_Він. _ І підеш за мене заміж?
Невідомо, що відповіла б дівчина на його запитання, якби до них не підійшов Марко Маринов.
— Слухай, голубе, — звернувся він до картографа. — В цю сумку я поклав з десяток соковитих яблук для Андрія. Якщо особисто дам йому — відмовиться. Норовистий хлопець! Ти передай йому, хай їсть на здоров'я і не звертає уваги на дрібниці. Начальство існує для того, щоб тримати нас в руках. Скільки мене тягали! Дивись, не забудь!
Він поклав пакунок на зав'язану торбу, винувато всміхнувся лаборантці і, підстрибнувши на кривих ногах, швидко повернувся назад. Не встиг він перейти через дорогу, як біля лаборантки й картографа виріс Зюмбюлев.
— А, ти тут, зраднику! — прогримів придушений басистий голос Зюмбюлева. — Все біля жіночої спідниці крутишся! Я ж говорив тобі вночі, — по очах бачу, що ти за один! — Зюмбюлев повернувся до лаборантки. — Він з перелітних птахів, май це на увазі, дівчино! Інакше зав'язнеш.
— Навряд! — сумно похитав головою картограф.
Зюмбюлев набрав серйозного вигляду і, озирнувшись навколо, витяг із задньої кишені своїх мисливських бриджів пляшку і спритно засунув її під пакунок з яблуками.
— Щоб тільки не помітив Папазов, боронь боже! — застеріг він.
Він вп'явся очима в картографа і, посмикуючи борідку, сказав похмуро:
— Це даю вам обом з Андрієм, та більше для нього. Хай прополіскує час від часу горло. Скільки ми перетерпіли разом минулого літа! А ти, голубчику, дивись мені у вічі і мотай на вуса: якщо сам вижлуктиш, я з тебе кров вип'ю, запам'ятай собі! Я злий і нікому нічого не прощаю. Тільки жінці своїй прощаю один-два рази на рік, коли повертаюсь з відряджень. Це у моряків та в нас, геологів, такий закон. В усіх інших випадках, — він покрутив вуса, — я нещадний. Я й сам міг би дати хлопцю слив'янку, та дивлюсь, щось він дуже сердитий, тому передаю через тебе. Ти дивись мені!
Він насварився кулаком і пішов.
Табір поступово стих, спустів. Залишилось тільки троє: Вилю Власев, лаборантка і сторож з села Цвят. Циган погнав мулів пастись.
Прощаючись з Андрієм, лаборантка причепила йому гілочку дикої герані до куртки і шепнула:
— «Невидимий» з нами. Дивись, сам не ходи по темних місцях. Увечері не розпалюй багаття!
VI
Замість того, щоб виконувати завдання протягом чотирнадцяти днів, Андрій вже на сьомий повернувся в табір.
Рік-півтора тому я випадково зустрівся з картографом Делчо Єневим, і він одразу мене впізнав, як це не дивно. Наберіться терпіння, я розповім, коли й де ми познайомились того літа. Цікаво, що він з першого погляду впізнав мене, хоч спочатку і не міг згадати, хто я і де ми зустрічались. Я належу до тих людей, яких раз побачиш і запам'ятаєш на все життя. Дивно, що мої знайомі дуже ніяковіють, коли я починаю з ними розмову, ніби не розуміють відразу, хто я і де вони мене бачили. Я пояснюю це звичайною людською неуважністю. Адже ми живемо в дуже напружену, динамічну епоху.
Так от зупиняю я Делчо Єнева, привітно тисну руку і посміхаюсь.
— Як ся маєте? — питаю. — Як справи?
— Дякую, — відповідає він. — Я здоровий, і на роботі все гаразд.
— В наших краях буваєте? — і вигукую: — Які там зміни!
Він ніяково посміхається.
— Пробачте, — каже, — які це краї ви маєте на увазі?
Я пояснив йому, і він вдарив себе по лобі:
— Так, так! Ясно! Тепер пригадав! Щось я став дуже неуважним. Вибачте!
Я сказав, що вибачатись нічого, бо час, звичайно, йде, ми змінюємось і таке інше. Він слухав мене, посміхаючись, і навіть затягнув у закусочну, що напроти Народних Зборів.
— До речі, — сказав він, — це добре, що ми зустрілись. Давай вип'ємо слив'янки на честь тих добрих часів.
Я не люблю пити, та коли зайшла мова про «ті славні часи», то, зрозуміло, без будь-яких вагань вирішив зрадити свої принципи.
— Гаразд, — погодився я. — По одному келиху з охотою!
Ми зустрілись о шостій годині, а розійшлись о дев'ятій, коли офіціантка люб'язно порадила нам більше не замовляти напоїв. Власне, ця порада стосувалась Делчо Єнева, який бив кулаком по столу.
Ми багато дечого пригадували з того, що було в те літо, і кожну пригоду відзначали цоканням келихів. Найбільше говорили про лаборантку, але я вам передам тільки ту частину спогадів Делчо Єнева, яка є продовженням моєї перерваної розповіді про Андрія.
«Ми вийшли з табору мовчазні, навіть трохи незадоволені. Ти повинен мене зрозуміти — я мав підстави бути в кислому настрої, бо ніс на спині великий вантаж. Причому більша його частина належала не мені. Я ніс ті речі, що призначались для Андрія, і стогнав під тягарем плаща й ковдри, якими закохана жінка хотіла зберегти здоров'я свого любимого. Любимим був не я, і це найбільше мене мучило. Ти, певно, мене розумієш? Взагалі гадаю, що не знайдеться чоловіка, який почував би себе щасливим у такій ролі! Безсумнівно, немає такого. Отож, настрій у мене був поганий, і я йшов похмурий, час від часу крадькома поглядаючи на свого супутника й дивуючись: невже і йому тяжко? Рюкзак? Дійсно, він був набитий різними речами, з нього стирчали якісь держаки, кілки, та для його широких плечей це була дрібниця. Ясно, що не рюкзак обтяжує його. «Щось ятрить йому душу», подумав я і відразу догадався: адже позавчора начальник лаяв його за той ескіз із форелями? Нелегко, коли тобі зробить нагінку такий, як Спиридонов. На мене гримали часто, і тому я співчував Андрію. «Хоч він заслуговує, — думав. — Вигадав, що знайшов смарагдову жилу, а начальникові показує план місцевості, де водяться форелі». Одначе думав і інше: «Ну, гаразд, полаяли його. З ким не буває? Визнай свою вину, як належить. Пройде день, настане новий, все забудеться. Якщо все пам'ятати, то до чого можна дійти? Чи не так? Є гріх, буде й прощення, правда? Навіщо так переживати? Молодий, здоровий, дівчата зітхають по ньому, все життя попереду — чого там сумувати? Та я б на його місці ще й підсвистував!» — так я собі думав ї крокував, намагаючись не відставати від Андрія. Сонце вже піднялось над лісом і, хоч не було ще дев'яти годин, припікало не на жарт. Мені стало так прикро, що я, не кажучи ні слова, цілком свідомо намацав пляшку Зюмбюлева, відкрутив корок і ковть-ковть — надпив трошки. І знаєш, повеселішав! Немов вітерець обвіяв мені душу. А мій супутник став дибки! «Віддай!» кричить. І вирвав пляшку з моїх рук. Розмахнувся, — і вона описала параболу над верховіттям. Я й незчувся, як вона зникла.
— Але чому? — питаю його. — Адже ж тут нема ні Папазова, ні навіть його тіні. Чому, кажу, ти розбив пляшку? Чи знаєш ти, що це подарунок від Зюмбюлева, і цей подарунок зроблений тобі? Хіба так можна робити?
А він дивиться і навіть не моргне.
— Можна, — каже. — Я не маю потреби в таких подарунках.
Я скипів:
— Ах, так? — питаю. — Не маєш потреби! Ану стривай! — зняв рюкзак, розв'язав його і почав кидати під ноги Андрію ковдру, плащ-палатку, термос, пакунки і пакуночки. Все. Цукор висипався, яблука розкотились. — Це, — кажу, — не моє. Це, — кажу, — лаборантка дала мені, щоб ти загортав свою ліву ніжку, бо маєш ревматизм. Щоб вкривався від дощу. Щоб варив собі кофе. Зажди! Ось і варення. Щоб солодив ротик, коли буде гірко. А яблука від Марка Маринова. А напій — я вже сказав тобі — від Зюмбюлева. Ось так. Давай тепер збирай свій багаж: він твій.
А він дивиться на мене, ніби вперше побачив.
— Ти не жартуєш? — питає мене, а голос такий м'який, наче шовковий.
Він нагнувся, взяв одне яблуко, та не вкусив, а потримав у руці, немов вимірював його вагу. Обличчя в нього полагіднішало, стало аж наче ніжним.
Я зав'язав свій рюкзак. Він став куди легшим!
— Ну, — говорю йому, — кожен носитиме своє. Ходімо.
Сказав, і щось мене заїло. Якесь особливе почуття. Так зі мною буває завжди, коли розкаююсь.
