З-за столу встав найголовніший:
- А це що за бомж? - "пожартував" він щодо Андибера, і вся його компанія розсміялася. - Кати звідси, бо буде больно!
Андибер своєю шикарною посмішкою обеззброїв того. Подивившись на нього звисока, він спокійно, але переконливо сказав:
- Тихо будь! Андибер такого не любить! "Круті", немов загіпнотизовані пітоном кролики, зіщулилися і стали маленькими-премаленькими.
"Ей, не єсть же се, братці, козак, бідний летяга, а єсть се Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький".
Ця сцена не лишила байдужим нікого. Жінки з ворожого столу кидали закохані погляди на загадкового незнайомця.
Шеф замовив пива і від задоволення не на жарт розвеселився:
- Андибере! З тобою можна йти в розвідку! Той тільки посміхався.
- Слухай, звідкіля ти такий узявся?
- Зі степу...
"Ой полем, полем килиїмським, битим шляхом ординським, гей гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год і чотири да потеряв з-під себе три коні воронії..."
- У вас є українська музика, холера ясна? - заревів п'яний шеф. - Тут шанують державну мої чи ні?
Директор ресторану заметушився і через деякий час полилася класна пісня.
Віка пішла танцювати з Сергієм. Леська з шефом. Свєтку запросив "місцевий авторитет". Вася запросив офіціантку. А Марго з Андибером.
"А вона, а вона, - долинав мужній баритон, -сидітиме сумна..."
Андибер співав Марго на вухо:
"Моя дівчинко печальна, моя доле золота, продовжую кричати: ніч безмежна і пуста..."
їй було лоскотно і приємно. Водночас усередині пробудилися дикі фантазії.
Робота тривала.
Час від часу соціологи збиралися на робочі наради в гуцульських колибах або затишних приватних ресторанчиках, розсипаних по всій Західній Україні.
Матеріали опитувань свідчили, що Україна вступила у черговий період Руїни. Піднесенням, про яке так переконливо говорить влада, і не пахне. Народ, плюнувши на те, що діється нагорі, ліпить унизу своїми руками своє життя. Нікому не вірить. Не має авторитетів серед живих. Сміється з рейтингів, які подаються в газетах, з партій, з державних бутафорій, з пихи недолугих політиків. Народ ображений на владу, що вона неправильно витрачає кошти. Ненавидить владу і зневажає мас-медіа за те, що ті вважають людей дурнішими за себе. Насправді народ мудрий. Набагато мудріший від влади. Влада ж, заражена епідемією комплексу неповноцінності перед своїм народом, каже: "народ темний і не розуміє наших високих намірів; народ не завжди правий". Ні. Народ завжди правий. Народ не хоче жити за тими законами, які витворює еліта. Вона витворила своє - неписане законодавство, яке вставляє палки в колеса писаному законодавству, перетворюючи останнє на імпотента від народження. На супротив офіційному законодавству та інструкціям влади, народ живе за тими законами, які вважає правильними. У душі народ чекає приходу месії або харизматичного лідера. Владу - і абстрактну, і конкретну, в персоналіях, ненавидить, зневажає, уникає. Головна цінність —' він сам зі своїм мікросвітом. Головний ворог - влада, яка постійно руйнує цей мікросвіт. Висновок: влада в Україні є особливо аморальна і надто далека від народу.
- Ну що, мої дорогі колеги, будемо з цим робити? - питав шеф, вдихаючи чутливими ніздрями запах смаженого на вогні м'яса, що готувалося до їхньої вечері.
Питання було риторичне. Усі мовчки наминали гуцульський бануш.
- Ну скажіть хоч хтось хоч що-небудь! - спонукав до одкровення шеф.
- А в чім проблема? - поцікавилася Віка. -Хіба це неправда, блін?
- Дитино, все правда. Однак у цьому світі панує кривда.
"У цьому світі? - повторила Марго. - Гарна думка".
- Наша правда нікому не потрібна.
- Як не потрібна? - завелася юна поборниця за права людини. - Хай тим дебілам нагорі вона непотрібна, а нам? А народу?
- Люди й так її знають, без нас. Так хочеться "взути" владу цими матеріалами, а вийде, що влада "взує" нас!
- Нам капець, — спокійно сказала Леська. -Всі зібрали "на чорний день"?
- Знову ви каркаєте? - заверещала Свєтка. -Ви мене доконаєте!
