— Лягай! — сказав їй Радан.
Вона всміхнулась і, потягнувшись, побажала нам доброї ночі. Вона сказала «добраніч» нам обом, але я почував, що вона дивиться тільки на нього. А може, мені це тільки здалося. Було темно і, хоч палав вогонь, не можна було все добре розглядіти.
Я наскуб папороті, постелив собі і ліг біля багаття.
— Ти можеш спати, — звернувся я до Радана. — Я ляжу, та навряд чи засну до півночі. У мене взагалі поганий сон.
Так йому сказав. Був певен, що не засну. Однак мене швидко здолала ганебна втома, — через десять хвилин після того, як заявив, що не спатиму до півночі, — я вже спав, як мертвий.
А вночі трапилось от що.
Радан вкрив мене своєю курткою, наламав гілок і ще якийсь час підтримував вогонь. Незабаром вітер розігнав хмари, і з-за лісу викотився великий повний місяць. Стало видно, наче на світанку. І Радан перестав підкидати хмиз у багаття, йому надокучило, та й до того ж він не хотів розбудити нас. йому стало холодно сидіти в самій сорочці, і він почав ходити туди й назад по галявині, потираючи руки, щоб зігрітись. Раптом почув якийсь шум, що долинав з ущелини, через яку галявина круто переходить у долину. Він ліг на живіт і поповз. Біля самої ущелини він притримався за кущ глоду і глянув униз.
Насправді ця долина не так поросла лісом, як йому здалося ввечері. Тут і там стирчали згорблені гіллясті дуби, а поміж ними росли кущі, блищало каміння. І тут, серед кущів, як привиди, з'явились два чоловіки. Вони ніби з-під землі вискочили. Це було так цікаво й див» о, що було схоже на казку. Але Радан був певний, що це не казка, бо чоловіки розмовляли й рухались, як живі люди; навіть більше того, один з них, вищий, спіткнувся і впав, а другий засміявся і, як це буває між людьми в таких випадках, не подав йому руки, щоб допомогти. Радан не міг бачити їх облич, бо вони весь час стояли спиною до урвища. Потім незнайомці пройшли ще кроків десять і сіли за великим валуном, з-за якого були видні тільки їх голови в кашкетах. За кілька хвилин над ними здійнялась тонка цівочка диму, — отже, один з них курив. Привиди не курять — таким чином, Радан ще раз переконався в реальності того, що бачив перед собою.
Минуло близько чверті години. Чоловіки підвелись. Вищий пішов праворуч, нижчий, що був у чоботях, — ліворуч. Ліс одразу наче поглинув їх, і вони зникли без сліду.
Небо знову затяглося хмарами; стало темно і страшно. Радан ліг на теплу золу, але до світанку не міг заснути, усе думав: «Хто ці двоє? Чого шукають тут у лісовій глушині і як це вони так зненацька з'явилися з-під землі, наче воскреслі мерці?..»
Почало розвиднятись. Радан встав і спустився в долину похилим укосом, порослим лісом. Він попрямував просто до великого валуна, звідки хотів визначити напрямок до стрімкого схилу горба, на якому ми розташувались. Цей валун був зеленуватий, темніший біля підніжжя і світліший угорі. Тут було ще багато каменів інших, дрібніших, покритих блискітками слюди, й уламки простого граніту. Навколо він не помітив нічого особливого. У Радана була звичка не пропускати повз увагу жодної дрібниці, і тому, углядівши в траві золотистий мундштук — недопалок цигарки, він нахилився й підняв його. Цигарка була дорога. Радан не викинув недокурок, а, загорнувши його в папірець, сховав у кишеню.
Потім пішов берегом між папороттю, дикою ожиною й посохлою, високою по кісточки, травою. Він озирався на всі боки, приглядався, намагаючись будь-що знайти таємниче місце, звідки вночі зненацька вискочили двоє чоловіків. Нічого не було помітно і в чагарниках. Радан тричі повертався, проходив то ліворуч, то праворуч. Біля самого підніжжя горба він посковзнувся, кудись покотився і ще. не встиг збагнути, що сталось, як беркицьнувся в якусь яму, прикриту гіллям зламаного бука. Ці гілки були висохлі, почорнілі, але біля ями з кореневища виросли два маленьких густих деревця, і тому її майже неможливо було помітити.
Глибина ями була більша за людський зріст, а дно було вкрите шаром гнилого листя завтовшки щонайменше півметра.
