Кунгеля посадили навпроти Дементьєва. Полковник кинув іронічний погляд на нього і запитав:
— Ви теж зараховані в п'яту колону рейху?
Дементьєв не відповів. Крамергоф, підвищивши голос, сказав:
— Не розмовляти! Ви відповідатимете на питання.
— Прекрасно. Розмовляти з вами у мене немає ані найменшого бажання! — Обличчя Кунгеля стало непроникливим і гоноровитим.
— Капітане Рюкерт, повторіть, що говорив вам Кунгель з приводу евакуації наших військ звідси.
— Він твердив, що солдатам фюрера байдуже, в яких умовах їх звідси вивезуть, важливо — втекти.
— Ви говорили це, Кунгель?
— Ні. Санітарний інспектор з… гестапо сказав неправду… — Тепер Кунгель з ненавистю дивився на Дементьєва.
— Гаразд. Я нагадаю нашу розмову точніше. — Дементьєв зморщив лоба. — Так. Ви хіба не говорили мені, що наші солдати не нарікатимуть на нас за те, що ми вивеземо їх звідси не в каютах першого класу?
— Говорив. Але ж це зовсім інше. Я думав…
— Абсолютно ясно, що ви думали! — грубо обірвав його Крамергоф.
— Я казав вам, — вів далі Дементьєв, — що моряки критикують порядок евакуації і дають поради, як краще її організувати. Пригадуєте, я просив вас довести це до відома вашого начальства? Ви зробили це?
— Ні, — твердо відповів полковник Кунгель.
— А чому б вам не прислухатися до порад спеціалістів і не поліпшити організацію евакуації? — швидко спитав Крамергоф.
— Я виконував наказ. В армійських умовах рекомендована вами самостійність неприпустима.
— Але ж ви не такі дурні, щоб не розуміти, що за краще проведення евакуації вас чекала тільки подяка.
— Ні, я саме настільки дурний, щоб беззаперечно виконувати той наказ, який я одержав від вищого командування.
— Все ясно. Виведіть його! — наказав Крамергоф.
Кунгеля вивели. Кілька хвилин Крамергоф мовчав, утупивши задумливий погляд кудись у простір. Потім він звернувся до Дементьєва:
— Зараз ми дамо вам пропуск, і ви зможете продовжувати виконання своїх обов'язків. А завтра о дев'ятій ранку прийдете до нас, бо на кожний день ми видаємо нові пропуски.
Дементьєв посміхнувся:
— Це неважко… Якщо, звичайно, кожного дня у нас не буде таких докладних розмов…
— Надалі наші розмови будуть коротші, — сухо кинув Крамергоф.
Дементьєв узяв пропуск, рушив до дверей, але одразу повернувся.
— Ви, часом, не знаєте: вдень будуть вантажити?
— Ні. Опівночі під навантаження поставлять зразу два транспорти, а може, й більше. Нам треба поспішати.
Дементьєв тривожно подивився на Крамергофа:
— Можна задати вам ще одне питання?
— Будь ласка.
— Як справи там, у Німеччині?
Крамергоф відповів не зразу. Дементьєв помітив, що обличчя його враз стало похмурим, але в цю ж мить гестапівець вдавано посміхнувся і сказав:
— Все гаразд, капітане. Війна триває, а наш фюрер сказав: «Поки є хоч один німецький солдат…
— … Є і велика Німеччина!» — швидко підхопив Дементьєв і викинув угору праву руку — Хайль Гітлер!
— Хайль! — глухо відповів Крамергоф.
Дементьєв вийшов. Коли двері за ним зачинилися, Крамергоф сказав:
— І все-таки з цим Рюкертом щось нечисто. Відчуваю, що нечисто.
— Може, краще його на всякий випадок арештувати? — запропонував один з гестапівців.
— Встигнемо. Давайте-но встановимо за ним нагляд. Одразу ж…
Дементьєв пройшов коридором кроків десять, і в цю мить пролунав оглушливий вибух.
Як потім з'ясувалося, важка авіабомба попала в сусідній будинок. Повітряна хвиля вирвала вікна і проламала стіну в коридорі. Дементьєва шпурнуло на підлогу. Маленький осколок скла встромився йому в щоку. Оглушений, він притиснувся до стіни і витяг скло з ранки, що дуже кровоточила.
Загрюкали двері, з усіх кімнат у коридор вибігали гестапівці. Не звертаючи уваги на Дементьєва, вони, гуркочучи чобітьми, бігли сходами до сховища. З дев'ятої кімнати вийшов Крамергоф. Він допоміг Дементьєву встати і повів його з собою.
