— Щось трапилось? — запитав. — Не забуває нас комсомол.
— А де ваш товариш? — запитав Хаблак.
— Гучков?
— Ви ж нерозлучні.
— Хто сказав?
— Комендант.
— Так, вона все знає. — Петрусенко підвівся навшпиньки і угледів-таки, бо гукнув: — Жоро, йди-но сюди!
— Така справа, хлопці, — почав Хаблак, — ви мені про свого товариша розповідали. Шило, здається?.. Ось і вирішив з ним побалакати. Може, познайомите?
Петрусенко покрутив невдоволено головою.
— Знайшли з ким…
А Гучков заявив:
— Нема Шила.
— Як — нема?
— Поїхав кудись і пропав.
— У нас люди не пропадають.
— Чекайте, — поклав йому долоню на плече Гучков. — Он Нонна йде, вона про Шила все знає… — Хлопець підкликав високу й носату дівчину з якимсь тужливо-похмурим обличчям, запитав: — Нонночко, Миколу не бачила?
Нонна зміряла його з ніг до голови підозрілим поглядом, недовірливо зиркнула на Хаблака й запитала:
— Тобі для чого?
— А ось товариш з міськкому комсомолу цікавиться.
— Шило — не комсомолець.
— Але ж приклад, — весело пояснив Гучков, — повчальний приклад для комсомолу. То ви побалакайте, а в нас з Віталиком ще справи… — Він потягнув Петрусенка за собою, і вони мало не одразу розчинилися в студентському юрмовиську. Все це трапилось так несподівано, що Хаблак не встиг навіть заперечити. Зрештою, репліка Гучкова, що Нонна мусить знати про Шила абсолютно все, зацікавила його, і він затримав дівчину.
— Де Микола? — запитав.
— А вам для чого? — примружилася. — Я вас не знаю.
— А мені вже відомо, що звуть вас Нонною. Красиве ім’я, і вам личить.
Якій дівчині не подобаються компліменти, навіть найпримітивніші: Нонна зиркнула на Хаблака, і майор прочитав у її погляді цікавість.
— Ви звідки? — запитала.
— З міськкому комсомолу.
— І шукаєте Миколу?
— Дивно?
— Звичайно, дивно: для чого?
Хаблак уважно подивився на Нонну, і раптом догадка осяяла його: певно, у дівчини з Шилом якісь особисті стосунки, можливо, вона закохана в нього, й тоді… Запитав:
— Микола що, криється вже й перед вами?
— Звідки вам відомо?
— Є сигнали, — туманно пояснив Хаблак, — знаєте, люди говорять всяке. Ми не всьому віримо, та мусимо дізнатися…
— Невже на Миколу скаржаться?
Хаблак розвів руками, його можна було зрозуміти по-різному, але Нонна зрозуміла саме так, як розраховував майор, бо мовила швидко й схвильовано:
— Я знала, була певна, що саме так і станеться. Ця руда стерва вчепилася в нього!..
Ноннине повідомлення зацікавило Хаблака, але майор нічим не виказав свого нетерпіння, запитав недбало:
— Гадаєте?
— О-о, так і ви знаєте про це! — блиснула очима Нонна — вона вже, мабуть, забула про все, крім якоїсь рудої стерви, у неї не виникло навіть запитання, чому комсомолові відомо про суто особисті стосунки Шила з рудою дівчиною, логіку затьмарили ревнощі, а де з’являються ревнощі, все відступає на другий план. І Нонна ьела далі роздратовано: — Микола гадає, всі наївні, ніхто нічого не знає, але ж усі бачать: Лариска не дає йому проходу…
— Ви маєте на увазі?..
— Ларису Самусь, Микола знав її колись, звичайна продавщиця, і що він знайшов у ній?
“Самусь, — згадав Хаблак, — хлопець із шкіряною кепочкою на маківці також Самусь, Григорій Сидорович Самусь, і в цьому щось є…”
— Руда Лариса… — підвів на Нонну погляд. — Дружина шофера оранжевого “пікапа” Гришки Самуся?
— Сестра.
— Так, так, сестра, вибачте, я переплутав, — погодився Хаблак. — Просто давно не бачив її, де вона зараз?
— Де й була.
— Сьогодні тут, завтра там…
— Ні, вона там же, в комісіонці. На Березняках.
