Дев'ять братів і десята сестриця Галя - Марко Вовчок 5 стр.

- Усе Днiп­ро шу­мить! Усе де­ре­ва ше­лес­тять! - мо­вить удо­ва i зiтх­не й про­ше­по­че: - Бо­же мiй, бо­же мiй! А тро­хи зго­дом удо­ва знов по­чи­на:

- Галю! Га­лоч­ко! Вий­ди! По­ди­ви­ся, прис­лу­хай! I Га­ля ви­ходить, ди­виться i прис­лу­хає. Не чут­но нi­чо­го, не вид­но нi­ко­го, тiльки Днiп­ро шу­мить та де­ре­ва ше­лес­тять.

Галя що ви­рос­та­ла, то усе во­на ро­зум­ний ро­би­лась. Вже во­на ка­ви не бо­яла­ся анi вов­ка, щи­ро ро­би­ла i ко­ли вже те­перки во­на пла­ка­ла гiр­ко, де-не­будь при­хо­вав­ши­ся, нiх­то б її не знай­шов по пла­чу - во­на ти­хенько-ти­хе­сенько вже вмi­ла те­пер пла­ка­ти.

Жили во­ни так са­мо вбо­го, як i перш. Усе так са­мо ходил­а удо­ва на по­ден­щи­ну, та усе мен­ша їй пла­та бу­ла, за­тим, що во­на усе ста­рi­ла, сла­бi­ла, все тра­ти­ла бiльш мiць i пруд­кiсть. Га­ля теж хо­ди­ла на по­ден­щи­ну й теж пот­ро­ху зароб­ляла, за­тим що Га­ля бу­ла ще ду­же мо­ло­денька, нев­мi­ла, не­дос­вiд­че­на. Ра­но-ра­не­сенько про­ки­да­ли­ся во­ни й iш­ли у мiс­то на ро­бо­ту. I ка­жу вам, нi­ко­ли во­ни не йшли, не пог­ля­нув­ши на шлях той, що зви­вавсь по го­рi гаєм, не постоявш­и на лу­цi, дур­но не пож­дав­ши. Не дiж­дав­ши­ся нi­ко­го, хi­ба ча­сом пташ­ка пурх­не ми­мо, не по­ба­чив­ши нi­чо­го, ок­рiм тих зна­ко­мих ти­хих гiр та де­рев ви­со­ких, во­ни йшли, при­ходили у мiс­то i най­ма­ли­ся ро­би­ти, де трап­ля­лось i що бог на­си­лав: во­ду но­си­ти, го­ро­ди по­лоть, сiк­ти ка­пус­ту, ха­ти бi­ли­ти - усе, що, ка­жу, гос­подь їм на­си­лав. Цi­лий день во­ни ро­би­ли - зрiд­ка уку­пi, в од­нiй гос­по­дi, сли­ве зав­сi­ди рiз­но, по рiз­них гос­по­дах, а вве­че­рi схо­ди­ли­ся на до­ро­зi до­до­му. То­дi ж бо Га­лин го­ло­со­чок свi­женький дзве­нить - Га­ля роз­ка­зує, що ба­чи­ла, що чу­ла, що там доб­ре й що ли­хеньке їй зда­ло­ся.

Удова слу­ха, ча­соч­ком са­ма що-не­будь про­мо­вить про ба­че­не, про чу­те. При­хо­ди­ли до своєї хат­ки до­до­му. Свiт­ла во­ни нi­ко­ли не свi­ти­ли - мi­сяць та зо­рi ся­ли їм за­мiсть свi­т­ла. По тру­дах днев­них не га­разд час­тенько сон по­коїв їх. Най­гiрш удо­ву му­чи­ло без­сон­ня - во­на бра­ла­ся пла­ка­ти яки­­мись скуд­ни­ми, ста­ре­чи­ми слiзьми, що вiд них, здавалос­я, ро­зiр­веться її пок­ру­ше­не ста­ре сер­це. Га­ля об­нi­ма­ла її, й обой­ко во­ни го­во­ри­ли й ба­ла­ка­ли, й обой­ко смутилися­, й обой­ко спо­дi­ва­ли­ся на кра­щiї ча­си, по­ки аж удо­ва бу­ла втi­ше­на й по­чи­на­ла за­си­па­ти, а Га­лин сон роз­гу­лю­вавсь i ми­слоньки по­чи­на­ли блу­ка­ти i роїти­ся ко­ло всього до­брого та од­ра­дiс­но­го впе­ред се­бе да­ле­ко-да­ле­ко… Бра­ти вбачил­ися з яки­мись ся­ющи­ми об­лич­чя­ми, у яко­мусь ви­блиску, й усе ок­ру­ги теж ся­ло й бли­ща­ло. Жи­ли во­ни, жи­ли, по­ки до­жили до то­го ча­су, що удо­ва за­не­ду­жа­ла й зва­лилася.