У тісному підвалі гестапівці притискались до стін, напружено прислухались, але вибухів більше не було.
Крамергоф посадив Дементьєва на підлогу, взяв з аптечки санітарний пакет і подав його Дементьєву:
— Перев'яжіть рану.
— Дурниці, — відмахнувся Дементьєв. — Якась скалка. Чи немає в аптечці йоду?
Крамергоф подав йод.
Дементьєв продезинфікував ранку і наклав на неї пластирну латочку.
Незабаром у підвалі почалася розмова, з якої Дементьєв дізнався, що і гестапівців хвилює те ж саме питання: коли їх евакуюють? Розмова про евакуацію стала занадто голосною. Полковник Крамергоф підвівся і владно крикнув:
— Прошу припинити розмови! Ідіть працювати!
Гестапівці, похмуро перемовляючись, почали виходити з підвалу. Очевидно, Крамергоф був серед них начальником.
— Ви куди? — звернувся він до Дементьєва.
— Піду на квартиру. Може, вдасться трохи поспати.
— Скажіть мені вашу адресу… на випадок, якщо ви потрібні будете ще сьогодні,
— Бастіонна вулиця, чотири, квартира дев'ять.
16
Коли Дементьєв вийшов на площу, сусідній будинок, у який попала бомба, ще горів, і коло нього метушилися солдати й пожежники. Дементьєв швидко перетнув площу і звернув у вузеньку вуличку. Коли б він хоч раз озирнувся, то помітив би, що за ним невідступно йде людина в цивільному. Але Дементьєв ішов не оглядаючись. А втім, шпигун Крамергофа цього разу зміг встановити лише те, що Дементьєв полковника не обдурив і увійшов у будинок чотири на Бастіонній вулиці. Через хвилину шпигун доповів про це по телефону Крамергофу і дістав наказ стежити далі аж до завтрашнього дня.
Хазяйка квартири зустріла Дементьєва здивовано:
— Як? Ви ще не виїхали?
— А чому я повинен виїжджати раніше від усіх? — сердито спитав Дементьєв.
— Ми з дочкою тільки що слухали радіо… — Хазяйка злорадо посміхнулась. — Бої ідуть уже в Берліні.
— За слухання і розповсюдження московської пропаганди ми розстрілюємо! — Дементьєв швидко пройшов у свою кімнату і захлопнув двері.
З того, як обличчя хазяйки вмить почервоніло, він зрозумів, що вгадав, звідки в неї це радісне для нього повідомлення…
Бої під Берліном!..
Дементьєв пригадав сувору грудневу ніч сорок першого року. Він повертався з Москви на фронт, поспішав до ночі потрапити в свою частину. Це було під Новий рік. Вдень, закінчивши справи в Москві, Дементьєв кинувся на Можайське шосе ловити попутну машину. Сів на розбиту полуторку. У шоферській кабіні їхала жінка-лікар — йому довелося залізти у кузов. А мороз був лютий, та ще й завірюха так крутила, що хоч як сядеш, а сховати обличчя від злих уколів сухого колючого снігу неможливо. Та все це не страшне, коли знаєш, що попереду — вечір і ніч серед фронтових друзів, та ще ніч під Новий рік.
Але доля розпорядилася інакше. Десь за Голицином мотор полуторки раптом загуркотів, забрязкав і навіки замовк. Шофер необачно різко загальмував. Полуторку занесло на узбіччя, і вона звалилася в снігову канаву. Дементьєв вилетів з кузова і пірнув у замет. Шофер відкрив капот, оглянув мотор і радісно закричав:
— Чудово! Шатуни полетіли! А що я казав? — Він звернувся до лікарки: — Є правда на світі! Одержу тепер нову машину!
Швидко темніло. Тили, мабуть, уже підтяглися за наступаючим фронтом, і тому тут, недалеко від Москви, машини по шосе ходили рідко. А в цей вечір їх зовсім не було. Треба було шукати притулку.
Неподалік од шосе вони по запаху диму знайшли засипану снігом землянку, в якій жили два літніх солдати—обидва вусаті, обидва з бородами і обидва по-волзькому окали. Вони стерегли складені в лісі бочки з бензином. Власне, ті бочки можна було й не стерегти, бо глибоким снігом до них ні підійти, ні під'їхати. Але наказ є наказ, і старі солдати його виконували.
