-Все.
"Усе тут навпаки, аніж у реальному житті", -промовила подумки Марго. І любов...
Повернувся Андибер з лісу і приніс у жмені напівдостиглі суниці. Ніхто на нього не звернув уваги. Звичайно, крім Марго.
- Відкрий рота і заплющ очі, - сказав Андибер. Марго, мов дитина, послухалася. Він висипав
їй до рота суниці.
"За столом знову ніхто не прореагував. Певно, крім Марго. З усіх ягід вона найбільше любила суниці.
- Ви знаєте, — з повним ротом сказав шеф. Моя прабабця Оляна була просто унікальна жінка. Вона "шептала". Вишіптувала навіть переломи. При мені було раз таке. Приходить дядько з закривавленими штаньми. "Бабо Оляно! -- кричить. Мені жінка втяла грішне тіло! Рятуйте!" Прабабця вигнала мене з хати і шептала до рани. І що б ви думали? Приросло! Він казав, що воно на волосині теліпалося. Приросло!
- Фе, Гришо, які ти гадості при столі розказуєш! - обурилася Льоля.
- Чого це гадості? По-моєму, дуже еротична й апетитна розповідь!
Леська поперхнулася.
- Ну бачиш. Гришо, женщині плохо! - верескнула Льоля.
- Не переживай, Льолю, цій женщині харашо, - точнісінько на її діалекті відмовив шеф.
Леська докірливо подивилася на нього. Льоля плескала їй по спині.
Сулія потроху порожніла.
Сидоренко взяв гітару і запропонував поспівати.
- А де ти взяв гітару, Сидоре? - поцікавивсь шеф.
- На хаті.
- На хаті? А ти мальовану скриню там не бачив?
- Та щось таке бачив. Та там так страшно, ще схопив гітару і хода!
- А що ж там тебе так налякало?
- Сушені кажани. Народ одночасно зригнув.
- А-а! Сушені кажани? Ог це класна штука, зі знаттям справи весело розповідав шеф. - Це щоб стати невидимим. У кажана в грудях є така кісточка вилочка називається, як поглянен крізь неї - стаєш невидимим.
Хвате, Гриша! -- запротестувала Льоля. Давай лучче поспіваємо. Ото оту пісню ловкеньку... Як її... "Парней так много холостих, а я люблю жонатого..."
Замовлення було виконане. Леся червоніла і біліла. Віка, жуючи жуйку, спокійно розглядала претендента на вітчима.
Поки співали інші пісні, Марго пошепки звернулася до Леськи:
- Слухай, ти, бува, не вагітна? Мені сон приснився, що ми з тобою ловимо руками свіжу рибу.
- Тьху на тебе, Марго, з твоїми снами. Він же яловий!
- Хто?
- Ну, шеф. Він же з жодною з дружин не мав дітей.
- Та ти що? Так, справді. В нього немає дітей. А я чомусь і не подумала. Бідненький!
Марго співчутливо поглянула на шефа. Однак те, що сталося потім, дещо дестабілізувало її нервову систему.
Льоля взяла чарку і, звернувшись до Леськи, проголосила тост:
- Ну що, Лесенько, ми з тобою в одне п... вступили. Давай вип'ємо за нашу гірку долю! Давай дружити!
У Леськи відвисла щелепа. Віка, здається, проковтнула жувачку. Льоля обняла водночас чоловіка і його коханку та випила до дна. Ті зробили так само. На що Марго сказала цитатою:
- Високіє отношенія!
Тут засміявся Андибер. За ним решта. Марго подумала: тут, у цьому яру, і справді все навиворіт.
Наближалася ніч, аз нею і проблеми розміщення спальних мішків. Проте спати не хотілося.; Сиділи довго. Розклали багаття. Жартували. Загадували бажання на зірки, що падали. Співали. Мріяли. Слухали солов'їв. Здається, лише над ранок полягали спати. Спали, як піонери в таборі: без] грішних думок і намірів. Сни не снилися.
Розбудила всіх гроза. Годинники показували десяту, а було темно, як уночі.
- Знову не виїдемо звідсіля! - констатував Вася.
Але ніхто не прореагував. Здається, вони тут жили цілу вічність. І не збиралися нікуди рушати.!
Поснідали і посідали. Не було що робити. Розбрелися по кутках. Віка гралася з котом. Леська, шеф і Льоля про щось гомоніли. Сидоренко бреньчав на гітарі. Васьок із Свєткою мили посуд. Андибер розглядав долоню Марго.
