- Хто такий Ібрагім? - допитувався шеф.- Ти,-чи що?
- Чуєш, Андибере, - засміявся Вася і показав на шефа.- Шо з ним таке? Пахлави об'ївся?
Вася був п'яний, як чіп. Однак усі навколо стали тверезіти.
- До речі, Андибере, класно ти його наколов! Вася зареготав і показав всі свої пеньки в роті.
Як це тобі вдається: щойно ти був у ланцюгу, а тут .дивлюся: Ахмет.у ланцюгу, а ти на коні! Га-га-га! Ти точно характерник!
Шеф схопив Васю за барки.
- А при чому тут я, Ахмете? Я шо? Я нічо! Це все він! їй-бо, він характерник. Я сам бачив на власні очі, як він руками ловить кулі.
- А ще що ти бачив, Ібрагіме?
- А ще бачив, як ти один на один проти татарського загону воював: глипнув на них крізь зігнуту стрілу, так вони самі себе порубали і згинули. Ось так-то.
Усі мовчали. Вася здивовано окинув їх оком: А шо таке? Не поняв! Шо я таке сказав? Гак, - сказала Марго, - нашого полку прибуло... - І налила собі горілки.
Гобі скоро народжувати, - відставив від неї чарку Андибер, узяв за руку і повів до виходу. У Марго округлилися очі.
- Цур тобі, нечистий! - утрутився Сидоренко і, вказуючи на Андибера, зарепетував баб'ячим голосом: - Це він! Це все через нього! Він знається з нечистим! Як тільки він у нас з'явився, ми подуріли!
- Я хрест святий ношу на грудях, - розірвав пазуху Андибер. --їв Бога вірую!
Жінки з цікавістю роздивлялися його волохаті груди.
- Так, - сказала Леська. - Це вже "білочка".
- Що-що? - перепитав Сидоренко.
- Біла гарячка,- гаркнула та.
А ти помовчи - загаласувала зненацька Свєтка і кинулася на подругу. - Ти взагалі з іншого часу!
- Я?! - обурилася та. - Та я, та я...
Вона ловила ротом повітря, як риба на березі, намагаючись знайти відповідний аргумент, однак у цю мить Марго, схопившись за живіт, закричала:
- Рятуйте! Дитина йде!
Усі, крім Васі, який солодко спав, поклавши писок у миску з "олів'є", підскочили з місця і за-І метушилися.
- Паліть піч! - скомандував Сидоренко. - Кидайте побільше дров, і її на черінь! Чоловіки, геть із хати! Повідкривайте всі вікна, двері, порозв'язуйте все, що маєте на собі зв'язаного! А ти, -звернувся він до Марго,- розпусти волосся! Так легше буде народжувати.
Марго не розуміла, що з нею відбувається. Біль розривав тіло, їй цей біль був знайомий. Попередні пологи тривали по дві доби і закінчувалися кесаревим розтином. Марго із жахом подумала: хто ж тут з неї витягне дитину? Біль не можна ні з чим порівняти; Іде дитина. Довгождана. Очікувана. Дитя любові.
Марго кричала від болю. Стогнала. Кидалася. Молилася. Плакала. Кликала на допомогу Матір Божу. Рвала на собі волосся. Хапала за руку бабу-повитуху. Скімлила. Металася по хаті. Стрибала. І гадала. Божеволіла. Вила. Сміялася.
- Андибере, - командував Сидоренко.- Біжи до попа, хай відкриє церкву і попроси в нього ключі від церкви.
Коли Марго поклали на живіт ключі, вона відчула, як усе внизу рветься, як тріщить шкіра і тіло.
- Тужся! — крикнула їй у вухо баба-бранка. -Ще! Тепер не тужся. Не тужся, я сказала! Давай знову! Ще! І ще трохи! І ще зовсім мало! Ось вона!
Ця мить, коли зненацька зникає жахливий біль, для жінки триває дуже довго. Лише цю мить можна назвати щастям. Жінка стільки разів переживає мить щастя, скільки вироджує дітей. Саме народжує. Зникнення болю поєднується з почуттям здивування від вигляду маленького беззахисного червоного тільця, яке показує жінці акушерка. Це мить усвідомлення, що відбулося витворення нового світу, нового життя. Це космічна подія, яку жінка переживає фізично.
Баба гримала в руках дитину, що задрала догори ноги, демонструючи, що вона жіночої статі:
- Дівка! - задоволено сказала баба до Марго.
- Дівчинка! - прошепотіла та.
