Як і вчора, всі вулиці поблизу порту забиті військами, але вже був наведений порядок. Техніку розставили по дворах, і на вулицях уже не відчувалось вчорашньої штовханини. На воротах, на стінах будинків намальовано умовні номери або символічні позначки частин. Дементьєв усміхнувся, побачивши на облізлих воротах лев'ячу голову: царя звірів загнали на брудні задвірки.
Коло входу в порт Дементьєв побачив щось нове. На воротах стояли чотири есесівці з автоматами на грудях. На жаль, Дементьєв побачив їх, уже перетинаючи площу, і звертати вбік було пізно, — це могло викликати підозру. Дементьєв тільки трохи уповільнив крок, щоб устигнути обдумати цю нову ситуацію. Очевидно, командування вирішило посилити охорону порту і все. Сміливо вперед!
У нього навіть майнула горда думка: «Це через мене».
Дементьєв хотів пройти між есесівцями, ніби не звертаючи на них уваги. Один з них виставив автомат, і прохід було закрито.
— В чому справа? — запитав Дементьєв.
— Пропуск.
Дементьєв вийняв з кишені свій папірець, але есесівець навіть не взяв його: — Потрібно новий пропуск.
Інший есесівець додав:
— З сьогоднішнього дня введено нові пропуски. Зайдіть он у той будинок…
Це був уже знайомий Дементьєву будинок коменданта порту. Він заходив туди, ніби розшукуючи якийсь вантаж для свого полку. Тоді в коридорі було повно людей, а тепер — жодної душі. І відразу Дементьєв зрозумів, що тут оселилося гестапо.
— Де тут видають нові пропуски в порт? — звернувся Дементьєв до гестапівця, що проходив мимо.
— Кімната номер дев'ять, — навіть не глянувши на Дементьєва, відповів гестапівець.
Коли Дементьєв був уже за три кроки від цієї кімнати, двері з неї розчинилися навстіж і два гестапівці витягли в коридор літню людину в форменому морському кашкеті і кітелі.
— Вислухайте мене! — кричав той чоловік. — Я співробітник портової метеостанції… Мій обов'язок…
Які були обов'язки в цього чоловіка, Дементьєв уже не розчув — співробітника метеостанції штовхнули в іншу кімнату.
Заходити в дев'яту кімнату чи, поки не пізно, взагалі піти звідси? Але піти — це означає, що полковник Довгальов більше не одержить від Дементьєва повідомлень, транспорти без перешкод повезуть гітлерівські війська в Німеччину, і вони виступлять проти Радянської Армії. Піти звідси — значить, не виконати бойового наказу.
На ці роздуми Дементьєву було потрібно не більше хвилини. Картаючи себе за те, що в його думках могло хоча б на хвилину промайнути підле «або», Дементьєв рішуче відчинив двері і ввійшов у дев'яту кімнату. Кімната була велика. Посередині її стояв довгий стіл, за яким сиділи поруч два гестапівці. Навпроти дверей, в які увійшов Дементьєв, по той бік столу, були другі двері. Мабуть, раніше в цій кімнаті відбувався митний огляд морських пасажирів.
Дементьєв щільно зачинив за собою двері і, як усі бойові офіцери гітлерівської армії, що не люблять виструнчуватись перед гестапівцями будь-яких чинів, повільно підійшов до столу і без всякого звертання запитав:
— Тут видають нові пропуски в порт?
— Хто ви такий? — швидко спитав гестапівець.
— Капітан Рюкерт. Я відповідаю за санітарний стан кораблів евакуації.
Гестапівці переглянулись.
— Ваші документи, капітане?
Дементьєв вирішив спочатку пред'явити своє офіцерське посвідчення. Це був цілком надійний документ, бо на ньому навіть прізвище «Рюкерт» було справжнім.
— Тут указана дивізія, якої вже нема.
— Цілком вірно, — спокійно погодився Дементьєв. — Я один з небагатьох, яким пощастило прорватися.
— А чому ви раптом почали займатися санітарними справами?
— Повернувшись сюди, я одержав це призначення.
— З чого це видно?
Настає вирішальний момент — Дементьєв виймає з кишені свій саморобний папірець і протягує його гестапівцям.
Вічністю здалися йому хвилини, поки гестапівці кожний окремо, а тоді разом розглядали незвичний для них документ. Потім вони про щось тихо перекинулись кількома словами. Один з гестапівців поклав папірець у стіл і сказав:
— Ми повинні все перевірити. Ображатись не треба, капітане. Такий час і становище. В порту діє ворог, і це коштує життя тисяч і тисяч наших солдатів. Прийдіть сюди в шістнадцять нуль-нуль… — Гестапівець затнувся і додав: — За пропуском.