Отодi ж бо при­го­донька ста­ла­ся: i ро­би­ти тре­ба, i незду­жую не мож­на са­му по­ки­ну­ти. То­дi ж бо Га­ля по­ка­за­ла, що за пруд­кi в неї нi­жеч­ки. Во­на най­ма­ла­ся за най­ма­лi­шу пла­ту з та­кою умо­вою, щоб од­вi­ду­ва­ти нез­ду­жую ма­тiр, та три­­чi або й бiльш на день при­бi­га­ла до хат­ки й повертала­ся ­знов у мiс­то. Та що да­лi, то удо­ва ро­би­ла­ся кво­лiй, сла­бiй, i Га­ля вже не вiд­хо­ди­ла вiд неї.

Нездужа ле­жа­ла ти­хенько, без­мов­ненько, усе сли­ве зату­ливши вi­чi, i по­хо­ди­ло, на­че во­на од­по­чи­ва­ла по тяж­кiй тя­ж­кiй уто­мi й пра­цi.

Одного ра­зу во­на пи­тає:

- Галю! Що теє - чи Днiп­ро шу­мить?

- Нi, ма­мо, Днiп­ро не шу­мить: зи­ма - Днiп­ро пiд льодом.

- Галю, де­ре­ва ше­лес­тять?

- Нi, ма­мо, зи­ма - де­ре­ва в iнеї.

А то­дi са­ме зи­ма бу­ла, бi­ла, лю­та, крiп­ка зи­ма.

Довгенько ле­жа­ла нез­ду­жа, не вiд­ми­ка­ючи очей й не мов­ля­чи сло­ва, та усе бi­лi­ла, та усе сла­бi­ла. I лед­ве чут­но знов пос­пи­та­ла:

- Галю, Днiп­ро ж бо не шу­мить - я не чую… шу­мить чи нi?

- Нi, ма­мо.

- Так це де­ре­ва ше­лес­тять?

- Нi, ма­мо.

Удова пiд­нес­ла­ся, на­че в си­лу ввiб­ра­ла­ся.

- Галю, я чую, я чую! Вiд­чи­няй ху­тенько две­рi! Стрi­чай ху­т­ко! Ось во­ни! - та й ра­зом, стра­тив­ши ос­тан­ню мiць, упа­ла удо­ва й очi за­ту­ли­ла. При­па­да­ла до неї Га­ля й кли­ка­ла, та во­на не вiдк­лик­ну­ла­ся й очi її вже на­вi­ки скле­пи­ли­ся.

Добрi лю­ди якось до­по­мог­ли Га­лi по­хо­ва­ти ма­тiр, i ста­ла Га­ля жи­ти са­ма од­на, са­мот­ненька у своїй хат­цi на зе­ле­нiй лу­цi.

Прожила Га­ля та­кеньки цi­лу зи­му хо­лод­ную, си­дя­чи ве­чорами пiд ско­ся­ним вi­ко­неч­ком, див­ля­чись на лу­ку у снi­го­вiй пе­ле­нi, бi­лiй та гла­денькiй, без шля­хiв, без слi­дiв ок­ру­ги, ок­рiм тiєї стеж­ки, що по­по­хо­ди­ла са­ма Га­ля, хо­дя­чи на ро­бо­ту.

Часом Га­ля зас­пi­ває пi­сеньку яку-не­будь, що пе­рей­ня­ла, роб­ля­чи з iн­ши­ми ве­се­ли­ми дiв­ча­та­ми вку­пi. Зас­пi­ває Га­ля пi­сеньку й дов­генько спi­ває, пiд­пер­ши втом­ле­ною ручень­кою свою са­мот­неньку го­лi­воньку. Ча­сом їй зда­ва­ло­ся, що от хтось за­зир­нув у її вi­кон­це, от-от хтось про­бiг ми­мо, от-от хтось стук­нув, - се або мi­сяць ви­ри­на з обо­ло­ка, або вi­ль­ний вi­тер про­не­сеться лу­кою, або мо­роз уда­рить. I Га­ля по­ча­ла до­жи­да­ти са­мот­нi­ми ве­чо­ра­ми, ко­ли мi­сяць за­зи­р­не у вi­кон­це, вi­тер про­бi­жить ми­мо хат­ки або мо­роз по­стукає, i звик­ла до­жи­да­ти сеє й прий­ма­ти, на­че гос­тей до­рогих та лю­бих.