Нудилися-нудилися, поки шефа не осяйнуле ідея:
- Хлопці! Ходімо витягнемо з горища скриню. Це мальована скриня. Мінімум вісімнадцяте століття! Антикваріат! У "вен" влізе? Га, Васьок?
Та, щось придумаємо! - відмовив той. Драбина на горище була в сінях. Чоловію полізли на хату. Чулося рипіння, гупотіння, чоловічий сміх і лайка. Жінки, що тим часом пліткувалі про те І се, зненацька перелякано підхопилися з місць: почулося, ніби хтось із тріском провалився. Постоявши кілька хвилин мовчки у повній тиші, вони зрозуміли: провалилися всі. Тепер треба було з"ясувати - куди. Обстежили хату - жодних слідів. Обійшли хату - так само.
- Ну що, Лесюню, - сказала Льоля. - Полізли?
Та гіпнотичне послухалася Льолю. Потихеньку рипіла драбина в сінях. Почулися сліди нагорі. І... знову те саме: жахливий тріск і тиша.
Свєтка сиділа, як на голках. Коли вона зустрілася поглядом з Марго, різко сказала:
- Я туди не піду - і не проси.
- А я і не прошу, - спокійно відмовила Марго. Вона вже знала, в чім річ, тільки розмірковувала: воно їй треба чи не треба. Андибер був там. Отже, треба.
Вона, зітхнувши, встала і пішла. Обережно залізла по хисткій драбині на горище і зупинилася, звикаючи очима до темряви. Щось вона втомилася. Біля діри стояв маленький стільчик. Вона присіла і. як зачарована, стала дивитися. З кроков звисали пучечки трав, торбинки з насінням, старі соняхи і ще бозна-що. Марго взяла один сонях і видлубала звідтіля насінину, їсти можна. Трохи дивний смак. Наче сонях поливали горілкою. Але нічо. Почулося якесь рипіння. У прялки поволі закрутилося колесо, мирно порипуючи. На полиці стали в ряд старі горщики, гасові лампи, чавунні праски. У кутку постукували рогачі, кочерга. Задзижчала муха. Блиснуло дзеркало. Відчинилося віко на мальованій скрині і зачинилося, піднявши куряву солодкої га люки. Що ж на ній намальовано? Марго напружіла зір і відсахнулася: козак Мамай, сидячи по-грецьки, поворушив пальцями босої ноги і лукаве підморгнув їй очима шефа. Цур тобі! - відмахнулася вона. У кутку, забриніла стара ліра. Якось дивно крутилася голова. Чи повітря тут якесь зачароване? А може, насіння наговорене? Треба посидіти, відпочити. У дзеркалі з'явилося усміхнене! зморшкувате обличчя старенької бабці. "Баба Оля-1 на", - подумала Марго. "Не журися, дочко, довірся своєму серцю". Марго замислилася над словами, а поки думала, провалилася разом із стільцем невідомо куди.
Так само - на стільці - вона й опинилася серед великої зали з колонами. Тільки це був уже не стілець, а царський трон. Вона фізично відчувала на голові корону. "Напевно, із золота з коштовностями, - подумала вона. - Тисне, як холера. Жодну думку в голову не пропускає".
- Ахмет просить аудієнцію, - зігнулася перед нею в поклоні матінка Ісидора.
- Хай увійде.
Увійшов Ахмет. Тобто, шеф. Він же Камікадзе. Він же Гриша. Марго ще не освоїлася зі своєю царською роллю, тож розсміялася, побачивши ввесь почет його дружин - від Вероніки до Леськи. Решта присутніх в залі сприйняла її сміх як знак до публічного висміювання і глуму.
- Чому ти паранджі на них не начепив? - пожартувала Марго.
Проте Ахмет лише мовчки вклонився.
- Твій гарем добрий, а мій іще кращий! - похвалилася вона і махнула рукавом. "Ти диви, - спало їй на думку при вигляді рукава, - вишитий золотом і сріблом!"
У залу ввели групу чоловіків різного віку, різного калібру і різної масті. Марго від сорому мала провалитися крізь землю. Однак, очевидно, нікуди вже було провалюватися. А та Марго, що з вишитими рукавами, здається, анітрохи не розгубилася. Вона милувалася своїм гаремом.
Так і знай, Ахмете! Поки на твоїй землі діятиме закон приниження жінок, на моїй пануватиме закон приниження чоловіків.
- Чого сердиться вельмишановна пані? Чи я коли сказав їй слово впоперек?
- Слова не сказав, а справу свою погану робив!
Мій Бог дозволяє...
- А я - ні. Стратити його!