Дементьєв вийшов на площу. Ще не було дванадцяти годин. Попереду цілих чотири години чекання. Те, що він рівно о шістнадцятій увійде в дев'яту кімнату, він знав так само твердо, як своє ім'я. Але якщо вже дали йому ці чотири години, треба ними скористатися і проаналізувати всі можливі і неможливі варіанти того, що станеться в дев'ятій кімнаті о шістнадцятій нуль-нуль.
Дементьєв повернувся на квартиру і передав радіограму полковникові Довгальову:
«Виникли ускладнення, слухайте мене ввечері…»
15
За чотири години людина рівною ходою може пройти десять кілометрів. Мабуть, цю відстань Дементьєв і пройшов по своїй кімнаті. Заклавши руки назад, із скам'янілим обличчям, він ходив з кутка в куток, задаючи собі найскладніші, найкаверзніші питання і зразу ж на них відповідаючи. Іноді, якщо йому вдавалося придумати таке складне і небезпечне питання, що одразу не відповіси, він зупинявся і напружено думав. Відповідь знайдена!
На обличчі Дементьєва ледь помітна тінь задоволеної посмішки, і знову він рівною ходою крокує з кутка в куток…
О пів на четверту він вийшов з дому. Без трьох хвилин четверта він був уже перед дверима в дев'яту кімнату, але вирішив увійти туди точно в призначений час.
Повз нього в дев'яту кімнату пройшов один з тих двох гестапівців. Крізь двері Дементьєв виразно почув, як гестапівець, увійшовши до кімнати, здивовано промовив: «Він прийшов!» Немов холодним вітром війнуло в обличчя Дементьєву.
Двері трохи прочинилися.
— Капітана Рюкерта просять зайти.
Дементьєв увійшов у кімнату, подивився на годинника, усміхнувся.
— Мені наказано прийти в шістнадцять нуль-нуль. Зараз без однієї хвилини… — Говорячи це, Дементьєв устиг помітити, що, крім двох уже знайомих йому гестапівців, у кімнаті був третій. Всі вони з цікавістю поглядали на Дементьєва.
Третій, що сидів у кріслі по той бік стола, мовчки показав Дементьєву на стілець коло стіни. Дементьєв сів. Ясно: третій серед них — старший. Гестапівці уважно розглядали його. Потім той, третій, перестав на нього дивитися і з байдужим виглядом, піднявши золоті окуляри на лоб, почав роздивлятися нігті на своїх руках. Дементьєв уже безпомилково відчував, що головна небезпека — саме цей флегматичний, блідолиций гестапівець.
Нарешті заговорив один з гестапівців, якого Дементьєв уже знав:
— Капітане Рюкерт, пред'явлений вами документ викликає підозру. Хто вам його видав?
— Начальник відділу по організації цивільного тилу Герман Мельх, — миттю відповів Дементьєв. — А втім, усе це вказано в мандаті.
— Яке відношення названий вами Мельх міг мати до питань санітарного стану транспорту.
— Цього я не можу знати.
Блідолиций, все ще розглядаючи нігті, ліниво запитав:
— А яка історія вашого призначення на цей пост?
— Прошу пробачення, панове офіцери, — Дементьєв усміхнувся, — але я цю історію, мабуть, викласти не зможу. Я військовий офіцер, вперше потрапив у атмосферу великих штабів і, правду кажучи, не встиг розібратися в тонкощах структури навіть свого відділу.
Блідолиций облишив свої нігті, опустив окуляри і вп'явся в Дементьєва гострими, збільшеними крізь скельця очима.
— Коли ви потрапили в Н.?
Дементьєв точно назвав число:
— Я прибув сюди вночі і пішов у комендатуру штабу. Звідти мене направили в готель «Брістоль»…
— Хвилинку, — перервав Дементьєва блідолиций. — На якій ділянці фронту вам удалося прорватися до своїх?
— Лінію фронту я перейшов на ділянці дивізії «Гамбург». Добу після цього я був гостем заступника начальника штабу дивізії майора Борха.
