Ми вирушили.
5.
Дзвінка пояснила, що, скажи вона мені про наш маршрут учора, я б напевне забракував його. Але, вислухавши врешті цей десятихвилинний звіт про етногеографію Карпат в околі Мідних Буків, я не сказав би, що той був начисто пропащим. Дуже навіть нічогенький... А ще як взяти до уваги, що його розробило дівчисько, яке з труднощами орієнтується у власній хаті, то був він майже що відмінним.
Отож ми підіймаємося вгору, звертаємо на певну таємничу тропу, з неї виходимо в село Гицлі, звідти все вверх та й уверх, аж ген до славного містечка на перевалі — до Вовчисьок. А далі мали би волочитися пару кілометриків непролазними хащами, тоді звертаємо на невеличку потаємну полонинку, і — на тобі раз! — ми на вершині гірського хребта. А далі — як по проспекту Свободи. Замахавшись іти тим самим хребтом, ми нарешті зрозуміємо, що озеро десь отутечки.
Дзвінка зі самого рання була в чудовому настрої. Вона розказувала всілякі цікавинки з гисторії тутешніх країв.
Ми підіймалися майже цивілізованою гірською дорогою все вище й вище. Я похвалив Дзвінку за те, що вона вдягнула джинси, а не шорти, чи, що гірше, — вузесеньку міні-спідничку. Але брешу... Дзвінка ніколи б не одягла міні-спіднички. Це, як і шашлик з музикою і дівчєтами, було таланом мудачок. Зі мною ві Львові навчається не одна така дівчина. Вони натягують ті вузькі кавалки тканини на свої грубі ноги, напевне, не усвідомлюючи, що стають від цього подібними на перетягнуті шнурком ковбаси. Але пацанам, кажуть, така екзотика дуже навіть до смаку.
На ногах Дзвінка мала високі саперні черевики, по-науковому “мертензи”, а в народі — “бєрци”. Скажіть мені, будь-ласка, де ще ви бачили дівчинку в “бєрцах”? Отож, якщо ви бачили таку, та ще й із милим личком... Якщо ви бачили її і випадково глянули на її товариша, значить, ви бачили нас із Дзвінкою.
Ходити в походи мене вчив Арсен Нера, Арсена — його ж брат Павло Нера, а того — сам Пєтя Дупа.
Пєтя Дупа був нашим духовним лідером, окрім того — адептом і свідком “Айрон Мейден”, “Пантери” та українського панку. На даний момент троє вищезгаданих осіб належать до покоління перших неофітів, навернутих на шлях нац-панк-культури. Вони носять козацькі чупри на голених головах і не пропускають жодного Факельного Походу. Так що всі премудрощі туриста я пізнав саме у ґуру Пєті Дупи. І не дивуйтеся, що наші наплечники були повними: ми взяли по додатковому комплекту одягу, теплі шкарпетки, взяли навіть куртки-вітрівки, хоча небо було безхмарним, і повну аптечку, від анальґіну та активованого вугілля до сульґіну, пеніциліну та вітману С. Бо так учив Пєтя Дупа, і так учив Афанасій Нікітін, і так учив великий землепроходець Чжан Цянь.
— Михаську, а ти знаєш, що ось та колія означає?
Дзвінка показувала рукою на старезну вузькоколійку, котра з’явилася з папороті й трави якраз у нас під ногами. Наскільки мені було відомо, ця колія проходила десь повз два тутешні дива природи — двометровий мурашник і багно-трясовиння. Судячи з інтонації, Дзвінка с а м а хотіла розказати, що та колія означає. Я запитально махнув головою.
— Слухай. Колись Мідні Буки були простим собі забиченим селом і називалися Липинцями. Але в тисяча якомусь-там році в село прийшов один панок. Зашарив тут собі крутий палацик, курив на ґанку люльку з довгим цибухом і лапав наймиток за сраку. Аж раз пішов на лови у свої гірські угіддя. І десь тутечки він знайшов бистрий потік гірський, а в тому потічку лежав великий бук, повалений бурею. І бук той не простий, а мідний. Підпанок неголосно лайнувся і навшпиньки підійшов до дерева. Виявилося, що дерево взагалі-то дерев’яне, але покрите тонесенькою плівочкою МІДІ.
