Коштовний камінь - Андрей Гуляшки 13 стр.


— Якби не ці п'ятнадцять процентів, я б ні в якому разі не дав вам відпустку, — сказав він.

— А ви не підете? — запитав його Ігнат Арсов.

— Тільки цього мені й невистачало. Можна подумати, що я вже все зробив. — Він вдарив мула, навіть не махнувши рукою на прощання.

Вечоріло. Сонце ще не заховалось за Странджанські гори, а на ліс вже спускалась синювата ніч. Внизу, біля прогнилих пнів, порослих кущами, темніла густа тінь присмерків, а вгорі, крізь просвіти в зеленому склепінні розкішних крон, поблискували то сині, то фіолетово-рожеві клаптики чистого літнього неба.

Мул, нагнувши голову, шукав дорогу в чагарниках, а Вилю Власев дрімав на його спині і, гойдаючи ногами, думав про речі, які нічого спільного не мали з геохімією, з бригадою, з відкритими покладами мідної руди…

Біля входу в його палатку сиділи два чоловіки. Вони грали в шашки, а поверх їх голів з цікавістю заглядав суворий сторож села Цвят. Один із незнайомців був одягнений у картату спортивну сорочку, що наполовину вилізла з штанів, і взутий у важкі туристські черевики, шия в нього була обмотана вицвілим червоним шарфом, з-під якого виднілось бронзово-смугляве тіло. Другий був у синьому картузі і бархатній куртці з накинутим на плечі потертим прогумованим плащем.

Бай Стаменко по-військовому виструнчився, козирнув і, кинувши погляд на гостей, поспішно доповів:

— Ці двоє, товаришу начальник, питаються про роботу. Я наказав їм почекати на тебе, щоб ти сам розібрався. Вони мають посвідчення, а також лист від районного комітету.

«Дуже вони мені потрібні! — подумав Вилю Власев. — Замість смачної вечері — неприємні розмови. Оце пощастило!»

Він запросив гостей у палатку і вирішив не возитися з ними. Хоч вони принесли лист з районного комітету, та що з того?

— Даремно ви били ноги, — почав він, скидаючи піджак. — Зовсім даремно. Це геологічна бригада, і в чорноробах ми потреби не маємо.

Той, що в бархатній куртці, оглянув палатку і, не поспішаючи, впевненими рухами, наче був у власному домі, спустив завісу входу. Другий зняв скло з лампи, чиркнув сірником і запалив гніт.

— Я не просив вас хазяйнувати! — насупився Вилю Власев.

Той усміхнувся. Він був старший за свого товариша, вилицюватий, з трохи горбатим носом, гострою борідкою, що стирчала вперед, схожа на місяць-молодик. Він посміхався, а очі дивились пильно. Вилю Власеву здалось, що вони оливково-зеленуватого кольору.

— Не гнівайтесь, — сказав гість. — Ми не великі пани, звикли самі себе обслуговувати.

Молодший заправив сорочку, глянув у дзеркало, що висіло на стовпі посеред палатки, і почав старанно зачісувати розкуйовджене волосся.

— Товаришу Власев, — сказав старший, — ми дуже просимо вас не гніватись на наш несподіваний візит. Це наш службовий обов'язок.

Він вийняв з кишені посвідчення і подав його начальнику.

Вилю Власев надів окуляри, підійшов до лампи, прочитав написане, потім довго і старанно розглядав печатки, підписи, ніби якийсь ієрогліфічний лист.

— Тут прикордонний район, — вів далі старший. — Це зобов'язує нас бути особливо пильними. Будьте ласкаві, дайте список ваших людей.

— Треба було сказати, щоб приготували кофе, — проковтнув слину Вилю Власев, повертаючи документи.

— Не турбуйтесь, — сказав молодший. — Ми побажаємо вам доброї ночі раніше, ніж закипить кофе.

— Хіба ви не заночуєте тут?

— Виходить, що так, — сказав молодший.

— Куди ж ви дінетесь серед ночі в лісі? — здивувався Вилю Власев. — Ви і носа свого не побачите в такій темряві! Небезпечно. Можна заблудитись.

— А ви б не пішли вночі, якби це було потрібно?

У Вилю Власева аж мурашки по спині забігали від цього запитання.

— Не пішов би, — відповів він.

— Ведмедів боїтеся, — засміявся молодший. — Не бійтесь! Уночі в цих краях блукають тільки шакали.

Поки вони вели розмову, старший переглянув список, потім запалив цигарку і запитав:

— Ваші працівники, наскільки я зрозумів, зараз на об'єктах, позначених буквами А, Б, В та X? Так?

