Десь опівночі хтось зруйнував балюстраду на парковій терасі і вергав десятикілограмові каменюки на вартового, що походжав унизу. Солдат вистрелив, у відповідь посипалася згори сила політичних образ, і все затихло.
Прибула викликана із Діккельна кіннота, а тим часом уся балттінська залога штрикала багнетами в кущі. В замку давно ніхто не спав. Через годину на тенісному корті знайшли непритомного солдата без рушниці. Незабаром у березовому гайку знялась коротка, але часта стрілянина; на щастя, нікого не було поранено. Карсон із стурбованим обличчям намагався відіслати додому княжну Віллє, що, вся тремтячи, – мабуть, від нічного холоду, – бозна-чого наважилась прийти на бойовище, але вона, дивно блискаючи великими очима, просила, щоб їй дали спокій. Карсон здвигнув плечима і залишив її.
Хоча навколо замку було людей, як мух, проте хтось із гущавини методично вибивав у замку вікна. Почалась паніка, бо аж на шляху розляглось кілька пострілів з гвинтівки.
Карсон був дуже занепокоєний.
Тим часом княжна мовчки йшла доріжкою між червоних буків. Раптом насупроти неї вибігла велика чорна постать, стала перед нею, погрозила кулаком і, пробурмотівши, що це ганьба, скандал, зникла в гущавині, ламаючи гілля і струшуючи важкі дощові краплини.
Княжна вернулась і затримала патруль, сказавши, що там нікого нема. Її очі були розширені й блискучі, ніби від гарячки. Згодом почулася стрілянина в кущах за ставком. Це вже, як чути було, стріляли з дробовиків. Карсон почав кричати, щоб до цього не в’язла двірська служба, бо він їм вуха повідриває. Він ще не знав у ту мить, що там хтось каменюкою вбив розкішного датського дога.
На світанку Прокопа знайшли в японській альтанці: він спав міцним сном. Він був жахливо подряпаний і весь у грязюці, одяг висів лахміттям. На лобі він мав ґулю в кулак завбільшки, волосся позліплювала запечена кров. Карсон похитав головою над сонним героєм ночі. Потім прийшов Пауль і старанно вкрив його теплим пледом. Згодом приніс миску з водою, рушника, чисту білизну й новісінький спортивний костюм від Дрейбана і навшпиньках відійшов.
Лише два непримітних чоловіки в цивільному з револьверами в задніх кишенях аж до,ранку походжали поблизу японської альтанки з невимушеним виглядом людей, що нібито дожидаються сходу сонця.
XXVI
Прокоп чекав невідь-чого після тієї ночі. Але наслідків не було жодних; тільки скрізь за ним слідкував тепер чоловік з люлькою – єдиний, що його Прокоп якось боявся. Чоловік цей звався Гольц – ім’я, що говорило дуже мало про його замкнуту й пильну натуру. Хоч куди б Прокоп ішов, той ішов за ним за яких п’ять кроків. Це до нестями дратувало Гїрокопа, і тому він мучив Гольца протягом цілого дня найрізноманітнішими способами, наприклад, бігав сюди й туди по короткій доріжці, гадаючи, що Гольцові набридне робити ці повороти. Але Гольцові не набридало. Тоді він став бігати навкруг парку. Та Гольц мовчки ганявся за ним і навіть не переставав пускати хмарки диму, тим часом як Прокоп засапувався, аж свистіло.
Карсон цього дня навіть не з’являвся: мабуть, гнівався. Надвечір Прокоп зібрався і пішов до лабораторії в супроводі своєї мовчазної тіні. В лабораторії він хотів замкнутись, але Гольц устромив ногу між двері і ввійшов слідом за ним. Видно було, що він звідси й не рушить, бо в передпокої було приготовлене крісло для нього. Ну, й гаразд! Прокоп заглибився в якусь таємничу роботу, тим часом як Гольц сухо й коротко хропів. Близько другої години ночі Прокоп намочив гасом якогось шнурка, запалив його і вибіг надвір. Гольц миттю схопився з крісла і подався за ним. Відбігши кроків сто, Прокоп упав у рівчак обличчям до землі. Пан Гольц зупинився над ним, розпалюючи люльку. Прокоп підвів голову й хотів щось йому сказати, але стримався, бо згадав, що з Гольцом принципово не розмовляє. Зате простяг руку й смикнув його за ногу.
– Стережись! – крикнув він; ту ж мить у бараці гримнув справжній вибух, над головою пролетіло зі свистом і гуркотом каміння та скло.
Прокоп устав, обтрусився і швидко побіг, а слідом за ним Гольц. До лабораторії збіглася вже варта і над’їжджало авто з пожежниками.
