Дев'ять братів і десята сестриця Галя - Марко Вовчок 2 стр.

Одна Га­ли­на руч­ка од­па­ла вiд ли­ченька, й од­не оч­ко, по­в­нiсiньке сльозою, зир­ну­ло на бра­ти­ка, i ри­дан­ня впинилос­я.

- Помисли ли­шень, Га­лю, ко­ли ми усi пi­де­мо у най­ми­ти, так усi чо­бо­ти со­бi по­ку­пи­мо, а то­бi вже най­кра­щi, ми усi ко­жу­хи по­ку­пи­мо, а вже то­бi…

- I я пi­ду у най­мич­ки! - ви­мо­ви­ла Га­ля, i дру­га руч­ка од­пала вiд ли­ченька, i оче­ня­та вже ве­се­ленько виб­лис­ку­ва­ли у слiз­ках.

I по­рi­ши­ли во­ни та­кеньки усi, щоб iти у най­ми­ти; а по­ки най­митська служ­ба, по­ки що, то бу­ло їм страх як нуд­но си­дi­ти на пе­чi, i мiц­ненький жаль по­ся­гав їх по стар­шо­му бра­ту. I усi во­ни ди­ви­ли­ся по всiх бо­ках або од­но на одног­о, на­че що за­гу­би­ли, без чо­го не зна­ли, не вмi­ли, як йо­го бу­ти. Ко­ро­тенький день пруд­ко бi­жав, та їм зда­ва­ло­ся, що вiн кiлька ра­зiв по­вер­тавсь на­зад, по­ки та­ки дiж­да­ли­ся ве­чора мо­роз­но­го й ма­ти прий­шла. Як то­дi сер­де­нят­ка всi не вист­риб­ну­ли з гру­дей, по­ки ма­ти роз­ка­зу­ва­ла, що стар­ший брат у ха­зяїна, що йо­му так слав­но, - бу­де спа­ти вiн у теп­лiй ха­тi i го­ду­ва­ти­муть йо­го доб­ре.

- Чуєш? Чуєш? - про­мов­ля­ли бра­ти 'дно до 'дно­го. - От як йо­му бу­де! От як ви­бор­ної - і Га­ля по­гу­ку­ва­ла:

"О, слав­ненько! О, лю­бенько!"

Та чо­гось у бра­тiв впа­ли го­ло­си їх дзвiн­кi, i Га­ля якось сла­бенько пле­ще у до­лоньки, - раз тiльки, а там i стих­ла. I ма­ти, хва­ля­чи жит­тя йо­го, за­пи­на­ла­ся - сло­ва мер­ли в неї на ус­тах, ус­та тро­хи тру­си­ли­ся.

На ве­че­рю був ку­лiш пшо­ня­ний, та нiх­то до йо­го й не до­торкнувсь i нi­ко­го сон не зма­гав.

- Ви, дi­точ­ки, не ску­чай­те за бра­ти­ком, - по­ча­ла бу­ло ма­ти, та го­лос ввiр­вавсь i змер; во­на вли­ла­ся гiр­ки­ми гiрки­ми i, як пос­лiп­ле­на на­че слiзьми, тiльки ло­ви­ла дi­ток ко­ло се­бе, схоп­лю­ва­ла, та й по­цi­лун­ка­ми вси­па­ла, та усе го­ло­с­нiш-голоснiш ри­да­ла.