— Чудово… — блідолиций встав, підійшов до телефону і набрав номер. — Говорить Крамергоф. Мені терміново потрібна довідка про командний склад дивізії «Гамбург». Насамперед — прізвище заступника начальника дивізії… Я жду…
Усі в кімнаті мовчали. Дементьєв ображено усміхався. Він прекрасно знав, що зараз почує по телефону Крамергоф. Він почує саме те прізвище, яке назвав Дементьєв. Якщо вся перевірка зведеться тільки до цього, гестапівці — бельбаси. Такі заздалегідь підготовлені дані хороший розвідник повинен мати обов'язково.
— Я слухаю… Так. Дякую… Крамергоф поклав трубку і знову сів у крісло.
Гестапівець, що сидів за столом, сказав:
— Ви зупинились на тому, що вас направили в готель «Брістоль». Продовжуйте.
— Я опинився там в одному номері з майором Занделем, номер кімнати триста п'ять. Ми, звичайно, познайомились. Зандель, узнавши мою сумну історію, мабуть, пройнявся до мене симпатією і допоміг влаштуватися при штабі. Вій сам працював якраз у відділі Мельха. Але спочатку я пішов просити призначення на фронт. На жаль, я цього призначення не одержав. У штабі всім було не до мене. Тоді мені довелося скористатися люб'язною допомогою майора Занделя. У відділі Мельха я займався евакуацією музею і бібліотеки. Працював разом з уповноваженим гестапо Брандтом.
— Брандт? — здивувався Крамергоф і перезирнувся з гестапівцями. — Це цікаво! Коли ви востаннє бачили Брандта?
— В той день, коли я евакуював фонди бібліотеки. Він прийняв від мене вантаж і повіз його в порт. Більше я його не бачив.
— Хіба ваша робота в Мельха на цьому й закінчилась? — запитав Крамергоф, тепер уже не спускаючи очей з Дементьєва.
— Так точно. Далі моя доля склалася так. Увечері Мельх викликав мене, вручив мені той самий документ, який викликає у вас підозру, і сказав, що вранці він мені пояснить мої нові обов'язки. А коли я на другий день прийшов, уже не було ні Мельха, ні його штабу. Він виїхав, здається, з першим транспортом. Навіщо йому було приховувати від мене від'їзд, мені незрозуміло. Він, звичайно, поставив мене в дурне становище. Проте свої обов'язки я виконував як міг.
— Під час прориву вашої дивізії ви до росіян не попадали? — швидко спитав Крамергоф.
— Якби це трапилося, — Дементьєв знизав плечима, — я б не сидів перед вами.
— Відповідайте, будь ласка, без «якби»: були ви в полоні хоч годину?
— Ані хвилини. Мій батальйон потрапив в оточення в районі торф'яних боліт. Тут нас утюжила авіація. Потім я з групою уцілілих солдатів вибрався з болота, і лісами, що лежать на південний схід від колишнього розташування моєї дивізії, ми вийшли прямо в район дивізії «Гамбург». Вночі з боєм прорвалися до своїх. Уціліло нас троє.
— Хто ці уцілілі? Їхні прізвища і де вони зараз? — швидко спитав Крамергоф.
— Йоган Ріхтер, капрал, — так само швидко відповів Дементьєв. — Він залишився в дивізії «Гамбург». Карл Ландхарт, лейтенант, поранений в плече; його поклали в госпіталь при штабі дивізії «Гамбург». Третій — я.
Крамергоф злісно розсміявся:
— Ах, яка точність! Ви ж прекрасно знаєте, що дивізія «Гамбург» евакуйована звідси, і тому не боїтесь перевірки.
Дементьєв ображено мовчав, дивлячись повз Крамергофа.
— Слухайте, як вас там… Рюкерт, чи що? Скажіть прямо: хто ви насправді? — спитав Крамергоф.
Дементьєв мовчав, не змінюючи пози.
— Може, ви просто дезертир? — злісно вигукнув Крамергоф.
Дементьєв різко повернувся і, вп'явшись у Крамергофа лютим поглядом, заговорив голосно й сердито, карбуючи кожне слово:
— Коли мій фюрер вручав мені в Парижі «залізний хрест», я сказав йому: «З вами до кінця!» Фюрер відповів: «Іти треба далеко…» І я пішов цим далеким шляхом, не уникаючи труднощів і не ховаючись од війни в штабах. Я завжди поважав людей гестапо, вважаючи їх за вірну охорону мого фюрера. І я не вірив вигадкам про гестапо, які поширювали неповноцінні німці. А ви, мабуть, добиваєтесь, щоб я їм повірив. Все одно не повірю, бо ви лише один з офіцерів гестапо. Більше я на ваші питання не відповідаю. Можете робити зі мною що хочете. Хайль Гітлер!