- Ми тебе? - обурилася Леся. - Та це ти нас доконала своєю біганиною голяком навколо сіл уночі. У Любинцях досі думають, що ми влаштували там шабаш відьом! Уже три відправи зробили проти нечистої сили.
- Дайте мені влаштувати моє приватне життя!
- Світлячок, - лагідно сказав шеф. - Пан Роман нас усіх "наколов". Він старий приколіст.
Усі зацікавлено поглянули на нього.
- А ви що думаєте: все, що він говорив, -правда? - здивувався шеф.
Судячи з мовчанки, друзі були переконані в цьому.
- А я... - пробував заперечити Васьок.
- Я ж гроші загубив!
- Васьок, - розважливо сказав шеф. - Навчися розрізняти два слова - "загубив" і "пропив". Це різні речі.
- А шо таке? - вставила свої "п'ять копійок" Віка. Вона теж хотіла знати про всі секрети друзів
її мами.
Дорослі мовчали, як партизани. Ще не вистачало ганьбитися перед малолітніми!
- Ну блін, подумаєш! - не на жарт розсердилася та. - Як опитування молоді, то Вікторія - наша надія", а як секрети, то "Віко, марш у свій пісочник"!
Леська скривилася, і донька замовкла. Вони розуміли одна одну з півслова. Очевидно, шлись і Леська була "важким підлітком".
Марго встала з-за столу, щоб піти "до вітру". За нею підхопилася і Леська. Відійшли трохи далі від колиби і присіли за ялиночками.
- Щось ти, Лесько, часто пісяєш... - сказала Марго. - І на лиці змінилася... Ти стопроцентне вагітна. Це я тобі кажу.
Ти. Марго, як завжди, права. Залетіла я з тріском. Що мені робити?
- Як що? Народжуй!
- Ні, я робитиму аборт!
- Лесько, благаю, не роби цього. Не бери гріх на душу.
- Куди мені до моєї компанії ще й дитину?
- Шеф на тобі одружиться. Уявляєш його міну, коли він дізнається! І як це тобі вдалося, га?
Що вдалося?
- Завагітніти?
- Ой і не питай: "стидно признаться"...
- "Стидно" - кому? Мені?
- Здається, це сталося у Кобилохвостівці...
- А-а-а! Знамениті походи по хмиз? Та не. У хаті!
- Господи, ну ви й наглюки! Повна ж хата людей була!
- В тому-то й річ. Ви спали всі, як убиті. От нам і припекло. Туди-сюди, так-сяк... Знаєш, як ризик підстьобує?
- Підозрюю...
- Ну от. Ми захопилися... Аж глядь: світло! Піднімаємо голову: аж тут баба Оляна стоїть і свічку тримає... Уявляєш? Я мало не вмерла. А вона стоїть і сміється беззубим ротом! Ось тоді я й подумала: не до добра це!
- Як ти можеш таке казати? Народжуй!
- А Льоля?
- Що Льоля! Бездітні сім'ї - неповноцінні, їх навіть Бог не визнає.
- Ти так змінилася, Марго, з того часу, як з'явився цей Андибер. Ти з ним спиш?
- Нє-а. Вірніше, в цьому житті... Дівчата стали заправлятися.
- Слухай, а ти думаєш, що воно таки є?
- Що саме?
- Наше паралельне життя?
- Думаю, що є.
- Краще б я завагітніла в тому житті, як ти.
- Лесько, мені здається, що саме те життя справжнє, а це ні.
- Боже, я так скучила за місячними... - зітхнула Леська, і вони рушили до колиби.
На стіл подали шашлик. Було тепло, весело і затишно.
Несподівано в колибу ввійшла велика група людей. Спершу соціологи не звернули на них уваги. Однак потім помітили, що чоловіки ж знімали шапки і топчуться, поглядаючи в бік їхнього стола і не наважуючись перервати їхню вечерю.
Столичні пани перестали жувати.
- Вибачайте, що ми оце вас так зненацька... їжте, їжте, не зважайте на нас... - непевно говорили гуцули.
- Ви до нас? - спитав шеф. - Сідайте до столу! Вистачить на всіх! Вина нам!
Та ні, паночку, дякуємо! Ми тільки хотіли спитати...
- Просимо до столу! Сідайте і питайте!
- Дякуємо! Нам так краще! Скажіть, ви оце ближче до Києва, до влади...
- Та де... Ми ж такі самі, як ви... - сказав шеф лозунг соціопсихолога.
