Він вийшов і за кілька хвилин повернувся з двома повнісінькими рюкзаками. Потім вийняв з планшетки ескізи картографа й обережно поклав їх на стіл.
— Шкода, що й на цей раз ви далекі від істини! — Андрій сів біля столу, витяг цигарку і спокійно закурив. Це була перша цигарка, яку він курив після семиденної перерви, з часу, коли він покинув табір. — І про минуле помиляєтесь, і догадка ваша про теперішнє невірна. Дозвольте, хоч мені дуже незручно поправляти такого досвідченого, як ви, зауважити, що в теперішньому припущенні немає і одного процента істини. Воно цілком вигадане.
Він підвівся, розв'язав рюкзаки і постукав пальцем по ескізах.
— Це геодезичні ескізи району X. Тридцять штук. Якщо ви нанесете їх на загальний план району, то будете мати повну картину місцевості і напрямків рудних жил. Є й проби з кожного місця. — Він показав на рюкзаки. — На етикетках я позначив ті ж номери, що й тут, в ескізах, — отже, картина ясна.
— Стривай! — перервав його Вилю Власев, відступаючи назад від столу. — Що ти хочеш сказати? Що вже дослідив увесь район?
Андрій, не відповідаючи, зім'яв недокурену цигарку і викинув її.
— Ти розігруєш комедію, як перед Славі Спиридоновим, чи що!
— Район досліджений по градусах віялоподібних з точністю до одної мінути.
Він струсив попіл з рукава і вийшов.
Біля його конусоподібної палатки стояла лаборантка. Побачивши його, вона притисла руки до грудей і зблідла.
— Ніяких пригод, — усміхнувся Андрій і запитав, пильно дивлячись їй в очі: — Ти часом не хвора?
— Чому ти повернувся? — прошепотіла вона і похитала головою. — Це погано. Треба було витримати до кінця!
— Невже? — позіхнув Андрій. — До кінця! — Він зняв куртку й розправив плечі. — Знаєш що, — сказав він, — дай трохи аспірину Делчо Єневу. І чай приготуй йому, якщо можеш. Недобре, що ти хворіла.
Андрій витягнувся на плащ-палатці і закрив очі.
— Напевно, з часом… Що я хотів сказати тобі?
Голос його стих.
Дівчина присіла в головах, схилившись над ним.
— Що?
Та він уже дихав глибоко — заснув.
Рашеєва встала, оглянулась, побачила в кутку палатки свою ковдру з мериносової вовни, розгорнула її і тихенько, затамувавши подих, дбайливо вкрила Андрія.
Тільки вийшовши з палатки, вона глибоко вдихнула повітря і раптом побачила сторожа, який стояв по той бік шляху і махав їй рукою.
— Тебе головний кличе, — крикнув він.
А «головний», уткнувшись носом в ескізи і не відриваючи від них очей, сердито пробурмотів:
— Каже, що дослідив весь район. Байки! Він взагалі фантазер. Але для чого вводити в оману людей? Я певен, що половина цих проб з етикетками — звичайнісінький щебінь!
— Зараз же почну перевірку! — сказала, зашарівшись, лаборантка.
— Дивись добре! — підняв палець Вилю Власев. — Краще приглядайся! — Він помовчав. — А втім, я перегляну ці ескізи і сам прийду допомогти тобі. Ти розпочинай.
Другого ранку Вилю Власев приготував кофе у великому кофейнику і послав сторожа покликати Андрія. Коли геолог увійшов у палатку, він запропонував йому сісти, налив чашечку кофе і стримано всміхнувся.
— Результати перевірки вийшли на твою користь, — сказав Вилю Власев, голосно сьорбаючи кофе. — 3 шістдесяти чотирьох проб тільки одна не дала належного результату. Взагалі можна вважати, що ти завдання виконав задовільно.
— Більш-менш! — засміявся Андрій.
— Безперечно, — вів далі Вилю Власев, — найбільш приємно, що район цей багатий міддю, — отже, дослідження підтвердило вірність моїх передбачень. Тепер я напишу начальнику служби рапорт з проханням прислати зондерів.
— А для мене покарання не попросите? — закинув слівце Андрій.
