– А чого тут польові жандарми?
– Пробачте, тут – воєнний стан. Через завод боєприпасів.
– Ага, і це все навколо охороняється?
– Тут лише патрулі, а цеп далі, за лісом.
– Який цеп?
– Охоронна зона. Туди нікому не можна.
– А коли хто бажає виїхати?
– Для цього треба мати дозвіл від коменданта. Може, ще чого бажаєте?
– Ні, дякую.
Прокоп простягся на шезлонгу, наче ситий бей. “Ну, побачимо, – сказав сам собі. – Поки що не так уже й зле”. Він хотів усе як слід обмізкувати, але натомість пригадав, як скакав поперед нього Карсон. “Невже б я його не наздогнав?” – подумав він і побіг слідом, але Карсон якось піднісся, наче коник, над кущами і перелетів їх. Прокоп тупнув ногою й полетів за ним, дише підібгав ноги – і вже був над вершечками кущів. Відштовхнувся знов і полетів бозна-куди, вже не зважаючи на Карсона; пурхнув поміж деревами, легенький і вільний, як птах. Спробував кілька разів ударити ногами, як роблять плавці у воді, і піднісся ще вище. Це йому дуже сподобалось. Швидким темпом він підносився прямовисно вгору. Під ногами у нього, як гарно вималюваний план, відкривався замковий парк з альтанами, газонами та звивистими доріжками. Можна було розрізнити тенісний корт, ставок, дах замку, березовий гайок; а он там – псарня, сосновий бір і колюча огорожа; праворуч – починаються бараки з військовими складами, а за ними високий мур. Прокоп полетів у той бік парку, де ще не був. По дорозі впевнився, – те, що він вважав терасою, це, власне, колишня фортеця, могутня башта з галереєю і ровом, куди, видно, колись напускали зі ставка воду. Йому перш за все йшлося про ту частину парку, що лежить між головним входом і баштою; там – зарослі стежки і дикі кущі, заввишки вже тільки три метри, а під нею якийсь смітник чи купа компосту. Далі город зі стареньким плотом і зеленою хвірткою; за хвірткою шосе. “Подивлюся, що там”, – сказав собі Прокоп, спускаючись поволі додолу. Аж раптом де не взявся на шляху ескадрон кінноти з оголеними шаблями, що мчав просто на нього. Прокоп підібгав ноги аж до підборіддя, щоб йому не відрубали їх; але від цього дістав такий розгін, що полетів угору як стріла. А коли глянув додолу, все стало дрібне, наче на карті. Шляхом їхала маленька батарея гармат; їхні блискучі стволи задираються вгору, вилітає біла хмарка, і – бах! – перша граната пролетіла в Прокопа над головою. “Пристрілюються”, – подумав Прокоп і швидше завеслував руками, щоб дістатись вище. Бах! Друга граната загурчала в Прокопа під носом. Прокоп почав утікати щосили. Бах! Третій вибух перебив йому крила, Прокоп полетів стрімголов униз і... враз прокинувся. Хтось стукав у двері.
– Ввійдіть, – крикнув Прокоп і схопився на ноги, не розуміючи взагалі, де він.
Увійшов сивоволосий благородний з виду пан у чорному костюмі й низько вклонився.
Прокоп стояв, чекаючи, поки він не заговорить.
– Дребайн, – відрекомендувався міністр (принаймні!) і знову уклонився.
Прокоп так само низько вклонився йому.
– Прокоп, – відповів він. – Чим можу служити?
– Прошу вас хвилинку постояти так.
– Будь ласка, – мовив Прокоп злякано: що з ним будуть робити?
Сивоволосий пан дивився на Прокопа примруженими очима; нарешті обійшов його і втупив погляд у його спину.
– Будьте ласкаві, станьте трохи пряміше.
Прокоп випростався, наче солдат; що за біс?
– Дозвольте, прошу вас, – мовив пан і став навколішки перед Прокопом.
– Що вам потрібно? – крикнув Прокоп, відступаючи.
– Зняти мірку. – І, добувши з задньої кишені сантиметра, почав міряти Прокопові штани.
Прокоп відступив аж до вікна.
– Покиньте це, чуєте? – почав він роздратовано. – Я не замовляв ніяких костюмів.
– Я дістав розпорядження, – зауважив чемно пан.
– Послухайте, – сказав Прокоп, перемагаючи себе, – ідіть ви до всіх... Я не хочу ніяких костюмів, от і все. Зрозуміло?
