— Скільки?
— Півтори тисячі.
— Чи не забагато для студента?
— Я працюю, одержую стипендію, ще й батьки допомагають…
— Якими купюрами гроші?
— Це має значення?
— Не знаєте?
— Забув.
— Нічого ви не забули, Шило, цей пакет щойно поклав до вашої кишені лисий чоловік у чорній сорочці. Чи не так? Хто він?
— Ви помиляєтесь. Гроші мої, і я це тверджу.
Хаблак зітхнув: усі початкуючі злодії схожі один на одного. Спочатку не зізнаються ні в чому, навіть в очевидному, та, коли притиснеш їх до стінки, одразу розколюються. Правда, як виявилось трохи згодом, майор помилився в оцінці Шила — студент був досить міцним горішком, і Хаблакові довелося прикласти багато зусиль, поки одержав перші правдиві свідчення.
Хаблак мовив:
— Отже, не хочете зізнатися щиросердно! Я мушу все ж нагадати, що саме це…
— Пом’якшить мою долю?
— Звідки такий досвід? Але ж ви раніше…
— Не притягався, — ствердив Шило. — І тепер — ваша помилка, за яку доведеться розплачуватись. Ви ніколи не пробачалися? — Він подивився Хаблакові у вічі твердо й переконано, і, коли б у майоровій кишені не лежав пакет з грішми, міг засумніватися в своїй правоті.
— Доводилося, — раптом зізнався Хаблак зовсім щиро. — І я шкодую, що завдав цим людям прикрості.
— Ось я й кажу!.. — підвищив голос Шило.
— Помовч! — раптом зло мовив Семенчук. — І скажи спасибі, що я не надів на тебе наручники. Але врахуй, сьогодні ти ще на території мого району, і ми це можемо зробити.
Шило інстинктивно відсунувся від нього, наче шукав у Хаблака захисту. Ситуація видалась майорові дещо кумедною, і він мовив:
— Ось бачиш, що трапляється, коли погано поводяться…
Але студент раптом покрутив головою, витягнув уперед руки, мов простягав їх до наручників, і закричав тонким голосом, майже беззвучно:
— Ну!.. Ну чого вам треба, чого вчепилися в чесну людину, чого кидаєтесь на людей, захищати нас мусите, а кидаєтесь, і це вам не минеться!
— Досить! — обірвав його Семенчук. — Бачив я таких, і чого мушу розводити з тобою церемонії? Не треба було красти, тоді б з тобою панькалися… А зараз ти злодій!
— Він ще не злодій, і це вирішить суд, — вставив Хаблак.
— Так, суд! — учепився за ці слова Шило. — І яке ви маєте право?
— Я сам знаю свої права, — похмуро відповів Семенчук. — А також обов’язки. І мій найперший обов’язок — довезти тебе зараз до ізолятора тимчасового затримання.
— Довезли, — мовив Хаблак, бо справді, машина вже загальмувала перед райвідділом міліції.
Перш ніж висадити Шила, майор порадив йому:
— Подумайте, поки ми складатимемо протокол про вилучення грошей. Те, що я дістав їх з вашої кишені, засвідчать троє: ми з лейтенантом і шофер машини. Решта — за вами..
Шило блиснув на нього очима.
— Ваші підозри ображають мене, і я буду скаржитись!
— Дивіться, пожалкуєте.
Шило не відповів, вистрибнув з машини й пішов до приміщення у супроводі Семенчука.
З кабінету начальника райвідділу Хаблак подзвонив до Івано-Франківська. Григор’єва в управлінні не було, й довелося переключатися на домашній телефон. Почувши, хто дзвонить, полковник пожвавішав:
— На коні, майоре? — запитав.
— Важко сказати. Потребую допомоги.
— Сьогодні неділя…
— Невже, гадаєте, забув? По неділях ми з моїм Стьопою рибу в Дніпрі ловимо.
— І ловиться?
— Верховодки настьобуємо.
— А в Косові?
— Тут у вас форель у гірських струмочках, але спіймали ми, здається, лосося.
— Ого!
— Коротше, Семене Семеновичу, через годину з Косова до Івано-Франківська — літак. Тут цю рибу на плівку зняли, і слід би перевірити по картотеці. Й пошукати відбитки пальців…
— Де?
— Той чоловік нашому студентові паку грошей дав. Може, на цій паці “пальці” й знайдемо.
— Навряд.
— І я так гадаю, але ж купив не купив, а поторгуватися можна.
— Надсилайте, оперативна машина чекатиме на аеродромі.