Одверто кажучи, вони були навіть задоволені, що доля відвела їм на війні таке тихе і безпечне місце. Дементьєв одразу це відчув і почав кепкувати із старих солдатів. Тоді один з них сказав:
— Тебе, товаришу лейтенант, у батька і в проекті ще не було, коли в мене вже стріляли німці. Це виходить, що на тій війні. А потім, на громадянській, в мене ще й інші пострілювали. Чи не досить головою в орла-решку грати? А бочки оці з бензином, і на тому бензині нам ще до Берліна їхати треба буде.
Солдат промовляв це спокійно і статечно, як звичайно говорять літні селяни. Про Берлін, до якого ще їхати доведеться, він сказав так просто, як, мабуть, говорив на селі, що навесні доведеться сіяти.
Протягом всієї війни пригадував Дементьєв ці слова бородатого солдата. Пригадав їх і зараз. Бої йдуть у Берліні! І хтозна, може, той старий служака зараз стереже які-небудь бочки уже під самим Берліном. І оскільки війна явно закінчується, він, мабуть, уже говорить про весняну оранку.
Дементьєв посміхнувся своїм думкам. У кімнату боязко ввійшла хазяйка.
— Вибачте мені, пане капітан… — Вона злякано дивилася на Дементьєва. — Може, ви мене не зовсім вірно зрозуміли?..
— Я добре вас зрозумів! — з погрозою промовив Дементьєв. — І, будь ласка, не заважайте мені відпочивати.
Хазяйка швидко зникла за дверима. Дементьєв замкнув двері. Включивши передавач, він задумався, а потім безшумним ключем швидко простукав радіограму полковникові Довгальову:
«Я 11–17. Сьогодні опівночі під навантаження стануть два транспорти. Радирую на випадок, якщо не матиму змоги повідомити про їх відплиття».
Якби хтось зараз запитав Дементьєва, чому він засумнівався, що уночі, як завжди, не передасть чергового повідомлення, він не зміг би відповісти. Засумнівався — і все. Якщо хочете, назвіть це передчуттям.
Закривши чемодан і засунувши його під диван, Дементьєв ліг і одразу заснув міцним сном дуже втомленої людини.
17
Об одинадцятій годині вечора Дементьєв вийшов на вулицю. На нього війнуло ніжним теплом весняного вечора. В темно-синьому небі скупо світилися рідкі зірки. Вологий вітерець з моря холодив обличчя. Дементьєв майже з подивом помітив, що весна вже в розпалі. Він повільно йшов темною вуличкою. Спостерігач гестапо йшов за ним кроків за п'ятнадцять. І знову Дементьєв його не помітив. Пригадалася йому зараз Тамара. Як вона там у далекому своєму Підмосков'ї? Турбується, мабуть, що немає від нього листів. «Не турбуйся, рідна, і жди. Терпляче жди…»
У ворота порту вливалася довга колона солдатів. Вони рухалися майже безшумно. Зрідка дзвякне метал об метал або злетить гостре слово лайки.
Новий пропуск діяв безвідмовно — Дементьєв увійшов у порт одразу за колоною. Ось і причал. Один транспорт уже стояв пришвартований, другий маневрував, підходячи до причалу. Там, у темряві, чути було уривчасті вигуки команди, брязкіт машинного телеграфу, плескіт води…
Дементьєв піднявся на причалений транспорт і, в супроводі помічника капітана, спустився в трюм.
Цей корабель був, очевидно, новий. У трюмі — сухо, чисто, кілька яскравих ламп освітлювали кожний його куточок. Причепитися не було до чого. Дементьєв піднявся до капітана. Неохайно вдягнутий, неголений капітан байдуже вислухав Дементьєва і поклав перед ним суднові документи.
Дементьєв розписався і сказав:
— Ваші трюми в зразковому стані.
— Чого не можна сказати про наш рейх, — відповів капітан і засміявся.
Дементьєв здивовано знизав плечима і вийшов з капітанської каюти. Прямо перед ним стояв Крамергоф.
— Працюєте, капітане Рюкерт?
— Якщо це можна так назвати, — невесело посміхнувся Дементьєв.
— Чого такі похмурі?
— А чого ж радіти? На кожному кроці тобі тицяють у ніс, що Німеччина загинула.
— Наприклад?
Дементьєв очима показав на двері капітанської каюти.
Крамергоф кивнув:
— Спасибі, капітане.
Дементьєв зійшов на причал. Другий транспорт уже пришвартувався, але трапів ще не спустили. Дементьєв ходив вперед і назад перед кораблем, обдумуючи свій несподіваний експромт з доносом на капітана транспорту. «Ні, ні, і зараз я зробив вірно». Після цього Крамергоф віритиме мені ще більше…»
До Дементьєва підійшов Крамергоф, що спустився з корабля.
