Пан Роман був художником і довгий час вів богемний спосіб життя.
Вечеряли за великим столом з білосніжною накрохмаленою скатертиною, зі столовим сріблом і старим польським, а може, навіть австрійським, сервізом під вальси Штрауса.
На "зупі" (тобто на "першому") стало зрозуміло, що панові Роману Марго впала в око. Він кілька разів запропонував їй позувати, причому її категоричні відмови його зовсім не бентежили.
- Пані має такі очі... Пані має таку лінію носа...
"Якщо він скаже "Пані має такі форми..." - я його вб'ю!" - подумала вона.
- Тату! - попередив його син. - Пані має такий норов, що не встигнеш отямитися, як заробиш по писку!
- Пані така прикра? - здивувався старий батяр.
- Пані є гонорова... — втрутився в розмову Андибер.
Пан Роман перекинув свою увагу з Марго на Андибера.
- О, пан має таку поставу... Пан має такі мужні вилиці... Пан має такі руки... Як пана кличуть? Бува, не Голотою?
- Андибером, - відмовив той.
- Йой! Пан, певно, жартує!
- Та ні, тату! Його справді так звуть, - з повним ротом озвався шеф.
- Пан Роман, затамувавши подих, став слідкувати за Андибером. Дивуватися було чому. Коропа в сметані Андибер так елегантно розчленовував ножем і виделкою, що скелет можна було здавати в зоологічний музей для вивчення. При цьому всі кісточки, які не трималися при хребті, а були в м'ясі риби, були філігранне викладені на тарелі у вигляді східного орнаменту. Пан Роман їсти не міг. Він отримував фізичне задоволення від спостерігання. На десерті, коли Андибер, закинувши ногу за ногу, став пити каву, тримаючи в руках маленьку філіжаночку на маленькому блюдечку, батько шефа -не витримав: він кинувся за папером та олівцем і почав накидати ескізи.
Надвечір стало сиро. Пан Роман розпалив камін, запалив свічки і продовжував малювати. Решта мирно бесідували, планували маршрут, вносили правки в питальник. Марго вклала малого спати і повернулася до вітальні. Пили вино, розглядали картини пана Романа, слухали його лекцію про мистецтво лінії. Старовинний годинник пробив дванадцяту. До вітальні зайшла стара пані в довгій білій нічній сорочці з рюшиками, у шляфроку і спальній шапочці. Вона шаркала старими капцями по підлозі, кашляла і щось бубоніла грубим голосом, здається, німецькою мовою. Не звертаючи щонайменшої уваги ні на кого, вона згасила свічки й камін і пішла геть.
- А це хто? - поцікавився Сидоренко.
- Це графиня Цигельдорф, колишня власниця вілли.
- Шо-шо?
- Ну, домашній привид. Вона щоночі так робить.
Усім стало не те, щоб моторошно, а так, трохи не по собі, адже шеф їх дещо загартував полтавськими пригодами. Щоправда, розмова далі не клеїлася.
Пан Роман, зрозумівши, чому публіка зненацька замовкла, вирішив розрядити ситуацію:
- Прошу не зважати. Пані ще при життю була не в собі. Вона згоріла живцем у кльозеті. Не змогла чи не схотіла відімкнути двері. Тож тепер щовечора гасить огень. Вона сумирна пані. Нікому шкоди не завдає. Як Гриць був малим, вона все відбирала у нього сірники, щоб не грався. Пильнувала, щоб не палив у закапелках.
Шеф на підтвердження кивав головою.
Панові Роману здавалося, що він заспокоює гостей. Але це тільки йому так здавалося. Марго про всяк випадок кинулася до сина, що спав у спальні нагорі. За нею пішла й решта. Пан Роман показав кімнати, де хто спатиме. Марго з Леською і Свєткою та малим Андрійком розташувалися у старій спальні. Марго, обійшовши два ліжка з чорного дерева, що стояли вкупі, зрозуміла, що тут колись спала пані Цигельдорф. Якось серед ночі графині припекло, і вона, нічого не підозрюючи, встала і, шаркаючи пантофлями, у шляфроку пішла до туалету. А ліжко ще до ранку зберігало тепло її старечого тіла.
- Ви як хочете, дівчата, але я з малим спатиму на розкладачці, - сказала Марго.
- Ноу проблем, - сонно позіхнули ті.
Марго звикла спати на краєчку ліжка в незручній позі. Тож вузька розкладачка і малий не завадили їй виспатися. Прокинулася вона від того, що Леська і Свєтка роздратовано її будили:
- Вставай, сплюхо! Розіспалася!