I та­кеньки про­ми­ну­ла уся зи­ма, а за зи­мою вес­на прий­шла теп­лая, свi­жая, квi­ту­ща… Лу­ка за­зе­ле­нi­ла, гру­ша з зло­м­ле­ною вер­хо­ви­ною бi­ля хат­ки вбра­ла­ся у лист­ву й по­чала ти­хенько ше­лес­тi­ти ран­ка­ми, як ран­ко­вий вiт­рець по­вi­вав, i за­шу­мiв гай по го­рах ок­ру­ги, i за­си­нiвсь, і розли­всь Днiп­ро й да­ле­ко за­то­чивсь у лу­ку роз­лив­ним за­то­ком, i на­ле­тi­ли пта­хи з теп­лих країн, зас­пi­ва­ли й за­ще­бе­та­ли.

Одного ве­чо­ра ве­сiннього си­дi­ла со­бi Га­ля ко­ло вiконеч­ка­ у своїй хат­цi й спi­ва­ла. Во­на бу­ла ра­денька, що вес­на на­стала теп­ла з квiт­ка­ми та з па­ху­чи­ми зiл­ля­ми, i для то­го во­на го­лос­нiш i ве­се­лiш то­го ве­чо­ра спi­ва­ла. Ко­ли ра­зом щось ми­го­ну­ло про­ти вi­кон­ця; Га­ля гля­ну­ла на не­бо-на не­бi мрi­ли зо­рi лед­венько, - знов щось ми­го­ну­ло та й заступи­ло­ вже вi­кон­це. Га­ля по­ба­чи­ла чо­ло­вi­ка, стре­пе­ну­ла­ся, зля­калася i ди­ви­ла­ся на йо­го цi­ли­ми очи­ма.

Проти неї сто­яв мо­ло­дий i хо­ро­ший ко­зак. Сто­яв i пи­тав:

- Дiвчино, чи тiєю до­рiж­кою у мiс­то зiй­ти?

- Тiєю са­мою, - одка­за­ла Га­ля йо­му.

- I доб­ре! - про­мо­вив ко­зак.

Так хоч бу­ло "доб­ре", од­нак же вiн ще сто­яв пiд Га­ли­ним вi­ко­неч­ком i то на неї за­див­лявсь, то знов у ха­тин­ку зази­рав. Га­лин пе­ре­ляк ми­нув, та сер­денько би­ло­ся вiд ди­ву та вiд нес­по­дi­ва­но­го, не­га­да­но­го то­го…

- I я прос­то-та­ки цiєю стеж­кою пот­рап­лю до мiс­та? - спи­тав знов ко­зак, пос­то­яв­ши.

- Просто втра­пи­те.

Розпитавсь ко­зак i про те, що прос­то втра­пить у мiс­то, а все ще йо­го но­ги не нес­ли вiд Га­ли­по­го вi­кон­ця.

- Чи не бу­де ва­ша лас­ка да­ти ме­нi во­дич­ки iс­пи­ти? - по­прохав ко­зак.

- Зараз, - од­ка­зує Га­ля й за­раз да­ла йо­му во­дич­ки у вiко­не­чко.

Козак iс­пив во­дич­ки.

- Спасибi, дiв­чи­но, - ка­же, - яка во­да слав­на! Це з Днiпра бе­ре­те?

- Нi, з кри­ни­цi.

- А де ж тут у вас кри­ни­ця?

I ко­зак по­чав ог­ля­да­ти­ся та ози­ра­ти­ся у ве­чiр­нiй млi та ви­шу­ку­ва­ти кри­ни­цю.

- Далеко, на лу­цi, он там пiд го­рою геть, - по­ка­зу­ва­ла йо­му Га­ля.

- Чудова в вас лу­ка цяя: i Днiп­ро шу­мить, i де­ре­ва ок­ру­ги, i го­ри - свi­жо, бла­го­дат­но! Хо­ро­ше, ма­буть, вам тут жи­ти?

Галi й са­мiй ра­зом чо­гось зда­ло­ся, що тут i уп­рав­ду жит­тя та­ке, що й не при­рiв­ня­ти йо­го до iн­шо­го, й Га­ля одказа­ла­ ко­за­ко­вi.