Це була перша засторога на адресу Карсона. Якщо не прийде на переговори, то стануться й гірші речі.
Карсон не прийшов. Замість цього була передана посвідка-перепустка до іншої лабораторії. Прокоп розлютився. “Гаразд, – промовив він, – тоді ж я вам покажу, на що я здатен!” Тюпцем побіг він до нової лабораторії, зважуючи в думках, що треба вибрати, щоб виявити найенергійнішии протест, і вибрав вибуховий поташ, що запалюється водою. Проте біля нової лабораторії він безвладно опустив руки. “Прокляття, цей Карсон справжній диявол!”
Біля самої лабораторії стояли будинки, як видно, заводської охорони, в садочку грався добрий десяток дітей і молода мати заспокоювала немовля, що заходилось від плачу. Помітивши лютий погляд Прокопа, вона спинилась і перестала співати.
– Добрий вечір, – пробурмотів Прокоп і подався назад, стиснувши кулаки.
Гольц побіг слідом за ним.
Дорогою до замку він зустрів княжну на коні з цілою кавалькадою офіцерів. Звернув на бічну доріжку, але княжна пустилася за ним.
– Якщо хочете кататися верхи, – швидко мовила вона, і на її смаглявому обличчі виступив рум’янець, – кінь Прем’єр до ваших послуг.
Прокоп відступив перед Вихором, що аж витанцьовував під нею. Він зроду не сидів на коні, але не признався б у цьому нізащо в світі.
– Дякую, – промовив він, – не треба... підсолоджувати мені ув’язнення.
Княжна спохмурніла; було не до речі говорити саме з нею про ці справи. Проте вона перемогла себе і сказала, люб’язно поєднавши докір і запрошення.
– Не забувайте, що в замку ви гість у мене.
– Мені байдуже, – промимрив Прокоп, стежачи за кожним рухом нервового коня.
Княжна роздратовано шарпнула ногою. Вихор форкнув і зіп’явся дибки.
– Не бійтесь його, – з усмішкою кинула вона Прокопові.
Той спохмурнів і вдарив коня по губі. Княжна піднесла нагай, ніби наміряючися стьобнути його по руці. Вся кров ринула Прокопові до лиця.
– Стережіться, – крикнув він, упиваючись своїми почервонілими очима в блискучі очі княжни.
Але цей прикрий випадок помітили вже офіцери і під’їхали до княжни.
– Що трапилось? – гукнув один із них на воронім коні, спрямовуючи його просто на Прокопа.
Прокоп, побачивши над собою кінську голову, щосили схопив її за вудила і шарпнув убік. Кінь заіржав від болю і зіп’явся, танцюючи на задніх ногах, а офіцер полетів у обійми незворушного Гольца. Дві шаблі заблищали на сонці, але княжна відтиснула офіцерів своїм конем.
– Облиште, – сказала вона, – це мій гість! – Тоді кинула на Прокопа похмурий погляд і додала: – Тим більше – він боїться коней. Познайомтесь: лейтенант Ролауф. Інженер Прокоп. Князь Сувальський. Фон Граун. Інцидент вичерпано, так? Ролауф, сідайте, поїдемо. А кінь до ваших послуг; не забувайте, що ви тут гість. До побачення! – нагай свиснув у повітрі, Вихор крутнувся, знявши куряву, і кавалькада зникла за поворотом.
Лише Ролауф, гарцюючи навколо Прокопа, палив його лютим поглядом, заїкаючись від гніву:
– Радий познайомитись, добродію!
Прокоп обернувся на підборах, пішов до свого помешкання і замкнувся.
Години через дві він послав Пауля до комендатури з якимсь листом. У відповідь на це негайно прибіг до нього Карсон із похмуро наморщеним лобом. Владним рухом відігнав геть Гольца, що спокійно куняв на стільці перед дверима, і ввійшов до кімнати.
Гольц сів тоді перед замком і закурив люльку. Всередині зчинився страшенний галас, але це його зовсім не обходило. Люлька забилась, і він розкрутивші й уміло прочистив стеблинкою. З “елегантного помешкання” долинало гарчання двох тигрів, що вп’ялися один в одного зубами. Один ревів, а другий сопів. Загуркотіли, падаючи, якісь меблі, і стало тихо; потім знову розітнувся жахливий крик Прокопа. Стали збігатись садівники, але Гольц прогнав їх, махнувши рукою, і почав дмухати в цибух. Галас нагорі зростав, обидва тигри гарчали й кидались один на одного з чимраз більшим шаленством. Пауль вибіг із замку блідий, як стіна, і звів перелякані очі до неба. В цю мить проїжджала мимо княжна зі своїм почтом. Почувши страшний галас в одведеному для гостей крилі замку, вона нервово посміхнулась і зовсім надаремне хляснула нагаєм свого коня. Потім крик трохи стих. Чутно було погрози Прокопа і гупання кулаком по столу. Його перебивав різкий голос, що також погрожував і наказував. Прокоп гаряче протестував, але той голос відповідав тихо й рішуче.