- Андибере, в тебе дівка! - гукнула баба до дверей.
- Я люблю тебе, моя королево! - у відповідь закричав той.
Треба віддати належне шефові: яким би тяжким не був ранок після святкування початку польового сезону, він уставав рано вранці, обливався холодною водою, готував міцний чай із спеціальних трав і кар для співробітників, які поволі вилазили зі свої спальних мішків, бурчачи про садюгу Камікадзе.
- Суп отдільно, мухи отдільно, - виправдовувався він. - Випивон роботі не повинен шкодити. І У нас купа роботи.
Його співробітники вже звикли до такого графіку, тож слухняно, мов ляльки сеньйора Карабаса, виконували усі його розпорядження.
Марго прокинулася з криком:
- Де моя дитина?
На неї всі подивилися співчутливо і нічого не сказали. Вона озиралася по хліву, який називався клубом, намагаючись зрозуміти: що є насправді, що не насправді.
- Вставай, Марго! Лікувальний чай упрів! -кликав веселий голос шефа.
Марго вилізла з мішка, відчуваючи запаморочення, і попленталася до відра з водою. Вона повторила подвиг шефа: відро крижаної води на голову, і трохи прочунявши, як сомнамбула, приповзла до вогнища, яке шеф розклав на цеглинках за клубом. Крижана вода на голову і чай шефа діяли магічно. Поволі тіло і дух поверталися до житія.
З клубу вийшов бадьорий Вася. Всі заздрісне па нього подивилися: йому, як з гуски вода: виспиться - і як огірочок.
- Нє-е, - замість привітання сказав він. - Цієї трави пить не буду: цілий день доведеться сидіти в сортирі або в кущах.
- Мене слухай, - скомандував шеф. -- Треба вивести всі вчорашні шлаки. Інакше йтиме інтоксикація.
Вася слухняно підсів до вогнища і з огидою став пити чай.
- Слухай, Васьок! Кого ти мені нагадуєш? - замислився шеф.
О десятій усі були в нормі. Шеф провів робочу нараду.
Так, маршрут такий: сьогодні два села. Марго з Андибером на ферму. Берете інтерв'ю в доярок. Як скінчите - по хатах, опитування старих людей. Я з Лесею - до інтелігенції і начальства: школа, сільрада, завклубом, правління колгоспу.
Сидоренко, ти по духовній лінії. Це тобі ближче. (Всі єхидно захихотіли). Піп, уся його сім'я, дяк,| церковне братство чи сестринство, якщо воно є. тобою Світлана. Вчися, Свєтко. може з тебе й люди] будуть. Так, Вася... Вася на стрьомі. Розробляє] графік з кожним окремо й у визначений час робить] розвозку. Так, перевірили всі диктофони. Запасні батарейки є? Пишемо все. Запам'ятайте, ми робимо не просто соціологічне обстеження, а соціопсихологічне. Унікальних респондентів фіксуємо окремо, йдемо до них після всього з відеокамерою. Зрозуміло? Роботи багато. Зберіться. Сьогодні мала норма. Завтра більше, позавтра ще більше. І до упаду. Ясно?
- Ясно, - без ентузіазму сказали кореспонденти.
- Які питання?
- Коли і де обід?
- Якщо голова колгоспу не зрозуміє моїх натяків, то о третій у клубі зі своїми харчами. Які ще питання?
- Де бланки анкет?
- У машині. Я вас благаю: зберіться, настройтеся на народницький лад. Зніміть міську пиху. Ідіть до людей, як люди, а не як начальство. Будьте такими, як вони. З кожною людиною розмовляйте на рівних, наче прожили точнісінько таке життя, як вона. 1 так далі. Всі переглянули інструкцію Марго?
Усі мовчали.
- Я власноруч перевірятиму кожне опитування. Якщо будете поводитися, як бундючні тупі науковці, — звільню.
Народ захихотів.
- На цей раз звільню! - гаркнув шеф. - Ага. ми МТС пропустили Марго, це тобі. Трактористи під твого бюсту без ума...
- Ну скільки можна!
- На цей раз я з тобою посилаю надійного партнера.
Марю не мала сил опиратися. Хоч би швидше почати.
- Світлано, швидко обріж нігті. Я тобі казав, в експедицію їхати в ситцевих платтях. Ти що, не чула?
- Ну. шефе... — пробувала опиратися та.
- Ніяких розмов. Марш переодягатися! Так. Сидоренко. Ти даєш мало матеріалу.