- О, жи­ти тут слав­но!

- А до мiс­та чи ви час­тенько хо­ди­те? - спи­тав ко­зак.

- Щодня ход­жу.

- Щодня? На ро­бо­ту, чи що?

- Еге, на по­ден­щи­ну.

- Що ж, ро­бо­ти маєте дос­хо­чу, ма­буть? Доб­ра ро­бо­та?

I Га­лi знов зда­ло­ся, що й справ­дi ро­бо­та доб­ра, й Га­ля од­казала ко­за­ко­вi:

- О, доб­ра ро­бо­та!

- А чи рiд у вас є в мiс­тi? - пи­тавсь ко­зак-лю­боз­най­ка.

- Нi, в ме­не нi­ко­го не­ма в мiс­тi. В ме­не жод­ної ро­ди­ни не­ма. Я си­ро­та.

- I са­мi жи­ве­те ту­тоньки?

- Сама жи­ву.

Здається, так уже тро­шеч­ки во­ни роз­мов­ля­ли, і тро­хи 'дно 'дно­му ска­за­но, а ба­га­то ча­су впли­ло. Зо­рi легш та легш усе мрi­ли, на­че вхо­ди­ли усе дальш у синє не­бо; ста­ло свi­жi­ти, з Днiп­ра по­тяг­нув вiт­рець i з то­го бе­ре­га пе­ре­нiс па­хо­щi там квi­ту­щих то­поль. Не ко­зак i не Га­ля схаменули­ся,­ що вже близько свi­тан­ня, а над­днiп­ровська чай­ка почу­ла й про­нес­ла­ся з ки­ги­ком по­над Днiп­ром.

- Прощавайте! - про­мо­вив ко­зак.

- Прощавайте! - про­мо­ви­ла Га­ля.

I пi­шов ко­зак шля­хом у мiс­то.

А Га­ля, про­вiв­ши ко­за­ка очи­ма, ще дов­генько про­во­ди­ла йо­го мис­лонька­ми, по­ки аж за­бу­ла­ся ко­ро­теньким сном до ран­ку, тут-та­ки ко­ло вi­ко­неч­ка, схи­лив­шись го­лiв­кою на скла­де­нi ру­че­ня­та.

Як во­на про­ки­ну­ла­ся, про­ме­нис­тий со­няч­ний про­мiнь за­дав їй свi­том у вi­чi нес­по­дi­ва­но - во­на прос­па­ла ран­ко­ву зо­рю - от то­бi маєш! I Га­ля зас­мi­яла­ся не­бу­ва­ло­му випадк­у, й по­ча­ла пос­пi­ша­ти­ся на ро­бо­ту i, вми­ва­ючись, во­на впу­стила куш­нець з во­дою не­ча­ян­но, i вiд­ра ви­вер­ну­ла нев­мисне, i усе смi­яла­ся са­ма iз со­бою за­тим, бач­те, що усе як ось ви­хо­ди­ло нес­по­дi­ва­но, не­га­да­не, не­ча­ян­но, ра­зом…

Швиденько йшла Га­ля на ро­бо­ту, а ще швид­ше би­ло­ся се­р­деч­ко, а ще швид­ше ви­ро­юва­ли­ся мис­лоньки… Уяв­ля­всь їй са­мот­нiй ве­сiн­нiй ве­чiр ко­ло вi­ко­неч­ка, своя са­мот­ня пi­сенька, ве­сiн­ня теп­ли­ня й мла, й свi­жiсть, i зо­рi мрi­ють… й ра­зом зас­туп­ле­ний свiт у вi­кон­цi, i мо­ло­дий ко­зак… так ра­зом-ра­зом… та­кеньки нес­по­дi­ва­но!

Того дня Га­лi ви­лу­чи­ло­ся ро­би­ти на го­ро­дi вку­пi з дру­гою мо­ло­ди­цею, що во­на з нею й перш ча­сом уку­пi ро­би­ла та ба­ла­ка­ла про людську бi­доньку та на­пас­тоньку, ту­гу ро­з­дi­ля­ла, ли­шенько тi­ши­ла.

- Хоч ляж та й вми­рай! - ка­же ця мо­ло­ди­ця, як во­ни узя­лися по­ло­ти.

- О, що це ви го­во­ри­те, лю­боч­ко! - пок­рик­ну­ла Га­ля.

- Що ж я го­во­рю! Що є, те й го­во­рю!

I справ­дi, ця мо­ло­ди­ця не ма­ла вже ряс­ту топ­та­ти - су­ха, блi­да, змож­де­на.

