Найрозумніше в цій ситуації вчинив Вася. Він силою запхав усіх в мікроавтобус і помчав геть від злощасного місця.
За селом усі відчули полегшення, їм немов полуда впала з очей.
Що це було? - тримаючись за скроні, спитала Леська.
Ми були біля самого отвору в інший вимір, - сказав Вася. - Зверніть увагу: це я вас усіх звідтіля витяг!
- Що ж робити далі? Може, плюнути на все і махнути додому? Бог дасть, шеф і без нас звідтам вибереться, - сказала Марго. - Не будемо туди пхатися!
- Будемо! - похмуро сказала Свєтка. Побачивши на собі здивовані погляди, вона стала виправдовуватися: — Це не я кажу, це в мені юродива промовляє. — І почервоніла.
- Не червоній, Свєтко, ми всі тут юродиві, -мирно сказала Леся.
- Давайте почекаємо до ранку, - запропонувала Марго. - Переночуємо з нашою проблемою. А там... будемо "дослухатися до свого серця".
На цьому й порішили.
Друзі надибали на трасі симпатичний мотель і зупинилися там на ніч.
Мотель був розташований біля болота, де романтично кумкали жаби. У квітнику запаморочливо пахли матіоли. Десь поряд дзюрчав потічок чи гірська річечка. У великій клітці кричали павичі. Об ноги терся безшерстий кіт.
Друзі повечеряли на свіжому повітрі свіжою форелькою і стали насолоджуватися літньою українською ніччю.
Офіціант (а він виявився ще й господарем ресторану) - дуже жвавий і запопадливий малий - закидав їх анекдотами і повчальними історіями. Відвідувачів не було взагалі, тож дуже скоро він пив з ними пиво.
- Ми в своїй "Королеві Марго" - справжні гурмани! - облизуючи пальці, гордо говорив директор.
- У чому-чому? - перепитали усі.
- В "Королеві Марго", - намагаючись чітко вимовляти всі букви, сказав сп'янілий господар. -А що?
Та тут у нас є ще одна "королева Марго''! Марго піднялася і церемонно вклонилася.
- Це ви? - відразу ж протверезів директор. -Вибачте! Я відразу не впізнав.
Усі розреготалися, як від гарного жарту. Але директор, здається, не жартував. Він рвонувся прожогом на кухню, і за п'ять хвилин увесь розбурканий зі сну персонал став носити на стіл різні страви.
- Усе за рахунок закладу. - запобігливо цокотів директор. - Як ся маєте, пані?
Та нічого.
- Ви до Обертениці? Так. а звідки ви знаєте?
- Та ми тут в усій околиці все про вас знаємо! Марго перелякалася. Що саме?
Нарешті ви приїхали! -- бігав круг столу зворушений директор. - Яка радість! Яка честь! Я знав, що ви саме до мене завітаєте! Я завжди знав! Саме тому я й назвав свій ресторанчик вашим іменем! Тепер я розбагатію! Йой! Матка Боска!
Марго розгубилася. Вона не любила, коли її приймають не за ту.
- Пан, певно, помиляється. Мене просто зваги Марго. Це ви-пад-ко-во!
Так, пані, випадково. Так і легенда каже.
- Яка легенда?
- Йой! Пані, певно, жартує! Легенда про визволення бунтівного духа Ахмета.
З мене досить, - сказала Свєтка, встала і пішла геть.
Чим я панночку образив? - перелякався директор.
- Не хвилюйся, вона все така прикра, - заспокоїв його Андибер. -- То що там легенда каже?
- Над усією нашою округою лежить прокляття. А все через дух Ахмета, що бродить у підземеллі монастиря в Обертениці. Раз на рік він виходить на верхівку гори і починає нестримно вити. І від того виття всі жінки округи слабнуть, слабнуть і хворіють по півроку. Ось і чекає вся округа повернення королеви на ймення Марго, яка колись закляла той дух і яка випустить його на волю й подарує всій окрузі спокій.
- Здрастє, я ваша тьотя, я приїхала з Києва, буду жить у вас... - іронічно прокоментувала легенду Марго. - Я цього не витримаю! Я йду спати!
- Не поспішайте, пані! А десерт? Я маю чудовий десерт!
- Від солодкого жінки тупіють і стають безвольними рабинями чоловіків!
- Е ні, пані, наш десерт є особливий! Він має пікантний смак. Його колись придумала власниця замку в Обертениці.
"Тобто я", - подумала собі Марго і байдужим голосом промовила:
- Добре. Вмовили! Несіть!