- Ми оце зібралися громадою до вас, бо з на--ми ще ніхто так не говорив, як оце ви. Ви, хоч і пани, але мудрі. А простий хлоп шанує мудру людину... То скажіть нам, прошпана, доки над нами ще будуть знущатися?..
Це питання київські пани чули не вперше. І так і не навчилися ясно давати на нього відповідь. Вони знали, що в цій ситуації найкраще мовчати. Треба дати людям виговоритися. Перед ними стояли вуйки з натрудженими руками. Вони стоять колибі вже сто років. Двісті. Триста років топчуться на місті. І питають панів: доки над нами будуть знущатися?
- Нема в світі правди, - сказала Марго. - Ніколи не було. І ніколи не буде.
Вуйки остовпіли. Вони замислилися, а потім пожвавішали, їм наче полегшало. Навіщо страждати, коли просто в принципі в цьому світі не існує справедливості? І ніколи не існувало. І не існуватиме.
- Золоті слова, пані... Золоті слова... Треба просто жити... - додала вона.
- Правду кажете, пані, просто жити... Вуйки поклонилися і вийшли з колиби. Якось уже й не хотілося холодного м'яса. Взагалі нічого не хотілося.
- Ця візантійська релігійна ідеологія непротивлення злу нас до добра не доведе, - з докором на адресу Марго сказав шеф.
Ви пропонуєте щось інше? Революцію? Скинення самодержавства? Військовий переворот?
- Уже ж краще, аніж рабська покірність. Останні слова стали фатальними для їхньої фірми. Рівно через п'ять днів подзвонив давній шефів приятель на мобілку і попередив:
- Старий, що ти там накоїв? Давай ноги в руки, бо буде біда!
І біда не забарилася. Приїхало серед ночі чотири кремезні чоловіки у штатському і забрали шефа. Шеф зник.
- За що? - тільки й устиг він спитати.
- За измену родине! - відрубали суворі хлопці. Експедиція без шефа потихеньку зібралася і без ентузіазму рушила до Києва. Вирішили не поспішати. Хтозна, що їх чекає там?
Якось дивно і незвично було всім. Не було кому почати розмову. Взагалі, без шефа не було колективу.
Надворі зривалося то на дощ, то на бурю.
- Що сталося з дорогою? - сварився Вася. Вся якась допотопна, як до війни.
- Щось усе це мені не подобається... - сказала Леська.
- Невже в Києві знову путч? Що за свинство'. Це порушення прав людини! Без ордера на арешт Навіть у брежнєвські часи такого не було. Хіба ще при Сталіні, - говорила Марго.
- А ти, Марго! Теж мені - "спеціаліст". Ти ж захищала дисертацію з психології злочинця! Скільки в'язниць обійшла! Мала б знати! - злилася Леська.
- Я не встигла й отямитися, як його скрутили, - виправдовувалася та.
- - Щось усе це мені не подобається... - знову затягла Леська.
- Може, це рекет? - сказав Вася. - Його викрали! Скоро зажадають від нас викуп!
Усі замислилися.
- Щось мені це не подобається... - зітхнула Леська.
Та якісь вони - ті мужики - й на рекет не схожі... - вголос думала Марго. - Совкові костюми. Стрижка під "бокс"...
- Невже це через шефові слова про революцію, заколот, повалення самодержавства?..
- А хто його попереджав по мобілці? Здається, його однокурсник. Треба в Києві з'ясувати... Щось мені це не подобається...
Запала мовчанка. Дорога справді була жахлива. Дівчат стало закачувати. Леська кілька разів просила зупинити мікроавтобус. Вітер ніс пісок. Усе навкруги було сіре, наче затягнене пеленою.
- Ви помітили: назустріч жодної машини! сказав Вася.
Однак ніхто не звернув уваги на його слова. Марго раптом вся напружилася:
- Серед нас є-стукач! Вася, спиняй машину! Вася з'їхав на узбіччя.
Марго розвернулася боком, щоб бачити всіх одночасно, і сказала:
- Серед нас є стукач. "За измену родине" - це ж ясно, як божий день! Жодного гуцула не було в колибі, коли шеф сказав ті трикляті слова. Я точі пригадую. Хтось серед нас "настукав".
Точно! - заверещала Леська. - Уб'ю!
Тихо, мамо! - заспокоювала її Віка.