Працюй оперативно. І прошу дуже, не розпитуй генеалогію кожного попа. У нас немає на це ні часу, пі плівки...
- Але, шефе...
- Ніяких заперечень. Ну, що ще? Вася, ти - на підхваті. Мобільний зв'язок. Бутерброд, вода, чай. кава, сто грам для трактористів...
- Єс оф кос, шефе! - дав під козирьок той.
- Молодець, Васьок! Ну що, вперід?
Із цієї цілком стандартної, як для шефа, наради і почався опитувальний марафон. Уже на першому тижні всі члени експедиції забули про домашні проблеми, про домашні образи, про власні болячки, позбулися статевого й алкогольного потягу, словом, працювали, як машини, - від зорі до зорі, їхня експедиція рухалася з півночі на південь колишньої Гетьманщини, прочісуючи різні села.
Полтавщина чарувала своєю нестандартністю. Вона є зразковою опозицією до європейських стандартів. Замість максимального перетворення ландшафту -- максимальне пристосування! до ландшафту. На противагу європейському раціональному використанню кожного сантиметра вимордуваної цивілізацією землі полтавське "землі - хоч вдавися, води - хоч втопися, лісу -хоч повісся". Замість активної метушні - філософський підхід до життя. На противагу "відкритому суспільству", що живе відкрито, у відкритих поселеннях, де кожен двір і садиба, як на долоні, - "закрите суспільство", люди, що живуть у захованих по ярах і хуторах хатках. Народ тут, розбалуваний красою природи і родючістю землі, нікуди не поспішає, не вигадує додаткових клопотів, щоб вичавити з цієї землі більше. Навіщо силувати себе і землю? Земля -- це матінка, її треба любити і не ображати.
У цій місцевості опитування іде своїм чином. Якщо люди "при дорозі" ловлять усе на льоту і розуміють вас із півслова, то тут треба довго і нудно і в деталях пояснювати що і як. Якщо люди "при дорозі" цінують свій і ваш час, то тут люди не шкодують ні свого, ні вашого часу. "Заїжджати" треба до кожного здаля, вникати в подробиці його побуту, життя, на відміну від людей "при дорозі", які вимагають, щоб усе було швидко і по суті. Саме тому тут робити опитування нашвидкуруч неможливо. А часу-то обмаль. Викручуйся, як хочеш.
Ось і викручувалися. Основні опитування робили вручну, а частину анкет лишали на корпунктах, де їх поширювали, збирали й обробляли.
Матеріали колишніх козацьких поселень відрізнялися від "кріпацької"" зони тим, що народ не хотів пана, хотів сам бути паном, а оскільки для цього не було ніяких можливостей, то вони сиділи собі й чекали, коли ж стануть панами. Але не дай Бог, хтось із них ставав паном. Таке не прощається. Зате й бідних ох як не любили. Та й справді: бути бідним на Полтавщині - гріх. Це вже треба бути таким ледацюгою... Адже тут посади дитя - виросте.
Через місяць усі вже потомилися не на жарт. Матеріалів було багато, і їх передавали в Київ для розшифрування, обробки і внесення в комп'ютер. Однак для професіоналів картина й без того вимальовувалася. Вони за місяць набили руку і були справжніми зубрами поля. Народ легко йшов з ними на контакт і розкривався до останньої клітинки.,
Відбулася рокіровка: на МТС посилали Андибера з пляшкою й отримували іскрометні і відверті матеріали. Марго продовжувала вислуховувати жіноцтво і старих. Хоча Марго й Андибер працювали "у зв’язці", підстраховуючи одне одного, проте ситуація постійно роз'єднувала їх. Андибер уже мав добрий досвід соціолога, тож досить скоро опанував принципи соціопсихологічного аналізу. Незважаючи на сережку у вусі і хвостик іззаду, сільські чоловіки через кілька хвилин визнавали його за свого. Сільські жінки дещо соромилися його, тому тільки шарілися або реготалися. Зате зв'язка Марго-Андибер завжди була обласкана теплими полтавськими господинями саме завдяки Андиберові. Вони ніколи не поверталися з "поля" голодними, а часом навіть привозили із собою курочку чи качечку.
Вони були чудовими партнерами, у ладу одне з одним. Обоє любили свою роботу і сільських людей, незважаючи на те, що були городянами другому-третьому поколінні. У них були в цій експедиції найякісніші матеріали.
Щодо особистих стосунків, то вони й досі були "на ви". Обидві сторони чітко дотримувалися цього правила, цінуючи своє взаєморозуміння, боючись перейти межу, перетворити їхні партнерські стосунки на фамільярність і панібратство, чи, не дай Бог. на "командирівковий роман".