- А чого такий алярм?
- Сніданок подано!
Марго підхопилася, за три хвилини, як в армії, зібралася і спустилася рипучими сходами до вітальні.
За столом панувала гнітюча мовчанка. Чоловіків не було. Одні дівчата.
- Перепрошую за спізнення. Так солодко спалося!
У відповідь - нічичирк. Стіл знову ж таки накритий білою накрохмаленою скатертиною. "Новою", - відзначила про себе Марго. Апетитно пахла кава у срібному кавнику. На столі парував зелений омлет. "Зі шпинатом!" - знову ж таки відзначила Марго. Ось вона, знаменита львівська вишуканість!
Дівчата мовчали і без апетиту колупали омлет.
- Смакота! - урочисто оголосила Марго. Хто готував? Пан Роман?
- Пані фон Цигельдорф, - злісно відзначила
Свєтка.
Марго розсміялася на дотепний жарт.
- Я не жартую, - похмуро сказала Свєтка.
- Що, ви знову відвідали "той світ"? Я - ні. безтурботно заявила Марго. — Я спала, як убита.
- Зате ми не склепили повік!
- Що, пані Цигельдорф нагнала з ліжка? Ха-ха-ха!
- А ти звідкіля знаєш, ти ж спала "як убита",-єхидно процідила Свєтка.
- Логіка. Я навмисне не лягала в те ліжко. Й дурному зрозуміло, що то її ложе.
- А чого нам не сказала?
- Хіба й так не ясно? А де всі?
- Пішли з баронесою фон Цигельдорф і не повернулися, - без ентузіазму заявила Леська.
- Вона, здається, графиня, - зауважила Марго.
- Яка різниця!
Так куди вони пішли?
- На Личаків.
- Куди-куди?
- Кладовище у Львові так називається. То хто ж готував сніданок?
- Та сказано тобі: графиня. Вона повернулася, а вони - ні.
Марго замислилася.
- Дівчата, а вам не здається, що ми всі "поїхали"?
- Давай доїдай, і ходімо шукати цих придурків!
- Куди? На кладовище? Е, ні! Дурних нема. У мене троє дітей. Божеволійте без мене!
Дівчата сиділи і думали, що робити.
- Вони самі знайдуться! - заспокоювала їх Мар-го. - Не треба нікуди ходити. До речі, котра година?
- Шоста, - без ентузіазму сказала Леська.
- Ви таки божевільні! - обурилася Марго. -Будити мене о шостій! Та ми ж полягали о першій!
Дівчата мовчали.
- Ви як хочете, а я пішла спати!
Марго енергійно рушила нагору і заснула коло малого глибоким сном. Прокинулася від того, що встав Андрійко і сказав:
- Ма! Я упісявся!
Марго дуже не хотілося вставати, і вона спросоння пробурмотіла:
- Нічого, синку! Таке буває! Спи!
За шістнадцять років вона вже звикла спати в мокрій постелі.
Але Андрійко не хотів більше спати. Він бродив у своїй піжамі у ведмедики по кімнаті, відкривав і закривав шухлядки, заглядав під ліжко, дивився у величезне дзеркало.
Знизу долинув галас. "Треба вставати!" - подумала Марго і знову за три хвилини зібралася.
Унизу за столом кавувала вся команда: оптимістично настроєні чоловіки і злі, як мегери, Леська зі Свєткою.
- Ну. як Личаків? - поцікавилася Марго.
- Личаків у місячному сяйві — це щось особливе, пані Маріє! - радісно повідомив пан Роман.
- Склепики собі вибирали? - пожартувала вона у відповідь.
Я, як побачив, що місяць уповні, повів хлопців помилуватися цим видовищем, пані Маріє!
- Мене звати Марго.
- То якесь ім'я нефайне - Марго. Зате Марія -люкс! Марія, Маруся... Ви часом не з Богуслава?
- Мама моя звідтіля. А що?
- Маруся Богуславка... - замріяно промовив пан Роман.
- А що ж графиня? - перевела на іншу тему Марго.
- Графиня вже спить. Вона все вдень спить.
- Ага, - сказала Марго, хоча нічого не второпала. - Які на сьогодні плани?
- О десятій зустріч із родичем нашого американського благодійника. Потім екскурсія по місту. Обід і сієста: денний сон. А там - побачимо, - пояснив шеф.
Група соціологів сиділа у кав'ярні в центрі Львова, а зв'язковий спізнювався.
