Глянув униз і буквально отетерів: наші сторожі, розлігшись у густій траві під дубом, різали хропака. Оце так-так! То так ви нас пильнуєте? Як сказав поет, “рутульці спали, скілько мочі, сивуха сну їм піддала”. Не знаю, як нашот етой, але хлопаки спали, наче грудні діти після циці.
— Хіппі! — пошепки крикнув я. Гладкий Хіппі сяяв посмішкою на весь рот.
— Давай тихенько злазимо.
Я обережно скинув з ніг капці, затисши шнурки на пальці у зубах. Фєдя саме почав тихенько храпіти. Тихо, як лишень дозволяли обставини, я зіскочив униз. Так само тихо, наче кішка, чи то пак коцур, зліз мій кумпель.
В одну кам’яніючу мить їхнє дружнє хропіння замовкло, і серце моє зупинилось. Фєдя перевернувся на інший бік.
Крадькома, наче два щурі із засіки з зерном, ми вийшли на разюче сонце. Нарешті ми допетрали, чого ми уникли.
Ми кинулися бігти геть.
6.
Відхекавшись, будучи не менш ніж за версту від цвинтаря, ми присіли в затінку.
— Міську, ти хоч розумієш, що трапилося? Трапилося чудо. Розумієш, чого ми уникли? І уявляєш, шо було би, якби нас зацапали?
— Заспокійся й не нервуйся. Ми ж усе-таки залишилися живими, так? Ну от. Так шо не шалій.
Але Гладкий Хіппі залишався наляканим і напруженим, немов пружина, потурбована аматором годинникарської справи. Він не міг усидіти на місці, і я бачив, як ним тіпало зі сторони в сторону.
— Валимо до тебе, бо вони можуть засікти нас, — кинув він.
Я хотів було заперечити, бо знемагав від спеки, від бігу, від куряви, що в’їдалася в розпашілу, мокру від поту шкіру; я почувався, наче витиснутий лимон, всі емоції змив страх одним потужним припливом. Я був без сил. Хіппі не звертав на це ні найменшої уваги, його теніски вже здіймали хмарки пороху на сухій розпеченій дорозі.
З розпукою в серці я покинув прохолоду й пірнув у спеку.
До міста залишалось якихось півтора кілометра. Була, звісно ж, і коротша дорога, дуже пряма: вона з’єднувала вулицю Красноармійську невеличкою фістулою з новою частиною кладовища — тою, де хоронили тепер, у наші дні. Але я був упевнений, що саме Красноармійською, а не обхідною, вертатиме Фєдя зі своїм Санчо-Панчо (зрештою, хто з нас вар’ят, щоби пертися спекою три кілометри?). Сіра дорога була місцями забарикадована купами бур’яну — в’ялого старого бур’яну, котрий люди лінувались викинути десь у потаємнішому місці. Подекуди траплялися загадкові розтерті плями: місця страт колорадських жуків, що випасалися на нездалій картоплі.
Зненацька Хіппі поміж купок пирію та бадилля побачив щось цікаве. Брудне та запорошене, як і все довкола. Я придивився уважніше...
— Бляха-муха! — вигукнув Гладкий Хіппі. — Так то ж Дюк!
Дохлий, запорошений, вкритий мухами, що розморено повзали по тьмяній жорсткій шерсті. Мухи вилазили із напіввідкритої пащі, бродили темними, колись блискучими від вологи очима. Мурашки... вони були всюди, по цілому тілу, заповзали та виповзали з носа й вух. Мені стало гидко. Хіппі замислено промовив:
— Так в пилу на шляху наша мова була...
Цитуючи крізь стиснуті зуби, він замахнувся ногою...
— Але раз тим шляхом хтось...
і що було сили копнув дохлого пса
— ...чудовний ішов!
у вже, мабуть, гниючий зісередини живіт. І ще раз, і ще раз...
Раптом пес голосно скавульнув, підтягуючи під себе перебиті мною лапи. Його очі неймовірно закотилися, виблискуючи білками.
Дюк тихенько вив.
