизнув від нього, пустотливий, як хлопчисько.
– Бо що? Ну, кажіть, – сміявся він, підскакуючи, мов м’яч. – Коли впіймаєте мене, скажу все, слово честі.
– Блазень! – визвірився Прокоп і пустився за ним.
Карсон, сміючись, летів по сходах і вислизнув біля залізних лицарів до парку; там він викидав усякі штуки, явно глузуючи з Прокопа.
– То що? – кричав. – Що ви зробите?
– Відлупцюю! – засопів Прокоп, кидаючись на нього всім тілом.
Карсон вищав з радості, петляючи по траві, як заєць.
– Швидше! – кричав, – я тут! – І знов вислизав Прокопові з-під рук і кукав до нього з-за дерева.
Прокоп мовчки ганявся за ним із стиснутими кулаками, грізний, наче Аякс. Він уже геть задихався, коли раптом угледів, що з палацових сходів стежить за ними смуглява амазонка. Він до смерті засоромився і якось злякано зупинився.
Карсон одразу споважнів, підійшов до нього, засунувши руки в кишені, і мовив по-приятельському:
– Мало вправляєтесь. Вам треба більше рухатись. Привчайте серце. Так. А! – вигукнув він радісно. – Наша повелителька, хо-хо! Дочка старого, – додав він тихше. – Княжна Віллє, себто Вільгельміна-Аделаїда-Мод і так далі. Цікава дівчина, двадцять вісім років, чудова вершниця. Треба вас познайомити, – промовив він голосніше і потяг його до дівчини, незважаючи на його опір. – Найясніша княжно, – гукнув ще віддалік, – ось вам, певною мірою проти його волі, рекомендую нашого гостя. Інженер Прокоп. Страшенно лютий чоловік. Хоче мене вбити.
– Добридень, – сказала княжна і, обернувшись до Карсона, додала: – Знаєте, в мого Вихора бабки припухли.
– Не може бути! – жахнувся Карсон. – Бідна княжна!
– Ви граєте в теніс?
Прокоп спохмурнів і навіть не зрозумів, що це до нього звертаються.
– Не грає, – відповів за Прокопа Карсон, штурхнувши його під ребра. – Вам треба навчитись грати. Княжна програла Сюзанні Ленглен[51] 51 тільки один сет, еге ж?
– Бо я грала проти сонця, – мовила княжна трохи невдоволено. – В що ви граєте?
І знову Прокоп не зрозумів, що звертаються до нього.
– Пан інженер – вчений, – зацокотів Карсон. – Він відкрив атомні вибухи й подібні речі. Великого розуму чоловік, серйозно. Ми проти нього кухарчуки, здатні хіба картоплю чистити. А ось він, – Карсон з подиву свиснув, – просто чарівник. Якщо хочете, добуде вам з вісмуту водень. Ось як!
Сірі очі крізь щілинки повік глянули на Прокопа, що стояв збентежений і кипів люттю на Карсона.
– Дуже цікаво, – мовила княжна, дивлячись уже кудись інде. – Скажіть йому, хай мене трохи навчить цього при нагоді. А тепер – до побачення опівдні, так?
Прокоп майже своєчасно вклонився, і Карсон повів його до парку.
– Порода, – похвалив її Карсон. – У цій жінці відчувається порода. Горда, еге ж? Стривайте, пізнаєте її ближче.
Прокоп зупинився.
– Слухайте, Карсоне, не плещіть казна-чого, я ні з ким не маю бажання ближче знайомитись. Сьогодні або завтра я від’їжджаю, розумієте?
А Карсон гриз якусь стеблинку, ніби й не до нього мова.
– Шкода, – промовив він, – тут дуже гарно. Ну, що ж удієш...
– Скажіть мені нарешті де Томеш?
– Скажу, як будете від’їздити. А як вам сподобався старий?
– Що мені до нього? – промовив Прокоп.
– Та звісно. Антикварний тип, для параду. Та, на жаль, його кожного тижня паралізує. Зате Віллє – чарівна дівчина. Тут є також Егон, хлопчина вісімнадцяти років. Обоє сироти. Потім гості, якийсь кузен – принц Сувальський, всілякі офіцери, Ролауф, фон Граун, знаєте, з жокей-клубу, доктор Крафт, вихователь та інші. Сьогодні ввечері ви повинні прийти до нас. Товариська вечірка, жодного аристократа, самі інженери і таке інше, знаєте... Ось там, у моїй віллі, на вашу честь.
– Карсоне, – суворо сказав Прокоп, – я хочу серйозно з вами поговорити, перше ніж поїду.
– А куди квапитись? Відпочиньте поки що. Ну, я поспішаю. Можете робити, що забажаєте. Ніяких церемоній. Хочете скупатись – он там ставок. Нічого, нічого, про це – згодом. Робіть, що вам до вподоби. Ось що.
І він пішов.
XXIV
Прокоп тинявся по парку, невдоволений з чогось, і позіхав, невиспаний. Він дивувався, чого, власне, від нього хочуть, і з нехіттю позирав на свої великі, ніби солдатські, черевики та витерті штани. Заглиблений у такі думки, мало не вийшов аж на середину тенісного корту, де княжна грала з двома панками в білих костюмах. Він квапливо обминув їх і пустився в той бік, де, як гадав, був кінець парку. Тут парк закінчувавсь якоюсь терасою: кам’яна балюстрада і прямовисний мур заввишки з дванадцять метрів. Звідси можна було милуватись сосновим бором; внизу походжав солдат з насадженим на гвинтівку багнетом.