При цих словах Дзвінка глянула мені в лице, перевіряючи, справляє на мене її гисторія належне вражіння, чи ні. Я відкрив рота, показуючи, що від цікавості я мало не втрачаю свідомості, і взяв її за руку. Вона посміхнулась і продовжила:
— Підпанок страшно пересрав! Сказав, шо то робота всіляких нявок-мавок та мольфарів-сатаністів. Пішов він до однієї чаклунки, Секлетою бабу звали. Секлета йому й каже: “Знаю, за чим ти, красний молодче, прийшов, знаю... Але не скажу. Бо не можу.” Панку, а був уже він хлоп у літах, сподобалося, жи ’го старі люде красенем звуть, ну і дав він тій Секлеті кошичок із крашаночками, три колечка ковбаски домашньої... Ну, стара лярва почала вагатися. Каже, жи може шось і вдасся прояснити з тими всіма мавками-нявками. Тоді накинув панок іще й відерце полядвички й діжечку якогось бухла дешевого, по-тодішньому сивухи. Довго та ше Сивілла, тобо Секлета, ламалась, але нарешті на зачакловане місце поперлась. Напевне, не без помочі панкового красного чобітка.
Дійшли вони до того бука, і стали підійматися вверх проти течії. І знайшли там не одного, а цілих СІМ буків завалених, І ВСІ В МІДІ! Вже й мох змінився каменем, а вони все йдуть углиб лісу. Вже й камені в руслі стають мідними, аж тут вони надибують на печеру, з якої ціла та річечка витікає. Заходять вони туди зі смолоскипами, а ТАМ!... У кутику печери кістяк людський, річечкою омивається, І ВЕСЬ, З НІГ ДО ГОЛОВИ, МІДНИЙ, ЯК ЧАЙНИК!
Дзвінка знову глянула на мене, і я тихенько ахнув од вражіння.
— Бабка Секлета довго ше шось там стогнала, шамкотіла, нарешті сказала, шо в неї нема ліцензії, чи то пак леґітимації, на ворожіння у висотних районах. Панок, зувидівши, що його інвестиції у стару суку себе не виправдали, наказав її колесувати. До речі, як би то панка назвати? Вибирай: Педько, Терешко, Шеліфон, Лесько, Олешко чи Сізьон...
— О! Най буде Панько!
— Ну, а раз тими краями проходив один добродій, Радомир із Пустих Мит, більш відомий як Радомир Ясний Місяченько. Завітав той добродій до пана у двір і мовить, що так воно й так, мовляв, він є придворним ворожбитом при Його Величності королеві Людовику XVII, а зараз блукає, бо Його Ясновельможність прогнали з монархії за знання темні й зловіснії, типу демонольоґії та некрофілії...
— Може, демонольоґії та некромантії? — перепитав я.
— Так-так, некромантії та зоофілії... А панок наш був якраз не в найкращому гуморі. Не вспіла відьма спустити дух на колесі, як нарід враз набуньдючився: хто, кажуть, нашим діточкам буде бородавки зганяти? Га? А на припічку орати й на козячому гімні гадати? Га? Може, Ви, пане Паньку? Одним словом, хлопи та й годі. Але той пройдисвіт виявився дуже доречним. Поселився він у Секлетиній хижі. Та й живе, у вус не дує. Аж нагло зачув той добродій за дивнії тії мідні буки, що в бистріїм ручаї гілля мочать. Спритним, видать, був, холєра, бо зрозумів, що там десь мають бути поклади мідної руди. Він закликав кількох дужих молодців зі села і загнав їх туда під страхом чоловічої немочі в ліжку. Ті хлопаки почали длубати скалу, аж... “ЙОСИП СТАРЕНЬКИЙ!” — подумали хлопи. “КОВЕЛІТ!!!” — подумав Ясний Місяченько. До хрєна синьої руди з маслянистим блиском! Таким чином, Радомир із Пустих Мит заснував першу в реґіоні виплавню міді. Ось так-то.
— А шо далі? — зацікавлено спитав я, мружачись на сонці, що пробивалося крізь крони сосен.
— А далі... Сплило багато води з того часу... вже скроні в давнини взялися сивиною... Вже й дітки числені того добродія встигли зогнити, та й онуки з роками не молодшали. Прийшли австріяки і поставили все на промислову основу. І за якихось сорок літ визбирали все до останньої крихти. Але за цей час Липинці перейменувалися на Мідні Буки, і не один австріяцький панок устиг переїхати в цю квітнучу провінцію. Розумієш, тоді наше місто зазнавало піднесення, не те що зараз — село без сільради. А мідь закінчилася — й на місце австріяків стала з’їжджатися галицька інтеліґенція. Воно перетворилось у своєрідне відпочинкове містечко для паничів, і тому вибудували готель бордельного типу “Готель де ля Руж”. Але молодики дуже скоро побачили, що жадних балів та імпрез тут немає, і замість молоді стали з’їжджатися грошовиті старі пердуни із польською кров’ю.
— А часом не з того пансіонату потім совіти зробили інтернат для дівчат?