— Блядь! Ну ні хуя собі! — вирвалось у мене. Чому, ЯК ми не побачили, що пес іще живий? НУ ЯК МИ МОГЛИ НЕ ЗАУВАЖИТИ ЦЬОГО? Пес ледь чутно підвивав, а Хіппі продовжував його копати.
Я відважив дзвінкого ляпаса по потилиці, так що Хіппі аж спіткнувся.
— Я! Я! Я БУВ ТИМ ЧУДОВНИМ! ТИМ, ХТО ЙШОВ! Я! — із внутрішніх кутиків очей у нього бігли сльози, залишаючи за собою чисті доріжки на запорошеному лиці.
Він дивився на мене з викликом. Коли я гадав, що Хіппі вже минулося, той з усієї сили зафендолив жорстокого копняка у вкриту порохом, мухами й мурахами собачу голову.
Пес заскавулів ще голосніше, знемагаючи від передсмертного болю. Я штовхнув Хіппі ногою в бік, поваливши на колючу придорожню траву. Хіппі став рачки, тримаючись за бік і продовжуючи плакати.
Я підійшов до нього:
— Заспокійся! Ти ж не ідіот якийсь, шоб тварин копати!
Дюків виск затих. Царство тобі Небесне, брате Дюче. Пробач, що ми з тобою так нехороше повелися. А ми, натомість, простимо тобі всі кривди, завдані нам.
Моє горло здавили сльози. Шкода пса чомусь. Не варто було Хіппі його копати, ой не варто...
— Заспокійся, він уже здох. Не псіхуй.
— Сам ти хуй!
Хіппі глянув на мене мокрими очима, встав і сутуло поплентався по дорозі. Він тяжко схлипував, що свідчило про завершення істерики.
Мені було якось не по собі залишати там Дюка: хтозна, може, він ще живий? Я подавив у собі сльози й наздогнав Хіппі. Той уже заспокоївся, і, якби не рожеві стежки по сльозах, нізащо б не повірив, що він хвилю тому пускав шмарклі.
— Чуєш, Міську? Тільки ти не кажи Дзвінці, добре? Ну, шо я тут зірвався. Просто вони мене вже всі дістали.
— Та добре... Крім неї, між іншим, і казати нема кому... А їй я не скажу. Так що все о’кей, старий.
— Йдемо до тебе, шось ковтнемо.
Розділ 3.
1.
Після подій на цвинтарі та інциденту з Дюком Гладкому Хіппі було дуже доречно поїхати десь до тітки в Теребовлю, Варняківку, Іній-На-Яйцях, штат Аляску, чи там Пісок-На-Зубах, штат Техас, Антананаріву, чи Гонолулу, чи Тірувананта-пурам, штат Махараштра, Індія. Тому що я починав непокоїтися за нього. За його психічне здоров’я, кажучи прямо.
Тітка з Теребовлі, чи Варняківки, чи навіть із далекого Тірувананта-пураму, штат Махараштра, буде, без сумніву, на сьомому небі від того, що зустріне врешті свого коханого племінничка, Мідні Буки, Львівська область, якого востаннє бачила отакеньким (показує кінчик брудного нігтя). Звичайно, її дещо засмутить довге волосся племінника, але загалом усе буде напрочуд мило: Гладкий Хіппі всмак попоїсть пирогів із вишнями, нап’ється вдосталь малинової зупки, приготованої за особливим теребовлянським, чи варняківським, чи тіруванантапурамсь-ким рецептом. Поніжиться на сонечку, покупається в Сереті, чи Полтві, чи в баюрі, чи в Брахмапутрі, чи що там у них є. І найголовніше -відпочине від Фєді. Буде грати в піжмурки з теребовлянськими дітлахами, а, може, зустріне Магаріші Махеш Йоґу, чи старого мудрого махатму, чи ще якогось ґуру. Або сенсея. Або нікого там не здибає, а буде сам, як палець. АЛЕ БЕЗ ФЄДІ!