Тим часом Андибер намагався добитися подробиць легенди, тож активно розпитував директора:
- А чому всі жінки Обертениці й усієї округи не їдуть геть із цього заклятого місця?
Та ж не можуть!
- Як не можуть?
- Хто їде, той помирає. А ті, що лишаються, як причинні з нетерпінням очікують нової появи Ахмета. Щоб знову на півроку заслабнути.
- А за що я його покарала? - ляпнула Марго. - Тьху! Тобто королева... За що вона його покарала?
- Розумієте, пані, ви, тобто, та королева забороняла многоженство. А Ахмет був бусурманином... Вона кілька разів його попереджала... Однак коли він звів її улюблену племінницю, їй урвався терпець. Вона й заточила його в підземелля, а всі виходи закляла...
- Господи, я просто фатальна женщина... -хитаючи головою, сказала вона. - Давайте десерт, і я піду спати.
- Садюга... - додала з повним ротом Леська.
- А по-моєму, дуже мило, - зазначив Андибер.
- Я згоден, — вставив і свої п'ять копійок Вася. - Многоженство шкодить здоров'ю. - І заснув, так і не дочекавшись десерту.
Коли гості побачили десерт, очі в них полізли на лоба.
- Що це? - спитала Марго.
Господар устав, виструнчився й урочисто оголосив:
- Десерт а-ля Марго!
На величезній кришталевій тарілці, наповненій жовтогарячою рідиною, очевидно соком, плавали запалені свічки, королівські креветки, маслини і шматочки льоду.
Леська зригнула:
- Ну й смак у тебе, Марго!
- Фірма! - з гордістю промовила вона. А директор урочисто проголошував:
Свіжовичавлений з апельсину, ананасу і манго сік з найчистішою горілкою!
- А свічки їстівні? - поцікавилася Марго.
- На жаль, ні, вельмишановна пані, - знітився кухар. - Пані має рацію, колись у цій страві і свічки були їстівні. Однак із часом секрет приготування свічок загубився.
- І слава Богу! - зазначила Леська.
- А як його їсти? - непевно спитав Сидоренко.
Гостям передбачливо принесли піали і десертні ложечки.
Марго була достатньо п'яна, щоб почати свої чорні жарти:
- Пане... як вас там?
- Василь.
- Пане Василю! А креветочки-то повинні бути живенькі! Повинні ворушитися!
Той зблід.
- Я не знав, чесне слово, не знав! У старовинному рецепті було вказано, що тільки устриці повинні бути живі! І повинні пищати від лимонного соку, яким скроплюють їх перед тим, як кинути до готової страви. Прислухайтесь, вони й досі пищать!
Сидоренко, затуливши рота, побіг до туалету.
Гості розгублено дивилися на недоїдений десерт і вагалися: чи ризикнути доїсти, чи ні? Вирішивши, що не варто ображати гостинність господаря ресторану й особисто Марго, все доїли. Тим більше, що це було не так уже й погано. Ба, навіть дуже пікантно.
У ту мить, коли вони вже вирішили розпрощатися з гостинним господарем, до них підійшов маленький чоловік дивної зовнішності:
- Вам потрібен провідник в Обертеницю? - не ворушачи губами, наче черевомовець, спитав він.
Соціологи дивилися на маленького кривоногого чоловічка невизначеного віку яскраво вираженого монголоїдного антропологічного типу і не могли втямити: що він від них хоче.
- Я - провідник, прошпана.
- А без провідника ми не пройдемо?
- Не пройдете.
- Дурниці! Краще сідайте до пива!
Чоловічок сів.
Андибер замовив йому кухоль пива і спитав:
- Як тебе звати?
- Ахмет, - не змигнувши оком, сказав він.
- Як Ахмет?
- Так, Ахмет. Дід мій був Ахметом. І прадід. І прапрадід.
Ти з Обертениці? Так.
- І все життя там?
- Усе життя.
- А що, у вас там усі такі?
- Які?
- Вузькоокі?
- Всі пастухи.
- Відколи?
- Одвіку.
Більше Ахмет не хотів нічого розповідати. Він випив кухоль пива і пішов геть.
- Це не нащадок Ахмета ібн Гриця ібн шефа ібн Камікадзе? - пожартувала Марго і розсміялася, їй було добре в цьому місці. Від незвички вона швидко сп'яніла. - Може, й твій, Лесько, нащадок! Ти придивись до нього! Правда, наш шеф високий, а цей якийсь дрібний. Виродження.
Леська спершу скривилася, але потім і сам розсміялася. Дурносміх охопив усіх.
