Дев'ять братів і десята сестриця Галя - Марко Вовчок

Жила со­бi удо­ва ко­ло Києва, на По­до­лi, та не ма­ла щас­тя-до­лi: бу­ло гiр­ке її жит­тя. Тер­пi­ла во­на пре­ве­ли­ку нуж­ду та вбо­жест­во. Жи­ла удо­ва ко­ло буч­но­го мiс­та, де буч­нiї бу­динки гро­моз­ди­ли­ся, де ся­яли та виб­лис­ку­ва­ли церк­ви зо­лотохрестi, де лю­ди з ран­ку та до ве­чо­ра во­ру­ши­ли­ся й ко­пошилися, а та­ко­го вбо­жест­ва без­по­мош­ною, яке удо­ва со­бi ма­ла, то хоть би i у глу­хiй глу­шi по­шу­ка­ти, - там, де люд­ського жит­ла анi са­ди­би не знай­ти, людсько­го об­ра­зу не стрi­ти й го­ло­су не по­чу­ти, а жи­ти з пти­цею та з звi­рю­кою, з де­ре­вом та з ка­ме­нем, з го­рою та з рi­кою, - що звi­рю­ка ни­кає со­бi на здо­бич, пти­ця спi­ва та ще­бе­че, де­ре­во шу­мить, ка­мiнь ле­жить, го­ри ви­сяться, рi­ки те­чуть, а не­ма то­бi ко­му по­мог­ти анi за­ра­ди­ти; не­ма ко­му те­бе по­жа­лу­ва­ти анi то­бою за­пiк­лу­ва­тись.

Мала со­бi удо­ва дев'ять си­нiв i де­ся­ту доч­ку Га­лю. I вро­дилися тi дев'ять си­нiв, як дев'ять со­ко­лiв, один у од­но­го: го­лос у го­лос, во­лос у во­лос, тiльки най­мен­ший син був тро­шеч­ки бi­лi­ший, тро­шеч­ки бла­гiш вiд дру­гих, а усi во­ни та­кi свi­жi, смi­лi, чор­ня­вi хлоп­цi, аж гля­ну­ти ми­ло! I усi во­ни лю­би­ли ду­же, пес­ти­ли i жа­лу­ва­ли сест­рич­ку свою ма­лую, Га­лю, а най­бiльш усiх мен­ший. I усiх бра­тiв лю­би­ла ду­же й жа­лу­ва­ла Га­ля ма­лая, а над усi­ма мен­шо­го бра­та. Бу­ло, що пi­дуть бра­ти у бiр по яго­ду або по гри­би й вiзь­муть ма­лую сест­рич­ку з со­бою, то вже нi­ко­му не попу­стить мен­ший брат нес­ти втом­ле­ну Га­лю, анi до ко­го Га­ля не пi­де на ру­ки вiд мен­шо­го бра­та. А як бра­тiї са­мi хо­дять ча­сом гу­лять та за­ба­ряться, та по­вер­нуться до­до­му пiз­но, усiм Га­ля ра­денька страх, а до пер­шо­го до мен­шо­го ки­не­ться i ввiп'ється, як п'явоч­ка, ус­тонька­ми i обiв'ється, на­че хме­ли­нонька, ру­чеч­ка­ми. А знов як не вго­дять Га­лi бра­ти, то Га­ля поп­ла­че й по­го­рює, пла­чу­чи й гор'юючи, по­жа­ли­ться та й го­дi, а вже як мен­ший брат чим її скрив­диiь, так Га­ля й сло­ве­чеч­ка не змо­же ви­мо­ви­ти, i вте­че од усiх, i схо­вається од усiх, i знай­дуть її по то­му, що вже сильнень­ко ри­да­ти­ме, - а нiх­то тих слiз не уто­лить, ру­че­чок не олту­лить вiд лич­ка, тiльки той мен­ший бра­тик.

Жила удо­ва з дiтьми у хат­цi, - на­вiть би й хат­кою узиват­и не го­ди­ло­ся - хиж­кою, - i сто­яла удо­ви­на хат­ка на лу­цi пiд гор­цю, від­да­лiк со­бi вiд уся­ко­го iн­шо­го жит­ла й са­ди­би, сто­яла на ши­ро­кiй зе­ле­нiй лу­цi. З од­но­го бо­ку на­вис­ла го­ра кам'яна над хат­кою, по­рос­ла лi­сом i не­на­че гро­зи­ла: "От, як схо­чу, один ка­мi­нець по­ко­чу i те­бе, ха­тин­ку, зов­сiм при­дав­лю". Уп­ра­во ми­мо хат­ки зви­вав­ся шлях у мiс­то - i який же ти­хий та пус­тий цей шлях ми­мо удо­ви­ної хат­ки i як же вiн, що ближ­че до мiс­та, усе люд­нiш та грю­кот­нiш по­ро­шить i гур­чить, а та­меч­ки - та­меньки, де вiн вбi­га на го­ру та де вже ули­цi бу­дин­кiв ку­па­ми на нього приступа­ють, який же вiн гуч­ний, та люд­ний, та по­рох­ний!