В кімнаті запала тиша. Куточками очей Дементьєв стежив за гестапівцями і бачив, що його гнівна тирада справила на них враження.
Крамергоф підвівся, взяв зі столу саморобний мандат Дементьєва і, гидливо тримаючи його за ріжечок, уже спокійно сказав:
— Погодьтесь, що цей документ дивний, і він викликає в нас підозру.
— Не знаю! — різко промовив Дементьєв. — Я вже сказав, що я не спеціаліст по штабних документах. На війні я звик виконувати накази. І цей папірець, що викликає у вас підозру, був для мене наказом, який я свято виконував. Якщо ви маєте право скасувати його, зробіть це і, заради всіх святих, допоможіть мені попасти туди, де воюють солдати, а не… — Дементьєв не договорив, твердо дивлячись в очі гестапівцю. Він внутрішньо торжествував, бачачи, що Крамергоф збитий з пантелику і не знає, як далі вести розмову.
— Повернемося до питання про Брандта, — помовчавши, заговорив Крамергоф. — Справа в тім, що на ім'я Брандта в Н. надходили дуже важливі розпорядження з ставки. Не пізніше як сьогодні надійшла радіодепеша за підписом самого Кальтенбруннера з наказом будь-що розшукати Брандта… Значить, коли ви бачили Брандта востаннє?
— В день евакуації фондів бібліотеки, — усміхаючись, відповів Дементьєв. — Він прийняв од мене ящики з вантажем і повіз у порт. Більше я його не бачив. До цього нічого не зможу додати, відповідаючи вам навіть в сотий раз.
— Ви полковника Кунгеля знаєте? — швидко спитав один з гестапівців.
Дементьєв насторожився:
— Полковник Кунгель… полковник Кунгель… — Виграючи секунди для обдумування цієї нової ситуації, Дементьєв удавав, що силкується пригадати це прізвище. — Дуже знайоме прізвище… Ах, так… Ну, звичайно! Він був відповідальний за вантаження військ на транспорти.
— Цілком вірно! — жваво підхопив Крамергоф. — Що ви можете сказати про нього?
— Дуже небагато. Я бачив його два чи три рази.
— Ви розмовляли з ним?
— Так.
— Чи не пригадаєте, які думки він висловив, наприклад, про хід війни?
— Таких широких розмов у нас не було. Хіба тільки… — З того, як насторожився Крамергоф, Дементьєв зрозумів, що він робить вірний хід. — Загалом, у мене склалося враження, що Кунгель в дорученій йому справі був зовсім не зацікавлений. Коли я одержав призначення, то, враховуючи воєнну ситуацію рейху, висловив Мельху своє здивування: навіщо цей санітарний бюрократизм? Але Мельх пояснив мені, що йдеться про небезпеку завезти в Берлін епідемічні хвороби, і я зрозумів, що моя робота серйозна, і взявся за неї з усією відповідальністю. А полковник Кунгель до моєї роботи поставився іронічно: він казав, що солдатів фюрера не цікавить, в яких умовах їх евакуюють, аби тільки втекти звідси. Далі… Моряки критикували організацію вантаження і давали поради, як прискорити евакуацію. Я переказав їхні поради Кунгелю, але він не схотів до них прислухатись…
— Які це були поради?
— Ну, наприклад, щоб вантажити війська зразу на п'ять пароплавів…
— Так… так… — Крамергоф усе записував.
Дементьєв уже ясно бачив, що його показання дуже зацікавили гестапівців, і догадувався, чим ця цікавість була викликана.
… Кунгель був арештований гестапо напередодні, але на допитах дуже вміло розбивав намагання гестапівців звинуватити його в усіх семи смертних гріхах. А Крамергофу, який головою відповідав за розслідування потоплення кораблів, треба було довести свою старанність і віддати до трибуналу кого завгодно, хоча б того ж полковника Кунгеля. Годину тому він думав зробити це з Дементьєвим, але зараз поки що відмовився од цієї думки. Дементьєв давав йому в руки козирі проти Кунгеля.
Записавши все, що повідомив Дементьєв, Крамергоф спитав:
— Ви підтвердите все це на очній ставці?
— Безумовно.
Крамергоф наказав привести Кунгеля. Чекаючи його появи, Дементьєв ще раз пригадав усі свої розмови з полковником на оперативному причалі.