— Коли щось проясниться, подзвоніть. Через три години чекатиму в райвідділі.
Григор’єв подзвонив на двадцять хвилин раніше умовленого строку.
— Вітаю вас, майоре, — сказав мало не врочисто, — риба справді велика.
— Невже?
— Відомий ростовський рецидивіст Леонід Спиридонович Боков. Прізвисько Болт.
— Про Болта чув, — відізвався Хаблак. — Але ж він, здається, відбуває строк?
— Звільнився чотири місяці тому.
— І в Ростові-на-Дону йому набридло?
— Бачите, поїхав на гастролі.
— Нах-хаба! — зовсім щиро вигукнув Хаблак. — І як ви це встановили? Фото?
— Пальчик… — реготнув Григор’єв. — Один з пальчиків усе ж відбився на пачці з грішми.
— Доказ незаперечний, — мовив Хаблак.
— Доказ чого?
— Що заплатив півтори тисячі Шилу.
— А ваш студент скаже: позичив.
— Скаже, — погодився Хаблак. — Сьогодні скаже і завтра, поки не зберемо інші докази.
— Дай боже…
— На бога надійся, а сам не зівай.
— Що робитимете з Болтом?
— Затримаємо.
— Протестуватиме.
— Нехай. Ми його в Київ завтра доставимо. Разом іа студентом, але так, щоб не могли змовитись. А там покажу його деяким людям…
— Бачили?
— Так, засікли, коли виносив валізи з дому.
— Ого!
Хаблак лише гмикнув у відповідь: Григор’єв не був би таким оптимістом, коли б знав, хто саме бачив Болта з валізами. Олег і Грицько — хлопці тямущі, та малі, можуть дещо й забути.
— Нехай щастить! — побажав Григор’єв і поклав трубку.
— Нехай щастить… — повторив Хаблак і раптом заспівав на мотив якоїсь зовсім простої пісеньки: — Ней-хай щастить, нех-хай усім нам сьогодні щастить…
До кімнати зазирнув Семенчук.
— Гарні новини? — запитав, помітивши Хаблакову радість.
— Непогані.
— Що?
— Зараз будемо брати Болта.
— Кого-кого?
— А той лисий — Болт. Відомий “домушник”, ростовський злодій-рецидивіст Болт.
— Овва, і сидить він зараз у ресторані “Верховина”, п’є горілку й не знає, що ми зачекалися його.
Болт справді от уже дві години пиячив у “Верховині”. І, певно, сидів би там до вечора, але офіціант після короткої розмови з Семенчуком відмовив йому в черговій пляшці. Болт спробував скандалити, та вчасно схаменувся: зустріч з міліцією в будь-якому випадку не влаштовувала його.
І все ж вона відбулася. Вийшовши з ресторану, Болт ледь не наштовхнувся на Хаблака й неввічливо облаяв майора. Хаблак загородив йому дорогу.
— Чи не можна ввічливіше, Болт? — попросив.
Той одразу потверезішав, ступив крок назад, підвів руку, наче хотів захиститися.
— Ти!.. — видихнув хрипко. — Звідки знаєш мене?
— Хто ж тебе не знає, Болт.
— А я тебе знати не хочу… — Болт зробив спробу обійти Хаблака, та побачив, що дорогу йому заступив ще один кремезний молодик. — Менти? — запитав без особливої злості. — Вистежили? Але ж номер не пройде, я чистий.
— Чистий чи брудний — поговоримо в райвідділі.
Болт зрозумів: сперечатися марно.
— Поїхали, — погодився мало не лагідно. — Сподіваюсь, машину маєте?
— Спеціально приготована для вас, — не менш чемно відповів Хаблак.
— Починаємо слідчий експеримент, — мовив Хаблак і ще раз уважно роздивився довкола себе.
Олег, як і в той злощасний вечір, сидить на столі, поруч на лавочці — його мати, а з другого боку столу — поняті. Хлопчик теліпає ногами й гордовито озирається — там, на деякій відстані, юрмляться дітлахи. Для них сьогодні Олежка з Грицьком — найбільші герої, кажуть, це саме вони допомогли арештувати великого, може, найпершого в усій країні, злочинця. Кожен висловлював свою думку з цього приводу, нарешті слово “допомогли” було остаточно забуте, тепер усі знали абсолютно точно, що їхні товариші саме затримали злочинця і скоро всі побачать цього типа — недаремно ж біля будинку зупинилася міліцейська машина.