Той са­мий шлях зви­вавсь улi­во по лу­цi м'якiй та зе­ле­нiй та й зви­вавсь з очей геть все по тiй же лу­цi м'якенькiй. Вiд хат­ки узенька сте­жеч­ка пе­рех­ре­щу­ва­ла сей шлях i бiг­ла до са­мо­го синього Днiп­ра.

I пев­но, що кож­ний, ко­му лу­ча­ло­ся ми­мо їха­ти та хат­ку удо­ви­ну ба­чи­ти, то, пев­но, со­бi ду­мав: що то за ма­ле­сеч­ка ха­ти­ноч­ка стоїть, як во­на у зем­лю увiй­шла й пок­ри­ви­ла­ся; як вi­ко­неч­ка ско­си­ли­ся й як да­шок уб­равсь у мох зе­ле­ний i в си­вий. I не ого­род­же­на ха­тин­ка, i не­ма сi­ней анi ко­мо­ри, не­ма са­доч­ка анi го­ро­да ко­ло неї, тiльки ста­ра ти­ха гру­ша з злом­ле­ною вер­хо­ви­ною. I дi­тей ок­ру­ги скiльки! А ко­ли б же хто звер­нув iз шля­ху й ус­ту­пив у хат­ку, зо­ба­чив би той, що яка хат­ка ми­ленька, яко­во лю­дей у хат­цi жи­ве, а зов­сiм во­на по­рож­ня сли­ве. Нi­чо­го не­ма, оп­рiч ла­во­чок та узень­кої по­лоч­ки, де сто­яла мис­ка з лож­ка­ми. Пiч пот­рiс­ка­ла­ся й осi­ла; на при­пiч­ку пе­ре­вер­не­ний гор­щик, два кi­лоч­ка у стi­нi, що на їх нi­чо­го не ви­сить; стiл iз роз­ко­ли­ною уп­ро­довж по­се­ре­ди­нi, що на ньому нi­чо­го не стоїть; у ку­точ­ку iкон­ка з глад­же­ним ли­ком, що по­ви­та су­хи­ми й свi­жи­ми квiт­ка­ми. А ко­ли б хто спи­тав дi­то­чок: де ва­шi со­ро­чеч­ки? де ва­ша оде­жин­ка? - дiт­ки то­му по­ка­жуть, що їх со­ро­чеч­ки сох­нуть он та­меч­ки на бе­ре­зi, а iн­шої оде­жин­ки в їх не­ма. А зи­мою? А у хо­лод, у мо­ро­зи? Зи­ма, хо­лод, мо­роз! Отеє не­гар­ний час! Тiльки вiн по­чи­на над­хо­ди­ти, ма­ти гiрш пла­че та усе пе­ре­пи­тується: "Як то ми пе­ре­бу­де­мо? Як же то ми пе­ре­бу­де­мо?" I нуд­но та­кеньки зав­сi­ди пе­ре­бу­ва­ти хо­лод, тре­ба си­дi­ти на пе­чi, пiд­жав­ши но­ги, а ко­ли ви­бiг­ти на лу­ку та по­тан­цю­ва­ти по снi­гу, то ху­тенько, на­че опа­ре­ний, вки­неш­ся в хат­ку на пiч i зно­ву си­дi­ти, пiд­жав­ши но­ги. Iг­раш­ка у до­куч­ну або там яка дру­га - до­ку­чить i об­рид­не, ще тiльки ма­лую Га­лю тро­хи тi­шить i смi­шить, а всiх гнi­ва та сер­дить; зна­ко­ма каз­ка про Iва­ся нi­ко­го не по­ру­ша - тi­ль­ки ма­лую Га­лю тро­хи. День та­кий в бо­га ко­ро­тенький, пруд­ко ве­чiр нас­ту­пає, й у хат­цi тем­но ро­биться. I си­дять во­ни у тем­но­тi на пе­чi, до­жи­да­ють ма­тiр з по­ден­щи­ни i мо­в­чать, тiльки ча­сом Га­ля по­жах­неться й по­шеп­том пи­тає: "Що ж як ка­ва прий­де?" - "Не прий­де", - од­ка­зу­ють їй усi. "А як вовк при­су­не?" - шеп­че знов Га­ля. "О, по­жа­хач­ко! О, пло­хенька!" - ка­жуть усi та усi ближ­че згор­та­ються до­ку­пи, а мен­ший брат бе­ре Га­лю на ру­ки. "А як вовк при­су­не?" - знов-та­ки при­сi­пається Га­ля, i усi на Га­лю пох­му­ря­ються, ок­рiм мен­шо­го: мен­ший ти­хе­сенько Га­лю зас­по­коює, i Га­ля со­бi зас­по­коюється, ще ча­сом i пi­сеньку зас­пi­ва про жу­рав­ля, "що ци­ба­тий жу­ра­вель, вiн до мли­на їздив, див­не ди­во ба­чив"; i чує мен­ший брат, як ци­ба­тий жу­ра­вель iде [до] йо­го i як див­не ди­во ба­чить; бо Га­ля, спi­ва­ю­чи, пiд свiй спiв обо­ма ру­че­ня­та­ми по об­лич­чю ляс­ка. Пi­сенька якось не­зав­важ­ли­во ввiр­веться, ци­ба­тий жу­ра­вель зос­тається на до­ро­зi, а Га­ля за­си­па в мен­шо­го бра­та на ру­ках. Нуд­но-нуд­но! Хо­лод­но-хо­лод­но! Тем­но-тем­ноi У ско­ся­не вi­ко­неч­ко вид­но лу­ку пiд бi­лим снi­гом. Бi­лий снiг то виб­лис­кує, то виб­лиск тра­тить, - се мi­сяць по­ри­на в обо­ло­ках. Що отеє бу­де на­да­лi: чи заб­лис­ко­тить бi­лий снiг ще луч­че та за­сяє мi­сяць з зо­ря­ми, а чи по­ва­лить свi­жий снiг, хур­то­ви­на заг­рає, заб'є вi­ко­неч­ко по­ко­ся­не, за­не­се сте­жеч­ку, за­ба­рить ма­тiр? I що ма­ти при­не­се їм?