Вилю Власев задумався. Він поставив порожню чашечку на блюдце, потримав, розглядаючи візерунок, що утворився від осадку кофе на дні чашечки і, нарешті, промовив:
— Твій випадок досить складний. По-моєму, ти заслуговуєш і покарання, і похвали. Причому сорок процентів покарання ї шістдесят процентів похвали. Я б похвалив тебе за те, що з шістдесяти чотирьох проб тільки одна виявилась негідною. А покарав би за твою несамовиту запальність. Справді, чого, власне, ти досяг цим необдуманим штурмуванням часу? Виснажив і себе, і товариша та ще й порушив мої плани. Я виділив для дослідження району чотирнадцять днів, а ти завершив роботи за сім.
— Це справді біда, — зітхнув Андрій.
— Так, — кинув Вилю Власев. — В певній мірі біда. Наша дослідницька робота вимагає спокійної ритмічності, все має бути вказано наперед і уточнено. А ти ставиш мене перед здійсненим фактом, ламаєш увесь графік! Що лишиться від цього графіка, якщо ніхто не буде дотримуватися строків, передбачених мною? Взагалі не буде графіка. Настане хаос, каша. Взагалі — анархія і нігілізм.
— Погано, — зітхнув Андрій, ледве стримуючи сміх.
Вилю Власев помовчав.
— Ось що, — сказав він, повеселішавши. — Я визнаю, що район досліджений. Але вважатиму, що роботу закінчено лише 15 липня, тобто це буде через шість днів. В такому випадку і ритмічність буде збережена, і графік не постраждає від змін. Все лишиться в повному й строгому порядку.
— Коли повернемось у Софію, — зауважив Андрій, — я прославлю перед найвідповідальнішими людьми ваш соціалістичний метод роботи.
Він з притиском вимовив слово «соціалістичний», та керівник бригади, як видно, не збагнув, до чого це. Він навіть всміхнувся:
— Недобре хвалити своїх начальників, — сказав Вилю Власев.
— Хвалити їх, чи ні і як — це вже моя справа. — Андрій підвівся. — Я вільний? — запитав він, і обличчя його витяглось, ніби від того, яка буде відповідь, залежало щось дуже важливе, вирішальне в його дальшому житті.
— Та роби як знаєш, — розвів руками Вилю Власев. — Інші групи укомплектовані, працюють, і, якщо я направлю тебе до них, ти своїм несамовитим запалом дезорганізуєш усіх, внесеш розлад. Ніхто не зможе йти з тобою в ногу, бо там нема делчо-єневих, яких би ти водив за ніс, а є тверезі люди з спокійними нервами, чужі будь-якому авантюризму. Ні, будь ласка, навіть не проси, щоб я тебе направив до них. Таких речей я не допущу!
— Ех, шкода! — полегшено зітхнув Андрій. — Як скажете, так і буде. Буду вас слухатись.
— Так, так! — Вилю Власев задоволене глянув на юнака і потер руки. — Треба слухатись! В тобі є домішка летючого темпераменту. А добрі поради для слухняних людей — немовби хімічні каталізатори. Вони прискорять випаровування цієї домішки в твоєму характері, і згодом ти станеш позитивною, зрілою людиною. Так. А зараз ти вільний — я не хочу морочитися з тобою. У мене й без того досить неприємних турбот. Подумаю про тебе вранці 15 липня.
Андрій вийшов, не поспішаючи, та, зробивши кілька повільних кроків, враз зірвався і побіг до палатки. Схопив рюкзак і бігом кинувся до лаборантки.
— Ти завідуєш складом? — запитав її і, не чекаючи відповіді, поквапливо почав викладати: — Мені потрібна вірьовка для лазання по скелях… крім того, десять пар сталевих скоб для східців. Молоток для забивання. Молоток для видовбування я маю, ось, — він постукав по рюкзаку. — Пачку сухарів, трохи кофе, цукру і більше нічого. Швидше! Швидше, поки Вилю Власеву не прийшла в голову інша ідея!
Рашеєва дивилась на нього широко розкритими, здивованими очима і мовчала. Цілу ніч дівчина досліджувала його проби, і руки в неї тремтіли від перевтоми.
— Давай, люба, тільки не метушись! — нетерпляче казав Андрій.
В це слово «люба» він не вклав ніякого почуття, а дівчина відчула в ньому справжню ласку.
— Куди ти підеш? — спитала й зашарілась. — Чому не лишишся, хоч трошки поговоримо з тобою! Я так радію твоєму успіху! І яких тільки страхів не було в моєму серці! Чого я тільки не передумала за ці сім днів! Лишись!
— Ет, дурниці! — розсердився Андрій. — Саме тепер мені тільки до розмов! Ну, давай вірьовку та інші речі, інакше я сам піду на склад!
Рашеєва постояла хвилинку, наче ці грубі слова приголомшили її, потім одразу відступила назад.