— Починаємо, — повторив Хаблак і повернувся до Сагайдачного: — Давайте, лейтенанте.
До цього майор пояснив понятим суть слідчого експерименту. Справа в тому, наголосив він, що криміналістична наука твердить: не може існувати на світі двоє людей з однаковою ходою. Так само, як нема однакових візерунків шкіри на пучках. Теоретичні досліди та численні експерименти підтверджують це. А якщо хто-небудь казатиме, що все ж знає двох людей з однаковою ходою, то цю помилку можна пояснити поганою спостережливістю або просто недосконалістю нашого ока.
Поняті кивали поважно, вони вже пройнялися важливістю своєї місії.
Сагайдачній, вислухавши останні Хаблакові настанови, пішов до парадного, і через хвилину звідти вийшов чоловік у світлій сорочці з короткими рукавами, береті й двома важкими валізами. Це був справді сильний чоловік, сила й спритність відчувалися в тому, як він ніс чемодани, як спустився з ганку й пішов — широко й розмашисто — по доріжці поміж штабелів ящиків з-під молока.
Олежка припинив теліпати ногами, уважно дивився в спину чоловіка, що віддалявся, потім перезирнувся з матір’ю й мовив Хаблакові:
— Ні…
— Чекай… — зупинив його майор і вказав пальцем на ще одного чоловіка в береті й білій сорочці, котрий вже з’явився на ганку.
— Уважно, Олежку!
І знову хлопець провів чоловіка з валізами байдужим поглядом, третій також не викликав у нього жодних емоцій, але коли з парадного вийшов четвертий, хлопець насторожився. Дивився, як прошкує той, трохи зігнувшись і нахиливши до плеча голову, і вираз розгубленості з’явився на його обличчі. Губа сіпнулась, і Хаблакові, який пильно стежив за виразом Олегового обличчя, видалося, що дитина зараз заплаче. Але хлопець рішуче простягнув руку й тицьнув пальцем у чоловіка з валізами.
— Він! — вигукнув голосно й рішуче. — Це він ніс тоді валізи з парадного!
— Стоп! — скомандував Хаблак і наказав Сагайдачному: — Зупиніть Болта, лейтенанте. А вас, — обернувся до понятих, — прошу зафіксувати свідчення Олега Пастушенка.
Ті закивали головами, Хаблак узявся складати протокол, а Боков, покинувши валізи, стояв поруч і дивився зло й насмішкувато.
— Даремно стараєшся, начальнику, — мовив нарешті зневажливо, — чхати я хотів на пацаньонка з його свідченням. І суду ці показання до шмиги, начальнику, наш радянський суд справедливий, і твої фортелі там не пройдуть.
Хаблак на мить відірвався від протоколу.
— Усе робиться по закону, Болт, — одповів, — тобто, вибачте, громадянине Боков. І зараз ми продовжимо слідчий експеримент.
Пойняті підписали протокол, Хаблак погладив Олежку по голівці, подивився в широко поставлені великі очі й не утримався, щоб не похвалити:
— Розумнику ти мій!
— Це справді він, дядьку майоре? — В Олегових очах горіло нетерпіння.
— Чекай, — застережливо підвів руку Хаблак, — подивимось, що скаже Грицько.
— Це він, — чомусь перейшов на шепіт хлопчик, — я точно упізнав його, дядьку майоре, й дивіться, щоб не втік…
— Не втече, — засміявся Хаблак, — тепер від нас ніхто не втече. Йди гуляй.
Видно було, що Олежка трохи образився, певно, сподівався на довшу розмову, а дядько майор, якому він спіймав злодія, відсилає його. Хотів заперечити, та мати вже міцно взяла за руку, й довелося злізати зі столу, де відчував себе вільніше й впевненіше, ніж справжнісінький цар на золотому троні. Однак, побачивши хлопчаків попід сусіднім будинком, забув образу й весело побіг туди.
Тепер місце на столі зайняв Грицько. Поруч нього стали його батько й мати — так, пояснив Хаблак понятим, вимагає закон, бо неповнолітні мусять свідчити лише в присутності батьків.
Болта вивели третім. Третім з п’яти приблизно одного зросту й будови тіла, п’яти кремезних чоловіків, спеціально відібраних для слідчого експерименту.
І Грицько, аніскілечки не завагавшись, вказав на нього.
— Цей дядько, — вигукнув збуджено, — ось цей, я відразу впізнав його!