Я подумав, що мені з Дзвінкою також не було б зайвим десь відпочити від тієї драми абсурду, що власне розігрувалася. Ми порадились, і я вирішив іти в ліс — у гори. Дзвінка розповіла, що там, на скаженій висоті, є дуже кльове озеро Місячне. Назвали його так тому, що навіть при молодику видне дно, настільки воно прозоре. Проте Дзвінка наполягала на власній версії: буцім назвали озеро на честь Зіґфріди, донечки страшної відьми Ядвіґи; тільки-но та залізла у воду, як відразу ж почалися перші місячні. Такі справи. У всіх незайманок, наголосила Дзвінка, відразу ж починаються діла, варто їм бодай одним оком глянути лиш на плесо.
— Тобі видніше, — філософськи прокоментував я.
Ми мали взяти по спальнику, два наплечники й купу різного потрібного в поході приладдя: починаючи м’ясорубкою й пінним вогнегасником, закінчуючи п’ятикілограмовими чавунними гантелями і дворучною пилою “Дружба-2”.
Та насамперід я мусив УЛАМАТИ Дзвінчиних батьків. Пані Віра була приємною тихою жінкою років так п’ятдесяти, пан Юрцьо — приємним тихим паном, на рік старшим. Лишень двадцятилітня сестриця Квітуся була сукою, яку ще треба пошукати. Але, дякувати пану Богу (богу Пану?), зараз вона гризе ґраніт науки у Києво-Могилянці.
Попри всю тихість та приємність, старі заперлися, як цапи.
“Ні, — кажуть, — пане Михайле, Дзвінка з Вами в гори не піде, ні-ні, ото наших знайомих доня ходила разом із пластунами в гори, вдарилась головою й осліпла, так що ні-ні. У зв’язку з цим ми не можемо довірити Вам, пане Михайле, нашу доню, нашу радість, наш калиновий цвіт, наше дитятко пресолодке, сріблом потикане, золотом підбите, оно Квітуня в Кийові, до нас майже й не приїжджає, тому втративши Дзвінку, необережно Вам, пане Михайле, довірену, ми втратимо віру в прийдешнє, у днесь завтрішній, у наше світле майбутнє, у Кравчука, в Чорновола, Валєнсу, Магаріші Магеш Йоґі, Карлоса Кастанеду, Теуна Мареза, Тайшу Абеляр, дона Хуана, рабиню Ізауру, Джидду Крішнамурті, Ортеґу-і-Гассета, Мануеля Маруланду, А. Ч. Бхактіведанту Свамі Прабхупаду, Махасаматмана й Уіцілопочтлі з Кетцалькоатлем разом узятими. (А п л о д и с м е н т и.)
Бабільше! Щобільше, втративши нашу ясочку, ми зневіримося в те, за що боролись наші батьки, підставляючи свої юні груди на штики п’яних матросів під Крутами! (Т р и в а л і о п л е с к и.)
Ми втратимо віру в Батька Хмеля, Батька Тараса, втратимо віру в Каменяра та Вічного Революціонера, втратимо віру в Співачку Досвітніх Огнів, у Стуса, в Розстріляне Відродження, у “Кобзар”, у “Махабхарату” та “Рамаяну”, у львівське пиво, Клюмбу* та футбольний клуб “Карпати”! (Б у р х л и в і о п л е с к и.)
При всій до Вас дикій повазі, пане Михайле, ми не дозволяємо йти нашій зозульці разом із Вами в гори — ні, ні, і ще раз ні! (Б у р х л и в і, т р и в а л і о п л е с к и.)
Товариші! З того часу, як великий Ленін заснував нашу партію, вона впевнено йде по накресленому ним шляху будівництва соціалізму та комунізму. (А п л о д и с м е н т и.)
Тож хай і надалі укріпляється єдинство соціалістичної спільноти, усіх революційних сил нашої планети і нашого села! (Т р и в а л і о п л е с к и, щ о п е р е х о д я т ь в о в а ц і ю.)
Слава нашій ленінській партії! Слава великому радянському народу! (Б у р х л и в і о п л е с к и.)