— На об'єктах, — кивнув Вилю Власев.

— Не поспішайте, — сказав старший лагідно. — І всі вони зараз на об'єктах?

— Майже.

— Значить, є люди, які в цей час не на позначених пунктах? Якщо вам не важко, я попросив би вас пригадати, кого саме немає. Зачитати список?

— Нема потреби, їх двоє-троє. Зовсім незначна кількість. Один процент.

— Двоє-троє, — повторив старший.

— Делчо Єнев, — почав Вилю Власев. — Він тут. Чуєте — грає на окарині1. Потім Андрій Андрєєв… От про нього не можу сказати нічого певного. Він завчасно закінчив дослідження району X, і я вирішив дати йому відпустку на кілька днів. Дуже здібна людина, але над міру запальна і тому іноді робить дурниці.

— Наприклад?

— Наприклад, уявив собі, що тут десь є сліди берила, і я певний, що він знову подався в ті місця. А втім, ви знаєте, що таке берил?

— Гадаю, що його не їдять з молоком, — засміявся молодший.

Той, що в куртці, стрельнув очима в його бік, і молодший випалив одним духом:

— Мінерал, з якого добувається метал берилій, вдвоє легший від алюмінію.

— Вірно, — сказав Вилю Власев. — Стратегічний мінерал. Приємно, що ви розумієтесь у мінералогії.

— Ви сказали, що той Андрій Андрєєв, — перервав його старший, — знову кудись подався. Чому «знову»?

— Минулої осені він був у цих краях. Гадаю, що якраз тоді він і натрапив десь на сліди, тобто на уявні сліди берила.

Старший, помовчавши якийсь час, запитав:

1 Глиняний або металічний духовий інструмент у формі довгастого яєчка, по звуку подібний до флейти.

— А хто третій?

— Ігнат Арсов, з групи парторга. Минулої осені* він знайшов у цих місцях багаті поклади міді. Я дозволив йому зробити доповідь у селі Цвят, бо його група на п'ятнадцять процентів перевиконала план. Думаю, що він уже в селі.

Старший замовк.

— А скільки кілометрів звідси до того місця, де, як гадає цей Андрєєв, є берил?

— Бачите, цього я не можу вам точно сказати. Де ці фантастичні місця, я й сам не знаю. Можливо, і, він не знає. Та, певно, блукає в південно-західному напрямку, кілометрів за 15–20 звідси.

Старший, поклавши документи на стіл, підвівся.

— Дуже дякуємо за повідомлення, — сказав він. — Це службове завдання. Де б не були, ми розпитуємо приблизно про одне і те ж. Зрозуміло, бажано, щоб ніхто не знав про нашу розмову.

Він підняв завісу й вийшов надвір.

— Яка темрява, — тихо промовив молодий, нахилившись до вуха Вилю Власева. — Страшно?

— Страшнувато, — сказав Вилю Власев.

Вони взяли рюкзаки, люб'язно попрощались з начальником бригади і зразу ж зникли в непроглядній темряві ночі.

VII

Хто такий «невидимий»? Чи встиг Андрій добратись до тієї таємничої жили, що непоборно притягала його своїм дивним ізумрудно-зеленим кольором?

Ви скоро довідаєтесь про все, але я не думаю, що це найважливіше в моїй розповіді.

Як вам відомо, сам я людина черства, розсудлива, а розсудливі люди люблять послідовність.

Отож заради послідовності я — хоч на короткий час — поверну вас до тих дорогих образів ранньої молодості, які завжди зігріватимуть мені душу найтеплішим світлом. Якби я був схильний до лірики, то без упину розповідав би вам про них. А ви бачите, я виводжу їх на сцену лише за кілька хвилин перед самим фіналом, тобто за кілька хвилин перед тим, як режисер махне рукою і скаже: завіса — кінець вистави.

Ви, мабуть, догадуєтесь, що мова йтиме про Теменужку та Радана.

Бай Дімо продав кізочок Теменужки — він був дуже свідомою людиною і розумів, що не може запобігти тій шкоді, яку завдають ці легковажні тварини, проводячи цілі дні у млині. Продавши кіз, він відправив засмучену дочку до сестри в село Цвят.

І от якось вранці Радан свиснув мені через тин, що відділяв наш двір від двору бая Дімо. Звичайно, краще він би не свистів, бо свист, як не кажіть, є ознакою певної легковажності. Тим більше, що можна було легко перескочити через дядькову комору й гукнути: «Гей, Анастасе, ти встав?» А я відповів би йому: «Встав, прошу!» Але Радан, залюблений у романтиці, легковажно свиснув через тин.