- Не можу тихо! Бо є серед нас підлотник. Він тихо їсть із нами з одного казана, поряд спить і водночас паскудить... Він серед нас!
Леська обвела прискіпливим поглядом колег. І зупинила його на Сидоренкові:
- Ти мені "давно вже не подобаєшся! Все мовчиш... Майже нічого не робиш! І ці твої смердючі журнальчики... Сексот! Збоченець!
Сидоренко перелякався.
- Чесне слово, це не я!
- А ти, - продовжила Леська, перевівши погляд на Свєтку. - 3 того часу, як забрали шефа, щось ти підозріло тиха!
- Я просто злякалася... - намагалася опиратися та.
- Так, злякалася, що ми тебе розкусили! Тобі все не подобалося в нашій експедиції. Все тобі не подобалося! Це ти, га? Признавайся!
- Не я, Лесько, не я... Я б не змогла!.. Я ж боягузка!...
- Ото ж бо й воно! Саме боягузи цим і займаються!
- - Мамо, не треба, прошу тебе, - обняла її Віка.
Проте та не могла спинитися.
- І ти, Васьок, такий солодкий, такий нещирий! Саме персональні водії завжди закладали своїх начальників!
Вася зблід і схопився за серце.
Так-так, саме персональні водії! Це підколодні змії. Всі вони перебувають на службі, всі вони мають офіцерське звання, доплату за вислугу... Всі вони!..
Вася тремтячими руками витягнув з кишені валідол і поклав під язик.
- А ти, мабуть, за сто грам продався. Так? Ану кажи!
Марго намагалася спинити Леську. А ти, Марго, просто провокатор! Це ти спровокувала його! Взагалі ти завжди своїми психологічними штучками провокуєш його на крамолу! Така чесна, така справедлива! "Ніяких ретушувань результатів! Чистота експерименту!" - це ж твої слова? А на фіга мені твоя правда? На фіга? Я жити хочу! Просто жити! Я не хочу ні з ким боротися, нікому нічого доводити... Я хочу спокійно прожити своє життя і спокійно вмерти!..
- Лесько, заспокойся! Ми ж пропрацювали разом десять років! І ніколи не сварилися!
Леська вся тремтіла.
- Що таке десять років? Ну що таке десять років?
Зненацька її осяйнуло:
Так, десять років. Усі десять років. Тільки Вася п'ять. І... тільки Андибер кілька місяців...
Усі, мов по команді, повернули голови до Андибера.
Той. підперши рукою підборіддя, дивився відкрито прямо у вічі і мовчав.
- Це ти? — спитали в нього хором.
- Я таким не займаюся... - сказав він так, що всі одразу йому повірили. - Давайте краще пообідаємо... - мирно запропонував він.
Відразу згадалося, що вони не снідали.
- А котра година? - схаменулися. Поглянули на свої годинники і з подивом помітили, що у всіх вони зіпсувалися.
- Дивіться, дивіться! - закричав весело Сидоренко. - У мене секундна стрілка пішла назад!
- Ми, мабуть, потрапили в якусь магнітну зону, - сказала Віка. І молодь стала активно обговорювати природні аномалії. Це якось відволікло дорослих від болючої теми.
- Існують такі дірки в просторі, крізь які можна потрапити в інший вимір, - розповідав головний експерт з віртуальної реальності і всякої всячини Сергій - середній син Марго.
- - Ану-ну! - заохочував його до розмови Андибер.
- Раніше вважалося, що ті дірки викликані об'єктивними чинниками: магнітні поля, несприятлива або просто специфічна екологічна ситуація. А зараз на заході науковці схиляються до суб'єктивних факторів.
- Ну ти просто професор! - жартувала Марго.- То що ж таке суб'єктивний чинник?
- Це коли виникнення тієї чи іншої дірки пов'язане з суб'єктом, тобто з людиною. Не всякою, а лише з тим, хто має особливо сильне енергетичне поле...
Публіка перестала жувати і стала посилено ворушити мізками. Всі згадали недавні пригоди, однак ніхто не насмілився завести розмову при дітях.
Сергій, сприйнявши це як особливу увагу, продовжив:
- Варто затесатися в компанію нормальних людей одному ненормальному, як решта можуть стати жертвами його подорожей у часі і просторі.
- А як розпізнати таку людину? - обережно поцікавилася Марго.
- Ну, не знаю:.. Кажуть, що така людина часто й сама не здогадується про свої здібності.