— Ти йдеш туди… по берил? — пошепки запитала вона.
Андрій насупився.
— Куди йду і чого, — то моя справа! А ти не затримуй мене!
Дівчина взяла з його рук рюкзак і попрямувала до складу, похнюпивши голову.
Андрій тимчасом сів за стіл, відсунув епруветки та пляшки і, вийнявши з похідної сумки аркуш паперу, компас та масштабну лінійку, почав креслити.
За чверть години Рашеєва насилу тягла переповнений рюкзак.
— Знов напхала різних дурниць! — насварився Андрій. — Однаково ж я їх викину, так і знай!
Дівчина мовчала. Виглядала спокійною, тільки руки ніяк не могли знайти місця: то поправляли косинку на голові, то м'яли і без того зім'яте плаття.
— Слухай, — Андрій схилився над нею, — ти ж знаєш, що таке берил, правда? Вилю Власев дає мені шість днів відпустки, і я зроблю злочин, якщо не скористаюсь нагодою. Берил — велика річ, за нього варто потрудитись! Хай «невидимий» лусне з досади, а я його перехитрю! — Він посміхнувся. — Якщо ж він мене перехитрить… Ось тут, на цьому клаптику, я позначив напрямок, віддаль і те місце, де треба шукати… Чого так жалісно дивишся на мене? Ти що — не хочеш, щоб я йшов?
Вона похитала головою, намагаючись усміхнутись.
— Іди, — промовила, — шукай. Бажаю тобі успіху.
Взяла папірець і сховала на грудях, біля серця, де жінки ховають таємні, найдорожчі для них листи.
— Бажаю успіху, — повторила вона.
Тепер, коли Андрій уже підійшов до виходу, йому захотілося сказати їй щось приємне, веселе, але, як це завжди буває, всі хороші, лагідні слова вискочили в нього з голови.
— Ну, до скорого побачення, — кивнув їй Андрій. — А Делчо Єневу передай, що дуже шкодую через той випадок з пляшкою. Він зрозуміє. А як тільки ми повернемось у Софію, я подарую йому дюжину таких пляшок. Так йому й перекажи.
Їй здалось, що вона провела його веселим радісним поглядом… Коли людина вирушає в дорогу, її треба проводжати веселими очима, щоб дорога була легкою.
Вона сіла на своє вузьке похідне ліжко й задумалась. Власне, думок ніяких не було. В її душі відразу запанували зимовий холод і порожнеча. І в цьому холоді, серед порожнечі, в якій вона ніби потопала, не ворушилась жодна ясна, свідома думка.
В цей же день після обіду Вилю Власев, сівши верхи на мула, прибув на об'єкт Павла Папазова. Слово за словом розговорились і про Андрія. Коли парторг почув, що той дослідив район X за сім днів, він, завжди стриманий з Вилю Власевим, на цей раз аж підскочив і, схопивши кашкет, з усієї сили вдарив ним об землю.
— Герой! — вигукнув він. — Оце справжній позитивний герой нашого часу, соціалістичної епохи. Браво! Я завжди думав, що в Андрієві є щось виняткове, прекрасне. — Парторг підняв кашкет і почав його очищати від пороху. — Цим своїм подвигом хлопець змиє ту ганебну пляму, якою забруднив своє ім'я перед Спиридоновим. Передайте йому, що я радий, щиро радий і вітаю від усього серця!
Вилю Власев зневажливо знизав плечима.
— Я не відчуваю особливого довір'я до таких людей, — промовив він. — І взагалі, не поважаю тих наукових робітників, які на сто процентів віддаються пориву. Я думаю, що поваги гідні ті трудівники науки, які не знають примх настрою, а завжди працюють уперто, систематично і спокійно. Андрій не належить до них.
— Ви, як геохімік, — видатний, а у ставленні до людей користуєтесь старими методами. Що б не було, я в усякому разі прошу вас поздоровити його від мого імені.
Вилю Власев махнув рукою.
— Де я його наздожену, — сказав він, — щоб поздоровити. З самого ранку він подався кудись і, гадаю, повернеться не раніше, як через чотири-п'ять днів.
Павел Папазов саме підносив запалений сірник до цигарки, та коли почув ці слова, його пальці затремтіли, і він впустив його на землю.
— Що ви кажете? — нахмурився він. — Ви йому дали відпустку на п'ять днів?