Кінець першого місяця "поля" мав свої особливості. Підходив час шкільних канікул, і материнське серце Марго стало вимагати до себе під крило дітей, про що вона повідомила чоловіка і свою свекруху. Ніхто не заперечував. На кінець першого місяця зі Свєткою завжди буває зрив. Вона плаче перед шефом, звинувачуючи його в тому, що вона через його дурнувату фірму не може влаштувати свого особистого життя, що її ці села задовбали, що вона завтра поїде додому. Однак наставало "завтра", а вона додому не їхала. Заностальгував за домом Сидоренко. Він знав, що поки він виконує свій громадянський обов'язок, його жінка з кимось іншим виконує свій сімейний обов’язок. Його ккд різко упав. В одному з районних центрів їхня група поповнилася ще однією особою -- Лесьчиним "важким підлітком", її сюди притарабанив інспектор по роботі з неповнолітніми. Віка фиркала і плювалася на цю "дебільну провінцію", а Леська давала їй потиличники.
Група закінчувала обстежувати регіон. Останнім селом у "полтавському" турі була Кобилохвостівка. де пройшло незабутнє дитинство шефа. Колись це був хутір при селі з не менш музикальною назвою Кобилки. А тепер - це, умовно кажучи, група хат (їхню кількість достеменно не знав ніхто), що поховалися у складках ярів. У Кобилохвостівці на них чекала несподіванка в особі шефової дружини. Вона вичислила, що сентиментальне серце шефа не омине цього шматочка землі, тож чатувала тут на нього вже другий тиждень.
Зустріч була пристрасна. Коли мікроавтобус спинився в яру, який належав колись шефовій уже покійній прабабусі по материнській лінії, то з кропиви і плюща випливла примарна постать шафової дружини, її звали Льоля. Шеф спершу перелякався, але взяв себе в руки і з почуттям власної гідності вийшов з мікроавтобуса і поцілував дружину в щічку, за що отримав ляпаса. Не прореагувавши на цей теплий прийом, він пішов до "шевченківської" хати розпалювати піч, аби знищити запах сирості і занедбаності. Тим часом Льоля прискіпливо вдивлялася в кожну жіночу постать, що виходила з мікроавтобуса. З її поведінки було зрозуміло, що вона абсолютно не підозрює головну винуватицю і свого сімейного розладу, а пильно стежить за Марго і Свєткою. Андибер, намагаючись уберегти Марго від додаткових розпитувань, поклав їй руку на плече, чим відразу зняв з неї всі Льолині підозри, і та переорієнтувалася виключно на Свєтку.
Це був перший раз, коли Андибер доторкнувся до Марго. Вона це відзначила. Як і те, що їй це сподобалося. Вона трохи розгубилася і знітилася.
Тим часом Льоля визвірилася на Свєтку, обзиваючи її різними "поганими словами". Свєтка, замість того, щоб промовчати, стала огризатися, чим заробила ляпаса. Такого тонка Свєтчина натура стерпіти не могла. Вона гукнула Стьопу - свого кота, який вкусив Льолю за ногу. Коли всі зрозуміли, що це просто так не скінчиться, було вже пізно: Льоля і Свєтка тягали одна одну за волосся і качалися по кропиві.
Якщо чесно, то було дуже смішно. Звичайно, якщо врахувати, що всі були на смерть потомлені і будь-який дурний жарт викликав дурний сміх. А тут така кумедія!
Льоля і Свєтка, зігнавши зло одна на одній, помирилися і здружилися. Льоля, впевнена, то Свєтка - коханка її чоловіка, стала ходити за нею по п'ятах.
Шеф облаштовував свою хату: палив піч, виносив на вулицю сушитися старі полотняні рядна, перемивав горщики, знімав павутину. Йому в цьому допомагала Леська. їхня партнерська зв'язка також працювала безвідмовно. Вони дуже гармоніювали один з одним. Цікаво, як у тій хатинці на курячих ніжках жила Льоля два тижні. Вона добра господиня біля чоловіка, а самій їй нічого не треба.
Андибер знайшов косу і почав косити траву й кропиву на умовному подвір'ї та в умовному саду, і Справа в тому, що в таких полтавських садибах немає меж, практично кожному власникові хати! належав необмежений шмат яру.. Тут не існувало ніяких огорож і парканів. Сад плавно переходив у ліс, а город - у луг.