– Хай так, – погодився Дребайн; присівши перед Прокопом навпочіпки, він загорнув жилет, потяг за долішній край штанів. – На два сантиметри довші, – проголосив, устаючи. – Дозвольте, будь ласка. – І спритно просунув руку йому під пахви. – Надто вільно.
– Для мене добре, – пробурчав Прокоп і повернувся до нього спиною.
– Дякую, – сказав чоловік, пригладжуючи на спині якусь складку.
Прокоп обурено повернувся.
– Геть руки, а то я вам...
– Пробачте, – мовив він і обійняв його м’яко довкола пояса; вмить розстебнув поясок від жилета, відступив і з похиленою головою розглядав Прокопів стан. – Так, так, – додав, зовсім заспокоєний, і низько вклонився. – До побачення!
– Іди до ста чортів, – гримнув Прокоп йому вслід. – Усе одно завтра мене тут не буде, – закінчив він сам до себе і почав ходити схвильовано з кутка в куток. – Грім би їх побив, невже ці люди думають, що я зостанусь у них на півроку?
Знову хтось постукав; увійшов Карсон з невинним, як у немовлятка, обличчям, Прокоп зупинився, заклав руки за спину і зміряв його очима.
– Послухайте, – сказав він різко, – хто ви, власне, такий?
Карсон і оком не моргнув, склав руки на грудях і вклонився, як турок.
– Принце Аладдіне, – промовив він, – я джин, твій невільник. Наказуй, і я виконаю твоє найменше бажання. Зволили спатки, еге? Ну, мій пане, як вам тут подобається?
– Надзвичайно, – сказав Прокоп гірко. – Хотів би я лише знати, чи я тут ув’язнений і яким правом.
– Ув’язнений? – жахнувся Карсон. – Та що ви! Хіба вас хто не пускав до парку?
– Ні, мене не пускали з парку. Карсон співчутливо похитав головою.
– Неприємно, так? Це мені дуже не подобається, що ви невдоволені. Чи купалися в ставку?
– Ні. Як мені вийти звідціля?
– Боженьку мій, таж головним входом ідіть прямо, а потім ліворуч.
– І покажіть перепустку, так? Але я не маю перепустки.
– А жаль, – мовив Карсон. – Тут дуже гарні околиці.
– І їх дуже пильно охороняють.
– Пильно охороняють, – погодився Карсон, – це добре сказано.
– Послухайте, – вибухнув Прокоп, увесь закипаючи гнівом, – ви гадаєте, що приємно наражатися на кожному кроці на багнети або на колючки дротяної огорожі?
– Де ж це? – здивувався Карсон.
– Скрізь на краю парку.
– А чого вас туди чорти несуть? Гуляйте всередині, от і все.
– Отже, я ув’язнений?
– Боже борони! Щоб не забути, ось тут для вас посвідчення. Перепустка на завод. На той випадок, коли ви забажаєте оглянути його.
Прокоп узяв до рук посвідчення і здивувався. Там була його фотокартка, знята, очевидно, цього ж дня.
– Із цим посвідченням можна вийти геть?
– Е, ні! – швидко промовив Карсон. – Цього б я вам не радив робити. Взагалі, будьте трохи обачніші, розумієте? Ідіть-но сюди, – сказав він, показуючи в вікно.
– А що там?
– Егон навчається боксувати. Ага, дістав! А це фон Граун, знаєте? Ха-ха, цей хлопчисько нівроку сміливий!
Прокоп з відразою подивився надвір, де напівголий хлопчина з заюшеним носом і губами, заходячись від болю й люті, знов і знов кидався на старшого супротивника, щоб за мить відлетіти ще дужче закривавленим і жалюгідним. Його особливо обурило те, що на цю бійку дивився із свого крісла на колесах старий князь, сміючись на все горло, і принцеса Вілле, що спокійно розмовляла з якимсь блискучим красенем. Нарешті Егон упав на землю; з розбитого носа юшила кров.
– Тварюка! – крикнув Прокоп невідомо до кого і стиснув кулаки.
– Тут не можна бути таким чутливим, – зауважив Карсон. – Сувора дисципліна. Життя... як на війні. Ми тут ні з ким не панькаємось, – підкреслив він так, що це було схоже на погрозу.
– Карсоне, – мовив Прокоп серйозно, – то це виходить, що я ніби у в’язниці?
– Зовсім ні. Ви лише перебуваєте на підприємстві, що пильно охороняється. В порохівні ж не те, що в перукарні, і тому вам треба пристосуватись.
– Я завтра ж поїду, – вибухнув Прокоп.
– Ха-ха! – засміявся Карсон, поплескавши його по животі. – Великий з вас жартун! Ну, то прийдете до нас сьогодні ввечері?