Коли розійшлися спати, Марго опинилася з шдибером у номері. Все логічно: номери в мотелі на двох осіб. Свєтка з Леською, Вася з Сидоренком. Марго з Андибером. На цей раз вона зовсім не відчувала незручності, неначе вони проводили ніч удвох не вперше. Марго прийняла душ і стала вмощуватися в ліжко.
- Слухай, Андибере, - спитала вона. - Ти за мною ув’язався, чи це мені здається?
- Ув'язався.
- А скажи мені, навіщо тобі це? Андибер мовчав. Він повільно роздягався.
- Кажи, - наполягала Марго.
- Тобі це може не сподобатися.
- Я все одно маю знати.
Андибер сів на своє ліжко в розстебнутій сорочці і, трохи повагавшись, сказав:
- Моя мама - українка - вийшла заміж за австрійця, коли мені було десять років. Мій вітчим - батька свого я не знав - був старший від мами на двадцять років. Він дав мені чудову освіту. У свої двадцять вісім я зробив блискучу кар'єру. Я був молодий, красивий і багатий. Мав красуню-дружину, але хворого сина. Можна сказати, що в моєму житті було всього: і хорошого, і поганого. Не було тільки тебе.
- Господи, - сказала Марго. - Я не хочу цьоп чути. Терпіти не можу слізливих історій. Не требі продовжувати...
Насправді вона любила мелодраматичні історії, та тільки в кіноваріанті. В житті - вона вважа ла - вони приносять лише зло. Будь-які стосунки які починалися в житті Марго дуже романтично, закінчувалися гірким розчаруванням. Та й узагалі, в її віці треба дуже тверезо ставитися до життя.
Ти не пам'ятаєш мене? Марго здивовано на нього подивилася.
Ти не пригадуєш нашу першу зустріч? Марго нічого не пам'ятала.
Згадай: Австрія... маленький затишний готель у горах... п'ять років тому... Невже ти так і не пригадала?
Марго мовчала.
- Пригадуєш, учасникам конференції в перший день організували екскурсію старим абатством? Я на тебе відразу звернув увагу: ти була красива і горда. Ти весь час ходила з рудою британкою... Коли підійшли до виставленої королівської корони, всипаної різним дорогоцінним камінням, ти пожартувала: а можна поміряти? І тоді я вперше собі сказав: "Моя королево..." Сказав і злякався своїх слів.
Марго вперто мовчала, її як заціпило.
- Я приїхав на конференцію з дружиною і своїм хлопчиком. Він був величенький, але не міг ходити. Дружина соромилася його і здебільшого я возив його у візочку. Я вже був звик до того, що люди, побачивши його, відводили очі. А в них проглядало, в кращому випадку, співчуття, а в основному, це були страх і огида... А він же все розумів... Одна ти щоранку віталася з ним, як з рівнею, брала його за маленьку ручку і, погладжуючи її, казала: "Пливіт! Як сплави?" А потім весело щебетала: "Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив'яже...". Мій хлопчик страшенно радів. Ну що, згадала?
- Ти був тоді в окулярах... - захриплим голосом сказала Марго.
- А одного разу йому стало погано... Він кричав, плакав, махав руками і не міг заспокоїтися... Дружина втекла... Вона не любила ці сцени... Я лишився з малим і не знав, що робити. А ти підійшла, взяла його за ручку і стала перебирати його зціплені пальчики, гладити їх, гладити ручки, ніжки і говорити: "Сорока-ворона діткам кашку варила..." Він заспокоївся і засміявся...
Марго важко зітхнула.
- А наступного ранку в басейні я побачив, що ти вагітна... Я не міг відвести від тебе очей... Ти була просто прекрасна... Я навіть не знав твого імені...
Вони мовчали.
- Моє життя змінилося. Через рік я приїхав в Україну... Мені мама казала: там усі красуні. Поїдь - заспокоїшся. Поїхав просто подивитися на батьківщину... Не заспокоївся... Став тебе шукати. Було мало часу - не знайшов. Повернувся до Відня. Справи йшли успішно. Але вони мене не тішили. Ми з дружиною стали чужими... Ми й завжди були чужими, тільки я цього не розумів. Я намагався .проводити весь вільний час із малим. Навчився від мами дитячих забавлянок... І мавпував тебе... Ще через рік я знову приїхав в Україну. І знайшов тебе. В один і той самий час ти виходила на вулицю з візочком і гнала по магазинах... Я - за тобою. Я вже знав, що ти маєш трьох дітей, що ти любиш оливки, що ти завжди зупиняєшся біля красивих троянд, що ти мало спиш, багато переш, любиш чистоту, любиш зайти в ювелірний магазин і уважно роздивлятися прилавки, що ти дуже втомлюєшся і любиш помріяти...