Пiшли днi за дня­ми й ча­си за ча­са­ми, поп­ри­ви­ка­ли дiт­ки, що не­ма стар­шо­го бра­та, та не пе­рес­та­ли про йо­го ду­ма­ти, i сли­ве що­го­дин­ки йо­го зга­ду­ва­ли то цим, то тим, то знов дру­гим. Те­пер уже вся­кi каз­ки й бу­вальщи­ни у свя­то во­ни по­ки­ну­ли, а роз­мов­ля­ли з ма­мою про бра­та - у свя­то ма­ма хо­ди­ла йо­го од­вi­ду­ва­ти i при­но­си­ла од йо­го вiс­тi - все вiс­тi од­на­ко­вi - що зду­жає, що слу­жить… I це на уся­кi ла­ди бра­ли i на уся­кi ла­ди про це ба­ла­ка­ли: уяв­ля­ли со­бi йо­го хазяї­на - зна­ли во­ни, що ха­зяїн ог­ряд­ний чо­ло­вiк, кра­вець си­вий, хо­дить у си­нiх ша­ро­ва­рах i у чор­нiй свит­цi i шиє сам уся­кi ко­жу­хи й свит­ки; уяв­ля­ли со­бi ха­ту ха­зяй­ську - зна­ли во­ни, що ха­та ха­зяй­ська у три вi­ко­неч­ка, пiд те­со­вим даш­ком, а у ха­тi по бi­лих стi­нах ви­сять об­раз­ки - пти­цi рябо­перi, морський роз­би­ша­ка - ту­рок у чер­во­нiй чал­мi з кин­джалами у пра­ви­цi; уяв­ля­ли во­ни со­бi ха­зяй­ку - во­ни зна­ли, що ха­зяй­ка мо­ло­денька i усе си­дить бi­ля вi­кон­ця та ви­шива со­бi очiп­ки шов­ка­ми та зо­ло­том. I чор­ну ко­ро­ву ха­зяйську со­бi уяв­ля­ли во­ни iз ри­жим те­лят­ком; а як розмо­ва за­хо­ди­ла про ха­зяй­ськi сан­ки та про бi­ло­го ко­ня, так Га­ля по­чи­на­ла роз­ко­чу­ва­тись з бо­ку иа бiк, на­че во­на вже си­дi­ла у сан­ках, а бi­лий кiнь шви­денько вiз сан­ки по грудово­му­ шляш­ку.

Вони при­би­ра­ли­ся, як лi­теч­ко прий­де, час­тенько хо­ди­ти до бра­та, як тiльки що вес­на дих­не, пi­ти йо­го од­вi­да­ти. Еге ж! Пi­дуть во­ни до йо­го, по­ба­чать йо­го й на­го­во­ряться з ним. Що то як хо­ро­ше бу­де зо­ба­чи­ти­ся! Що то як до­жи­дать брид­ко! Що то яка зи­ма ук­рi­пи­ла хо­лод­на та лю­та!

От як у хат­цi на лу­цi ду­ма­ли та га­да­ли про стар­шо­го бра­та i над усе у свi­тi жа­да­ли iз ним по­ба­чи­ти­ся, i Га­ля та­ко­во вже час­тенько ка­за­ла: "Хоч би од­ним оч­ком пог­ля­ну­ти на йо­го", що вже те­пер тiльки во­на на­ми­не "хоч од­ним оч­ком", усi зна­ли, на що "одно оч­ко" хо­че гля­ну­ти, й зiт­ха­ли.

А тим ча­сом ха­зяїни на стар­шо­го бра­та ди­ви­ли­ся за тим тiльки, щоб ба­чи­ти, чи справ­ний вiн, чи не пус­тує, i жодно­го йо­му сло­веч­ка не про­мо­ви­ли, оп­рiч яко­го при­ка­зу, гро­зь­би та лай­ки. I на пла­цу, ко­ло кри­ни­цi, де вiн хо­див що­ра­нок i що­ве­чiр во­ди бра­ти i де схо­ди­лось ба­га­то лю­дей, рiд­ко хто вва­жав на по­важ­но­го ти­хо­го хлоп­чи­ка, що вiн що день, то ро­бивсь пох­му­рiй та по­ну­рiй, у ла­та­нiй со­рочечцi, у пра­хо­венькiй свит­цi, не на йо­го по­ши­тiй, у ста­ренькiй шап­цi, ко­то­рий тер­пе­ли­во сто­яв на мо­ро­зi пекучо­му­, до­жи­­дав чер­ги со­бi во­ди за­черп­ну­ти - нiх­то до йо­го не ози­вавсь.

