- Господи... - зітхнула Марго.
- Я повернувся до Відня якийсь умиротворений. Ти вже була зі мною... А коли не стало малого, я вирішив їхати до Києва назавжди... Знайшов Гриця і влаштувався на роботу...
- Отже, шеф був у курсі?
- Так. До речі, через нього я тебе й знайшов.
- Ну й жуки! - сердито і водночас жартома сказала Марго.
- Ось і все.
Надворі сюрчали коники. Була глупа ніч. Марго довго не могла заснути. Тепер для неї світ перевернувся. Вона зрозуміла, як усе серйозно.
Уранці Марго прокинулася першою. Вона сіла на своє ліжко і стала роздивлятися Андибера. Він спав на животі, обхопивши подушку руками. Крізь простирадло проступали обриси його тіла. Вона думала, що їй робити. Вона була не готова до перемін у житті і водночас розуміла, що не зможе жити по-старому. Це її нервувало і хвилювало.
Вона пішла скупалася в гірському потоці, помилувалася краєвидом і повернулася до мотелю цілком спокійна. Вона вирішила не поспішати. Чомусь видавалося життєво важливим відвідати старий монастир в Обертениці.
Колеги зустрілися за сніданком. Настрій був у всіх приблизно однаковий: всі були спокійні, врівноважені і настроєні їхати в Обертеницю.
Наближаючись до Обертениці, вони відчули внутрішні зміни, подібні до вчорашніх. Але вже не опиралися їм.
Зробивши коло навколо гори, знайшли дорогу до монастиря. Колючі чагарники агресивно охопили машину зусібіч, і вони їхали, неначе у вузькому тунелі. Дорога то підіймалася вгору, то опускалася донизу, то йшла прямо, то звивалася. Нарешті вони дісталися до якогось роздоріжжя і вирішили зупинитися. Вийшли з машини і, прорубавши в чагарях віконце, поглянули на Обертеницю звисока. Витрачений час і витрачений бензин не відповідали висоті, на якій вони перебували. Тобто, було зрозуміло, що вони подолали дуже малий шлях. Село мало цікаву форму: воно немовби обвивало гору геометрично рівними кругами, прорізаними на бездоганно рівні сектори. Зліва височіла церква дивної форми: неначе перероблена з мечеті. Праворуч стояла башта з великим годинником.
- Котра година? — майже одночасно промовили мандрівники.
- Тут часу немає, - сказала Свєтка, і ніхто не заперечував.
їсти не хотілося. Сіли в машину і поїхали тією дорогою, що йшла вгору.
Знову довгий тунель у колючому чагарнику. Трясучка. Говориш не хотілося. Кожен був серйозний і дуже зосереджений на своєму внутрішньому стані.
їхали довго. Дуже довго. Нарешті побачили вдалині ще одне роздоріжжя. Зупинилися і по вирубаному чагарнику зрозуміли, що вони повернулися на попереднє місце.
Це нікого не приголомшило. Вони вийшли з машини. Хто - "в кущики", хто закурив. Марго поглянула у вирубане в чагарнику "вікно" і зазначила:
- Церква була ліворуч?
- Ага!
- А тепер праворуч. А ліворуч з'явилася пожежна вежа.
- Може, це інше роздоріжжя?
- Я думаю, це село обертається, — спокійно сказала Марго. - Тому й Обертеницею називається.
Знову ж таки ніхто не здивувався.
Ясно було, що зараз поїдуть тією дорогою, що веде вниз. Однак, здається, вже ніхто не сумнівався, що вона теж нікуди не веде.
Покружлявши машиною ще кілька годин, вони опинилися біля підніжжя гори.
Вечоріло. Втомлені і мовчазні мандрівники рушили в сусіднє село в той самий мотель.
На вечері, так само пишній, як учора, до них підійшов кривоногий Ахмет і спитав:
- Провідника треба?
- Треба, - сказав Андибер.
- Зустрічаємося завтра о п'ятій, - сказав Ахмет, випив кухоль пива і зник.
Настало завтра. Ранок був гостро прохолодний. Ахмет уже стояв у бурках, шапці з вовчого хутра і вивернутому кожусі.
До Обертениці їхали машиною. Перед селом спинилися. Загнали машину в лісок і пішли пішки.
Ахмет вивів їх на вулицю, що, очевидно, становила зовнішнє коло у плані Обертениці, і повів їх вулицею у напрямі проти годинникової стрілки. Було дуже дивно: наче вони топчуться на місці, а назустріч їм напливають будинки. Вірніше, рухалися лише огорожі, великі кам'яні огорожі, за якими не було видно будинків. Але Марго собі добре уявляла, що було за огорожами: дворик з вимурованим долом, з фонтанчиком і гарним квітничком, кам'яні хатки з балкончиками, також обсадженими квітками, і тихі акуратні господині в довгих '"рябих" ситцевих спідницях, білосніжних сорочках і фартушках з нагрудниками. Фартушки були різні і вказували на характер господині: картаті "шотландки", з яскравими рожами, в дрібний чи великий горошок, у маленькі квіточки, однотонні...