— Ну, добре, — помахав рукою Нонні Хаблак, — ми ще побачимось.
— Але ж я хотіла сказати… Я просто відчувала, знаєте, жінки завжди відчувають, серцем чують, коли негаразд. Ви вживете заходів?
“Швидше, ніж ти можеш уявити”, — подумав Хаблак і поспішив на вулицю.
У вітрині комісійного магазину були виставлені холодильники, пральні машини, висів трохи вицвілий, та все ще пристойний килим — звичайна вітрина звичайного магазину, де торгують і мотлохом, і речами справді цінними. Хаблак переконався в цьому одразу ж, зайшовши всередину: повнувата й надмірно розмальована жінка міряла шубу, дорогу норкову шубу — у майора навіть майнула думка, чи то випадково не шуба дружини Перовського, однак це категорично виключалось: опис вкрадених речей з прикметами мають працівники комісійних магазинів не тільки Києва, і шуба Перовських не пройшла 6 повз їхні очі. Так само, як зараз не пройшла повз очі Хаблака висока дівчина з кучмою явно фарбованого рудого волосся.
Хаблак удав, що цікавиться чорними польськими чобітьми. Навіть приміряв і, скрушно хитаючи головою, повернув літній огрядній жінці-продавцю.
— Тиснуть, — пояснив, — коли треба, ніколи й нічого не знайдеш — закон підлоти.
— А ви заходьте.
— Заходитиму, — пообіцяв майор, — я тут поруч живу. До речі, — кивнув на руду дівчину, — її Ларисою звуть?
— Сподобалась?
— По-моєму, знайома.
— У неї багато знайомих.
— Не дивно.
— Так, Лара користується успіхом.
— Лара Самусь? Тепер я згадав: колись гуляли на вечірці.
Хаблак ще раз уважно огледів руду красуню й вийшов з магазину. З першого ж телефону-автомата подзвонив на квартиру професора Зими. Як і сподівався, трубку взяла його дружина.
— Олександро Микитівно, — попросив, — зараз до вас підскочить наш дільничний. Ви нам потрібні на годинку.
— Щось знайшли?
— Можливо.
— Що саме?
— Вибачте, та я ще не впевнений…
— Добре, я чекатиму.
Потім Хаблак подзвонив Каштанову й попросив надіслати оперативну групу. З постановою прокурора на обшук у квартирі продавщиці комісійного магазину Лариси Самусь. Вислухавши майорові доводи, Каштанов погодився. Тепер лишалося тільки чекати, по приблизних розрахунках машина мусила прийти хвилин через двадцять — двадцять п’ять, і Хаблак, купивши у кіоску журнал, розташувався в скверику на лавочці.
Міліцейська машина загальмувала в умовленому місці, і Сагайдачний визирнув у вікно, шукаючи Хаблака. Майор швидко домовився з ним про план дій, і автомобіль поїхав до будинку Лариси Самусь — добре, що мешкала всього за кілька кварталів. Він повернувся за три хвилини, і Хаблак із Сагайдачним зайшли до директора магазину й попросили покликати Самусь. Лариса зазирнула до підсобки без найменших ознак хвилювання, та, побачивши Хаблакове посвідчення, пополотніла. Але мало не одразу оговталася й запитала виклично:
— Що потрібно?
— Маємо розмову, Ларисо Сидорівно, й хотіли б відвідати вас на квартирі.
— А якщо я не хочу вас запрошувати?
Хаблак показав постанову прокурора на обшук.
— Доведеться.
Самусь не збентежилась.
— Щось шукаєте?
— Поїхали, вдома поговоримо.
Лариса Самусь мешкала в окремій однокімнатній квартирі. Велика кімната з лоджією, гарні меблі, кольоровий телевізор, магнітофон, кришталева ваза з червоними трояндами на журнальному столику. Лариса незалежно зупинилася посеред кімнати, змахнула рукою:
— Шукайте, будь ласка, — мовила спокійно. — Тільки нічого чужого в мене нема.
— Так, — погодився Хаблак, — навряд чи ми знайдемо у вас на квартирі сховані крадені речі. Певно, Болт не припустився б такої помилки. Та й ви, громадянко Самусь, мабуть, жінка обережна й розважлива, і все ж кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається. Запросіть понятих, — наказав Сагайдачному, — і покличте дружину професора Зими. — Кажучи це, пильно дивився на Ларису, але та ніяк не зреагувала на мовлене.