Перша ро­бо­та бу­ла йо­му у ха­зяїна во­ду но­си­ти з кри­ницi. Вдос­вi­та йо­го сла­ли до тiєї кри­ни­цi да­ле­кої пiд го­рою на пла­цу, ко­ли ще усе мiс­то буч­не сто­яло у си­вiй iм­лi, лю­ди не уяв­ля­ли­ся, ди­мо­чок не зви­вавсь i ко­ли ще бу­ло ко­ло кри­ни­цi пус­то - ча­сом хi­ба стрi­ча­ла­ся яка-та­ка най­мич­ка гiр­ка або двi, та i се ду­же рiд­ко. Йо­го вi­дер­це пер­ше проби­ва лiд у кри­ни­цi, що уно­чi за­мер­за, i та­щив вiн спов­не­нi вiд­ра пiд го­ру. При­та­щив­ши два вiд­ра, кот­рi ха­зяй­ка у той-та­ки час розп­лес­ка на вми­ван­няч­ко, на своє чор­ноб­ри­ве ли­ченько, на бi­лi руч­ки та знов ту­ди й сю­ди по ха­зяй­ст­ву, - вiн оп'ять iшов по во­ду. Си­за iм­ла рiд­ша­ла, ди­мо­чок де-не-де вже зви­вав­ся, вже лю­ди по­па­да­ли­ся i ко­ло кри­ни­цi; вже тов­пи­ло­ся, куп­чи­ло­ся ба­га­то на­ро­ду - тре­ба до­жи­да­ти чер­ги. Вiн сто­яв та ди­вивсь, як шпар­ко дбай­ли­вi го­ро­дя­ноч­ки пос­пi­ша­ли, зас­пав­ши, i го­ни­ли од­на од­ну до кри­ни­цi й вiд кри­ни­цi; як iш­ли най­мич­ки, пiд'їзди­ли й вiд'їзди­ли боч­ки. Си­за iм­ла зни­ка­ла; зi­хо­ди­ло со­неч­ко й ся­яло яки­ми ж то блис­ку­чи­ми, хо­лод­ни­ми, нед­руж­ни­ми ран­ка­ми; по­вер­та­всь вiн з пов­ни­ми вiд­ра­ми до ха­зяїв. Тут йо­му тре­ба бу­ло двiр про­мi­та­ти, но­си­ти дро­ва з сi­ней до ха­ти, по­бiг­ти до су­­сi­ди вве­че­рi спи­та­ти, ко­ли бу­де му­че­ни­ка Лав­рен­тiя - у се­ре­ду чи у чет­вер, бо ха­зяй­ка при­би­ра­ла­ся на iме­ни­ни до Лав­рен­тiя-шев­ця; або по­бiг­ти до су­сi­ди Ме­ла­сi по­зи­чи­ти тро­хи дрiжд­жiв, бо ха­зяй­ка за­хо­ди­ла­ся ста­ви­ти пи­ро­ги; або по­бiг­ти на торг ку­пить за ша­га го­лок, ко­ли ха­зяй­ка зло­ми­ла гол­ку - i ба­гацько по­бi­га­шок i по­шар­пу­шок тре­ба йо­му бу­ло спо­жи­ти. Та ха­зяй­цi мож­на бу­ло вго­ди­ти - бу­ла ха­зяй­ка ве­се­ла, нед­ба­ла мо­ло­ди­ця, що як во­на не ха­зяй­ну­ва­ла, так си­дя­чи ко­ло окон­ця, ши­ла та ви­ши­ва­ла, та прис­пi­ву­ва­ла i пог­ля­да­ла з вiк­на на про­хо­жих лю­дей та на се­бе у дзер­кальце, що умис­не й ви­сi­ло тут про­ти неї на цвят­нi.