Атлетичні красиві жінки схопили Ахмета і поволочили через залу до виходу. Його дружини гірко заридали. І тут Ахмет зробив хід конем.
- Андибере! - зарепетував він. - Рятуй! Марго була приємно вражена. В залу ввійшов
Андибер у шароварах, по пояс голий. Він тримав на руках немовля.
"А ось і моя дитина!" - зраділа Марго.
Андибер вклонився Марго і попросив:
- Відпусти його, моя королево! Він мені життя врятував.
За сценарієм, очевидно, Марго мала бути невмолимою. Однак чомусь їй зовсім не хотілося позбуватися шефа і завдавати прикрості Андиберові. Вона думала. Жіночий колектив очікував смерті. А Марго в цей момент зовсім не хотілося крові. Що робити? Думай, Марго, думай! Ага! Ідея!
- Як порішить жіноцтво, так і буде, - з удаваною суворістю прорекла Марго. Вона була переконана, що Ахметові каюк. Так мало бути за сценарієм. Адже вона королева жіночого царства, де панує дискримінація чоловіків.
- Рішення жіноцтва розсердило королеву, правда, розвеселило справжню Марго.
- Помилуй його, королево! - схилили перед нею свої непокриті голови жінки.
Так-так....- наморщила лоба Марго. - Що діється на цьому світі! Ганьба! Ну що ж! Хай буде по-вашому! Дарую Ахметові життя!
- Слава королеві! - загаласувала зала. "'Мої стерви таки люблять цього Ахмета!"
сказала вона подумки і підняла руку. Зала стихла,
''Що їм сказати? — гарячкове думала Марго. -Те, що я не задоволена ними? Чи те, що я відрікаюся від престолу заради Андибера? Ні, тільки не це! Що ж тоді? Як же виправдати помилування Ахмета так, щоб це не зашкодило принципам і законам жіночого царства?"
- Ахмете, я дарую тобі житія лише за нові поповнення до наших гаремів. Причому термінових, якісних і безплатних. Твій чукча виявився зовсім недолугим. Мої дівчата лишилися дуже незадоволені. Правду я кажу?
"Дівчата" завищали,
- Забирай його назад! - скомандувала Марго. У залу ввели Васю. І тільки тепер стало зрозуміло, кого він нагадує.
- - Єс оф кос, моя королево, - сказав Ахмет слова, які примусили її здригнутися. Зате жіноцтво н залі заревло від задоволення.
- Але це не все. Розберися зі своїм гаремом. Чоловіки в моєму царстві мають лише одну дружину. Ясно?
Ахметів гарем затрясся в риданнях.
- Не плачте, ми вам знайдемо кожній по достойному чоловікові.
Однак ті захитали головами і кинулися обнімати і цілувати Ахмета.
- Фе, яка гидота, - скривилася Марго. - Ну що ж, Ахмете. Живи!
Той низько вклонився королеві і позадкував.
Жіноцтво в залі мовчало і чекало якоїсь команди. "Що ж я тепер повинна сказати?" її поїдали поглядами. Нетерпляче тупцювали на місці. Затаїли дихання.
- Оргія! - вирвалося з вуст Марго.
- Так, саме цих слів чекала публіка. Заграла музика. Жінки заплескали в долоні. Заходилися наливати собі вино. Чоловіки стали танцювати танець живота. Сп'янілі жінки вели бесіди на політичні теми. А тверезі чоловіки забавляли їх. Було дуже кумедне видовище. Марго просто отримувала кайф, сидячи на троні. Поряд сидів Андибер з їхнім дитям на руках. "Слава Богу, хоч він не вдає із себе гейшу! - подумала Марго. - Я б цього не пережила! Очевидно, він біля мене на правах улюбленого чоловіка. Ха-ха-ха!"
Зненацька в залу вбігла молода атлетка і завищала:
Турки в місті! Почалася паніка.
- Ховаймося у підземелля монастиря! - скомандувала матінка Ісидора.
Марго швидко, проте з почуттям власної гідності, рушила за нею. Довго йшли прохолодними темними лабіринтами. "Десь я вже це бачила", -зауважила Марго. Назустріч вискочила п'яна істота й упала на землю.
- Хто це? - спитала Марго.
Та це Стефко Нечемний! - сказала матінка Ісидора. переступаючи через нього. - Ну його до біса!
- Ух шайтан! - почулося іззаду. Марго обернулася:
- А ти що тут робиш, Ахмете? Чого ув'язався? Ану марш до своїх!
Але той навіть оком не змигнув, а сопів носом, доганяючи Андибера.
Нарешті вдалині зажевріло світло.