Я не розсердився на нього, а, витягши губи, свиснув теж і висунув голову з вікна. Розумніше було б не висуватись і не показувати нерозчесану голову, бо мене могла б побачити Теменужка, проте я все-таки висунувся і гукнув:

— Я тут! Що нового?

— Є одне діло, — сказав Радан: — Бай Дімо посилає дочку в село Цвят. Хочеш, проведемо її?

Сонце ще тільки почало ховатись за старий горіх, а мені раптом здалося, наче вже вечір. Що я кажу? Мені здалось, ніби наді мною, над цілим світом опускається темна похмура ніч. Я читав у ті дні астрономію і порівнював дівчину з небесним світилом. Правда, це світило не зігрівало мене, але сяяло поруч зі мною, і я радів цьому.

— Ти ще дрімаєш? — шпигонув мене Радан і голосно зареготав. Він був веселий, любив посміятись.

— Ні, вже прокинувся, — відповів я.

— То підеш з нами?

Чи піду з «ними»!.. Для чого Радану треба було це підкреслювати? А втім, для романтиків характерна безсердечність.

— Піду, — обізвався я.

За годину ми вирушили до села Цвят. йшли по стародавній римській дорозі, яку час перетворив у вузький, поритий вибоїнами путівець, що лежав, наче прибита змія, серед лісових хащів. То тут, то там, особливо на поворотах, стирчали уламки гранітних споруд, до половини зариті в землю, вкриті мохом, порослі папороттю і травою.

У Радана була поетична вдача, і тому він помічав лише звалені бурею або висохлі дерева і з жалем хитав головою:

— Б'юсь об заклад, — палко вигукував він, — з одного цього дерева вистачить дров для трьох міських хлібопекарень!.. А з цього дуба, гляньте, які можна зробити крокви для будівель!

І зітхав, бо був сентиментальним.

— Так і згниють. Шкода!

Я не був поетичною натурою, але ці мізерні рештки римського шляху спрямовували думки до античності, до часів Трої; в уяві поставали стрункі ряди когорт, великі каравани, навантажені шовками, золотом, порфіром і іншими дивами. Але я не захоплювався ні золотом, ні шовками, не хвилювало мене і військове мистецтво. Тому когорти й каравани з'являлись і зникали на широкому кам'яному шляху, а я навіть не звертав на них уваги.

Я думав про далеке минуле, а Теменужка й Радан бігали по дорозі або зникали в лісі і зривали якийсь гриб, після чого довго сперечались, — отруйний він чи ні.

А я мріяв про себе: якби не Радан, що розважає її такими поетичними дрібницями, як, приміром, гриби, якби з нею був тільки я… О, тоді вона б одразу побачила, що таке доросла позитивна і розсудлива людина. Я б не розважав її підрахунками, скільки кубометрів дров можна нарубати з того чи іншого гнилого дерева, а повернув би її уяву до античного часу і закінчив би прислів'ям: «Так минає слава світу». Справді, які гриби — чи то печериці, чи сироїжки або мухомори, — які гриби можуть зрівнятися з такою серйозною і у найвищій мірі цікавою розмовою?

Та я, на жаль, був не сам. І тому мовчав. Нехай все-таки вона побачить, що я серйозна людина. А може, буде збентежена моїм мовчанням? Може, підійде до мене й запитає: чого мовчиш, що з тобою? Але я нічого їй не відповім. Тільки всміхнусь.

В обід ми дістались до кооперативної мандри [місце виготовлення бринзи та масла]. Вівчарі зустріли нас гостинно, почастували кислим молоком і свіжою бринзою. Три години минуло, поки Радан роздивлявся кошари і збагнув технологію виготовлення масла та сиру.

Потім, коли ми вже далеченько відійшли від мандри, то на роздоріжжі, де шлях розходився трьома вузькими стежками, густо вкритими опалим листям, почали сперечатись: Теменужка казала, що треба йти прямо, я — ліворуч, а Радан — праворуч. Теменужка наполягала, щоб ми слухались її: торік вона йшла з батьком у гості саме цією стежкою, що вела на верхню вулицю села. Радан пригадав, як три-чотири роки тому він був у селі Цвят в якійсь справі і на цьому перехресті повертав праворуч. Мені не доводилось ходити в це село, але, щоб справити враження обізнаної людини, я зневажливо посміхався і мовчки вказував ліворуч. Навіть пішов по стежці, безтурботно посвистуючи.