Опам'ятавшись, Радан роздивився навколо і помітив, що напроти нього темніє круглий отвір метра півтора в діаметрі, — двоє чоловік могли б вільно пройти через нього. Він проповз крізь цю дірку, боязко глянув і зупинився, приголомшений: перед ним простяглась галерея, широка й рівна, як коридор, їй не було видно кінця, — він губився десь вдалині — у печерних сутінках і темряві.
Звідки взялась ця печера? Уявіть собі — просто у нас під ногами! Ми розташувались на її покрівлі. Спуск по стрімкому схилу вів у яму крізь віти зламаного бука.
Встановивши, звідки і як з'явились учорашні нічні гості, Радан задоволено потер руки і повернувся до нас.
— А ви все спите, спите! — добродушно засміявся він і почав розповідати свої пригоди.
Теменужка дивилась на нього широко розкритими, здивованими очима.
— Це схоже на сон, — сказала вона. — Може справді всі оці страхіття тобі приснились?
Не знаю чому, але й мені хотілось, щоб розповідь Радана дійсно виявилась казковим сном. Оскільки він був романтиком, то йому могли наснитись різні нісенітниці.
— Поділяю думку Теменужки, — промовив я.
— Ви краще зробите, якщо підете зі мною прогулятись у печеру, — відповів Радан. — Хочете?
— Гаразд, — сказав я. — Печери є всюди. Можливо, й під нами теж. В цьому нема нічого особливого. Але оця твоя історія з двома невідомими… Ти, певно, її вигадав, щоб здаватися цікавішим. Признайся!
Радан засунув руку в кишеню, витяг папірця і розгорнув його просто перед носом у мене.
— А це що? — запитав він.
Я побачив недокурок з золотим мундштуком, формою він нагадував шматок товстого черв'яка.
Я був обеззброєний. Заперечувати було неможливо — цей недокурок з золотим мундштуком доводив справедливість Раданових припущень.
— Знаєте, що? — пожвавішала Теменужка. — Давайте підемо в печеру! Там, мабуть, є сталактити. А я бачила їх тільки на малюнку в підручнику з географії.
— Ні, — сказав я. — Сталактити — звичайнісінькі речі. Кальцій-карбонат. Замість збирання кальцію-карбонату я пропоную піти по слідах двох бандитів. Ми повинні знайти їх сховище — це наш обов'язок.
Радан якийсь час дивився на мене, потім зухвало розсміявся.
— Чого ти смієшся? — насупився я.
— Зараз скажу, — він подав Теменужці скибку хліба з куском сиру зверху і таку ж порцію дав і мені. — Скажу, — повторив він, зав'язуючи ранець. — По-перше, ти не з тих, хто переслідує бандитів. Ця робота тобі не під силу. Ти мила книжна душенька і надто тендітний для такого небезпечного полювання.
Він сказав саме так: «мила книжна душенька». І більше того — надто слабкий для такого небезпечного полювання. Я не знав точного значення слова «тендітний», але інстинктивно відчув, що цей епітет не личить чоловікові. Ясно, що мені треба було тут же розсердитись, схопити ранець і піти, навіть не попрощавшись з цим зухвальцем, моїм однокласником і товаришем. Ми з ним, як я вам уже казав, сиділи за однією партою. Але я знав, що в нього романтична душа, а такі люди не можуть відповідати за свої слова. Тому не схопив рюкзак і не пішов. Тільки зробив вигляд, що ображений. І нічого більше.
— По-друге, — вів далі Радан, — погода суха, і ніяких слідів на землі не лишається. По-третє, — хіба ти впевнений, що вони бандити? А може, вони шукачі скарбів? Або мисливці?
— Краще все-таки піти в печеру за сталактитами, — сказала Теменужка і, лукаво глянувши на мене, додала: — Нічого, що вони з кальцію-карбонату. Я знаю, що вони красиві.
— Слухайте, діти, — втрутився Радан. — Зараз ми не будемо переливати з пустого в порожнє, не підемо по сталактити. Я залізу он на те дерево — бачите? Найвище. Спершу розберусь, де ми, а потім пропоную зробити так. По-перше, треба піти в село Цвят. По-друге, — повідомити в міліцію про цих двох. Теменужка з нами може не ходити. Якщо знайдемо сталактити, я їй цілий кошик наламаю.
Те, що він відмовився від товариства Теменужки і віддав перевагу мені, загоїло тяжку образу, повернуло мені хороший настрій, і я посміхнувся спокійною посмішкою мудреця.