- Нi, нi! - ка­же Га­ля, - ви не го­рюй­те! Як зна­ти, що вилу­чи­ться? Що бу­де, ви­па­де упе­ред!

- Що ж бу­де? Ви­па­де? - пе­ре­хо­пи­ла мо­ло­ди­ця. - Нi­чо­го, ок­рiм бi­ди та ли­ха!

- Ой, нi-нi! - пок­рик­ну­ла Га­ля, - усе мо­же бу­ти… усе! Не до­жи­даєш зов­сiм, не чаєш, не сниш i ра­зом несподiва­но-нечаянно…

I Га­ля по­ки­ну­ла по­ло­ти й ог­ля­ну­ла­ся ок­ру­ги, на­че от стрi­ти го­то­венька щось нес­по­дi­ва­не.

- Еге, бу­де то­бi: ли­хо та ще з лиш­ком! - про­мо­ви­ла моло­диця.

- Чого-чого не бу­ва! - за­ще­бе­та­ла зно­ву Га­ля. - Усе вилу­чається! Усе мо­же бу­ти!

I Га­ля по­ди­ви­ла­ся з ус­мi­хом на со­неч­ко, що гра­ло­ся по­над нею, на­че ду­ма­ючи: "Ско­тись ти за­раз на зем­лю, яс­неє со­неч­ко, так я не ди­ви­ти­му те­пер­ки, - на­вiть ру­ченьки пiд­ставлю, не бо­юся!"

А мо­ло­ди­ця про­мо­ви­ла:

- Годi то­бi, дiв­чи­но! Ти роз­ка­жеш та­ко­го, що на вер­бi гру­шi, а на сос­нi яб­лу­ка рос­туть!

I вве­че­рi до­ма, си­дя­чи ко­ло сво­го вi­ко­неч­ка, Га­ля ду­ма­ла про те, що все мо­же бу­ти й ви­лу­чи­ти­ся, що усього тре­ба до­жи­да­ти нес­по­дi­ва­но­го та не­га­да­но­го, i всмi­ха­ла­ся, i, зда­ється, од­важ­но та ве­се­ленько до­жи­да­ла усього то­го; та як уяви­ла­ся ви­со­ка пос­тать по до­ро­зi до хат­ки, Га­лю пой­няло га­ря­чим на­че жа­ром i зим­ним хо­ло­дом. I що ближ­че пiд­хо­ди­ла ви­со­ка пос­тать, то жар га­ря­чий її по­нi­мав, а хо­лод зим­нiш. I як учо­раш­нiй ко­зак став ко­ло вi­ко­неч­ка й ска­зав їй "доб­рий ве­чiр", Га­ля на од­вiт йо­му лед­ве вимови­ла­ сво­го "доб­ро­го ве­чо­ра".

На цей раз ко­зак не пи­тавсь до­ро­ги, а пi­дiй­шов як знако­мий, гу­ля­ючи, i по­вiв роз­мо­ву про те, що теє за мiс­то Київ - крас­не та ве­ли­ке, й опо­вiс­тив про те, що вiн не­дав­ненько ще сю­ди приїхав з то­ва­ри­ша­ми на ди­ва уся­кi по­ди­ви­ти­ся, роз­ва­жи­ти­ся i що ду­же ра­денький з то­го, що приїхав… I справ­дi вба­ча­ло­ся, що ко­зак ра­денький. I Га­ля ра­денька.

Потому вiн спо­вiс­тив, як приб­лу­дивсь до зе­ле­ної лу­ки упер­ше. То­ва­риш, бач­те, поз­на­чив йо­му пiд мiс­том, де зо­бачитись, та вiн, то­ва­ри­ша шу­ка­ючи, не знай­шов - заг­ле­дiв лу­ку, Днiп­ро, - схо­тi­ло­ся йо­му по­над Днiп­ром лу­кою прой­тися, вiн i пi­шов, - i ба­чить - хат­ка, i по­ду­мав: чия се хат­ка тут стоїть? I по­чув Га­ли­ну пiс­ню, - слу­хав-слу­хав та й пiдiй­шов пiд вi­ко­неч­ко…

I хоч ко­зак не до­дав, що вiн ра­денький, що пi­дiй­шов до вi­ко­неч­ка, тiльки сеє i без ко­зацько­го сло­ва вба­ча­ло­ся. I Га­ля ра­денька.