— О власне! А потім одна маленька дівчинка, що любила вокально-інструментальний ансамбль “Дорз”, нарекла його Гіацинтовим Домом. І двоє хлопчаків із Мідних Буків, коли хочуть підлизатися до неї, саме так будівлю й називають.
— Кльова історія. Розкажи ше одну...
— Нє, Михаську, тепера твоя черга.
— Ну добре. Страшна історія, називається “Волосся”... Був собі психіатр, і прийшла якось до нього дівчина із волоссям вишневого кольору.
Отак ми й ішли. І була одна байка, за нею інша і ще інша...
Я відчував, як ставало дедалі важче йти вгору з такою ношею на плечах; Дзвінка потіла все сильніше, її темне волосся, стягнуте у хвіст ґумкою, виглядало вогким. Щогодини ми робили привал: випивали крапельку води, хвилини дві ходили босими, відпочиваючи від мертензів, допомагали одне одному закласти наплечники й рушали далі. Дзвінка пару разів пропонувала перекусити, але тільки через звичку, а не голод. На повні шлунки ми далеко не зайшли би. Так учив Пєтя Дупа, і так учив Руаль Амундсен.
6.
Минули село Гицлі. Таке собі сільце, нічим не примітне, хіба що гноєм чути сильніше. Як наразі, то Дзвінка майстерно вела нас по заданому маршруту.
В селі на нас дивились, як на ідіотів, що в тих місцях на повному серйозі вважається синонімом туриста. Ми пройшлися єдиною вуличкою, по обидва боки якої стояли хати з лавками. Кілька підстаркуватих жінок, зайнятих роботою на городі, побачили нас, що йшли, тримаючись за руки, з великими наплечниками за спинами, у воєнних шкіряних черевиках, у затертих до дір, вибілених часом і хлорованою міською водою джинсах — і багатозначно переглянулися. Дзвінку, вочевидь, було оцінено як курву-хвойду-мандрьоху, а мене як безсумнівного підера. Бо якшо той турок не підер, то на ’кий йому довге волосся?
Бажаючи досадити підстаркуватим бойчихам, я зірвав перед тином одної з них трійко великих ромашок і зачепив Дзвінці одну за наплечник, другу — до її білої майки (скажіть, панове, чому ця дівчинка не вдягнула бюстгальтера?), а третю — їй за вухо. Дзвінка, натомість, смачно поцілувала мене в губи.
Старі баби аж перестали полоти. Най мене шляк трафить, якщо вони бачили десь подібну зухвалість. Бойчихи знов обмінялися багатозначними поглядами. Таких бахорів, як ми, вони ще точно не зустрічали.
Дзвінка висмикнула з трави пару волошок і заквітчала моє волосся й броцак. В гіпі квітка була символом миру і кохання. Вони запихали ромашки в дула автоматів, а солдати їх за це розстрілювали. Може то нам проголосити 1993-й — Літом Любові?
Ми знову занурилися в зелені хащі. І знову вгору. Залишивши село позаду, через двадцять хвилин ми цілком несподівано вигулькнули на невеличку полянку з озерцем й навислою над ним чепурною хатою.
— Ось то воно? — стараючись приховати розчарування від наявності цивілізації, спитав я. Озерце доволі миле, слів немає, але ж люди, хата...
— Абсолютно ні! То... То ціла НОВА ГИСТОРІЯ!
Я любив слухати її байки-“гисторії” для походів: Дзвінка мала колорит пригірського розповідача. Я насторожив вуха.
— Значить, справи були такі. Колись давно, ше за совітів, у Мідних Буках жив один чоловік, Євген Балій, він жє Ґєньо Балєй, він же Юджин Бел’ю, родич славного Адріяна Балія, чи то пак Едріана Бел’ю, гітариста гурту “King Crimson”. Він грав на саксофоні, як і ти. Ріс здібним хлопчиськом, вступив до Львівської концерваторії... Одним словом, усе було б у нього круто, народись він у Польщі чи в Чехословаках. В Си-Ри-Си-Ри ж уважали, шо від саксофона до ножа — один крок. Сам знаєш: “сєводня сушаєт он джаз, а завтра родіну прадаст”. І чувак ніде не міг си найти роботи, тільки того й мав, що лабав по весіллях і грав у переходах. Але їдного разу, — Дзвінка підняла акуратний пальчик, наголошуючи на тому, наскільки винятковим і неординарним був випадок, — так от, їдного разу здибав його певний фацет, який саме шукав саксохвоніста до свого джез-бенду. Той хвацет був не ким іншим, як поляком, і звався він Маврици Якось-там. Маврици повів Ґєника в ресторан “Романтик”, дав йому попоїсти і вже за кілька хвилин Маврицию стало ясно, що Ґєник ладен їхати до Казімєжа Дольного хоч би й нині ввечері. Там, у Польщі, вони створили гурт “Покет-Гауз Блюз”. Ґєнику сказали, шо він негранений сапфір, чи шось таке — файний малий, простіше кажучи. І після напруженої роботи в Казімєжі по вулиці Сестер Василіянок, 149 вони почали давати концерти. Ну, і махіна запрацювала. Сімнайцять літ джєзують вони цілим світом. У 1989-му вони навіть побували у Мідних Буках. І сам Ґєник то всьо нам, малим, розповідав. Тепер навіть вулицю, де він жив, перейменували на вулицю Сестер Василіянок, хоч і не до кінця зрозуміло, навіщо. Але на нас це дуже схоже.