Прокоп звернув у той бік, де парк положисто спускався вниз. Тут він побачив ставок з купальнями, але, переборовши бажання викупатись, увійшов до прегарного березового гайка. Там були тільки штахети. Хвіртка не була замкнута, і нею можна було вийти до бору. Він тихо дійшов по слизькій глиці аж на край лісу. Але тут – сто чортів! – побачив огорожу з колючого дроту заввишки метрів чотири. Чи міцний цей дріт? Він спробував обережно рукою й ногою, але зразу побачив, що за ним уважно слідкує солдат з багнетом по другий бік огорожі.
– От спека, – правда? – заговорив Прокоп до нього, аби затерти свій вчинок.
– Сюдою не можна, – сказав вартовий, і Прокоп, крутнувшись на підборах, пішов попід колючим дротом.
Старий бір перейшов у молодняк, а далі стояли якісь обори та хліви, як видно, скотний двір. Він зазирнув туди крізь огорожу, там зразу ж розлігся страшенний гавкіт, і добрий десяток догів, вовкодавів тощо кинувся до нього. Чотири пари недовірливих очей визирнули з чотирьох дверей. Прокоп на всяк випадок привітався і хотів був іти далі, але один із служби наздогнав його, сказав, що “туди не можна”, – повів його назад, до хвіртки в березовому гаю.
Все це зіпсувало настрій Прокопові. “Карсон, мусить мені сказати, кудою тут вийти, – подумав він. – Я ж не канарка, щоб мене держати в клітці”. Він обминув тенісний корт і попрямував до паркової доріжки, якою Карсон вів його нагору, до замку. Але враз перед ним з’явився, ніби з фільму, хлопець у пласкому береті й запитав, куди він має намір іти.
– Хочу вийти звідси, – сказав Прокоп коротко.
Але хлопець йому пояснив, що “туди не можна”, там військові склади; щоб туди пройти, треба мати перепустку від дирекції.
– Ворота, що ведуть із замку, он там, на головному шляху ліворуч, будь ласка.
Тоді Прокоп подався до головного шляху, звернув ліворуч і прийшов до великої ґратчастої брами. Старий воротар пішов відчиняти.
– Прошу папірця.
– Якого папірця?
– Перепустку.
– Яку перепустку?
– Дозвіл на прохід.
Прокоп розлютився.
– Що ж це – я в тюрмі?
Дідок з жалем здвигнув плечима.
– Пробачте, але мені так сьогодні наказали.
“Нещасний, – подумав про себе Прокоп, – чи ж ти зможеш кого затримати? Досить ворухнути ось так рукою...”
Але з вікна сторожки саме виглянуло знайоме обличчя, дуже схоже на лице такого собі Боба.
І Прокоп, не докінчивши думки, повернувся і пішов назад до замку. “Стонадцять чортів, – подумав він, – оце то попав; виходить, ніби я й справді ув’язнений. Гаразд, поговорю про це з Карсоном. Передусім я начхаю на їхню гостинність і не піду на обід. Не буду сидіти з тими опудалами, що там, на тенісному корті, смійлися мені в спину”. І, дуже обурений, Прокоп пішов до вказаного йому помешкання, і в гніві сів на старовинний шезлонг, аж затріщало. Трохи згодом постукав до нього пан Пауль і ввічливо запитав, чи піде він обідати.
– Не піду, – відрубав Прокоп.
Пауль уклонився й зник. За хвилину він повернувся, везучи перед собою столика на колесах, заставленого склянками, тонкого порцеляною, сріблом.
– Пробачте, яке ви любите вино? – запитав делікатно. Прокоп буркнув, щоб йому дали спокій.
Пауль попрямував навшпиньках до дверей і взяв там з двох білих лап велику миску.
– Consommé de tortues[52] 52, – шепнув він, зосереджено наливаючи суп Прокопові, після чого миска знову щезла в білих лапах.
Тим же шляхом прийшла риба, печеня, салат, – страви, що їх Прокоп зроду не їв і навіть достоту не знав, як їх їсти, а тому й бентежився перед Паулем, соромлячись показати своє невміння.
– Сядьте, – сказав до нього, пробуючи на смак і нюхаючи терпкувате біле вино.
Пауль стримано вклонився і залишився, звичайно, стояти.
– Послухайте, Пауль, як ви гадаєте, я тут ув’язнений? – питав далі Прокоп.
Пауль чемно здвигнув плечима.
– Пробачте, не можу знати.
– Як мені звідси вийти?
Пауль з хвилину поміркував.
– На головний шлях, а потім ліворуч. Звелите, добродію, подати кави?
– Гаразд.
Прокоп ошпарив собі горлянку чудовим мокко, а Пауль тим часом подав йому всі аромати Аравії в сигарниці й срібну запальничку.
– Послухайте, Пауль, – почав знову Прокоп, відкушуючи кінець сигари, – дякую вам. Чи не знаєте ви тут такого Томеша?
Пан Пауль звів очі вгору, намагаючись пригадати.
– Пробачте, не знаю.
– А скільки тут солдатів?
Пан Пауль замислився.
– В головній вартівні майже двісті чоловік. Це піхота. Потім – польові жандарми, не знаю, скільки їх. В Балттін-Дортумі ескадрон гусарів. На полігоні в Балттін-Діккельні – артилеристи, вони змінюються.