– Яким правом? – кричав Прокоп.
Владний голос щось пояснював з тихою, погрозливою твердістю.
– Але тоді, розумієте, тоді всі вилетите в повітря, – загорлав Прокоп, і галас розпочався знову з такою силою, що Гольц сховав нараз люльку в кишеню і побіг до замку. Але знову усе стихло, і лише різкий владний голос відрубував фрази; у відповідь чулося грізне бурчання. Здавалося, там диктують умови перемир’я. Ще двічі почувся дикий рев Прокопа, але різкий голос уже не підносився; мабуть, домігся свого.
Години через півтори Карсон вилетів від Прокопа, посинілий, спітнілий, похмурий, і побіг до покоїв княжни. Хвилин через десять Пауль, тремтячи від шаноби, доповів Прокопові, який гриз собі губи й пальці в своїй кімнаті:
– Її світлість...
Увійшла княжна в вечірньому убранні, попелясто-бліда, з гнівно зведеними бровами. Прокоп ступив їй назустріч і, здавалось, хотів щось сказати. Але княжна стримала його рухом руки – жестом, повним пихи й протесту, і промовила здушеним голосом:
– Я прийшла.до вас, добродію... просити пробачення за той випадок. Я не думала вас ударити. Незмірно жалкую...
Прокоп почервонів і знову хотів щось сказати, але вона мовила далі:
– Поручик Ролауф сьогодні поїде. Князь просить, щоб ви коли-небудь завітали на обід до нас. Забудьте про цю пригоду. До побачення! – І швидко подала йому руку.
Прокоп ледве торкнувся її пальців. Вони були дуже холодні, ніби мертві.
XXVII
Після сварки з Карсоном атмосфера ніби трохи очистилась. Хоча Прокоп і оголосив, що при першій нагоді втече, проте дав слово честі, що до тої пори стримуватиметься від усяких насильств і погроз. Зате відстань між ним і Гольцом збільшили до п’ятнадцяти кроків, і Прокопові було дозволено в його супроводі вільно ходити в радіусі чотирьох кілометрів з сьомої години ранку до сьомої години вечора, спати в лабораторії, обідати, де забажає.
Проте Карсон поселив йому прямо в лабораторію жінку з двома дітьми, вдову по робітникові, забитому під час вибуху кракатиту, для певної моральної гарантії проти будь-яких, так би мовити, необережностей. Крім того, йому призначено було велику платню золотом і дано волю працювати чи розважатись, як йому до вподоби.
Перші два тижні після укладення тієї угоди Прокоп був зайнятий тим, що старанно вивчав місцевість у радіусі цих чотирьох кілометрів щодо можливостей втечі. Ці можливості були дуже погані, коли взяти до уваги чудово організовану охорону. Прокоп придумав кілька способів убити Гольца, та, на нещастя, довідався, що цей сухий і витривалий чолов’яга утримує п’ятеро дітей і, крім того, матір та кульгаву сестру; до того ж він уже відсидів три роки за вбивство. Такі обставини не були занадто підбадьорливими.
Трохи втішало Прокопа те, що його палко і віддано полюбив ПаулЬї дворецький на пенсії, щасливий, що тепер має кому служити, бо старенького дуже, мучило, що його визнано занадто повільним, щоб слугувати при княжній трапезі. Прокоп інколи впадав у розпач від шанобливої і надокучливої уваги Пауля. Дуже прихильно ставився до Прокопа і доктор Крафт, Егонів вихователь, рудий, як лис, і дуже нещасливий у житті. Він був надзвичайно освічений, трохи теософ і найхимерніший ідеаліст, якого лише можна уявити. До Прокопа він наближався з острахом і захоплювався ним безмежно, бо вважав його принаймні за генія. Справді, він давно знав Прокопові спеціальні статті і на їхній основі по-теософічному тлумачив найнижче коло, тобто, простіше кажучи, поняття матерії. До того ж він ще був пацифістом, нудним, як і всі люди з занадто благородними поглядами.
Прокопові нарешті набридло безцільно тинятися понад охоронною зоною, і він усе частіше вертався до лабораторії працювати. Він вивчав свої давні нотатки і заповнював прогалини. Винайшов, а потім знову знищив довгий ряд вибухових речовин, що підтверджували його найсміливіші гіпотези. Вдень був майже щасливий, проте ввечері обминав людей і сумував під спокійним наглядом Гольца, дивлячись на небо, на зорі, на далекий обрій.