Не знаю, що змусило їх піти слідом за мною. Може, вони просто не хотіли поступитись одне одному, а може, я вплинув на них своєю впевненістю, але Радан і Теменужка поплентались за мною, і я на мить заціпенів: а коли ця стежка не приведе ні в яке село Цвят?.. А тягнеться на південь, до кордону?

Ви скажете, — чому не глянули на сонце і не зорієнтувались принаймні в основних напрямках?

Річ у тім, що на той час небо затягли хмари і не можна було розібратись, де сонце, і чи взагалі воно є. Більше того, ми навіть не бачили горизонту: попереду, позаду, збоку — всюди був ліс, рівний, густий, темний.

Отак ми пішли, і я зовсім знітився. Було цілком ясно, що по стежці, якою ми пробирались, давно не ступала людська нога.

Так йшли годину, дві. Почало смеркатись, надходила ніч, а попереду ніякого села не було видно. Теменужка перестала співати, Радан усе уповільнював кроки і зрештою зупинився.

— Я пропоную влаштувати бівуак, — сказав він. — Може, це неприємно, але зате розумно. Оскільки ми пішли навмання, то можемо наскочити на якийсь прикордонний пост. Якщо вже не опинились за кордоном.

Теменужка прикусила губу, а я, не знати навіщо, присів і почав зав'язувати шнурок на черевику.

— Завтра я вилізу на якесь високе дерево і розберусь, де ми знаходимось, — сказав Радан. — Зараз треба тільки більше витримки і впевненості.

— Та що ж це?.. — обізвалась Теменужка і зразу ж замовкла. Вона, певно, хотіла щось сказати, але голос їй урвався. Мені здалося, що її душать сльози, і хотів був уже просити пробачення й вилаяти себе останніми словами.

— Нема нічого страшного, — заспокійливо заговорив Радан. — У Теменужки є з собою ковдра й пальто. Назбираємо листя і зробимо їй постіль. А ми запалимо багаття і будемо цілу ніч вартувати біля нього.

— Гаразд, — промовив я, — будемо вартувати.

— А якщо на нас нападе якийсь звір? — злякано спитала Теменужка.

— Які там звірі! — розсміявся Радан. — Я чув, що тут трапляються тільки шакали та дикі кабани. Це не так уже небезпечно. До того ж я маю зброю! Глянь!

Він витяг з куртки довгий, трохи вигнутий мисливський ніж.

— Це не дуже певна зброя, — зауважив я.

— Так, — сказав він. — Якщо вона в таких чорнильних ручках, як твої. А подивись, яка це зброя в моїх руках.

Він відступив на кілька кроків назад, взяв ніж за колодочку, націлився в тоненьке деревце і кинув. Сталеве лезо просвистіло в повітрі.

— Йдіть подивіться, — підвів нас Радан до деревця.

Ніж встромився глибоко — більш як на два сантиметри — у надтріснуту кору.

— Здорово! — вигукнула Теменужка. — Ти герой!

Я знизав плечима і глянув на небо, щоб дізнатися, чи буде дощ. Але нічого не побачив за густими кронами дерев. А втім, я й так знав, що нічого не побачу. Однак все ж подивився.

— А тепер, діти, треба вибрати підходяще місце для ночівлі, — сказав Радан, ховаючи ніж. — Якусь галявину — на ній можна буде розкласти багаття. Ану, за мною!

Було ясно, що він бере ініціативу в свої руки і вважає себе керівником. Не варто було сперечатись. Час ішов.

Сяк-так, ковзаючись по опалому листю і спотикаючись об кореневища, видерлися на похилий укіс. Нагорі, дійсно, було щось подібне до галявинки — глухий куток завдовжки у двадцять кроків, закритий з трьох сторін стінами лісу. З одного боку він виходив до укосу, що спускався вниз майже стрімко, в похмуру, густо зарослу долину. А четвертий бік, до якого вів схил, був відкритий, як вікно.

— Кращого не знайдеш! — радісно вигукнув Радан. — Хоч би як хотів!

Він не був сильним у вигадках, як приміром я, і мені було приємно, що він визнає свою слабість. Кінець кінцем у кожного є якесь слабке місце.

Назбирали листя, зробили Теменужці постіль. Потім запалили багаття і, лише коли язики полум'я піднялися угору, помітили, що спустилась похмура темна ніч.

Ми посідали біля вогню. У нас було дещо з харчів: хліб, сир, помідори, перець, пляшки з водою. Поїли, поговорили. Очі в Теменужки почали злипатися, повіки обважніли, і голова почала хилитись на груди.

Назад Дальше