Хай живе комунізм! Хай живе мир! (П і д с к л е п і н н я м з а л у д о в г о н е в щ у х а є о в а ц і я. У с і в с т а ю т ь. Л у н а ю т ь в и г у к и: “Хай живе Ка-Пе-Ес-Ес”, “Дайош трактор!”,“Слава ленінському Центральному Комітету”, “Дайош п’ятілєтку за трі ґода!”, “Слава генералу Роману Шухевичу!”, “Да здравствує нєрушиме єдінство партії і народа!”, “Йосифу Віссаріоновічу Сталіну — ура!”, “Слава! Слава! Слава! Ура!”.)
По тривалих аплодисментах починає говорити Дзвінка, котра каже, що ні, татку, ні, я піду з Михаськом у гори, ми ненадовго, завтра рано вирушимо, позавтру вже будемо дома, і ми не будемо стукатись головами і не будемо сліпнути, як Ірця Москалець, бо вона каліка і не може встояти на ногах, а поперлася з пластунами в гори, бо туда йшов Бодя Сізьон, і ми не будемо купатися голими вночі, бо з нами ще буде Михаська брат, Орко, а він вчиться в Ел-Де-У, а його одногрупники якраз їдуть в гори, а вони всі патріоти, і члени, ну, УНА-УНСО тобто, і всі з оселедцями, і скромні-ввічливі-виховані, і ніякого озера там нема, так що топитися я не матиму де, і ми все сміття зі собою принесемо, щоби ти бачив, шо ми не смітили, ЧЕСНЕ СЛОВО.
На те, що мій брат Орко зараз спекулює турецьким самопалом у Польщі, я резонно промовчав. І якщо буде, то лише з грудною дитиною і тою мандрьохою, яку він так необачно підчепив.
На пленумі взяла слово пані Віра, яка зверталась радше до чоловіка; вона глаголила, що Дзвінка дуже приятелює з Михасем, а на море, у зв’язку з гіперінфляцією, вони, вочевидь, того року не поїдуть, тож чом наша лялюся не може відпочити від спеки в хорошому товаристві цьвіту нації, надії нації, а не просиджувати в розпеченій кам’яниці разом з тою скацапізованою москвофільною молоддю тут, у Мідних Буках. “Тим паче, — вела вона далі, — ми, Юрцю, знаємо Михася не перший рік; знаємо його як ввічливу, тиху та слівну дитину, яка навіть голосу на нашу дитину не піднімає, і завжди веде себе, як ґречний кавалер, йому (ти не звернув уваги?) притаманна та вихована інтеліґентність, про яку розповідали моя матуся, котру плекала в собі геть уся довоєнна галицька молодь, чи то батяр, чи шляхтич — лиш би не фраєр, і яку ми, дякуючи освободітєлям, Юрцю, не застали, тим паче, роботи в хаті задужо нема...”
Я, у свою чергу, побачивши, звідки вітер віє, запевнив, що панна Дзвенислава проведе ці два дні у товаристві національно свідомої молоді, де, нема сумнівів, великим авторитетом користується як мій брат Орест, так і ваш покірний слуга, і де під гітару співатимуть не брутальних москальських пісень на кшталт “Я зарєзал сваю маму”, а істинно-українські перли козацької та повстанської творчости. Амінь.
Ага, мало не забув: щоквадранс цитуватимуться Шевченкові “Сон” і “Розрита могила”, і щогодини виконуватимемо Національний гімн України (слова П.Чубинського, музика М.Вербицького).
Пан Юрцьо пробував було протикати щось стосовно повні, мовляв, кацапи на вовкулаків й упирів перетворюються, і всяку іншу фіґню... упирі, лилики, щезники, нявки, мавки, чугайстри, майстри-ламайстри, колобки, капітошки, котигорошки, барабашки, чебурашки... Перемога була за нами.
2.
Ми й справді планували повернутися за два дні: ранок і день в дорозі, вечір на місці, обід і вечір наступного дня знову в дорозі.
Дзвінка авторитетно заявила, що вона майже добре знає туди дорогу.
— Дзвінко, а ми там не застанемо часом цілу купу туристів, з машинами, музикою, дівчєтами?