От по снi­гу ри­пить пруд­кая, сла­бая, не­пев­ная сту­па, две­рi у хат­ку вiд­чи­ня­ються - ма­ти прий­шла. Во­на прий­шла по­му­че­на, ду­же змерз­ла, - що во­на при­нес­ла? При­нес­ла хлi­ба, кар­топ­лi, а ко­ли ще трош­ки пшо­на на ку­лiш, так вже й хва­литься за­раз дi­тям, що "от, дi­точ­ки, ми со­бi зва­ри­мо ку­лiш", - i усi до­жи­да­ють ку­ле­шу, а Га­ля то вже зав­ча­су си­дi­ти­ме з лож­кою у ру­цi та по­гу­ку­ва­ти­ме "ма­мо!", i по­гу­кує та­кеньки Га­ля, на­че во­на са­ма од­на має од­ва­гу пос­пи­та­ти про те, про що усi пiк­лу­ють, i до­дає усiм си­ли тер­пе­ли­вiй до­жи­да­ти. Пiс­ля кож­но­го огу­ка во­на при­гор­тається до мен­шо­го бра­та, не­мов го­во­ря­чи: яко­ва твоя Га­ля? А брат мен­ший гла­дить її по го­лiв­цi i дає на­до­гад, що слав­на Га­ля.

Запалена пiч роз­го­ряється й трi­щить, чер­во­не по­лум'я грає на вi­ко­неч­ку, з пiч­них роз­ко­ли­нок ви­хо­дять струм­ки ди­му - ха­тин­ка ра­зом i свiт­лом-огнем пос­вi­щається, i ди­мом спов­няється, яс­но вид­но по­му­че­ну ста­ру, що пораєть­ся ко­ло пе­чi, та не мож­на розг­ля­дi­ти по об­лич­чю, якi со­бi дум­ки має, який вид - то здається, що во­на всмi­хається i дбай­ли­во пос­пi­шається та кло­по­четься, то знов здається, що ду­шить її якась ту­га i чо­гось бо­яз­ко їй, i що вiд тiєї душ­ної ту­ги так во­на ме­ту­шиться ко­ло пе­чi, що не вiд ди­му в неї i сльоза бi­жить.