— Ти повинна бути розсудливою, Теменужко, — порадив я. — Ходити по темних нерозвіданих печерах не дуже личить такій дівчині, як ти. Це чоловіча робота.
Вона тільки зиркнула на мене, і я побачив, як у її зіницях блиснули вогники. Може, то були глузливі вогники, — хто знає? І сказала:
— Поки ти доповзеш, я долечу, зрозумів?
Я зрозумів, що ці слова стосуються мене і за ними приховується якийсь глибокий зміст, але не став їх тлумачити, дівчата люблять говорити зайве.
— Ти без мене туди не підеш, — сказала вона Радану. — Ти мені повинен пообіцяти. Адже ж збирався йти в геологічну бригаду?
— Ага! — мугикнув Радан.
— йди куди хочеш, але туди без мене не підеш!
Хоч це й звучало як наказ, але інтонація була така, наче ніжне сердечне прохання. І, повірте, мені стало шкода, що цей наказ стосується Радана, а не мене. Такий наказ я з дорогою душею виконав би!
— Що робитиму, то моє діло! — знизав плечима Радан.
Справді, який непоправний романтик!
І так трапилось, що ми були за три кілометри від села Цвят. Якби напроти не було гори, ми ще вночі побачили б мерехтливі вогники крайніх хат.
— От бачте, — хвалився я. — Моя інтуїція мене ніколи не зраджує. Я маю безпомилкове чуття, коли десь подорожую. Може, провести вас через весь ліс із зав'язаними очима?
Теменужка пирхнула. У цю мить дятел постукав дзьобом по дереву, і саме через це, мабуть, вона засміялась, бо дивилась на нього, а не на мене.
Одна деталь: трохи лівіше від нашого горба ми запримітили невеличке джерело. Вода в ньому була така чиста і прозора, що ми не могли стриматись — пили, мало не захлинулись.
Згадуючи ті часи, я думаю: куди поділись молоді радості! Тепер підеш на екскурсію, вип'єш гірської джерельної води, а такої радості, як колись, немає… Невже підземні джерела стали гіршими?
За півтори години ми добрались до села Цвят. Теменужка пішла до своєї тітки, а ми з Раданом — прямо в сільраду.
В сільраді знайшли тільки одного чоловіка, та й той, як видно, тільки прокинувся, бо довго дивився на нас і розглядав блукаючими пустими очима.
— Шукаю начальника відділення, — пояснив Радан.
— Шукай його в селі Рашковім, у тестя, — відповів, позіхаючи, заспаний чоловік. — У тестя, — повторив він і додав: — У відпустці чоловік. Для чого він вам потрібний?
— А ви хто такий? — спитав Радан.
— Тошо, але і його нема.
Ми перезирнулись і помовчали.
— А ви хто такий? — спитав Радан.
— А ти хто такий? — скипів чоловік. Він уже зовсім прокинувся. — Ану, покажи свої документи. І ти теж! — звернувся він до мене. Згодом, коли він довідався, чий я племінник (мого дядька знав увесь район), усе пішло, як по маслу. Усі працівники сільради, сказав він, разом з головою рано-вранці пішли туди, де садівники збиралися спорудити невелике водоймище. Міліціонер Тошо теж поплентався з ними, ніби без нього не можна було обійтися. А ми тут чого шукаємо?
— А ви хто? — спокійно спитав Радан.
Чоловік мало не підскочив з кованого стільця, і мене дуже здивувало, що він стримався:
— А! Трясця твоїй матері! — вдарив він кулаком по столу. — Хто ти, та хто ти! Ну, касир. Досить з тебе? Найдовіреніша особа, от. Кажи тепер, чого тобі треба?
Ми знову перезирнулись. За спиною чоловіка стояв квадратний залізний сейф, і це чомусь викликало особливе довір'я до касира.
Радан коротенько розповів про нічну пригоду, про двох чоловіків і про дивну печеру.
— Таких дірок тут скільки хочеш! — махнув рукою чоловік. — Колись, у старі часи, тут були шахти, в них видобували мідь та інші мінерали. — І запитав: — А які ці двоє? Молоді, старі?
— На вигляд не старі, — сказав Радан.
— Тоді стережіться! — засміявся касир.
Як більшість касирів, він був повний, лисий і червонощокий, руки в нього були, наче з тіста.
— Стережіться, хлопці, — повторив касир. — Я знаю їх обох. Вчора вони були тут. Із слів голови я зрозумів, — продовжував він серйозно, — що це надійні люди. Не бійтесь!