Він згорнув ковдру, плащ-палатку, взяв і термос. Інші речі сховав під кущем і всміхнувся до мене, наче між нами нічого не сталося!
— Треба було мені зразу сказати, я б не допустив, щоб ти носив мої речі. — Сказавши так, він додав: — Ти ж слабший за мене. Якщо тобі буде важко, не соромся, скажи. Я допоможу. Я можу носити на спині втроє більший тягар. Така моя комплекція. Ти вибач мені, я не знав.
Я не відповів йому нічого.
Якийсь час ми йшли мовчки, і кожен дивився поперед себе. Коли дорога вийшла на полонину, він вийняв карту району і сіпнув мене за руку:
— Приготуй блокнот і візьми компас, — сказав мені. — Звідси розпочнемо.
Ну… І почали.
Я й раніше був в експедиціях, і потім — це ж моя професія. Але те, що я пережив у ті дні, — це, кажу тобі, неповторна річ, фантастична.
Я знав, що він наполегливий дослідник. Для нього ніяких перешкод нема. З усякого становища знайде вихід, — на животі буде повзти, лізтиме, але добереться куди потрібно. Важко, коли ти його супутник, та ще й незграбний! Розіб'єшся об каміння і ще, чого доброго, шубовснеш у якусь криницю. Може, ти не дуже терплячий? То зіпсуєш собі нерви, дивлячись, як він перебирає камінці, ніби кожен з них — рідкісна дорогоцінність, діамант.
В ці дні, як кажуть, він перевершив самого себе, мабуть, аршинів на десять. Спочатку все йшло тихо, мирно, доки він не натрапив на першу жилу, доки не намацав першу жовто-зелену грудку. І з цієї миті він перетворився на живу геометричну прогресію. Друга жила розпалила його вчетверо більше і так далі, поки він не став схожий на невгамовну, несамовиту стихійну силу, що не знає ні сну, ні відпочинку.
Рив землю — і не до присмерку, а до справжньої, безпросвітної ночі. Тоді розкладав багаття і при його світлі упорядковував свої проби, нумерував їх, записував у блокнот. Заставляв мене називати точні координати кожного місця, де ми знаходили руду. Від ранньої зорі до пізньої ночі він лічив і перелічував градуси та кути, креслив ескізи й карти, наносячи на них пласти і схили, а коли засинав, з його уст сипались цифри і формули. І сон у нього був не сон, а кошмар. Правду кажу тобі: вранці я вставав з почуттям людини, яка повинна вирушати в безконечні мандри по всіх колах пекла.
Прошу тебе, май на увазі й інше. Сухої їжі вистачило тільки на три дні. В навколишніх селах ми без особливих труднощів дістали собі провізію. На третій день він сказав мені: потерпи, завтра ми повинні зробити ще це. На четвертий — те. Ввечері він навіть не їв, віддаючи все, що лишилось, мені. П'ятий і шостий день ми просиділи на сухарях та воді.
Тепер я питаю себе: навіщо він так несамовито працював у ті дні? Що то був за божевільний поєдинок з часом? Вилю Власев розрахував строк дуже економко: чотирнадцять днів. А ми завершили дослідження і картографування району за сім. В останній вечір я спитав його:
— Ну хіба такі темпи не божевільні? Ти що? Жити тобі набридло, чи що?
А він мовчав і мовчав, якось сумно посміхаючись.
— Якщо тобі тяжко, — то лишайся тут, — сказав зрештою. — Або повертайся в табір. Я, — каже, — і сам справлюсь з ескізами. Як хочеш, я не примушую тебе!
Ось так мені говорив. А обличчя змучене, витягнуте. Він немов старів щодня на кілька років. Тільки очі блищали, палаючи, ніби в лихоманці.
Як його залишити? Адже і я маю якусь гідність? Серджусь на нього, аж лаятись хочеться, і в той же час шкодую. Таке складне почуття, що не можна й уявити.
Ось так було.
На сьомий день в обід ми закінчили дослідження. Доводилось тобі взнати справжню радість? Я до того ще ніколи нічого подібного не відчував. Ту радість, яку я переживав, коли ми вирушили назад до табору, не можна описати словами. То була не радість, а якесь дике почуття, ніби я хильнув чистого спирту. Ти пив коли чистий спирт? Це такий напій!..
Андрій — подумай тільки! — взяв на плечі свій рюкзак, та ще й мій. Мій рюкзак був доверху набитий камінням. А я вже й так ледве плентався, — звідки в мене сили нести його?