- Ми врятовані! - сказала матінка Ісидора. Усі опинилися біля дверей, замкнених іззовні.
Всі стали гупати в них і кричати.
Через якийсь час двері відчинилися. На виході стояла Віка і, жуючи жуйку, отетеріло дивилася на те, як. здавалося б, поважні й шановані люди гупають у двері погреба зсередини.
- Як ви тут опинилися? - спитала вона.
- Ми б самі хотіли про це дізнатися, - злісно пробурмотів шеф, обтрушуючись.
- Дорослим мудрим людям було соромно перед дурним важким підлітком. Усі, не дивлячись одне на одного, рушили до хати і стали збиратися в дорогу.
2
У райцентрі відбувся телефонний зв'язок зі столицею. Виявляється, вже тиждень знавіснілий американський бос намагається добитися до них і повідомити, що замість запланованого ними Придніпров'я вони повинні вирушити до запланованої ним Галичини, звідкіля була родом його бабуся. Шеф навіть не скривився. Покірно рушили до Києва на тижневий перекур.
Удома Марго застала знайому картину. Чоловік із нею не розмовляє і збирається на курорт. Свекруха нервується і рветься додому сапати картоплю. Малий хворий. Усі роздратовані й пересварені.
Після довгих переговорів через "перекладачів" - старших синів Максима і Сергія - чоловік погодився узяти їх із собою на море. Свекруха їде додому. Андрійко з температурою кинутий на Марго.
Отак і завжди. З хворими дітьми Марго лишалася сама. Було страшно. Охоплювала паніка: а раптом дитя помирає. Проте не було кому віддати частину клопотів і не було кому поплакатися. Не було кому просто взяти на руки хвору дитину і дати Марго годинку спокійно поспати. Стало прикре і самотньо.
У квартирі стало порожньо. Лише гудів холодильник і цокав годинник. Андрійко горів у жару. Плакав: боліло вушко. Очі зліпив кон'юктивіт. Марго носила його на руках. Наближався вечір, ставало просто нестерпно. Охопило почуття безсилля, розпач. Температура не спадала. Викликати швидку? А як заберуть у лікарню? Марго добре знала, що в лікарню, та ще й по швидкій, та ще й з дитиною краще не потрапляти. А раптом щось станеться з дитям? Боже, покарай усіх чоловіків, які, поки дитина хворіє, влаштовують свої - звичайно, дуже важливі - справи! А потім дивуються: за що їх зневажають, ненавидять і кидаюті жінки? Малий плаче, не стихає. Ліки звертає. Матінко Божа, Царице небесна, поможи мені грішній!
Різко задзвонив телефон. Марго підскочил; до нього, як до порятунку.
- Марго, в тебе щось сталося? - почувся голос Андибера.
- Малий захворів!
- Я зараз буду! - категорично сказав він і повісив трубку, навіть не спитавши, чи вона одне вдома.
Андрійко на руках в Андибера видавався зовсім маленьким. Він притулився до його грудей і заснув. Марго дивилася на них і думала: напевне, в тому, що колись не надавали значення факту - хто біологічний батько дитини, - полягає велика мудрість. Жінці абсолютно байдуже, хто вкинув у неї насінину. Зате їй принципово важливо, щоб чоловік саме так тримав на руках її дитину. Адже шлях до серця жінки лежить через її дитину... Марго заснула. Спокійно і міцно.
Підхопилася з ліжка аж уранці. Де дитина? Із сусідньої кімнати долинав сміх Андрійка, з кухні -запах кави, з подушки - запах Андибера.
Марго прислухалася, принюхувалася і думала, як їй поводитися в цій ситуації. Згадавши слова баби Оляни "Дослухайся до свого серця", вона заспокоїлася.
Рівно за тиждень соціологічна група, прозвана серед колег "Розкажи мені, любиш ти чи ні?", вирушила на Галичину, їхали без Віки (Лесьчиної доньки), без Льолі (шефової дружини) і без Стьопи (Свєтчиного кота), зате з Андрійком (найменшим сином Марго). На Галичині головним експертом мав бути також шеф, у якого жили родичі у Львові і в Карпатах. У плани експедиції не входило опитування міського населення. Однак, віддаючи данину шефовим сантиментам до Львова, всі погодилися провести в цьому місті кілька днів.
Оселилися в милому, давно не ремонтованому особнячку, половина якого належала шефовому батькові панові Роману, а по його смерті мала перейти у спадок шефу. Батько й син були варті один одного. Побачивши їх за столом разом, Марго сказала: "-Який стовп - такий тин, який батько - такий син".