А ха­зяїну не мож­на бу­ло вго­ди­ти. Ха­зяїн був за­дир­ли­вий i ве­ред­ли­вий чо­ло­вiк, а до то­го ще ок­рут­ний чо­ло­вiк. Жiн­ку свою вiн ду­же лю­бив, а тiльки уран­цi вiн очi розкис­лить, то вже й по­чав за­чi­па­ти та за­ди­ра­ти її, i до­ти не вiд­чепиться, по­ки аж жiн­ка не зап­ла­че або хоч за­хо­диться на плач - то­дi вiн i до­вольний, ска­же їй, що во­на йо­му ми­лiш над усе у свi­тi й по­жа­лує її, i обi­цяє ку­пи­ти якусь там вит­ребеньку но­ву. А що вже най­ми­та ма­ленько­го, то вiн пої­дав не­ми­лос­ти­во. Тiльки б зо­ба­чив йо­го, бу­ло за що приг­ро­зи­ти й прик­рик­ну­ти, бу­ло за що й штовх­нуть. Хло­пець зро­ду не од­ка­зав йо­му сло­ва гiр­ко­го, та нi­ко­ли теж не ви­го­во­рю­вавсь i не по­ви­нив­ся - усе хлоп­чик прий­мав мовч­ки. Здається, що тая бе­зод­мов­нiсть драж­ни­ла ха­зяїна ще бiльш, i цi­лi­сiнький день вiн не так щи­ро пра­цю­вав з ко­жу­ха­ми та ко­бе­пя­ка­ми, як з тим, як би то луч­че дой­ня­ти тер­пе­ли­во­го хлоп­ця.

Минав день - який же хо­лод­ний, блис­ку­чий, вра­жий день! От зве­чо­рi­ло. Ха­зяїн по­нiс ро­бо­ту по­ши­ту, ха­зяй­ка пiш­ла до су­сi­ди по­си­дi­ти, по­го­во­ри­ти, або до ве­чер­нi - най­мит знов з вiд­ра­ми по во­ду до кри­ни­цi при­хо­див. Ве­чо­ра­ми зграя ко­ло кри­ни­цi бу­ла гуч­нiш, нiж ран­ка­ми. По тру­дах днев­них i по ро­бо­тi й по кло­по­тi знi­мав­ся ре­гiт, заводили­ся ­го­лос­нi роз­мо­ви.

Тут ба­чив хло­пець, як iн­ша ве­се­ла дiв­чи­на i пруд­кая, що не пос­ми­ри­ли її анi ро­бо­та, анi тру­ди, щи­ро спi­ва­ла й пiд­танцьовувала, тан­цю­ва­ла й пiдс­пi­ву­ва­ла з вiд­ра­ми на пле­чах на огульну втi­ху людську i на по­тi­ху; як воз­ни­цi бо­рються або прис­ка­ють во­дою й ля­ка­ють дiв­чат; як ча­сом най­мич­ки, роз­ва­жив­ши­ся, смi­яли­ся теж i гра­ли­ся мiж со­бою. Го­мо­нi­ла зграя, по­ки со­неч­ко не за­ко­чу­ва­ло­ся, багря­на зо­ря не ки­да­ла на все мiс­то свiй баг­рець i мо­роз не крiп­чав; дзвiн­ко й рiз­ко од­ту­пу­ва­ли­ся усi ступ­нi по снi­гу, во­рiтьми стук­ну­ли, у дзвiн уда­ре­но, виз­га по­лоз­зя, й бi­жать сан­ки, й людський го­лос, i со­ба­чий лай. I ве­чiр зга­сає - який же хо­лод­ний, баг­ря­ний, са­мот­нiй ве­чiр!