Ми зробили зупинку на тому місці, де Андрій сховав провізію лаборантки. Все було ціле. Тільки бісквіти були з'їдені до крихітки. Мабуть, степовими мишами. Ех, якби тоді побачила моя жінка, як я загрібав просто пальцями варення! Справжнісінький тобі готтентот! Б'юсь об заклад, вона б нізащо не вийшла за мене заміж.
Ото запихаюсь я, очі блищать від блаженства, а мій герой з'їв ліниво один-два кусочки цукру, ніби щойно встав з-за новорічного столу. Потім сів на пеньок і старанно поголився.
Коли ми вже наближались до табору, я відчув, як щось кольнуло мені в шлунку. Голова в мене пішла обертом, я передав папери Андрію, через силу доплентався до палатки і, як був, одягнений впав ниць на ковдру. Все потонуло в страшній імлі».
Тепер ви дозвольте мені самому продовжити оповідання, хоч я і розумію, що це дуже незручно, — адже вся моя розповідь, по суті — переказ того, що я чув від інших людей, свідків і учасників цієї цікавої історії.
Як я вам уже казав, у таборі бригади, крім сторожа з села Цвят і цигана, що доглядав мулів, лишились тільки Вилю Власев та лаборантка Рашеєва. Ви помилитесь, якщо подумаєте, що ці люди тільки й знали, що спати і проводити час в пустих розмовах та прогулянках по околицях. Можна з певністю сказати, що вони виконували свою роботу не менш сумлінно, ніж інші члени бригади.
Вилю Власев вставав рано, інколи ще перед сходом сонця, відламував кілька шматків черствого хліба, брав ящик і сідав на низенького мула Мілчо. Міцно обхопивши руками його волохату шию, він погойдувався на його спині. Коли словами, коли ціпком поганяв він мула до тих місць, де працювали геологи, і, орієнтуючись без компаса, завжди знаходив потрібне місце в одноманітному, густому й рівному лісі, без доріг і стежок. Перевіряв роботу, давав поради, потім складав у бесаги зібрані проби, прикріплював їх до мулячого сідла і о четвертій годині дня повертався в табір. Лаборантка Рашеєва приймала від Власева проби і одразу ж бралась до діла. Вона робила аналізи, описи. Терези, лупи, мікроскоп, спиртівки, скляні пробірки, — все включалося в дію, щоб відкрити істину — тобто наявність металу і процент цього металу в гладеньких грудках руди.
А сторож, стоячи біля входу в палатку, дивився на всі ці процедури і, розкривши рота й похитуючи головою, прицмокував. Він без упину дивувався спритній, як білочка, дівчині, і шанував її навіть більше, ніж «командира». Вона здавалась йому чарівницею, якій відкриваються таємниці природи. Цей німий подив перетворився в дивну прив'язаність: вночі він стояв на варті тільки біля її палатки і готовий був застрелити кожного, хто б спробував завдати дівчині якогось лиха.
Вилю Власев зустрів Андрія недружелюбно, насупившись, як зустрічають непрошеного і неприємного гостя. Знов якась безумна ідея запаморочила йому голову! Що тепер з ним робити? Дослідження району через нього затягнеться, це в основі зруйнує стрункий робочий графік. Тепер усі намічені строки поламаються і ясна, обдумана і добре спланована система виявиться мильною булькою.
— Ну, доповідай, — пробасив він, не дивлячись на нього, і подумав: «Яке стягнення накласти на нього? І чи не послати рапорт Славі Спиридонову»?
— От я і повернувся, — промовив Андрій. Він обійшов стіл і всміхнувся. — Повернувся, як бачите, благополучно.
— Так, я бачу, що ти повернувся, — почав Вилю Власев, намагаючись надати обличчю суворішого вигляду. — Це очевидно. Та в зв'язку з цією очевидною істиною я хочу з'ясувати ось що: хто дозволив тобі залишити робоче місце? Кого ти спитав, перш ніж достроково припинив дослідження?
— Ви даремно здіймаєте галас, — засміявся Андрій. Він потер почервонілі від безсоння очі і помовчав. — Ви бачите в мені тільки скомпрометовану людину, так?
— Не зовсім, — відповів Вилю Власев. — Все-таки ти ще не повністю скомпрометований. По-моєму, ти втратив щось близько шістдесяти процентів свого доброго імені. Тридцять процентів казками про берил і другі тридцять — отим свинством перед Спиридоновим. Але тепер я бачу, що ти на шляху до втрати і тих останніх сорока процентів.
— І мені шкода, — сказав Андрій.