– Нікуди я не прийду! Де Томеш?
– Що? Ага, ваш Томеш! Ну, він поки що дуже далеко. Ось ключ від вашої лабораторії. Там ніхто вам не заважатиме. Шкода, що я не маю часу.
– Карсоне, – хотів його затримати Прокоп, але був зупинений таким владним рухом, що не наважився ні на що більше, а Карсон вислизнув з кімнати, насвистуючи, як учений шпак.
Прокоп із своїм посвідченням попрямував до головної брами. Старий воротар подивився на нього і покрутив головою. Цей листок, мовляв, чинний лише для воріт С, он тих, що ведуть до лабораторії. Тоді Прокоп пішов до виходу С. Хлопець в пласкому береті подивився на посвідку й показав: прямо, а потім третя поперечна доріжка на північ. Але Прокоп подався першою доріжкою на південь. Та кроків через п’ять його затримав польовий жандарм і відіслав назад на третю доріжку ліворуч.
Прокоп пішов, але звернув навпростець через луку; та за мить його вже здоганяло троє людей, гукаючи, що тут ходити не можна.
Тоді він слухняно пішов третьою, північною доріжкою і коли гадав, що на нього вже не дивляться, попрямував до складів боєприпасів. Тут його перестрів солдат із багнетом на гвинтівці і сказав, що йому треба йти до перехрестя VII, доріжка № 6. І хоч куди б він звертав, його направляли на ту доріжку VII, № 6. Тоді він зрозумів нарешті, що посвідка, написана самими лише літерами й числами – “C3 n. w. F.H.A. VII, № 7.S.b!”, – має якесь таємне і непохитне значення, і цьому треба сліпо підкоритись. Він пішов, куди йому показували. Тут уже не було військових складів, а лише невеличкі бетонні будинки під усілякими номерами, як видно, дослідні лабораторії, чи що, розкидані серед піщаних насипів і соснових гайків.
Дорога привела його до зовсім самотнього будиночка під номерок V. 7, куди він і попрямував. На дверях висіла бронзова табличка “Інж. Прокоп”. Прокоп відімкнув двері ключем, що дав йому Карсон, і ввійшов усередину.
Там була зразково обладнана лабораторія для хімії вибухових речовин. Устаткування було таке сучасне і повністю укомплектоване, що Прокопові як фахівцеві перехопило дух від радощів. На гвіздку висів його старий халат, у кутку стояло солдатське ліжко, як у Празі, а в шухлядах чудового письмового столу лежали старанно впорядковані і систематизовані всі його друковані статті й рукописні нотатки.
XXV
Півроку не мав Прокоп у руках улюбленого хімічного посуду.
Він оглядав прилад за приладом. Тут було все, про що він тільки міг мріяти, блискуче, новісіньке, гарно приладнане. Тут була й підручна бібліотека, величезна полиця з хімікаліями, шафи з чутливими приладами, Звукоізольована кабіна для пробних вибухів, комора з трансформаторами та апаратами, яких він і не знав. Оглянувши лише половину цих чудес, охоплений несподіваним поривом, він кинувся до столу по якусь сіль барію, азотну кислоту та ще по щось і почав спробу; під час спроби йому вдалося обпекти пальця, розколоти пробірку і пропалити дірку в піджаку; вдовольнившись, він сів до столу і зробив дві-три нотатки.
Потім знову почав оглядати лабораторію. Вона йому нагадувала новісінький парфюмерний магазин; усе було занадто акуратно розкладене, сіле ж досить йому дещо розкинути по-своєму, і вона набуде інтимнішого вигляду. Аж раптом, у розпалі роботи, він зупинився. “Ага, – сказав сам собі, – ось чим вони хочуть узяти мене на гачок. За хвилину прийде Карсон і почне торочити – будете, мовляв, великою персоною і таке інше”.
Отож він сів похмуро на ліжко і став чекати. А що ніхто не приходив, пішов, як злодій, до столу і знову почав морочитися з сіллю барію. “Все одно я тут уже востаннє”, – втішав він сам себе.
Спроба вдалась чудово. Все це вибухнуло довгим полум’ям, аж розлетівся скляний дзвін на аналітичних терезах.
“Отепер мені перепаде,” – тьохнуло у нього в серці, коли він побачив розміри шкоди, і він швидко вибіг з лабораторії, мов школяр, що розбив вікно. Надворі вже вечоріло, і мжичив дрібний дощ. Кроків за десять від бараку стояла військова варта.