Потому вiн опо­вiс­тив, що вiн теж си­ро­та, теж не­ма ро­ду й плем'я, що вiн ко­зак з да­ле­ко­го се­ла Гли­бо­ва, звуть йо­го Ми­хай­ло На­ра­да (тут вiн спи­тав, як зо­вуть дiв­чи­ну, i дiвчи­на йо­му ка­же "Га­лею"), що се­ло йо­го ве­ли­ке й ба­га­те, там двi церк­ви в них, ха­ти усе слав­нiї, усп­лiш упос­пiль са­ди; се­ло на го­рi, а по­пiд го­рою той са­мий Днiп­ро шу­мить, що й по­пiд Києвом; що лю­ди в них усе хо­ро­шiї, дiв­ча­та штуч­но та гар­но со­роч­ки ви­ши­ва­ють.

Галя слу­ха­ла-слу­ха­ла-слу­ха­ла, й пiз­ненько во­ни розсталис­я. I Га­ля не зас­ну­ла цiєї но­чi, а про­си­дi­ла до ран­ку пiд вi­конечком, i так їй iст­ненько, на­че у снi сни­ло­ся ве­ли­ке бi­леє се­ло на го­рi, у зе­ле­них са­дах, двi церк­ви ви­со­кi з золотим­и хрес­та­ми, си­нiй Днiп­ро по­пiд го­рою; сни­ли­ся лю­ди та­меч­ки з та­ки­ми-то вже при­ман­чи­ви­ми об­лич­чя­ми, що яких во­на нi­ко­ли ще не стрi­ча­ла; дiв­ча­та та­кi че­пур­нiї та лю­бiї, що та­ких во­на ще зро­ду не ба­чи­ла. I на­че ве­сiн­нiй, ти­хий, па­ху­чий ве­чiр i да­ле­ке се­ло сни­ло­ся їй без го­мо­ну, без шу­му, - хоч жи­ве, - i нi­чо­го не чут­но бу­ло нi­де­нi­де, ок­рiм що би­ло­ся своє влас­не сер­деч­ко ду­же.

Козак по­чав уча­ща­ти що­ве­чо­ра, i в них ве­ла­ся мо­ва й ро­з­­мо­ва тро­хи що не до свi­тан­ня. Га­ля вже зна­ла, що коза­кова ха­та стоїть не­да­леч­ке вiд церк­ви, з вi­ко­не­чок вид­ко Днiп­ро i да­ле­ко го­ри ок­ру­ги й гаї, що в йо­го сад величень­кий i має вiн теж па­сi­ку…

I дiз­на­ла Га­ля теж уся­кi рiз­нi й мно­гi три­во­ги та ра­до­щi, та ту­гу, та щас­тяч­ко, не­вi­до­мi­сiнькi їй до то­го ча­су. З тiєї го­ди­ни, як во­на нес­по­дi­ва­но приз­на­ко­ми­ла­ся з ко­за­ком, Га­ля усе до­жи­да­ла чо­гось особ­ли­во­го, смi­ло та ве­се­ло до­жидала во­на, та ра­зом же з тим да­ло­ся навз­на­ки їй, як до­жидати спо­дi­ва­но­го. Спер­шу во­на бу­ло си­дi­ла бi­ля вi­кон­ця й до­жи­да­ла, а там уже нез­нос­но ста­ло їй си­дi­ти спокiй­ненько, ко­ли ду­ша її уся по­ру­ша­ла­ся, сер­денько колотилося ­i дух зай­мав­ся, за­хоп­лявсь - во­на по­чи­на­ла хо­ди­ти та про­­ходжати по лу­цi, зри­ва­ла квi­ти, що по­па­да­ли­ся, з опа­лом впи­ва­ла Їх па­хо­щi, на­че лi­карст­веч­ко вiд не­терп­ляч­ки - то во­на йшла у цей бiк, то в дру­гий, то сто­яла на од­но­му мiс­цi, по­ки аж ко­зак На­ра­да не ви­яв­лявсь на до­ро­зi.

Одного ра­зу по­вер­ну­ла­ся во­на з ро­бо­ти i зас­та­ла ко­за­ка вже на лу­цi ко­ло хат­ки, i за­раз вiн до неї про­мов­ля:

- Я при­би­ра­юся до­до­му їха­ти.

Галя збi­лi­ла, спах­ну­ла й знов змерт­вi­ла i нi­чо­го не при­могла йо­му од­мо­ви­ти.

- Галю, будь ме­нi жiн­кою та поїдьмо iзо мною, - ка­же ко­зак.