Поняті зупинилися в дверях, і Хаблак пропустив уперед Олександру Микитівну. Професорка з цікавістю оглянула кімнату, ковзнула поглядом по Ларисі й нараз ступила до неї. Витягла з рота сигарету й тицьнула нею в дівчину.
— Ти, ти насмілилася влізти в мої джинси!
Вдруге за останню годину Хаблак помітив, як зблідла Самусь. Пошукала рукою спинку стільця, сперлася, либонь, це допомогло їй, бо примружила очі й одповіла, дивлячись на професорку з ненавистю:
— Хіба тобі одній ходити у вельветі?
— Але ж на ній мої джинси! — обернулася професорка до Хаблака й понятих, шукаючи підтримки. — Попелясті вельветові джинси, бачите, і срібні заклепки на них…
— Таких джинсів у Києві навалом, — нахабно заперечила Лариса.
— Тільки не таких. Мені привезли їх з Японії, он, бачите, навіть наклейка!
— Ну й що? До нашого комісійного магазину також іноді здають американські чи японські…
Професорка розгубилася.
— Але ж це мої джинси, і я впізнаю їх.
— Подумайте, будь ласка, може, на них є якісь особливі прикмети? — попросив Хаблак.
Олександра Микитівна задумалась лише на мить.
— Є, — нарешті вигукнула з торжеством. — Зсередини на пасі два гудзики пришиті сірими нитками, а один — чорними. Відірвався, а сірих ниток, на щастя, я не знайшла. І пришила чорними.
Втретє Лариса зблідла.
— Це ще не доказ… — пробелькотіла розгублено.
— Не доказ? — верескнула професорка. — Негіднице, — ступила до Лариси, — знімай джинси! Я кому кажу: знімай!
Самусь зробила спробу відгородитися стільцем.
— Спокійно, — зупинив їх Хаблак. — Прошу вас, громадянко Самусь, вийти на кухню й переодягнутися в присутності понятих, — вказав на двох жінок, що тулилися до дверей.
Лариса подивилася на майора з кривою усмішкою. Ні слова не кажучи, повільно розстебнула пас, рвонула блискавку на стегні й, визивно посміхнувшись, скинула джинси на підлогу, переступила через попелястий вельвет, навіть пхнула його ногою.
— Подавись своїми джинсами! — люто видихнула просто в обличчя професорці.
Олександра Микитівна розгублено відступила, а Хаблак подав штани понятим.
— Справді, бачите, другий гудзик на пасу пришитий чорними нитками, — констатував. Обернувся до Лариси: — Одягніться, — наказав суворо.
Самусь, нарочито вихляючи стегнами, пройшла до шафи, витягнула халат і накинула на себе. Дивилася темними від люті очима на понятих, які обмацували джинси, й руки в неї тремтіли. Раптом підійшла, мовила знущально:
— Корова! Таким коровам не джинси, ватяні штани носити. Подавись своїм барахлом!
— Я закликаю вас до порядку, громадянко Самусь, — обірвав її Хаблак. — Які ще речі, котрі не належать вам, зберігаються на квартирі?
Лариса сіла на стілець, демонстративно відвернувшись од усіх.
— Шукайте… — тільки й мовила.
Конвоїр вийшов, залишивши Ларису Самусь у кабінеті Вона пошукала очима стілець, присунула його до себе ногою й сіла, витягнувши ноги. За добу, що минула після арешту, Лариса вся якось злиняла, обличчя пожовтіло й на чолі виступили зморшки, щоки обвисли — вона постаріла років на десять.
Подивилася на Хаблака з явною неприязню й запитала похмуро:
— Радієте?
— Підстав для негативних переживань не маю.
— Отже, радієте. Спіймали на гарячому.
— Кожному злодієві вготоване таке
— Не брешіть. Якби не той тюхтій Шило…
— Ми б вийшли на вас якимсь іншим способом. До речі, мушу попередити: щиросердне каяття завжди враховується судом.
— Знаю, — рішуче відповіла Лариса, — я розповім усе, бо не бажаю сидіти зайвий рік чи два.
Хаблак увімкнув магнітофон.