У ха­тi свiч­ка го­рить. Ха­зяїн шиє, якусь по­лу вiд ко­жу­ха стро­чить, ха­зяй­ка ви­ши­ва круг­леньку квiт­ку на очiп­ку шо­в­­ком, - си­дять ко­ло сто­лу обоє. Най­мит ве­де ко­ня напу­ва­ти, дає ко­ню вiв­са й сi­на й ко­ро­ву за­га­ня на нiч, теж упер­то­го ка­ба­на за­га­няв, при­но­сив у ха­ту дров на завт­ра, ще­пав трiс­ки на пiд­пал, виг­рi­бав по­пiл з пе­чi, ма­зав хазяй­ськi чо­бо­ти. А ха­зяїн усе шиє, ха­зяй­ка ви­ши­ває i що-не­будь ро­з­­ка­зує чо­ло­вi­ко­вi про те, що ба­чи­ла на тор­зi, що чу­ла вiд су­­сiд­ки. Ха­зяїн прис­лу­ха мовч­ки й час­то ог­ля­дається на най­ми­та, прик­ри­кує, приг­ро­жує; бу­ва й те, що ус­та­вав ха­зяїн, ки­дав ро­бо­ту i ка­рав най­ми­та сво­го або за те, що по­гано ма­зав чо­бо­ти, або за те, що две­рi не­доб­ре при­чи­ня… По­то­му знов сi­дає й шиє, а ха­зяй­ка, зирк­нув­ши на хлоп­ця, ча­сом зiтх­нув­ши, знов по­чи­на роз­ка­зу­ва­ти да­лi. У ха­тi душ­но та га­ря­че; по­роз­вi­шу­ва­нi по стi­нах бi­лих ря­бо­пе­рi пти­цi, здається, ска­зи­ли­ся вiд цiєї ду­хо­ти та жа­ри - од­нi кри­ла свої по­розп­рос­тя­га­ли у роз­па­чi та та­кеньки й зос­та­ли­ся - не­ма си­ли по­ле­тi­ти, не­ма си­ли й кри­ла згор­ну­ти; дру­гi знов у та­кiй са­мiй роз­па­чi сту­ли­ли­ся й на­го­го­ши­ли­ся. А морський роз­би­ша­ка-ту­рок - той зав­сiг­ди по­важ­но й смi­ло ди­вивсь з-пiд своєї чер­во­ної чал­ми, дер­жа­чи кинд­жа­­ла. Скiльки-то ра­зiв, як га­си­ли свiт­ло i ха­зяїн з ха­зяй­кою спо­кiй­ненько за­си­па­ли й товс­тим сном спа­ли, по­том­ле­но­му, по­би­то­му най­ми­ту ма­ло­му сни­ло­ся, що усi тi пти­цi ря­бо­пе­рi зiр­ва­ли­ся з стiн i гуч­ною, роз­пач­ли­вою зграєю в'ю­ть­ся, б'ються, круж­ля­ють над йо­го уз­го­лов'ячком усе пру­д­­ше, усе важ­че, усе га­ря­чiй, ма­ха­ючи кри­ла­ми пло­ме­нис­ти­ми, усе вiд них душ­нiй, - i ра­зом на­че по­вiв вiт­ро­вiй, на­че во­да плес­кає - зни­ка­ють пта­хи усi, ши­ро­ке та гли­бо­ке мо­ре ко­ли­сає й пле­ще у бе­ре­ги, на бе­ре­зi си­дить ту­рок у чер­во­нiй чал­мi, дер­жа­чись за кинд­жал, див­ля­чись на най­ми­та смi­ли­ми й по­важ­ни­ми очи­ма i на­че об чiмсь пи­та­ючи, у да­ле­кос­тi ки­ва­ючи… Скiльки-то вже ра­зiв йо­му сни­ло­ся, що знi­ма йо­го щось у воз­ду­хи з пти­ця­ми, що па­дає вiн i роз­би­вається! Скiльки-то ра­зiв у снi вiн пла­вав по го­лу­бо­му мо­рю й то­нув у гли­бi!

Зима до­хо­ди­ла кiн­ця, та хо­ло­ди ще сильнiї крi­пи­ли, I бра­ти з Га­лею си­дi­ли на пе­чi, пiд­жав­ши но­ги. Ти­хо бу­ло уве­­че­рi, ко­ли вчу­ла­ся сту­па чи­ясь i щось ми­го­ну­ло ми­мо вi­кон­ця.

- Мама! - пок­рик­ну­ла Га­ля.