Попереду з'явилася висока будова. Вона все наближалася і наближалася, і нарешті Марго впізнали в ній годинникову башту. Вона була викладена з великого нешліфованого каменю і була дуже високою. Марго знала, що було всередині. Вона там зробила щось на кшталт сучасного етнографічного музею: там у численних залах були розміщені всі ті заморські подарунки, які вона отримувала від іноземних послів, а також її власні придбання, які вона нажила, подорожуючи світом.
Біля башти мандрівники повернули у вуличку, яка, за логікою, мала б виводити з села. Але насправді вони вийшли на іншу вуличку, внутрішню. Обертениця мала свою логіку. І за цією логікою, ця, друга, вуличка була меншим колом у плані цього села.
І знову вони тупцяли на місці, а назустріч пливли муровані паркани... Ось господині прокинулися і відкрили віконниці. Солодко позіхнули і вийшли на подвір'я. Вони випустили чорних курочок на високих ногах - породу, яку розвела в себе Марго, привізши з далеких індійських берегів. На ранковому сонечку вилежували безшерсті коти, подвір'ям бродили химерні собаки. Господині йшли до своїх корівників і гладили своїх корів. Ті терлися теплими мордами об господинь. Господині сідали на маленькі стільчики і починали доїти корів... З хати виходив заспаний господар у червоних штанях, позіхав, потягувався і біг підтюпцем на город, а прибігав з пучечком кропу, петрушки і свіжими пухирчастими огірками.
Будинки в Обертениці мали такий вигляд: муровані стовпи, на них перший поверх і мансарди під дахом. Під стовпами була літня кухня: кам'яна піч. стіл і обов'язково ящички з квітами. Чоловіки в червоних штанях поралися біля печі, поки господиня доїла корову.
Поступово з дворів стали виганяти корів. Біля кожної хвіртки стояла карликова корівка, схожа на поні, проте з вим'ям, як у звичайної корови. Це також була гордість Марго, привезена з диких африканських саван.
Ось почулося гейкання пастуха, і вулицею поволі посунула череда, за нею їхав верхи у вовчій шапці і вивернутому кожусі пастух. Господині біля хвірток низько вклонялися групі мандрівників, що прямувала до монастиря. Пастух на коні привітав їх радісними гелґотливими вигуками. Він був з Ах-метового племені.
Мандрівники не зупинялися. Це коло, яке мало бути коротшим від першого, тобто ця друга вуличка, насправді було довшим. Нарешті мур закінчився, і перед .ними виросла церква з куполом, схожим на мечеть. Замість мінарета був дзвін. Ой, як довго довелося Марго толерувати різновірців. їй ще й погрожували: переріжуть одне одного. Ач, не перерізали. Досі моляться всі в одному святому місці. Одні вважали грішним мати зображення святих у святому місці, інші вважали грішним їх не мати. Святих лишили тільки на тому місці, де був вівтар, та й то вони мали не лише європеоїдний, а й монголоїдний антропологічний типи. Натомість усі стіни були в голубих візерунках, а підлога - в килимах.
Біля церкви-мечеті повернули знов у вуличку праворуч: наче назовні, а насправді -- всередину. Третє внутрішнє коло, що мало бути меншим від другого, виявилося ще довшим. Хвіртки позамикалися, і вулиця спорожніла. Ахмет-поводир прискорив ходу.
Стало прохолодніше. На цій вулиці завжди було прохолодно. Тут вирощували лам і плели чудові вовняні речі. Жінки тут ходили у вовняних шкарпетках і вовняних камізельках, що вбиралися на рябу спідницю і білосніжну блузу з рукавом три чверті. На голові в них були чорні з білим або сірим хустки із найтоншої вовняної нитки. Білосніжна блуза була обов'язковим атрибутом жінки в Обертениці.
Першим законом, який Марго прийняла, був закон про білі блузи й ідеально чисті клозети.
Повіяв різкий холодний вітер. Ахмет-провідник накинув на Марго накидку із тонкої вовни лами. Накидка була ніжно-сірого кольору з геометричним візерунком на кінцях.
"Коли вже та пожежна вежа?" - подумала Марго, і моментально вона з'явилася: із суцільного дерева, з оглядовим майданчиком і масивними дзвонами. На вежі ходив іще один Ахмет у вовчій шапці і вивернутому кожусі.
Мандрівники звернули праворуч і потрапили на вуличку, де жили Ахмети. Ці вирощували коней, ходили у вивернутих кожухах і вовчих шапках. На цій вулиці відгонило конячим послідом, сіном і печеним надворі м'ясом. М'ясо тут готували божественно: щось середнє між англійським стейком з кров'ю і карським шашликом. Головною приправою до нього було "чарівне слово", яке передавалося з покоління в покоління в суворій таємниці і не виходило за межі вулиці. Жінки на цій вулиці були чудові наїзниці, набагато кращі від чоловіків. І жінки на цій вулиці найлегше народжували і мали найбільше дітей.