- Як його хоч звати? - спитав хтось.
- Звати не знаю як, але буде вбраний в довгого червоного плаща.
Усі перезирнулися, але нічого не сказали. Було ліньки. Сонце припікало. Малий і Сидоренко їли морозиво. Інші куштували знамениту львівську каву. Поки шеф розповідав, чим відрізняється кава по-віденськи у Відні від кави по-віденськи у Львові, до столика непомітно, як тать, підійшов чоловік у довгому червоному плащі. Від нього долинав запах щойно випитого пива.
- Стефко Нечемний, - представився він, тиснучи шефові руку.
Васьок поперхнувся львівською кавою по-віденськи, а Свєтка запопадливо лупила його по спині. Вам не жарко у плащі? поцікавилася Марго у відвідувача просто так, заради ''приколу". Надворі був червень місяць.
- Та я щось нездужаю, - сказав він. - Ребро болить.
Вася побіг шукати туалет.
- Як ідуть справи? - почав розпитувати Стефко.
- Та наче по плану... - непевно сказав шеф.
- Я не надовго, - по-діловому сказав Стефко. - Ось вам вуйко передав зарплату за три місяці, на бензину і дрібні витрати.
Передавши з рук у руки шефові пухкенький довгий конверт, він зник. Так само раптово, як і з'явився.
Шеф заглянув у конверт, і очі йому полізли на лоба. Марго також устигла зазирнути, і серце їй радісно затьохкало: тепер вона плюне на все і поїде в турпоїздку на Тибет. Леська, що сиділа навпроти, прочитавши приблизну суму грошей із виразу очей шефа і Марго, вирвала конверта і сказала:
- Гроші будуть у мене. А то проп'єте за один день.
Шеф не опирався. Та й ніхто не опирався. Бо знали: тут на Леську можна покластися.
Екскурсію вирішили почати з Личаківського, а заразом гам і поділити гроші, щоб ніхто не бачив.
Звичайно, всім дуже сподобалося на кладовищі. Вони такого ще не бачили. Однак пізнавальний ефект був дещо змазаний внутрішнім хвилюванням: кожному кортіло швидше знайти хованку і перерахувати гроші. Нарешті вони знайшли відповідне місце. Такий собі затишний закапелок. Мармурова плита, розп'яття, скромна огорожа. Плющ обвив стару могилу і калину. Під калиною - зручна лавочка. Там усі й посідали рядочком. Один Васьок не вмістився. Він присів на краєчку надгробної плити.
Леська врочисто відкрила конверт. Здається, такої суми і вона не чекала побачити. Руки їй тряслися, коли вона перераховувала пачку зелених.
- Ну, що робимо? - спитала вона. - Оцієї суми (вона відділила одну третину пачки) - з головою стане на бензин і дрібні витрати на вісім місяців наперед...
- Краще на дев'ять, - пожартував шеф.
На жарт ніхто не прореагував. Усі напружено чекали рішення головного бухгалтера.
- А це (вона показала на дві третини пачки) -наша зарплата. Роздавати чи тримати вкупі?
Думки розійшлися. Одні голосно шепотіли: "Давай сюди!" Інші наполягали купити сейф. Одні кричали, що сейф легко вкрасти. Інші заперечували: якщо не в сейфі - все проп'ється. Одні пропонували відправити Васю з грішми в Київ, інші хапалися за серце: ні в якому разі.
Одна Свєтка мовчала. Коли всі потомилися сперечатися пошепки, вона прорекла з мудрістю блаженного:
- Ці гроші від нечистого. Не берімо їх! Колеги стали на неї цитькати.
- Дайте мені всі гроші, я спалю їх! - наполягала вона.
Ця фраза змобілізувала всіх: вони швидко забрали свої гроші в Леськи і вирішили не заводити при Свєтці ніяких розмов.
Поділилися по-чесному. Шефові найбільше. Васі найменше. Свєтчині гроші, про всяк випадок, доручили Лесі.
За час перепалки Вася, совгаючись на мармуровій плиті, очистив її від плюща і відглянцював своїми штаньми.
- Устань з могили! — гаркнув на нього шеф. Вася підскочив. Однак підозріло поглянув на те місце, де сидів.
- Хто тут похований? По-ненашому написано. Га?
Шеф нахилився і прочитав:
- Стефко Нечемний.
. Усі заніміли. На розп'ятті був зображений козак з підчепленим під ребром гаком.