- Нi, се не ма­ма, - од­ка­за­ли бра­ти.

- О! - ше­пот­ну­ла Га­ля; оче­нят­ка в неї при­бiльши­ли­ся, а бро­­ве­нят­ка ви­ще зня­ли­ся.

- Не бiй­ся, Га­лю, - про­мо­вив мен­ший брат, i усi во­ни ви­глядали з пе­чi, ви­тяг­нув­ши шиї.

Отже вiд­чи­ни­ла­ся хат­ка - i стар­ший брат ус­ту­пив. Госпо­ди свi­те! Який ви­гук [во­ни зня­ли], по­ба­чив­ши йо­го! Як же до йо­го ки­ну­ли­ся! Як же за йо­го вхо­пи­ли­ся! Як же не зна­ли, що ка­за­ти й про що спи­та­ти! Пруд­кi нес­по­дi­ва­нi ра­дощi та­кеньки усiх об­хо­пи­ли, що у го­ло­вi зак­ру­ти­ло­ся, у очах усе ок­ру­ги за­хо­ди­ло й за­тан­цю­ва­ло - усi обс­ту­пи­ли, ухо­пи­ли стар­шо­го бра­та i бiльш чу­ли, що вiн ту­тоньки, нiж йо­го на вi­чi ба­чи­ли, то й не вжах­ну­ло нi­ко­го їх ураз, що стар­ший брат смер'тно блi­дий, що во­лос­ся в йо­го попута­не­ та по­пат­ла­не, що ко­мiр у со­роч­цi под­ра­ний, на­че хто ух­ва­тив си­ло­мiць i пор­вав, що об­лич­чя у стар­шо­го бра­та якесь iс­ка­же­не i що вiн не про­мо­вить сло­ва, обiй­ма­ючись з ни­ми усi­ма - тiльки важ­ко ди­хає. I Га­ля пер­ша пок­рик­ну­ла:

- О, який же став ти бi­лий! А який же став ти най­мит! Та­кий са­мий, як ко­лись, я ба­чи­ла, по до­ро­зi за ха­зяй­ськи­ми во­ла­ми йшов, та­кий са­мi­сiнький!

I Га­ля своїми жи­веньки­ми оче­нят­ка­ми у їх пи­та­ла­ся: чи її прав­да?

Правда, прав­да! Зро­бивсь стар­ший брат бi­лий як крей­да i справж­нiй най­мит… Та чо­го ж се ко­мiр ро­зiр­ва­ний, чо­го ж се во­лос­ся пок­лоч­че­не? Чо­го ж се об­лич­чя так по­ка­зи­ло­ся? Чо­му се ди­хає вiн тяж­ко та важ­ко так?

Прудкi ра­до­щi пруд­ко десь по­дi­ли­ся, усi очi впи­ли­ся у стар­шо­го бра­та, усi ди­ви­ли­ся на йо­го пильно й нес­по­кiй­но i те­пер вже ба­чи­ли йо­го доб­ре.

- Сiдай, сi­дай, бра­ти­ку, сi­дай, лю­бий! Ти вто­мив­ся, коха­ний - ще­бе­та­ла Га­ля, при­хи­ля­ючи ти­хе­сенько стар­шо­го бра­та за ру­ку, а бла­гi оче­ня­та у три­во­зi пе­ре­пи­ту­ва­ли усiх, що та­ке не га­разд або що та­ке зро­би­ти? як за­по­бiг­ти?

Старший брат сiв на лав­цi, а усi iн­шi у ря­до­чок ко­ло йо­го. Га­ля ко­ло йо­го ста­ла та, див­ля­чись та тур­бу­ючись i за­бу­ла, яко­во тим бо­сим ма­лим нiж­кам хо­лод­ненько сто­яти.

Старший брат усе-та­ки мов­чав i ди­вивсь у зем­лю. А се­реднiй брат йо­го пос­пи­тав:

- Як се ти до нас прий­шов, бра­те?

- Хазяїн ме­не прог­нав, - од­ка­зав стар­ший брат.