Дiждалися - ве­че­ря го­то­ва. Га­ля смiється, i усi ве­че­ря­ють i спа­ти ля­га­ють. Огонь у пе­чi пот­ро­ху по­га­сає, на­че сам по­чина дрi­ма­ти, гас­не зов­сiм - у хат­цi тем­нi­сiнько, й усi заси­пають.

Ранiшнiй хо­лод не хо­че нi­як да­ти пос­па­ти, прой­ма i та­ки хо­че по­бу­ди­ти й та­ки по­бу­дить. Вже ма­ти у пе­чi за­па­ли­ла - дро­ва знов трi­щать, по­лум'я ши­ба, i дим­но у хат­цi; в вiкон­це свi­тить яс­не со­неч­ко, i бли­щить снiг бi­ленький. От i снi­дан­ня їм го­то­ве, й ма­ти пос­пi­шається йти на по­ден­щи­ну, i при­ка­зує їм бу­ти ро­зум­ни­ка­ми, й iде со­бi.

У не­дi­лю, в уся­ке свя­то їм кра­ще бу­ло: ма­ти не хо­ди­ла на ро­бо­ту, мож­на бу­ло влiз­ти у її ла­та­нi чо­бо­ти, за­гор­ну­тись у її пра­хо­веньку ко­жу­ша­ноч­ку i хоч труд­но, а усе­та­ки мож­на бу­ло по­гу­ля­ти ко­ло хат­ки - i во­ни всi гу­ля­ли по чер­зi, на­вiть Га­ля, що са­ма уся бу­ла, мо­же, не зав­бiльшки чо­бо­та. По­то­му ма­ти їм каз­ки уся­кi роз­ка­зу­ва­ла й уся­кi бувальщи­ни. I що ж за та­кi слав­нi ча­сом каз­ки, що то за смiш­нi та­кi! I ду­же б ба­га­то во­ни смi­яли­ся й тi­ши­ли­ся, ко­ли б їм не мi­ша­ло неньчи­не об­лич­чя - та­ке об­лич­чя по­му­че­не та посму­чене, дар­ма що во­на не прис­кар­жує нi­чо­го й са­ма з ни­ми ра­зом всмi­хається на усе смiш­не та по­тiш­не у каз­цi.

Одного ра­зу ма­ти прий­шла до­до­му i, вхо­дя­чи, пок­ли­ка­ла стар­шо­го си­на.

- Що, ма­мо? - од­ка­зав стар­ший син i ско­чив з пе­чi на­зустрiч їй.

- Що? Що? Що? - пок­рик­ну­ли дру­гi всi й по­си­па­ли­ся з пе­чi, як дос­тиг­лi груш­ки, а Га­ля прос­тя­га­ла ру­че­ня­та до мен­шого бра­та й гу­ка­ла вже:

- Кулiш! Пшо­ня­ний ку­лiш!

- Нi, - од­ка­зу­ва­ли бра­ти, куп­ча­чись, товп­ля­чи­ся цi­ка­вi ко­ло неньки.

- Нi! Пож­дiть, пож­дiть, мої го­луб'ята, -про­мов­ля­ла ма­ти, ски­да­ючи з се­бе оде­жин­ку, прит­ру­ше­ну снi­гом, та лед­ве ди­ха­ючи вiд уто­ми.

- Бублики! - гук­ну­ла Га­ля тро­хи нес­пев­на й на­че ля­ка­ю­чися.

- О! О! О! - по­чу­ло­ся по­мiж бра­тiв, i що то у кож­но­му то­му "о!" бу­ло ди­ва та ра­до­щiв!

- Бублики ж! - гук­ну­ла Га­ля вже смi­ло i в до­ло­неч­ки за­плескала.

- Галю! Га­лю! Пос­лу­хай-бо, - про­мо­вив мен­ший брат, - слу­хай-бо, ма­ма при­нес­ла чо­бо­ти!