— Ця брудна свиня не побоялася й мені сказати те ж саме, — мовив він, довірливо взявши Дементьєва за лікоть. — Час, певна річ, важкий, але не вірити — значить, зрадити. Так?
— Звичайно! — переконливо вигукнув Дементьєв.
— На жаль, з цією свинею нічого зробити не можна. Він поведе транспорт з солдатами. Але нічого, ми йому це пригадаємо!..
Дементьєв дивився на Крамергофа майже з відвертим здивуванням: невже він не розуміє, що гітлерівській Німеччині недовго існувати.
На причалі з гуркотом підсовували трапи до другого транспорту.
— Ходімте зі мною, — запропонував Дементьєв Крамергофу.
— Із задоволенням. Заодно побачу, яка у вас робота.
Вони піднялися на транспорт, і черговий матрос провів їх у трюм. Цей корабель був добре пошарпаний. На дні трюму поблискувала вода, а повітря стояло таке затхле, що важко було дихати. Крамергоф закашлявся. Дементьєв наказав матросові покликати в трюм капітана. Незабаром капітан прийшов. Це був богатир з русою кучерявою головою, його могутні груди обтягував чорний светр. Підійшовши до Крамергофа і Дементьєва, він викинув уперед праву руку:
— Хайль Гітлер!
— Хайль! — недбало озвався Дементьєв. Крамергоф не відповів.
— Ви що ж, капітане, в цьому вонючому хліві думаєте везти солдатів фюрера? — спитав Дементьєв.,,,
— А що я можу зробити? Я справді недавно возив з Данії корів.
— Даю вам, капітане, дві години. Організуйте відкачування води, відкрийте навстіж всі трюмні люки. Он із тих ящиків зробіть настил по дну трюму. Перед вантаженням я зайду перевірити.
— Буде зроблено! — Капітан пішов.
Крамергоф плеснув Дементьєва по плечу:
— Молодець, Рюкерт! Свій хліб їсте не марно.
До трьох годин ночі вантаження солдатів було закінчене, обидва транспорти вибрали якорі й пішли.
Дементьєв поспішив додому. І ось тільки тепер він помітив, що за ним стежать. Це сталося випадково.
… Дементьєв вийшов з воріт порту і пішов вздовж високого паркану. І раптом якась зірка повільно покотилася навскоси по чорному небу, лишаючи за собою блідий, швидко танучий слід. Дементьєв мимоволі притишив ходу. Агент, що намагався йти з ним у ногу, проґавив цю мить, зробив зайвий крок, і Дементьєв почув його. В такий пізній час іти за ним міг тільки шпигун. Дементьєв вирішив переконатися в цьому. Він зійшов з тротуару, швидко перетнув площу. Потім повернув за ріг і виглянув звідти — людина бігла через площу. Дементьєв пішов далі. Так, сумніву бути не могло, — за ним стежать.
Що це могло означати? Насамперед те, що Крамергоф веде подвійну гру. Та чи не простіше було б арештувати Дементьєва, коли він прийшов у гестапо за пропуском?.. Простіше, звичайно, та це нічого йому б не дало. Крамергоф переконався в цьому на першому допиті. Ну звичайно, вони вирішили спочатку дізнатися про нього все, що можна. «Що ж, будь ласка! Ми будемо поводитися якомога спокійніше і постараємось полегшити роботу шпигунові».
Дементьєв повернув на вулицю, паралельну Портовій, і пішов в напрямку до свого будинку. Він ішов, гучно цокаючи підборами, не поспішаючи, а перед своїм будинком уповільнив ходу рівно настільки, щоб шпигун міг точно встановити, в який під'їзд він увійшов.
Швидко піднявшись на один сходовий проліт, Дементьєв зупинився і завмер. Чи увійде шпигун у під'їзд? Ні. Ось він пройшов мимо дверей, зупинився… пішов назад.
Дементьєв вибіг на свій поверх і відімкнув двері ключем. Не запалюючи світла, він швидко висунув чемодан, відкрив його і увімкнув рацію. Треба негайно повідомити про вихід двох транспортів. Це найголовніше. Напевно, агент зараз доповість по телефону, що об'єкт дома. Навіть якщо вони негайно наскочать на квартиру, у Дементьєва є ще десять-п'ятнадцять хвилин, достатніх, щоб передати радіограму. І ще з двома транспортами буде покінчено. Ну, а після цього… Ключ звично і швидко вистукував точки і тире.