Ще одна річ його, як не дивно, цікавила: тільки-но почує тупіт кінських копит, підходив до вікна і спостерігав за вершниками, чи це був конюх, якийсь офіцер чи сама княжна (з нею не розмовляв від того дня), і очима, повними пильної уваги, вивчав, як їздять на коні. Він помітив, що їздець не сидить у сідлі, а до певної міри стоїть у стременах, що він працює коліньми, що при швидкій їзді не трясеться, як лантух картоплі, а в такт попереджає рухи коня. Практично це, мабуть, дуже просто, але для такого спостерігача, як він, цей механізм був складний, особливо коли кінь починав гарцювати або хвицати, чи спинатись на дибки. Все це Прокоп спостерігав цілі години, сховавшись за шторою. І от одного чудового ранку він наказав Паулю, щоб осідлали Прем’єра.
Пауль був вельми вражений; він пояснив, що Прем’єр – кінь гарячий і мало виїжджений; проте Прокоп коротко повторив наказ. Одежа для верхової їзди висіла у нього в шафі; він одягся в неї не без певної гордості і поспішив надвір. Там уже гарцював Прем’єр, тягаючи за собою конюха, що тримав його за вудила. Прокоп, як то, бачив він, роблять інші, заспокоював його, гладячи по храпі й лисинці на лобі. Кінь трохи втихомирився, лише ноги його витанцьовували на жовтім піску. Прокоп обережно підступив до нього збоку; ось уже підняв ногу до стремена, аж нараз Прем’єр блискавично вихнув задньою ногою, і Прокоп ледве встиг відскочити. Конюх пирснув зі сміху. Цього було досить: Прокоп кинувся до коня, не знати як устромив ногу в стремено і випростався. В першу мить він не знав, що робиться, все пішло обертом, хтось крикнув. Одна нога його була в повітрі, тоді як друга безнадійно заплуталась у стремені. Та ось Прокоп важко сів у сідло і з усієї сили стиснув коліна. В цю мить Прем’єр хвицнув задніми ногами. Прокоп відхилився назад і гарячково шарпнув повід. Тоді кінь став дибки, як свічка. Прокоп стиснув коня коліньми, мов обценьками, і припав обличчям до коневої голови, намагаючись не обійняти його за шию, бо боявся здатися смішним. Власне, він тримався лише коліньми. Прем’єр опустився на всі чотири ноги і почав крутитись, як дзига. Прокоп скористався з цього і всадив другу ногу в стремено.
– Не душіть його так! – кричав конюх, але Прокоп радий був, що запопав коня.
Той швидше з розпачу, ніж із злості, намагався скинути свого дивного їздця; крутився і вибрикував, аж курява здіймалась. Увесь персонал кухні вибіг подивитись на це дике видовище. Прокоп побачив Пауля, що зі страху притискав серветку до губів, вискочив і доктор Крафт: світячи на сонці рудою головою і наражаючи на небезпеку власне життя, він хотів затримати Прем’єра за вудила.
– Облиште його, – крикнув Прокоп гордо і стиснув коня острогами.
Царю небесний! Прем’єр, який ще не знав острог, вилетів мов стріла з двору до парку. Прокоп утяг голову в плечі, думаючи хоч упасти м’якше, коли злетить з коня. Він стояв на стременах, нахилившись уперед, мимохіть наслідуючи справжніх жокеїв. Коли він отак мчав повз тенісний корт, то побачив там кілька білих постатей. Його охопив шал, і він почав шмагати коня нагаєм по задніх ногах. Оскаженілий Прем’єр зовсім знавіснів; по кількох підступних скоках убік він присів на задні ноги – здавалось, перекинеться, але натомість помчав по клумбах як шалений. Прокоп розумів, що тепер усе залежить від того, чи він не дасть коню опустити голову, щоб не полетіти їм обом сторчака, і повис на натягнутих поводах. Прем’єр, облитий потом, сп’явся нараз дибки, тоді слухняно поскакав. Це була перемога.
В Прокопа відлягло від серця; лише тепер він міг докладно спробувати на практиці те, що так старанно вивчав у теорії, – академічний стиль верхової їзди. Кінь, тремтячи, слухався повода. Прокоп, надзвичайно радий і гордий, погнав його по звивистій доріжці парку назад до тенісного корту. Він побачив уже за кущами княжну з ракеткою в руках і пустив Прем’єра галопом. Враз княжна цмокнула язиком. Прем’єр рвонувся і помчав до неї через кущі як стріла. Прокоп, не готовий до цього, вилетів із стремен і полетів через голову коня на траву. В цю хвилину почув, ніби щось тріснуло, і від болю знепритомнів.