Моментально їх змело з того місця. Опам'яталися тільки на віллі графині Цигельдорф. Тату! - гукав шеф на увесь будинок.
- Прошу? - озвався той із мансарди.
- Ходи-но сюди!
- Не можу! У мене муза! Шеф махнув рукою:
- Це надовго. Буде малювати, поки натхнення не забракне.
Вирішили сховати гроші на віллі і піти в ресторан.
Погуляли вволю. Шеф розповідав про те, що графиня була в свій час відомою феміністкою і родичкою або ж соратницею Захера фон Мазоха засновника мазохізму. На думку спало: може, графиня з ідеологічних причин покінчила життя самогубством у такий спосіб? Якось ненав'язливе розмова знову перейшла на тему смерті, а потім на Стефка Нечемного. Здавався дивним ряд збігів, пов'язаних з його ім'ям. Леська засумнівалася, що на кладовищі бачили саме його могилу. Тож виникла ідея піти на Личаківське ще раз, знайти ту саму могилу і пересвідчитися, чи написане там те фатальне ім'я. А разом і поглянути на дату. Вийшли на вулицю, будучи добряче напідпитку. Наближалася обідня пора. Андрійко вередував. Вася ніяк не міг знайти місце, де запаркував мікроавтобус. Поки він, похитуючись, ходив вуличками старого Львова, публіка наче й ознайомилася з містом. "Вен" знайшли майже поряд рестораном, де сиділи. За кермо сів Андибер, найтверезіший з усіх, хто мав права, і поїхали на Личаківське кладовище.
Певно, що могилу Стефка вони й близько не знайшли. Не було навіть такого імені в реєстраційних книгах. Заспокоєні і щасливі, вони прийшли на віллу Цигельдорф.
Пан Роман гойдався внизу у вітальні на кріс-лі-гойдалці.
- Тату, картину закінчив?
- У "першому читанні", - задоволене відказав той. - Хочеш подивитися?
- Хочу, але боюся, не дійду. Щось я перевищив дозу. Сієста! - оголосив він своєму колективу. І всі слухняно розбрелися по своїх кімнатах.
Коли після сієсти всі потроху зібралися у вітальні, там усе ще ніжився у кріслі-гойдалці пан Роман, замислено розглядаючи елегантну тріщину на стіні.
Стіл був знову накритий новою білосніжною скатертиною. "Скільки їх у пана Романа?" - подумала Марго. їсти не хотілося, а проти кави ніхто не заперечував.
- Приходила пані Цигельдорф і питала, хто забрав зі психи (це так називається трюмо) щипці для завивки кучерів.
Марго з підозрою поглянула на малого. Той винувато витягнув із довгої кишені штанів щипці. Шеф розсміявся:
- А що ще казала пані Цигельдорф? І відколи їй удень не спиться?
- А ще пані Цигельдорф питалася в тебе, Грицю, чи не міг би ти їй позичити свій манікюрний набір на ніч?
Шеф позеленів, а народ пирхнув зі сміху. Пан Роман, не відриваючи очей від тріщини стіні, без емоцій продовжував:
- А тому пану, що мало п'є горілки, вона про-сила переказати, що не файно тримати у своїй лізі цілу паку сороміцьких журналів.
Сидоренко зблід:
- Це не я... Це мене попросили...
Усі багатозначно перезирнулися і знову захихотіли, уявивши, як він уночі слинить палець і перегортає сторінки порнографічного журналу, слиною в кутиках рота в напівтемряві вдивляючись у картинки, які збурюють його уяву... Це було дуже кумедно.
Пан Роман після паузи продовжив безживню голосом:
- А та пані, що націляється на Гриця, хай готується: міліція знову везе їй доньку.
Леська не розгубилася:
- Що вона на цей раз накоїла?
- Плюнула межи очі вчителю фізкультури, ще вщипнув її за дупу.
- Правильно зробила! - відрубала мама важкого підлітка.
Шеф вирішив перебити батька:
Тату, якщо тобі ще щось казала графиня, розказуй кожному окремо.
Однак батько не послухався сина.
- А та панночка, що не може вийти заміж, нехай об'їздить дванадцять сіл, що мають у своїї назві склад "люб", і оббіжить кожне з них уночі голою тричі, а цілий наступний день хай ні до кого не говорить.
Народ багатозначно подивився на Свєтку. Та
Гарячково повторювала:
Три рази оббігти... Гола... Не розмовляти...
Люб...
- А той миршавий панок, що веде авто, нехай пильнує свої гроші...