— Ти смієшся, Міську. Про то озеро знають двоє-троє чоловік, не більше. Я хотіла назвати його озером Моррісона, однак леґенда гласить, шо воно Місячне. Нібито в ньому купалася доця Ядвіґи, потужної відьми, і в неї саме почалися місячні... ну і так далі. Серйозно, так нам ше той гуцул розказував.
— А м’ясорубку і гантелі брати?
— І повну збірку творів Ве І Леніна в перекладі на угуйську.
Вона була класною дівчиною, ота Дзвінка — мила й без заскоків. Вона розуміла мої дурнуваті жарти, вона любила слухати дурниці, які я часом (тобто дуже часто) плів. Я мав про що поговорити з нею не заїкаючись і не червоніючи від хвилювання. З іншими дівчатами було просто неймовірно складно знайти спільну мову. Вони стверджували, що я зануда. Дзвінка, мабуть, обожнювала зануд. Одним словом, Дзвінка була тою, з ким ти ніколи не проти посидіти ввечері на розігрітому ґанку й помилуватися сонцем, що цілується з туманними горами. З нею завше приємно прогулятися ввечері по мосту над річкою, відчувати тепло її долоні у своїй і відчувати, яким жаром насичений нагрітий за день бетон мосту, відчувати, як він віддає його м’якими хвилями ніжним сутінкам, вогким від пахощів матіоли та липи в цвіту.
Ми мали розділити між собою, хто несе армійську тушенину, хто гречану кашу, хто стару (таку, яку добре пекти на вогні) бульбу, хто хліб, хто воду і т.д. М’яса ми не брали: при такій температурі, я гадаю, мухи встигнуть пройти повний життєвий цикл. Тим паче, шашлики, за нашою спільною думкою — це талан дорослих або мудаків, або персон, наділених обидвома рисами. Щобільше, ні я, ні моя подруга готувати м’ясо на рушті не вмли.
Наметів ми, по-перше, не мали, а, по-друге, й не тарґали би: погода завмерла й залишалася спекотною без видимих змін ось уже два тижні. Останній дощ падав у день мого прибуття.
Таємницю маршруту Дзвінка збиралася відкрити переді мною у найостанніший момент. Тобто завтра зранку, вийшовши за межі міста.
3.
Ми домовилися зустрітись завтра на мості о сьомій годині рівно.
Звечора я спакував свій наплечник, лицарськи запропонувавши Дзвінці довірити мені левову частку провіянту плюс казанок. На наше обопільне щастя, у Дзвінки був “єрмак” — як і в мене. Повірте: совкові “колобки” були розроблені п’ятим відділом Ка-Ґе-Бе для придушення вільнодумства і вільнолюбства поміж туристів. Мій тато, живучи ще в Новому Саді, купив крутий чеський наплечник із десятьма тисячами різноманітних ремінців, кишеньок, стяжок — для поміліметрового підточування під моє грішне туристське тіло.
“Ти завжди береш зі собою в походи презервативи?” — поцікавився я сам у себе, вкладаючи нацюцюнник до кишені “єрмака”.
“Ні, чому ж, не завжди, не завжди, тільки коли пригадую долю бідного Орка.”
Засинаючи, я дивився на майже повний місяць, що сліпим оком нахабно розглядав мене через вікно.
4.
Дзвінка радісно шкірилася на мене, сидячи на перилах-загороді, що на мості. Напханий наплечник одиноко тулився до її ніг, нагадуючи про сумну долю приречених на забій бичків, яким лячно відступитися від мами.
— Одинадцять кілограмів, — не без гордості сказала вона. — Я бачу, ти ще, крім творів Леніна прихопив свою друкарську машинку.
Заперечити язик не повертався: п’ятнадцять кілограмів — вони і в “єрмаку” п’ятнадцять.
Я допоміг їй закинути на плече рупцак. І ми рушили. Рушили геть, залишаючи у постсвітанковому світлі прийдешню спеку, сонного Фєдю, мою садибу, залишаючи спогади про своє “я” у місті.