Довгенько нiх­то нi­чо­го не про­мов­ляв. Га­ля схо­ва­ла ли­ченько до стар­шо­го бра­та у ко­лi­на.

- Вiн те­бе бив, ма­буть? - пос­пи­тав знов се­ред­нiй.

- Вiн ме­не дав­но бив, з пер­шо­го дня, - од­ка­зав стар­ший. Чо­му ж ти не втiк вiд йо­го, чо­му йо­го за­раз-та­ки не ки­нув, бра­те? - з опа­лом та пруд­ко про­мо­вив са­мий мен­ший.

- Було б то­бi втек­ти, - лед­ве чут­но ще­бе­та­ла Га­ля, не зкi­ма­ючи го­лiв­ки з бра­то­вих ко­лiн. Бу­ло б то­бi до нас за­раз при­бiг­ти. Лю­бий, лю­бенький, лю­бе­сеч­кии бра­ти­ку.

- Я хо­тiв ще пе­ре­тер­пi­ти, хо­тiв ще слу­жи­ти, - од­ка­зав ста­р­ший.

Такого та­ко­го бу­ли при­би­ра­ли­ся, як зо­ба­чаться, розказа­ти­ стар­шо­му бра­то­вi про те, як во­ни усi теж пi­дуть у най­ми­ти, слу­жи­ти та за­роб­ля­ти, про те, якi в їх тут бу­ли холо­ди та мо­ро­зи i як се­ред­нiй брат тро­хи по­жа­ру не за­па­лив, узяв­ши­ся в пе­чi роз­па­лю­ва­ти, та, не слу­ха­ючи Га­лю, на­клавшi пов­ну нiч дров, i про те, яка Га­ля гос­по­ди­ня вже ста­ла й як ва­ри­ла їм са­ма кар­топ­лю, i про те, як Га­ля одно­го ра­зу пе­ре­ля­ка­лась на­вi­ки, приз­нав­ши ста­ру гру­шу ко­ло хат­ки за ка­ву… Та­ко­го, та­ко­го хо­тi­ли роз­пи­та­ти­ся в йо­го, як вiн щод­ня жив, що ба­чив i що чув там. У мiс­тi де такень­ки люд­но й гуч­но зав­сi­ди… Та те­пер­ки не при­хо­ди­ло нiко­му на дум­ку анi роз­ка­зу­ва­ти, анi роз­пи­ту­ва­ти­си­дi­ли усi мовч­ки та ти­хо, i усi ди­ви­лись, як стар­ший брат, у зем­лю. Га­ля не раз, не двi­чi пiд­но­си­ла го­лi­воч­ку з бра­то­вих ко­лiн, не двi­чi, не три­чi i ру­чеч­ки уго­ру прос­тя­га­ла, по­ки не опи­нилась у йо­го са­ма на ко­лi­нах, не об­ня­ла йо­го за шию та не при­ту­ли­ла­ся ли­ченьком до йо­го пле­ча. То­дi й Га­ля втих­ла, тiльки ча­соч­ком ти­хенько мiц­нiш при­гор­та­ли до се­бе ста­р­­шо­го бра­та нiж­нiї ру­че­нят­ка.

Так во­ни си­дя­чи дiж­да­ли­ся неньки.

Ненька зля­ка­ла­ся, зо­ба­чив­ши стар­шо­го си­на, вхо­пи­ла йо­­го й, цi­лу­ючи, при­тяг­ну­ла до вi­кон­ця й у жа­ху ог­ля­да­ла йо­го i в жа­ху пи­та­ла:

- Що та­ке ста­ло­ся? Що то­бi, ди­ти­но моя? Що? Ко­ли? Як?

- Мене ха­зяїн виг­нав, ма­мо, - од­ка­зав стар­ший син. Бiльш во­на не пи­та­ла вже нi­чо­го, тiльки по­ди­ви­лась на йо­го дов­ше та мiц­нiш йо­го об­ня­ла та зап­ла­ка­ла.