— А навіщо його затримувати? — здивувався Вилю Власев. — Він закінчив роботу, виконав своє завдання, — та й усе! До п'ятнадцятого липня хай мандрує, де хоче! Я не з'їхав з глузду, щоб посилати його комусь на допомогу. Воронь боже! його допомога небезпечна. Я не рискую.
— Не рискуєте! — Павел Папазов похитав головою. — Не рискуєте своїм спокоєм, я знаю! Заради цього вашого спокою ви дозволили йому робити нові дурниці. Ви його штовхнули на них!
— Я не розумію вас, — підвів брови Вилю Власев. — Що ви хочете цим сказати?
По тонких губах парторга проповзла болісна посмішка.
— Знаєте, що ви зробили? — зітхнув він. — Ви дали йому можливість знову займатись шуканням цього фантастичного берила. Знов надокучати відповідальним людям усякими дурницями. Ви ж знаєте його манію? Він тепер знову скомпрометує себе і невідомо які дурниці вигадає… Я хотів представити його відмінником походу, щоб якось змити ту ганебну пляму… А ви своєю безтурботністю, товаришу Власев, вирвали з моїх рук певний успіх. Ви провалили одного відмінника, ось що я вам скажу!
Вилю Власев зніяковіло топтався на одному місці.
— Я й забув про той клятий берил, — промовив він.
— Що зроблено, те зроблено! — сумно всміхнувся Папазов. Він запалив цигарку і замовк.
Через годину, коли Вилю Власев примощував клунки на мула, до нього підійшов Ігнат Арсов і почав йому допомагати.
— Залиште, ви обдерете собі руки цими вірьовками! — тихо бурмотів він. — Дайте мені! Мої руки і без того загрубіли від кирки. Це вже не руки, а лопати. Дайте!
Доки сперечались, кому зав'язати мішки з камінням, до них підійшов парторг Павел Папазов. Глянувши на них, він посміхнувся і лагідно заговорив, ніби зовсім забув про випадок з Андрієм.
— Знаєте, мене вчора відвідав один мій знайомий з села Цвят. його послала партійна організація із спеціальним дорученням.
— Яким дорученням? — злякався Вилю Власев.
— Кооператори закінчили жнива, виконали поставки ї тепер хочуть від нас почути, що робиться у нас і взагалі в світі.
— То хай слухають увечері останні вісті. Хто їм заважає? їхнє село електрифіковане, в бібліотеці є радіоприймач, на площі — гучномовець. Чого їм іще треба?
— Ви забуваєте, товаришу Власев, що ми зайняли бібліотеку, перетворивши її в склад. Забуваєте, що ключ від залу лежить у вас в кишені, — усміхнувся Папазов. — Адже вони роблять нам послугу — забезпечують хлібом і продуктами.
— Ми ж за це платимо, — сказав Вилю Власев.
Павел Папазов аж здригнувся, але оволодів собою.
— Вибачте, — сказав він, — коли я слухаю такі слова, то, їй-богу, червонію від сорому, наче дівчина. Товариські послуги не оцінюються грішми. Ці чудові люди сумлінно працювали, вчасно виконали зобов'язання перед державою — чому не приділити їм невеличку увагу, на яку вони тисячу разів заслужили?
— Що ви конкретно хочете від мене? — нетерпляче запитав Вилю Власев.
— Дуже мало. Давайте підемо до них. Якщо ви проти, я піду сам. Я обіцяв, що прочитаю доповідь, і ви, мені здається, це знаєте.
— А хто виконуватиме наш план?
— В роботі ми попереду. Будьте спокійні.
Керівник бригади поплескав мула по шиї, вийняв блокнот і довго розглядав сторінку, на якій зверху було написано червоним олівцем: «Група А».
— Ви, товаришу Папазов, виконали тільки на 1 процент більше, ніж інші, — сказав він. — Дуже шкодую. За один процент я не можу дозволити вам ніякої відпустки.
Павел Папазов почервонів, потім зблід. Очі його потемнішали, він зробив крок вперед, але Ігнат Арсов схопив його за руку.
— Прошу тебе, — прошепотів він, — цю доповідь зроблю я. Чи не все одно, хто її буде читати? Важливий результат, а хто доповідач — не має значення. Я сам — ніщо, але мені здається, що провести бесіду можу. Дозвольте мені, — звернувся він до Вилю Власева, — у мене 15 процентів виконано понад графік.
Вилю Власев переглянув його маршрут і кивнув:
— Точно, п'ятнадцять, ви ніколи не помиляєтесь у процентах. Ви маєте законне право на відпочинок на два дні. йдіть!
Він заховав блокнот, охопив мула за шию і через силу виліз на нього.