Прокоп поволі тією ж доріжкою попростував до замку. В парку не було й живої душі. Дрібний дощ шелестів по листі дерев. У замку світилось, і в присмерку лунали урочисті звуки фортепіано. Прокоп подався до відлюдної частини парку між головним виходом і терасою. Тут усе геть позаростало, і він забрів у вогкі чагарі, мов дикий вепр, то прислухаючись, то знову торуючи собі шлях у гущавині. Нарешті вийшов на край цих джунглів, де кущі сягали на другий бік старого муру, що тут був не більше як три метри заввишки.
Прокоп ухопився за віття, щоб по ньому спуститись додолу. Але під його чималою вагою гілки зламалися з гострим тріском, подібним до пістолетного пострілу, і Прокоп гепнувся на купу якогось сміття. Серце в нього закалатало: ось тепер уже хтось прийде. Але нічого, крім шелестіння дощу, не було чути. Вставши, він почав шукати стіну з зеленою хвірткою, яку бачив уві сні.
Хвіртка й справді була, тільки напіввідчинена. Він дуже занепокоївся: мабуть, хтось або щойно вийшов, або має зараз вернутися; в усякому разі, поблизу хтось є. Що робити? Швидко зміркувавши, він штовхнув хвдртку ногою і вибіг на дорогу; ну, звичайно, там походжав невеличкий чоловічок у гумовому плащі, покурюючи люльку. Збентежені стали вони один проти одного, вичікуючи, хто перший почне. Почав Прокоп, він виявився гарячішим. Блискавично вибравши з кількох можливостей шлях насильства, він кинувся на чоловіка з люлькою і, штовхнувши всією вагою, повалив у грязюку. А потім притис його ліктями й грудьми до землі, трохи збентежений і не знаючи, що далі робити, бо не міг же він задушити його, як курку. А чоловік під ним навіть не випустив люльки з рота: видно, вичікував.
– Здавайся, – сичав Прокоп, але в ту ж мить дістав сильний удар коліном під груди і кулаком у щелепу й покотився до рову.
Встаючи, він чекав нового удару, але чоловік з люлькою стояв спокійно на шляху.
– Може, ще? – процідив.
Прокоп покрутив головою. І той брудною хустиною взявся чистити йому одіж.
– Грязюка, – сказав чоловік, якнайретельніше витираючи йому піджак. – Назад? – спитав нарешті й показав на зелену хвіртку.
Прокоп кволо погодився. Чоловік з люлькою повів його аж до старого муру і нахилився, впершись руками в коліна.
– Лізьте, – мовив сухо.
Прокоп став йому на плечі, чоловік випроставсь і сказав:
– Гоп!
Прокоп ухопився за нависле гілля і видряпався на мур. Він мало не плакав із сорому.
На додачу до всього, коли він, подряпаний, опухлий, викачаний у болоті, крався нишком по замкових сходах до свого “елегантного помешкання”, його зустріла княжна Вілле. Прокоп хотів удати, ніби це не він або зовсім її не знає, одне слово, не привітався з нею і щосили помчав нагору, ніби статуя, виліплена з грязюки. Але, минаючи її, він перехопив здивований і зневажливий погляд. Прокоп став як укопаний.
– Стривайте, – крикнув він, збігаючи вниз до неї; жили в нього на лобі набрякли від гніву. – Підіть скажіть їм, що... що я чхаю на них і... не дамся ув’язнити себе, розумієте? Не дамся! – заревів він і, вдаривши кулаком у поруччя, аж задеренчало, вилетів знову до парку, залишивши княжну бліду і остовпілу.
За кілька хвилин по тому хтось заболочений до невпізнання вбіг до воротаря, перекинув дубового стола на старого, що саме вечеряв, схопив Боба за в’язи й так його стукнув об стіну, що мало не оскальпував і добре-таки приголомшив; потім силоміць заволодів ключами, відімкнув браму і вибіг геть. Там налетів ка вартового, що, застережливо вигукнувши, схопився за рушницю. Але не встиг вистрелити, бо невідомий почав його термосити, вирвав рушницю з рук і прикладом перебив йому ключицю. Надбігло на поміч двоє найближчих вартових. Темна постать пожбурила в них рушницю і подалась назад до парку.
Незабаром був атакований нічний вартовий біля виходу С: хтось чорний і великий з доброго дива почав його частувати жахливими ударами в нижню щелепу. Вартовий, білявий велетень, був так вражений, що не зразу здогадався свиснути, і лише після свистка невідомий, лаючись, побіг знову до чорного парку. Була викликана підмога, і численні патрулі розійшлися по парку.