Зрештою, то всьо фіґня; ти ж бачиш — у Мідних Буках постійні конфлікти між нами і москалями, чи то пак москвофілами. Східняки в місті не хотіли, шоби “Покет-Гауз Блюз” давав концерт, бо це вєяніє разлагающєгося Запада. А наші, побачивши, жи їм то не в кайф, взялися чинити їм опір. Одним словом, поки вся проґресивна молодь та інша шпана сиділа в клюбі і слухала “Саммер-тайм десперейшн”, за стінами вирували нездорові почуття, які плавно перейшли в побоїще. Наші не розрахували сил і поприносили на демонстрації металеві прути й обрізки труб. Тоді одного чоловіка затовкли на місці, а ше четверо померли в реанімації від важких черепно-мозкових травм. То був, певне, найбільший конфлікт не тільки між нами й ними, а взагалі за історію цілого поселення.
— Ти серйозно? Ну, про тих... п’ятьох, шо померли? А кими вони були?
— Увесь пришпил у тому, шо троє з них взагалі жодного відношення до демонстрації не мали. Їх помилково затовкли нацики.
— А ще двоє?
— Російськомовні східняки. Але не в міжетнічних забобонах справа. Ця демонстрація виявилася прекрасною нагодою для владнання особистих питань. Гарний привід. Можна затулитися благородною метою... Ферштейн?
— Ну, а дача тут до чого?
— Дача стала черговою точкою кипіння. Кацапи не хтіли, шоб бандєровєц-перебіжчик приїжджав тут зі своїми грошима. Тут зіграла проста заздрість. Він привіз весь матеріял зу Польщі, зашарив хавіру, і тепер приїжджає на зимові ферії в Карпати. До речі, раз є хата, значить, от-от будуть і Вовчиська.
Нарешті ми зробили привал. Довгий привал, хороший привал. Ми з’їли пару яблук із племінного саду Олельків — Дзвінка знала, що я особливо небайдужий до папирівок. Було неймовірно приємно сидіти босим на сухій, встеленій глицею землі, притулившись плечем до вимученої Дзвінки, і гризти холодне, вогке яблуко. Стопи жалібно запхенькали, коли я вкотре запихав їх у розігріту шкіру “мертензів”. Вузька, зблідла стежина практично й не існувала, залишилася тільки глиця зі своїм гострим ароматом, велетенські розложисті кущі папороті й паруюча волога лісу. І велетні сосни з колючими кронами, що гули про Карпати й волю.
Зненацька стежка влилась у стежину, та — у протоптану дорогу, у свою чергу та перетворилася в асфальтове шосе. Шосе — сказано, звичайно, занадто пишно, як про таку ямисту опуклу смугу асфальту, але це вже “цивілізація”.
— Дзвінко, зізнайся: ми ж уже ледве дихаємо.
— Терпи, терпи! Попереду ще стільки ж... Гі-і-і-і!!! — Дзвінка в захопленні втягнула в себе повітря. Вона махнула рукою позаду мене: — Дивися, Михаську! Дивися, де ми вже є!
Я втомлено повернувся відразу цілим тілом.
— Ух ти! — забув я про всяку втому, бо той ландшафт, що відкрився, справді вартий був подиву. Могутні гори, вкриті віковими деревами, що ледь погойдувались у мареві спеки, що панувала навіть тут, на висоті пташиного льоту. Десь глибоко внизу, у білій димці, розпістерлись, наче сімейка врослих у ґрунт черепах, наші Мідні Буки, настільки маленькі, що дерева зливалися з хатами. Місто, оточене з трьох сторін горами, мов у захисті мурів. І ліси... ліси. ЛІСИ. “Якщо прийдуть лісоруби, — спало мені на думку, — лісоруби зі своїми шаленими бензопилами, зі своїми бідами й мізерними заробітками, зі своїми канапками з парою круто зварених яєць, загорнутих у старий випуск “За вільну Україну”... цього всього товченого смарагду не стане. Елементарно.”.