І знову Болта підвели до понятих. Тепер він уже не закопилював зневажливо губу, стояв, дивлячись похмуро, і жовна ходили в нього на вилицях. Потім конвоїр з Сагайдачним повели його до машини, нараз Болт зупинився, ступив назад до Хаблака й люто насварився кулаком.
— І все ж, начальнику, нічого не вийде в тебе! — вигукнув. — Не визнаю твого експерименту, нема закону, щоб чесна людина з-за якоїсь сопливої малечі в тюрягу сідала.
Висловивши своє обурення і, либонь, вихлюпнувши надмірні емоції, Болт повернувся й пішов до машини, не озираючись і важко ступаючи. Як ішов щойно з двома валізами в руках.
Каштанов мовчки вислухав Хаблакову доповідь про слідчий експеримент, підсунув до себе чистий аркуш паперу й намалював цифру “1”.
— Що маємо “за”? — округлив одиницю масним чорнильним колом. — Обидва хлопчаки впізнали Болта.
— Беззаперечний доказ, — не без оптимізму ствердив Хаблак.
— Доказ чого?
Майор збагнув думку Каштанова.
— Звичайно, на основі цих свідчень ми не зможемо звинуватити Болта в крадіжці. “А я, — скаже він, — ніс свої валізи до готелю “Славутич”. Вийшов з таксі й ніс”.
— Правда, — мовив полковник роздумливо, — виникає запитання: чого заходив до парадного Корольової?
— “А помилився, — твердо відповів Хаблак, — Здалося мені, що саме тут мешкає приятель, зайшов і відразу зрозумів, що помилився”.
— Так, позиції наші вимагають зміцнення, — погодився Каштанов і намалював на аркуші цифру “2”. Так само, як і одиницю, обвів її колом. — Почнемо зміцнювати ці позиції. Зверніть увагу на хусточку, знайдену в квартирі Корольової. Експерти твердять, що в неї висякалась людина, група крові якої та інші дані тотожні даним Болта.
— Не прямий доказ. Може бути збіг.
— Може, — погодився полковник. — Кожен факт, якщо його зіставити з рештою фактів, матиме інше забарвлення.
— Так.
Полковник намалював цифру “3”. Мовив:
— Маємо ще відбиток пальця Болта на паці з грішми, переданій Шилові.
— Але Шило мовчить.
— Певно, й мовчатиме, поки не зберемо проти нього незаперечні докази. І наш перший доказ — речі вкрадені на русанівських квартирах. А ми ще не знайшли жодної.
Хаблак перепив пальці рук. Полковник і тут виявився на висоті: інший на його місці, той же Худяков, сказав би — не ми, а ви не знайшли речі. І спробуй заперечити…
— Так, — погодився, — тут наша похибка. Речі з обікрадених ківартир кудись пішли, і мусимо знайти їх.
— Тоді все стане на свої місця, — сказав Каштанов. — Шукайте. Не міг Болт самотужки упоратися аж з чотирма квартирами. Одних речей вкрадено на тридцять з гаком тисяч. Мав спільників…
— Один з них — Шило.
— Були й інші.
— Мусили бути, — кивнув Хаблак. — Гадали. Віктор Саєнко, студент з політехнічного, який приніс валізу в гуртожиток. Перевірили. Даремно погано думали про студента. Справді, дядько передавав щось батькам Саєнка до Богуслава.
Полковник погладив долонею аркуш з намальованими на ньому трьома цифрами.
— Треба вивчити оточення Шила, — наказав. — Як познайомився з Болтом, через кого той вийшов на студента. Ще: косівські зв’язки Болта. Щось прояснилося?
— Лише те, що Боков мешкав у якогось Василя Павловича Габовди, завідуючого ларком вторсировини.
— На Габовді нічого не висить?
— Чистий, як скло.
— На перший погляд?
— Придивляємось.
— І негайно займіться Шилом. У прокуратурі вже лежить його скарга.
— Гадаю, не остання.
— Поки що має підстави для скарг. І врахуйте, без поважних причин строк його затримання збільшити не зможу.
— Однак Болт передав йому гроші, й це доведено.
— А ви можете твердити, що саме Болт обікрав квартири?
— Внутрішній голос підказує…
— І він нічого більше не підказує вам?
— Що треба вже бігти. Є одна ідея…
— Біжіть, майоре, я чекаю на вас о шостій.
Хаблак побачив Петрусенка, коли той виходив з аудиторії,— щойно закінчилась чергова пара, й гомінкий студентський потік випливав у коридори. Майор помахав Петрусенку рукою, той одразу впізнав його й рушив назустріч.