— Розкажіть, як познайомились з Боковим. Леонідом Спиридоновичем Боковим, злодійське прізвисько — Болт.
Лариса осмикнула на колінах просту вовняну спідницю. Трохи подумала й почала:
— Весною приїхав до Києва Габовда. Є такий Василь Павлович Габовда, і мешкає він у Косові. Ми познайомились з ним кілька років тому. Грицько, мій брат, їздив у Карпати, десь там він знюхався з Габовдою, знаєте, кажуть, свій свояка вгадає здалека, не можу сказати, де саме вони здибались, та, зрештою, це не має значення. Головне, що ділова людина на іншу ділову людину завжди нюх має, і знайти їм спільну мову — раз плюнути.
— Вважаєте Григорія Сидоровича діловою людиною? — перепитав Хаблак, згадавши зовсім несолідну шкіряну кепочку на маківці Самуся.
— Людину судять по справах, — ствердила.
— Добре, про справи вашого брата ми ще матимемо час побалакати.
— Я про них знаю мало. Ми зупинилися на приїзді Габовди до Києва. Отже, прибуває він і каже: майже без ризику можна добре заробити, принаймні по кілька тисяч. А хто на це не погодиться? Тисячі на дорозі не валяються.
— Люди заробляють гроші працею.
— Мені за ті гроші, що від Болта одержала, в магазині два роки працювати треба.
— Але ж бачите, чим скінчилося.
— Ризик, — зітхнула, — всі ми ризикуємо. Хаблак вдарив ребром долоні по столу.
— Ні, — заперечив, — ми не дамо вам жодного шансу.
— Тепер і я зрозуміла, — посміхнулася сумно Лариса. — Але ж ми мудрі по шкоді. А тоді пропозиція Габовди видалася привабливою. Він пояснив: повернувся з колонії один спец, ну, по-вашому “домушник”, спец на всі руки, і йому потрібна лише мінімальна допомога. Тобто інформація, а потім — вивезти речі. І все. Гришка й каже: чо’ за діло, зробимо так, що комар носа не підточить. Машини маємо дві: службовий “пікап” і власний “Жигуль”-фургон. Лади, мовляв, давайте вашого спеца. Ну, й приїхав він. Звичайно, в Григорія жити йому незручно, сім’я все ж, довелося поселитися в мене. Чоловік він нічого, видний і щедрий, грошей, правда, спочатку особливих не мав, але потім…
— Гуляли?
— Трохи було.
— Із чого почав Болт?
— Ідея з поштою в нього виникла. Каже, своя людина, там потрібна. Я й згадала про Шила. Він минулого року в нашому парадному мешкав, кімнату знімав, ну, й вирячувався на мене. До ресторану запрошував, потім у гуртожиток перейшов, і рідше стали зустрічатися.
— І ви поновили знайомство з Шилом?
— Звичайно. Розповіла про Болта і його пропозицію.
— Одразу погодився?
— Микола — людина ділова. Трохи подумав, та не комизився. Через день уже працював на пошті. Там улітку листоноші у відпустки йдуть. От і влаштувався без усякого.
— А далі?
— А далі простіше простого. Він мені казав про квартири, я — Болту, далі вони з Гришкою все обтяпували. У Григорія машина звична для ока, “пікап” телевізійний, такі завжди біля під’їздів стоять, навантажуються, розвантажуються… Гриша ще завжди вгадував: до будинку, де Болт справу робив, він або телевізор підвезе, або щось інше вигадає.
Хаблак згадав Самусевий трюк з художником.
— І куди везли крадені речі? — запитав.
— До Грицькового гаража. Там перевантажували у “Жигуль”, два рейси Грицько в Косів зробив, і дулю б ви нас попутали, якби не джинси.
Хаблак поплескав рукою по столу. Думав: Лариса каже правду. Та й який сенс їй брехати: спіймано на гарячому. І ще думав: ось називає вона і Шила, і Габовду, і брата діловими людьми, а які вони ділові? Звичайнісінькі шахраї і злодії. Сьогодні йому доведеться вислухати всіх — сидять у ізоляторі тимчасового затримання й чекають своєї черги. І сидіти їм не один день. Бо це — відплата. І чекає вона кожного. Бо як його не називай: діловою людиною, спритником, комбінатором, злодій завжди лишається злодієм, і місце йому визначене законом.