Нарешті за поворотом мандрівники побачили величезне крислате дерево. Наблизившись, помітили зав'язані на його гілках різнокольорові стрічки, золоті й срібні ланцюжки з хрестиками й образочками, коралі з дукатами, намиста. Прикраси були і почорнілі від часу, і цілком сучасного вигляду. "'Моя липа", - з ніжністю погладила стовбур Марго і пригадала, як власноруч посадила її на цьому місці.
За липою відкривався найкращий вид на Лису гору. Так, це була справді "лиса гора" спочатку. Але Марго наказала засадити її колючим терням. Терня не приймалося дуже довго...
Ахмет спинився. За ним решта. Ахмет оголив груди, поцілував талісман, що висів на червоній мотузочці на шиї, упав на коліна, дивним чином помолився, перевернувся через голову, поклонився на чотири боки і почав уважно обстежувати чагарник. Мандрівники йшли за ним назирці.
Ахмет-провідник прорубував кривим ятаганом чагарник, немов шукаючи якийсь хід. Попереду з'явилася відома вже всім кам'яниста дорога вгору, однак той не звернув на неї жодної уваги, а йшов далі, по колу. Щось у нього не виходило: він спинявся кілька разів і проробляв ритуальну процедуру: спершу цілував талісман на шиї, потім молився, падав на коліна, перевертався через голову і кланявся на чотири боки.
Нарешті він знайшов те, що шукав. Він махнув рукою: мовляв, "гайда за мною", і хробаком поліз у кущі. Всі, обдираючи руки й одяг, полізли за ним. Там, за кущами, виявилася ледь помітна стежка, яка йшла не вгору, а вниз. Вони довго пробиралися колючим тунелем, поки не опинилися біля отвору чи то в стіні, ачи в горі.
"Знову печери!" - важко зітхнули мандрівники подумки і зібралися з силами, щоб подолати цю перешкоду.
Однак перед отвором Ахмет-провідник зупинив їх помахом руки. Коли всі скупчилися навколо отвору, він приліг на землю і випустив зі свого горла дивний гортанний звук, подібний на тірольські переспіви: "О-го-ло-гу-гу!" Луна понесла цей звук печерами і повернула його назад, тільки в іншій, значно вищій, тональності. Ахмет похитав головою і хутко повів мандрівників стежкою назад. Назад було йти значно складніше: стежка вилася вгору.
Вилізши з кущів, вони стали шукати іншої стежки. Ахмет додав до своїх ритуальних дій ще й якийсь химерний танок на одній нозі, аби прискорити пошуки. Однак у нього нічого не виходило. Він був майже у відчаї. Хапався за голову і хитався, як китайський болванчик.
Щось підштовхнуло Марго зробити рішучий крок:
- Ахмете, дай я! Хоч ви і вважаєтеся найкращими провідниками, але це моє місце. Я, щоправда, дещо призабула, однак колись я його знала найкраще.
Марго придивилася до кущів. Щось це все мало означати. Вона повільно пішла кругом, пильно до них придивляючись. Здається, садили кущі не хаотично, а за якимось принципом. Яким же? Вона спостерегла закономірність: кущі були одного сорту, однак мали різний біологічний цикл: одні з них плодоносили, другі всихали, а інші лише викидали пуп'янки. Треба шукати під квітучими чи плодоносними? Що потужніше? Ні, стоп. Тут усе навпаки. Тут треба шукати мертві кущі. Здається, Ахмет такі й шукав. Ось один. Але це випадковий. Ось другий, а поряд третій і четвертий. Ось він: знак.
Марго інтуїтивно відчула: сюди!
Ахмет хутко прорубав отвір і ящіркою проповз туди. Мандрівники повторили знову свій шлях: непевною стежкою вниз крізь чагарник. І ось він, новий отвір. "О-го-ло-гу-гу!" Луна понесла цей вигук і не повернула.
Ахмет обкрутився на одній нозі і зник в отворі. Перехрестившись, за ним ступила матінка Ісидора. Далі Марго, Леська, Свєтка біснувата і завершав вервечку Андибер.
''Васю загубили", - подумала Марго.
У печері було прохолодно і тихо. Це відчуття було дуже знайомим -- і не дивно: недавно вони вже подорожували у підземеллі. І не раз! Ахмет-провідник, точнісінько, як колись їхній шеф, ішов попереду і ніс у руках щось на зразок гасової лампи, яка давала набагато кращий ефект, аніж електричний ліхтарик. Світло поширювалося рівномірно і не засліплювало очі, а останньому у вервечці було видно не набагато гірше, аніж першому.
Ахмет зупинився. За ним зупинилися і всі решта. Те, що вони побачили, дуже їх потішило. Усім стало легко й весело. Вони зустріли свого давнього приятеля - козака Хведора Полохливця, що втік п поля бою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду. Зраділи йому, як рідному.
- Слава Ісусу Христу, Хведоре, як ся маєш? -спитала Марго.
- Слава навіки, вельмишановна пані, та ось, як бачите... - відмовив він хрипким голосом і закашлявся.
Ахмет закурив і дав йому затягтися. Той вдихнув і задоволене всміхнувся.