- О, чо­бо­ти! - ви­гук­ну­ла Га­ля, на­че за­нес­ла­ся вже у са­ме не­­бо го­лу­бе, та й зче­пи­ла ру­чеч­ки…

Еге ж, се та­ки й бу­ли чо­бо­ти. Ста­рi, при­но­ше­нi, ма­ленькi чо­бо­ти з ве­ли­ки­ми лат­ка­ми на обох. Свi­те мiй! Як же тi чо­боти з рук до рук пе­ре­да­ва­ли­ся! Чо­бо­ти розг­ля­да­ли, чо­бiтьми лю­бу­ва­ли, а Га­ля то лед­ве що не ви­цi­лу­ва­ла чо­бiт, во­на вже й ус­тоньки ця­поч­кою скла­ла, та зас­мi­яла­ся, й не ба­ря­чись хви­ли­ноньки, по­жа­да­ла со­бi у чо­бо­ти вбра­ти­ся i про­тяг­ну­ла за­раз го­лi­сiнькi нi­жеч­ки обид­вi й на усiх диви­лася ра­дiс­но та жа­лiб­ненько та­кеньки, що у мет її вбра­ли у чо­бо­ти й пос­та­но­ви­ли се­ред ха­ти, не­мов гар­не ма­лю­ван­ня, тiльки ще зро­ду-вi­ку, ма­буть, не бу­ло ма­лю­ван­ня з та­ким ли­ченьком смi­ючим, з та­ки­ми очи­ма тан­цю­ючи­ми.

Брати ди­ву­ва­ли, яка-то Га­ля гар­на у чо­бо­тях, i ма­ти хва­лила теж. На­то­мив­шись вже сто­яти, Га­ля сi­ла, та чо­бiт не зня­ла i зас­ну­ла у чо­бо­тях, при­би­ра­ючись на дру­гий день ра­но-ра­но-ра­но-ра­не­сенько йти далеко-далеко-далеко-да­леченько гу­ля­ти. Пiш­ла б во­на гу­ля­ти то­го-та­ки са­мо­го ве­чора, ко­ли б не той вовк не­вiр­ний з лi­су, а ще гiрш турбу­вав її той ка­ва на­вiс­ний, що не знає во­на на­вiть, де вiн i си­дить у свi­тi, - чи у лi­сi, чи пiд го­рою на лу­цi, чи у Днiп­рi у нур­тi - не зна­ла, бач­те, з яко­го бо­ку йо­го сте­рег­ти­ся й звiд­ки йо­го бе­рег­ти­ся, а мо­же, вис­ко­чить вiн i схо­пить її не­сподiвано-негадано.

З сон­ної Га­лi ти­хенько мен­ший брат зняв чо­бо­ти, i усi то­дi по чер­зi по­ча­ли їх при­мi­ря­ти, i кож­ний ка­зав, що йо­му чо­бо­ти як­раз, на­че влип­ли, хоч доб­ре во­ни при­го­ди­ли­ся тiльки стар­шо­му бра­ту, йо­му ма­ти й при­нес­ла тi чо­бо­ти, i при­нес­ла йо­му для то­го, що завт­ра хо­че йо­го заб­ра­ти iз со­бою у мiс­то i вiд­да­ти ха­зяїну в най­ми­ти.

До ха­зяїна! За най­ми­та! Усi очi на йо­го обер­ну­ли­ся, усi се­р­де­нят­ка iзд­риг­ну­ли­ся; хто ди­вує, а хто зас­му­тивсь; ко­го по­ру­ши­ла на­дiя на щось див­неє та чуд­неє, а ко­го то жах за­то­мив, що теє скоїться; той у дум­цi вже вип­ро­вод­жав йо­го, дру­гий знов уже при­би­равсь йо­го стрi­ча­ти та по­чу­ти не чу­то­го зро­ду; iн­ший за­мис­ливсь, як то во­ни са­мi без йо­го жи­ти­муть… Ма­ти смут­ненька та три­вож­ненька… А стар­ший син од­ка­зав спо­кiй­ненько на сю вiс­тоньку:

- Добре, ма­мо.

- Як бу­деш доб­ре слу­жи­ти, моя ди­ти­но, зас­лу­жиш со­бi лас­ку, вис­лу­жиш зап­ла­ту, - ка­же ма­ти. - Дасть бог мило­се­р­дний, то по­тiм со­бi й ко­жу­шок спра­виш… Доб­ре, синоч­ку?

- Добре, ма­мо! - од­ка­зав їй зно­ву син.

- Хазяїн твiй, здається, чо­ло­вiк хо­ро­ший бу­де, а як що там i ви­па­де то­бi у служ­бi… як там ли­хо-го­ро, то ти прий­май за доб­ре… Ко­ха­ний, ти пе­ре­тер­пи… Доб­ре, си­ноньку?

- Добре, ма­мо! - од­ка­зав знов син.