— Які люди? — спитав Радан.
— Ти багато хочеш знати, хлопче! — касир похитав головою. — Так не можна: хто ти, а хто вони! Є справи, які тримають у таємниці. В інтересах служби і безпеки. Ми живемо поблизу кордону, адже так? Значить, треба перевіряти всю місцевість, але так, щоб ніхто не догадався.
Ці розмови йому набридли, і він зітхнув:
— Бережіть свою молодість.
Ми зрозуміли, що розмова закінчена і треба йти.
Пішли До Теменужки. Вона гладила по морді спокійну сиву корівку, зовсім не усвідомлюючи тієї небезпеки, яка таїлась у її загнутих рогах.
— Ще вдарить! — попередив я дівчину, ставши біля входу в обору.
А Радан зайшов усередину, гукнув на корову і махнув мені рукою: «йди сюди!»
— Слухайте, — почав він, — слухайте і вирішуйте. Сам я вже вирішив, тепер слово за вами.
— Що ти надумав? — стурбовано глянула на нього Теменужка.
— Розвідати печеру, на яку оце ранком натрапив там, під горбом. Зроблю ескіз і вишлю в центральне туристське управління. Нова печера — це таке діло, заради якого варто засукати рукава і взятися за роботу. Далі я назбираю різних мінералів і подарую їх гімназії, — хай прикрашають наш кабінет фізики і мінералогії. Якщо печера цікава, то про це дізнається вся країна, б'юсь об заклад. Наїдуть тисячі туристів! А для них потрібні готелі, ресторани, місця розваги. Ось вам, діти, і нова стаття прибутків для села Цвят! Печера, — кажу вам, — якщо вона цікава, стане прибутковою державною установою. Тут буде таке пожвавлення, що гроші потечуть річками, — згадаєте мої слова.
— Яка там печера, — перервав я його з досадою, мене дратувала його поетична фантазія. — Хіба ти не чув, що розповів касир? Він цілком ясно сказав: це стародавні копальні, розроблені ще в античний період тисячами рабів. Саме так казав він. Тут видобували мідь, а може й залізо. Село Цвят було центром багатого шахтарського району. Майстри кували щити, списи, двогострі мечі, виливали блискучі шоломи, лати з непробійної броні. От згадайте озброєння фракійських царів, описане Гомером в «Іліаді». Це озброєння було виготовлене тут. Так. Я певен, що в якійсь із цих копалень працював і легендарний фракієць, раб Спартак. Можливо, саме в цьому руднику, який ти виявив.
Сказавши так, я глянув на Теменужку, гадаючи, що побачу її схвильованою, поринулою думками в ті далекі спартаківські часи. А вона погладила корову по морді, піднесла жменьку сінця й спитала нас:
— Правда, хороша? Звуть її Ветка.
— Чудове ім'я, — погодився Радан. — Типова наша кличка. Звучна.
Я промовчав.
— Печера чи копальня, — обернувся до мене Радан, — кінець кінцем, однаково. Адже це під землею? А підземні катакомби завжди привертали увагу людей. Я чув, що за кордоном деякі печери навіть електрифіковані. Сідаєш у трамвайчик, їдеш, а перед очима мелькають і сталактити, і сталагміти й інші Теменужчині мрії. Велике поле діяльності. Цей колишній рудник, — кажу вам, — може перетворитися в дуже цікавий туристський об'єкт. А де є туристи, там панує економічне пожвавлення. Я вас питаю: чому районна кооперативна спілка повинна скуповувати виноград, коли його можна продавати на місці? Споживачами будуть тисячі туристів. В такій же мірі це стосується і молока та сиру.
Я аж здригнувся. Знаючи, що поетична фантазія мого товариша не має меж, я перервав його:
— Слухай, давай не будемо говорити про молоко та сир. Мене особисто більше цікавить питання про Спартака. Подумайте, а що, коли ми виявимо якийсь його напис у цій давній печері!
— Щось мені не віриться, — промовив Радан. — Звідки?
Отаким він був. Міг мріяти про різні абстрактні речі, а дійде до реального, конкретного, як припущення щодо Спартака, — одразу ж його охоплює зневіра: звідки?
— І я піду з вами, — сказала Теменужка. Вона була мудрою і не втручалась у нашу суперечку.
— Ти? — Радан зухвало розсміявся. — Ти гадаєш, що тебе тітка відпустить?
Мені стало шкода дівчини, і я зауважив: