Марго підвела голову. Малиново-бузковий копр степового цвіту оточив її зусібіч. Краса неймовірна. Лілова хвиля пливла за бузковою і зникала на білому горизонті. Як пахне! Новим життям. Надією.
Марго прилягла на землю, заплющила очі і поринула в своє тіло. Нога не боліла. Не те. щоб зовсім не боліла, а просто бавилася у біль. Пити не хотілося. Не те. щоб зовсім не хотілося: виявляється, можна обійтися без води. Сонце пекло, однак Марго відчула на собі скляний скафандр, який гамував проміння. Каркання видалося їй не лихими віщуваннями просто воронячими любовними забавами.
"Я ношу в собі ще один світ. - спало їй па думку. - Цілий космос". Вона лежала на степовій траві і прислухалася до світу в собі.
Почувся стукіт копит. Андибер, - ні на мить не завагалася Марго. Він гарцював навколо неї па коні і сміявся. Він був не з оселедцем, а з довгим змиленим від довгої дороги волоссям, що трохи закрученими пасмами спадали на засмаглі плечі. Кінь ставав дибки, гупав об землю важкими копитами і пронизливо іржав. Андибер виконував на коні якийсь дивний ритуальний танець, в якому Марю безпомилково читала: "Я люблю тебе, моя і королево!"
Потім Андибер витяг кочівницький бурдюк і став лити на Марго холодну воду. Стало легко і приємно. Марго повільно підвелася, повільно обсмикнула спідницю, повільно познімала з себе травинки, повільно вставила ногу в стремено другого коня, повільно сіла на коня і звісивши ноги один бік, узяла вуздечку в руки і повільно рушила за Андибером. "Ти будеш жити в гріху з характерником". - згадала вона. Але ці слова не викликали в неї негативних емоцій. Навпаки. Хотілося сміятися.
Вони їхали дуже повільно. Всередині в неї похитувався другий світ.
Вони їхали дуже довго. Аж поки сонце не почало сідати за обрій. Аж поки вони не дісталися річки. Аж поки світ всередині Марго не став бунтувати.
Марго роздяглася до сорочки і повільно зайшла у воду. Вода прийняла її в свої обійми. П'ять хвилин тому вона відчувала себе торбою, набитою камінням. Каміння тягло ноги, плечі, спину, перекочувалося в животі і в голові. А у воді Марго стала абсолютно безтілесною. Вона рибою попливла по річці, а Андибер — за нею. Дві великі рибини плюскалися і бризкалися, пірнали і сміялися.
Коли Марго виходила з води, Андибер уже розкладав вогнище на березі. Побачивши, як мокра груба полотняна сорочка обліпила її великі г руди і живіт, попу і ноги, він підвівся і завмер. В його очах було збентеження і тепло, острах і тривога, захоплення і трепет, синівська безпомічність і батьківська сила. Хто вміє так дивитися на жінку, тою жінки люблять.
Звечоріло. Марго сушилася і грілася біля вогню. Андибер доварював юшку з риби, яку ловив перед тим у річці просто руками, а потім, дмухаючи, годував Марго. Жінки люблять чоловіків, що їх годують. Вони, щоправда, люблять і тих чоловіків, яких годують самі. Однак це зовсім різні відчуття. До чоловіка, якому готує жінка сніданок, обід і вечерю, якому пере і прасує, купає в ванні і чухає спину, жінка почуває те саме, що й до своїх дітей. Чоловік, що готує страву, відкриває маленьке віконце до найтемнішої і найпотаємнішої комірчини жіночого єства.
Марго заплющила очі і поринула в сон, оточена фіолетовою ніччю.
- Вар'яти, вперід! - скомандував Камікадзе, і мікроавтобус із соціологічною групою вирушив "у поле".
Поїздка завжди розпочиналася з оповідей про те, хто. кого і як не хотів відпускати у відрядження.
Дружина шефа вчинила скандал, чим стерла і без того непевні докори сумління. Він схопив ящик горілки, куплений за рахунок фірми, маленький! джентльменський рюкзачок, в якому, як пізніше! виявиться, немає нічого, окрім кількох пар шкарпеток і зубної щітки, і втік з дому/Дружина Сидоренка навпаки — стала солодкою і покірною. Вона сама склала йому чемодан, напакувала цілу сумку пиріжків, консервації, мила і туалетного паперу, артистично сказала на доріжку: '"Бережи себе!" і ніжно помахала йому ручкою з балкону. Свєтка останній тиждень гасала по місту, намагаючись комусь втулити свого капосного кота. Врешті-решт кіт поїхав разом з усіма в експедицію за рахунок фірми. Лесьчине відрядження мало не зірвалося. І якби не шеф, який за гроші фірми найняв жінку, що доглядатиме за її матір'ю і за сумісництвом за складним підлітком, то це б сталося. Однак Камікадзе високо цінував Лесьчині здібності до раціональної організації побуту в "полі", за розважливість у розподілі фінансів фірми, а також за особисті заслуги в особистому житті шефа. Тож Леська, дещо знервована, проте вільна, сиділа в мікроавтобусі. Вася-водій прозвітував, що він віддав "на оздоровлення" свою також питущу дружину в один специфічний заклад, до речі, теж за рахунок фірми. Після чого Марго не витримала і саркастично зазначила, що фірмі варто було б хоч щось профінансувати і для Марго. Шеф пожартував, що профінансує їй хрестини, чим поцілив їй прямісінько в серце.
По-перше, Марго насторожилася: звідкіля шеф знає про її "вагітність"? До речі, де були всі, поки вона з Андибером грала у велике земне кохання?
По-друге, Марго здалося, що її нудить. Вона про всяк випадок обмацала свого живота і, трохи заспокоївшись, пересіла із закріпленого за нею місця наперед. На що публіка прореагувала заяложеними жартами на зразок: "А на кисленьке не тягне?"; "Марго, з твоїм характером броненосця Потьомкіна в тебе дівчинка не вийде! Тож марна справа!"
Марго образилася, сказала "Тіпун вам усім н; язик і в усі інші місця" і надулася, їй страх як хотілося хоч упівока глянути на Андибера проте боялася, тож посилено вслухалася в те, що відбувало ся в неї всередині.
Тим часом мікроавтобус проїжджав приміськими селами. Вони навмисне не включили в маршрут села, розташовані на трасі недалеко від Києва, бо робили по них окреме обстеження. Паро, тут різнорідний. Він дає відповіді на поставлені питання неохоче, проте любить поговорити про злодіїв, які понабудовували в їхньому селі котеджі, біля яких вони, до речі, з успіхом "пасуться". Пасуться вони й на трасі: а як же прожити? Оскількі в таких селах багато приїжджих, то результати завжди дають різнобій, установити тенденцію і дат! соціопсихологічну характеристику населеному пункту дуже важко. Корінне населення, яке ще зберегло традицію, навмисне уникає або й ігнорує "чужих", і навпаки. "Чужі" дають високий відсоток маргінальності, а "корінні" не йдуть на контакт.
Пасажири мікроавтобуса, сміючись, пригадували, як вони тут робили опитування. Поставивши те саме питання тій самій людині кілька разів у різних контекстах або різними опитувачами, отримували прямо протилежні відповіді, яким потім не могли дати раду. Села при дорозі ждуть "чужих", оскільки ті їх годують; вони говорять "чужим" те, що ті хочуть почути, тримаючи власну думку про всіх і все при собі, а коли "заїжджі" від'їжджають, забувають про них і чекають на нових "чужих", їхня група стикалася з тим, що опитувані весь час патякали на те, що їхню працю слід оплатити. Однак будь-які мінімальні фінансові заохочення створювали додаткові проблеми: респонденти заглядали в рота, намагаючись зрозуміти від соціологів: що ви хочете почути від нас? Неоплачувані опитувані були норовистими, агресивними, проте в них була цілком відчутна дрібнобуржуазна тенденція. Ці люди комунікабельні і схильні до торгівлі. Поторгувавшись із ними на трасі, перекинувшись слівцем про те і се, соціологи рушили далі.
Експедиція потроху розспівалася. Однак ансамбль ніяк не складався. Співали хто в ліс, хто подрова. Публіка записувала все це на диктофон, а потім, регочучи, слухала, затикаючи вуха від фальшивих нот і "півнів". Марго мовчала, як у рот води: набрала. Щось їй було не до співу. "Невже я знову-вагітна?" - казала вона собі. "Цікаво, від кого?'" Від реального чоловіка чи від нереального коханця? А що таке реальність? Хто мені доведе, що» все, що відбувається тепер, відбувається насправді?"
- Гей, Марго! Ти тут чи поза реальністю? -штурхнув її під бік шеф.
Марго не відповіла.
- Тобі що, заціпило? Що сталося? Ти де? Мис тут!
Марго не реагувала. Тоді шеф зачепив Анди— бера:
- А ти чого, характернику, понурився? Співати вмієш?
- Хто ж з українців не вміє співати!
- Заспівай, а ми послухаємо.
І Андибер заспівав. Це була, їй-бо, шаманська пісня, правда, з українськими словами. "Ой степом, степом-долиною, там ішли цигани..." Голос лунав, як з глибокого колодязя. "А серед тих циган циганочка-ворожка..." Голос його був настільки гарний, що в Марго по шкірі "побігли мурахи"-Зненацька в пісню "другим голосом" утрутився Камікадзе: "Циганочко-молдаваночко, скажи мені правду..." У всіх очі повилазили на лоба. Вони що, репетирували підпільно від усіх? "Козаче-небораче, завертай коня..." Мелодія була така закручена і безкінечна, з таким химерним ритмом, що її запам'ятати, здавалося, було неможливо. "Жінка твоя та й лежить в труні..." Однак ці два вар'яти її співали і співали влад. "А дрібні діточки та й в холодній хаті..."
Коли вони закінчили пісню, запала мовчанка. Вася за кермом шморгав носом, а Марго втирала сльози. Над ними обома завжди кепкували. Якось їхня фірма вирішила здійснити культпохід в оперу на Чіо-Чіо-сан. Коли ввімкнулося світло після останньої дії, всі побачили цих двох сентименталів які ридали на грудях одне в одного. Васі ніхто не дивувався: питущі люди часто мають тонку нервову систему, однак Марго... Так, Марго була такою.
- Ну, хлопці, ви даєте! - сказала Леська.
- А коли це ви зіспівалися? - спитала Свєтка.
Як коли? Тихими степовими вечорами. Коли я гнав ясир до Марго, - пожартував шеф. Тільки не згадуйте, - заскиглила Свєтка.
- А чому не згадувати? До речі, де ви всі поділися з ліфта? - поцікавився шеф. А оскільки всі мовчали, то й він замовк. Здавалося, нікому не хотілося видавати своїх таємниць.
Нервово засовався за кермом Вася:
- А що таке, що таке? - допитувався він, усе ще шморгаючи носом.
Однак усі мовчали, як Зої Космодем'янські, тож він вирішив не допитуватися.
Експедиція виїхала із зони траси і, їдучи провінційною вузькою битою дорогою, гримала курс на північ. Колишні кріпацькі села стояли, як і два століття тому. "Село неначе погоріло..." Обстеження цих сіл завжди показує, що кріпацтво - поняття не економічне, а духовне. Майже неможливо викорінити з поведінки і мислення людей кріпацтво, яке передається з покоління в покоління. Тут опитування цілком прогнозовані. Люди щиро і прямо висловлюють свою думку, яка завжди буде відзначатися бажанням мати "доброго пана", гуртом робити на нього, чекати від нього благодаті, і щоб в усіх усе було однаково. Такі села мають свою специфіку: тягнеться довга вулиця, на якій вишикувалися непретензійні скромні хатки в ряд - так, щоб панові чи уряднику легко було, проїжджаючи ; по ній. скликати на панщину. Тому тут немає ні чарівних полтавських мальовничих "кутків", ні слобожанських хуторів окремішників-вискочок, ні і чумацьких величезних садиб, а все таке скромне, покірне і дисципліноване. Сьогоднішні кріпаки,! хоч і нарікають на пана, проте не хочуть жити без пана, вони хочуть доброго пана. Чомусь робота в цих поселеннях ніколи не супроводжувалася жартами: було страшно шкода цих людей, і так і хотілося, як справжнім народникам, закликати до скинення самодержця із престолу.
Соціологічна група заїхала до кількох корпунктів, забрала матеріали і, зробивши гак, повернула на південний схід, на Полтавщину.
Вже вечоріло, коли вони приїхали до колишнього козацького села Халимони і розмістилися в сільському клубі.
Усі дуже втомилися, однак ніхто не наважився здійснити святотатство, сказавши: "Я йду спати!" Адже не відзначити початок польового сезону - це просто гріх. Відзначали цю подію завжди гак, наче це було останнє "поле" у їхньому житті: з розмахом, зі смаком. Усі вітали одне одного зі звільненням від "сімейного іга". Шеф натхненно виконував ритуальний вірш, в якому слова "Й свобода нас встретит радостно у входа" виконувалися хором, навстоячки і з повними чарками. Пили хто скільки міг, орієнтуючись на свою печінку і голову. І жили багато, позбувшись гальмівних питань: "А як я доберуся додому?'', "'А що скаже чоловік?", "А як побачать діти?" Пили так, щоб забути трикляте життя зі щоденними думками "А де взяти гроші?", "А як зекономити собі на новий бюстгальтер?", "Як прогодувати сім'ю?". Марго, щоправда, про всяк випадок не зловживала алкоголем. Хоч вона знала, що її "вагітність" - це лише хвороблива уява, а все ж таки зменшила вдвоє свою норму. Стам був не такий кайфовий, як хотілося, проте вона заспокоювала себе тим, що з бодуна буде легше виводити. Але вона достатньо випила, щоб сміливо дивитися в очі Андиберу і відкрито спостерігати за ним. Він пив багато, а не п'янів. ''Характерник", - сказала собі Марго. Вона намагалася впіймати в його очах те, що бачила в степу, будучи вагітною. Однак він дивився на неї скляними очима. Це її заспокоїло: значить, усе те їй привиділося, і не було в неї з ним ніякого шаленого кохання, і значить, вона не вагітна, і отже, вона нікому не зраджувала, в такому разі її ідеальний шлюб справді є ідеальним, тож найголовніше, що діти не постраждають.
Шеф затягнув улюблену народну пісню Марго "Ой там, на горі, ой там, на крутій, ой там сиділа пара й голубів'. Вася затрясся в риданнях!. Він не міг без сліз слухати цю пісню. "Ой вони сиділи, цілувалися, одними й крильми обнімалися". Дует Марго із шефом був потрясний. Марго віртуозно "виводила", а шеф гарно тримав баси. "Де взявся стрілець, стрілець-молодець, він голуба вбив, голубку прибив..."
- Як він посмів, негідник! - озвався Андибер. І всі поглянули на нього.
Андибер сміявся. Його сміх примусив усіх завмерти. Так сміється шаман, стрибаючи навколо священного вогню. Так сміється жрець, принісши богу криваву жертву.
- Ну ти. Андибере, чистий характерник! пробелькотів шеф. І, вирішивши розрядити обстанівку, почав схиляти Марго виконати улюблену пісню всього колективу "Голубая луна". Партію Трубача виконувала Марго, партію Мойсеева - шеф. Цей міні-спектакль у виконанні співробітників користувався шаленим успіхом у колективі. У шефа дуже гарно виходила ще й балетна партія. По її завершенні, коли стихали бурхливі оплески, Марго промовляла свою коронну фразу: "Господи, якби мій чоловік і мої діти бачили мене тепер..."
-Цить-цить, - обривали її колеги, "Про грустное не надо".
Після цього ще раз пили за солодку свободу. І ще раз. І ще раз.
Соціологічна фірма, яка в побуті мала назву "Розкажи мені, любиш ти чи ні?", заспівала однойменну пісню. Як правило, після цієї пісні відрубувався Вася.Однак, на диво, цього разу він не відрубався, а жалібно нечленороздільно попросив шефа заспівати "Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза". Це викликало бурю позитивних емоцій.
Усі сміялися до сліз, згадуючи шефову відповідь на запитання американця "Яке головне питання для України?" Шеф разом з колективом виконав замовлення Васі. Правда, співали цю пісню несерйозно, знущаючись над трагічними словами. Однак Вася сприйняв це по-своєму. Він обливався сльозами і. б'ючи себе в груди, став клястися в любові шефові:
- Я за вас, та я за вас, та я на край світу піду. Хочете, хоч зараз підемо ясир збирати?
- Що? — оторопів шеф.
- Ну. не хочете зараз, то можемо завтра!
- Який ясир? - розпитував Васю Камікадзе в повній тиші.
Вася розводив руками, не в змозі чи то підібрати, чи то вимовити слова. Його повіки зрадливої злипалися, і публіка, знаючи, що він от-от упадег| намагалася будь-що втримати його від цього.
- Я шо, - белькотів він. -- Я нічого. Ахмед сказав, Ібрагім зробив.