Вже бiльш ма­ти нi­чо­го не при­мог­ла ка­за­ти, го­ло­су в неї не хва­ти­ло, не­на­че важ­ка ру­ка ду­ши­ла її. Во­на си­дi­ла вже мовч­ки, та тiльки ди­ви­ла­ся на стар­шо­го си­на, та все тiс­нiш та тiс­нiш ду­ши­ла її важ­ка ру­ка тая… А стар­ший син заду­мавсь i нед­ба­ло, нев­важ­ли­ве од­ка­зу­вав бра­там, що товпи­лися­ у хат­цi, сту­ка­ли две­ри­ма, по чер­зi бра­ли на се­бе чобот­и, ви­хо­ди­ли в чо­бо­тях гу­ля­ти ко­ло хат­ки, го­во­ри­ли про бра­тову служ­бу.

Мiсяць свi­тив упов­нi, зо­рi на­че па­ла­ли - од­на зо­ря по­ло­мнiш вiд дру­гої, мо­роз був сильний, аж трi­щав, снiг хрус­кав пiд чо­бiтьми нав­ди­во­ви­жу, нап­ро­чу­до. На­вiть сам ста­р­­ший брат, вже який хло­пець не­лег­ко­умень, та й той як узяв на се­бе чо­бо­ти та вий­шов - iде та усе ог­ля­дається та зу­­пи­няється раз у раз, на­че йо­го хто пи­та щох­ви­линки: "Чий ти па­ру­бок, чий па­ру­бок у чо­бо­тях, чий-бо ти? Скажи, будь лас­ка!"

На дру­гий день мо­роз та­кий са­мий, що й вчо­ра. Де­ре­ва трi­ща­ли на го­рi, зси­па­ючи з се­бе iнiй, со­неч­ко ся­яло блi­де­нько на­че зблiд­ло со­бi вiд хо­ло­ду, на­че теж змерз­ло: а усi бра­ти ви­бiг­ли з хат­ки про­во­ди­ти стар­шо­го бра­та, що, вбра­ний у чо­бо­ти та у ве­ли­ку хуст­ку неньчи­ну, йшов у мi­сто.

- Ходiм вже, ди­ти­но, - про­мо­ви­ла ма­ти до стар­шо­го си­на, - а ви, го­луб'ята, зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькi, - ка­же во­на до дру­гих.

Вони пiш­ли, а ус­лiд їм кри­ча­ли го­ло­соч­ки i "бу­вай здо­ров", i "вер­ни­ся", i "вер­тай­сь хут­че"; а Га­ля - то во­на тiльки ви­гу­ку­ва­лась: "бра­тик ми­лий, ми­лий бра­тик!" Усi танцювал­и на мо­ро­зi, по­ки зник­ли з очей во­ни, а за­тим повска­кували у хат­ку на пiч, i усiм та­кеньки вже зро­би­лось пу­сто-пусто без стар­шо­го бра­та. Усi за­жу­ри­ли­ся i за­ту­жи­ли; у Га­лi вже слi­зоньки ка­па­ли.

- I я пi­ду у най­ми­ти! - ка­же один брат.

- От як! - про­мо­ви­ла Га­ля; а слi­зоч­ки за­ка­па­ли од­на по дру­гiй шви­денько.

- I я! I я! I я! - ка­жуть усi бра­ти в один го­лос.

У Га­лi слiз­ки за­ка­па­ли вже по три та й по чо­ти­ри ра­зом, го­ня­чи од­на 'дну.

- Ой, ли­хо! - пок­рик­ну­ла Га­ля. - Усi пi­де­те! Усi ме­не поки­нете! I ти? I ти ме­не по­ки­даєш? По­кид…

Та вже до мен­шо­го бра­та во­на бiльш про­мо­ви­ти не здо­лала - за­ту­ли­ла ли­ченько обо­ма ру­чеч­ка­ми й гiр­ко зарида­ла­.

- Годi, Га­лю, го­дi! - ка­жуть бра­ти, - слу­хай-но, що то­бi ка­затимемо… Га­ля не слу­ха­ла.

- Не плач, Га­лю! - ка­же мен­ший брат i бе­ре Га­лю до се­бе на ко­лi­на. - Я най­му­ся у служ­бу та за­роб­лю то­бi чо­бiт­ки - одк­рий-бо ли­ченько!

- Не хо­чу чо­бiт­кi­в! - хлип­ле Га­ля, не хо­че чо­бiт­кiв i ли­ченька не одк­ри­ва.

- Слухай-бо, Га­лю… Га­лоч­ко! - про­мов­ляв мен­ший брат, - от яка ж ти не­доб­ра! От як ме­не крас­но слу­хаєш!